Кохайте і не здавайтеся!

А ви знаєте, що у кожного з нас десь у світі є двійник? Що робити, якщо твоя дівчина закохалася в іншого? Рецепт дуже простий: знаходимо двійника «іншого» й робимо його огидним для вашої коханої. Блискуча ідея! Але що станеться, якщо двійник зустрінеться з оригіналом? І в двійника є брат-близнюк… Такі непрості питання підіймають творці нової вистави і намагаються знайти на них відповіді.

— До режисури я прийшов не відразу, — згадує режисер-постановник, заслужений артист України Максим Нікітін. — Раніше займалися самостійними роботами, ставили уривки з п’єс, одноактовки. І так, крок за кроком дійшов до того, що мені захотілося поставити повноцінну виставу. Можна сказати, що це перший такий серйозний досвід.

Мені здається, що це дуже світла, чиста історія. Таких історій не так багато в сучасні драматургії. Вважаю, що такі вистави зараз особливо потрібні для людей. А глядач йде на комедії хоча б для того, аби переключитися, щоб хоч на дві години забути про свої проблеми.

Знайшов цю п’єсу в інтернеті. Отримали дозвіл на постановку, переклали її українською, керівництво театру дало добро і ми почали працювати. Репетиції почалися ще 12 березня минулого року. Робили виставу з паузами, тому що у нашому театрі зараз активно оновлюється репертуар, був щільний графік випуску інших вистав. Врешті у липні вийшли на результат.

Випуск вистави був непростим. Роботу над декораціями завершували вже перед самою прем’єрою. Репетирували на десяти квадратних метрах, а на основній сцені був фактично один прогін перед прем’єрою. Можливо у перспективі вийду у цій виставі й як актор, побачимо.

Кохання — треба любити одне одного і ніколи не здаватися. Напевне це і є головною думкою вистави.

Всіх задіяних акторів добре знаю, працюємо разом давно. Дякую, що вони повірили в цю історію, погодилися працювати зі мною в одній команді.

Дмитро Савченко (виконавець ролі Анро) давно не грав чогось схожого. Вважаю, що для нього це цікава роль, радий, що саме він її зіграв. В останні роки глядачі звикли до нього як до класичного драматичного героя. А тут знову він зумів себе проявити як комедійний актор. Як на мене, Дмитро тут навіть зовні помолодшав.

Андрія Пономаренка знаю як багатогранного характерного актора. Він дуже пластичний. А в нашій виставі зумів зіграти відразу кілька ролей. Аліса Тункевич (Маріон) — надзвичайно витончена, лірична виконавиця. Надія Кондратовська та Олена Стефанська (виконавиці ролі Катрін у різних складах) досвідчені актриси, з якими теж було легко працювати. Вони дуже талановиті, яскраві.

Щодо сценографічного рішення, то воно було досить неочікуваним і для мене. Тому що в перше над ним у театрі працювала Олена Білопольська, яка створює дизайн-проєкти будинків, офісних приміщень, розважальних центрів. Цій людині було цікаво попрацювати з театром. На мою думку декорації вийшли ефектні, вони повністю відповідають жанру п’єси і додають відповідного настрою.

Настільки вдалися костюми (художниця з костюмів Олена Дробна) судити глядачеві. Мені здається, що вони дуже точні. Над пластичним рішенням з акторами працювала Ольга Голдис. Вважаю її найкращою постановницею хореографії не лише в Києві, а й у Європі. Музику до вистави добирав сам.

Автор п’єси Себастьєн Кастро — сучасний письменник, написав її в 2022 році. Виставу за цим твором, в якій він грав головну роль, показали у Франції протягом двох років 400 разів. За цю п’єсу драматург отримав дві премії Мольєра. Мені здається, що у нього вийшов дуже цікавий твір, без брутальності і з любов’ю. Наслідує традиції Мольєра, Федо та Куні.

