Таємниці Будинку «Слово»

Повна назва стрічки «Будинок „Слово“: Нескінчений роман» — це український повнометражний художній фільм режисера Тараса Томенка — драматична історія українських письменників, яких зібрали в одному будинку під одним дахом, щоб змусити їх працювати в ім’я системи. Історія про те, як комуністичний рай перетворюється на комуністичне пекло.

Світова прем’єра відбулася 2021 року на 37-му Варшавському кінофестивалі, а українська — у Чернівцях 17 червня 2022 року на фестивалі Миколайчук OPEN.

Стрічка розповідає про те, що 1927 року за наказом Сталіна було збудовано особливий будинок. Тут оселилися кращі українські митці — письменники, художники та режисери. Сама лише можливість жити тут вже була для тогочасних творців визнанням. Якось у будинку з’являється новенький. Він працює коректором преси та понад усе мріє влитися в когорту провідних письменників. Аби тут оселитися йому дійсно знадобився талант — талант підслуховувати та передавати все почуте агенту НКВС.

Історична драма «Будинок „Слово“. Нескінчений роман» знята Тарасом Томенком за сценарієм, написаним ним спільно з Любов’ю Якимчук. У 2017 році він зняв документальний фільм «Будинок «Слово», робота над яким надихнула на подальше дослідження епохи та персоналій. Проєкт художнього фільму став одним з переможців конкурсу Держкіно та отримав державне фінансування, що покрило половину витрат на виробництво.

За словами сценаристки Любові Якимчук, «Це драма з детективними елементами. У стрічці зображена радянська агентура, таємна система її роботи (ми вчили це за тодішніми агентурними методичками), міське харківське життя з театрами та кав’ярнями, а в одному епізоді також зображене українське село, що тоді пережило Голодомор… Після повномасштабного вторгнення є величезний запит на інформацію про покоління 20-х, про розстріляне відродження. Можливо, хтось у фільмі вперше почує ці імена літераторів. Я сподіваюсь, що поширення інформації про це покоління будуть продовжуватися. Також сподіваюся, що після фільму люди захочуть прочитати когось з цих авторів».

На Міжнародному кінофестивалі у Кошицях, що проходив з 8 по 10 червня 2022 року, фільм отримав нагороду «Найкращий ігровий фільм». А в листопаді того ж року він отримав відразу чотири нагороди на Міжнародному кінофестивалі «I Will Tell» (Флорида, США).

— Я народився в родині поета Миколи Томенка, — розповідає режисер-постановник Тарас Томенко. — Все життя прожив під друкарську машинку. Знав про Будинок «Слово» ще зі школи, у нас з 10−11 класів почали здалеку викладати цю тему. Потім був гуманітарний ліцей, філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Завжди захоплювався цим періодом літератури. Вважав надзвичайно цікавим такий яскравий спалах українського мистецтва.

Але до цієї теми підбирався довго. Загалом тема «розстріляного відродження» ще зі школи подавалася так, що не все розумів. А коли стало зрозуміло, що все відбувалося в одному будинку, то це мені дало образ, метафору, як все це можна зробити. Тому що поєднати поетів, прозаїків та драматургів важко. А зробити це через образ будинку, який є одним з нетипових персонажів, виявилося дуже цікавим досвідом.

Від початку надзавданням було створення ігрового сценарію, ігрової стрічки. Ми з моєю співавторкою Любов’ю Якимчук вивчали всі життєві події навколо Будинку «Слово», працювали в архівах. Назбиралося багато матеріалу, 600 сторінок сценарію. Спершу вийшов документальний фільм, а основним завданням залишалося створення ігрової стрічки.

Знімати кіно непросто у будь-який час. А під час війни ще значно складніше. Кожного разу це подвиг. Загалом робота над фільмом від задуму до прем’єри зайняла дванадцять років. Звісно, якби не було війни, то зйомки відбувалися по іншому. Як це робиться в усьому цивілізованому світі в комфортних умовах. А в нас кожен епізод, кожен знімальний день був вистражданий.

Зйомки розпочалися ще у 2017 році. Потім зупинилися, стояли, бо в нас закінчилися гроші. Через деякий час знайшли дофінансування і знову почали знімати. Загалом було сорок знімальних днів, для ігрового кіно це зовсім небагато. Будинок «Слово» ми будували в Києві. Це були величезні декорації. Крім столиці знімали на Київщині та в Харкові. У нас фільм біло-чорний, там є своя драматургія кольору. Один кадр кольоровий. Саме заради цього кадру все інше вирішили робити біло-чорним.

Фінансово нам допомогла родина меценатів Петровських, вони посприяла тому, аби фільм завершився. Нам не вистачало коштів на 5 знімальних днів. Гостро стояло питання, що фільм може бути незавершеним. Отож, дуже їм вдячні. Хоча основну суму грошей, звісно, надало Держкіно.

Перед зйомками був кастинг, працювала кастинг-директор Наталія Наталушко. Вона знаходила людей, проводили кінопроби, а потім приймали рішення. Роль головного героя Володимира Акімова виконує Дмитро Олійник, це його дебют в кіно. Микола Хвильовий у нас В’ячеслав Довженко. Тітка Валя — Ніна Набока, Галя — Марина Кошкіна. Геннадій Попенко грає Михайла Семенка, Валерія Ходос — Раїсу Троянкер. Також грають два режисери — Юрій Одинокий (Менер, працівник НКВС) та Андрій Май (Володимир Сосюра). Отже склад у нас зірковий.

Фільм багатошаровий, тут багато алюзій, тому кожен глядач побачить у ньому щось своє, а для мене це головне.

Стрічку вже показували в США, Великобританії, багатьох країнах Європи. Але головне — величезний інтерес до неї в Україні. Вона багато тижнів поспіль було в кінопрокаті, це безпрецедентно для українського кіно. У наш тяжкий час глядач зацікавився, ходить до кінотеатрів. Це вселяє надію, що така робота потрібна. Знаю, що цей фільм дав поштовх для творчості багатьох музикантів, театральних діячів.

Про зйомки нового кіно поки не думаю. Вважаю, що всі гроші, які сьогодні є в Держкіно, мають бути потрачені не на комедії, а віддані ЗСУ. Сьогодні ми переживаємо вирішальний етап в історії України, розбазарювати гроші на легкий жанр просто не виправдано.

Загалом всі теми, які цікавили до війни девалювалися. Війна перекреслила всі задуми, які були до цього. Змінилася оптика, змінився кут зору. Війна все осучаснила, відбувається зміна тематики, зміна героїв. Хочемо ми цього чи ні — у кіно все буде відбуватися через призму війни. Звісно, це може породити багато фільмів низької якості, нерідко вони будуть схожі один на одного. Насправді вибір теми буде складним. Але існує велика кількість драматичних, героїчних історій, які варто розповідати та екранізувати. Кінематографісти мають цим зайнятися найближчим часом.