Зв’язувалися з представниками автора і дякуємо їм, що надали нам право і можливість грати цю п’єсу у нас. В Україні вона йде лише у Театрі Лесі Українки. Звісно, дуже хотілося, аби він зміг приїхати до нас і подивитися виставу за своєю п’єсою.

Гадаю, що результати нашої роботи оцінювати не мені. Вистава вийшла на глядача і тільки починає своє життя. Для нас важливо що скаже глядач, адже ми все робимо для нього.

Вже є думки щодо майбутніх проєктів. Думаю, що про них ще зарано говорити. Якщо все складеться, то шанувальники нашого театру скоро про них дізнаються. Цікавить і режисерська робота. Не виключаю, що ще до неї повернуся.

— Добре, що майже після початку повномасштабного вторгнення наш театр почав працювати, продовжує розмову заслужений артист України Андрій Пономаренко. — А робота, як відомо, навіть лікує від хвороб. Це й стало нашим рятівним колом.

За цей час наші вистави переклали українською мовою. Мені було легше, бо я народився в селі і українська моя рідна змалку. Декому з колег складніше. А роль у «Блискучій ідеї» перша за більш ніж два роки.

Максим Нікітін сказав, що є така п’єса. Я прочитав, твір здався смішним, але я спершу не розумів, як зможу втілити на сцені відразу кілька ролей. Репетиції тривали майже рік, хоча відбувалися вони не постійно, бо паралельно в театрі готували інші прем’єри. Ми не знали, в яких місцях люди будуть сміятися. Хотілося врешті побачити, як на все це відредагує глядач.

Після здачі вистави зрозумів, що це може бути смішно і всі наші старання були не даремними. Зізнаюся, що дуже хвилювався. Завжди думаєш, чи все знаєш про свого персонажа, чи все робиш вірно. А тут, як я вже сказав, не одна, а кілька ролей.

Коли зіграв одну роль, зачиняються двері, але я не відпочиваю. Вже через десять секунд має вийти інший персонаж. Тобто, немає ніякої перерви, щоб хоча б просто перевести подих. Звісно, маємо і деякі секрети, як нам вдалося це зробити.

Знаю Максима Нікітіна давно. Разом граємо у виставі «Надто одружений таксист». А ще у нас було багато капусників. Нова постановка стала серйозним екзаменом як для мене, так і для Максима. Він жодного разу не зірвався на репетиціях, жодного разу не підвищив голосу. А в мене інколи виникала паніка. Я не знаходив собі місця, не був впевнений у жодній з ролей.

Якщо я роблю одного персонажа від себе, то другого вже не можу так робити, бо це повинна бути інша людина, з іншим характером. А третій персонаж відрізняється від двох попередніх. Намагався змінювати і голос, і ходу.

Вже грав роль жінки в кіно, а в театрі вперше маю таку можливість. Давно мріяв про такий досвід, було цікаво. Мені зробили розкішний грим. Я зрозумів що гример не просто накладає на людину помаду чи пудру. Це справжнє мистецтво, якому треба вчитися.

Колегами дуже задоволений. Всі підтримували одне одного, намагалися допомагати. Запитував у них над чим мені ще потрібно працювати, адже сам не бачу себе збоку. Було складно, але ми це зробили і глядач це сприйняв.

Поки що у новій постановці все вдається десь відсотків 60−70 від того, що хотілося б. Комедія людям заходить і тепер її можна грати ширше. Не втрачаючи ритм можемо у деяких місцях дозволити собі зупинитися, аби присутні в залі змогли насолодитися виставою.

У п’єсі немає якихось непристойних жартів, брутальності, а тільки гумор. Вона про звичайні речі — сімейні цінності, любов, ситуація там абсолютно проста.

На початку сезону знову гратимемо нову виставу. Треба не втратити той жар, що у нас всередині. Вона буде тільки набирати, принаймні цього хотілося б. Мені здається, що всі задоволені своїми ролями, хоча ще є над чим працювати.

Фото з сайту театру.