Любов, зрада і помста

Опера «Трубадур» — одна з найяскравіших опер Джузеппе Верді. Це романтична драма із заплутаною інтригою, кривавою розв’язкою, неодмінними поєдинками, помстою, отрутою та фатальними таємницями; з дуже гострими сценічними ситуаціями та справжнім кипінням пристрастей. Музика опери багата на красиві мелодії, що вільно ллються, чимало з яких сьогодні стали широко відомими і улюбленими в усьому світі. Усі події в опері відбуваються в Іспанії в XV столітті, де розгортається боротьба жорстокого графа ді Луни з благородним трубадуром Манріко за любов прекрасної Леонори.

Опера «Трубадур» — це картина любові, зради й помсти, яка показує силу почуттів у контексті непереборних обставин, де кожен персонаж стикається з важким вибором і трагічними наслідками своїх дій.

— Ми щорічно випускаємо одну-дві оперні прем'єри, оновлюючи наш постійний репертуар, — розповів Анатолій Солов’яненко, народний артист України, художній керівник опери. — І, звісно ж, приймаючи рішення про те, що ми будемо ставити далі, ставимося до цього надзвичайно ретельно. Намагаємося обирати ті твори, які є найцікавішими і будуть найкраще виконані тим колективом солістів, виконавців, які зараз є в театрі. Звісно це твори, які належать до скарбниці світової оперної класики, і майже кожен потужний оперний театр обов'язково має ці твори в своєму репертуарі.

Нам дуже приємно, що через двадцять років після того, як опера «Трубадур» йшла у нашому репертуарі в попередній постановці, ми зараз повертаємось до неї в новому режисерському прочитанні, з новим складом виконавців. Бо крім Алли Позняк, Сергія Магери та Тетяни Пімінової ніхто в попередній постановці участі не брав. Абсолютно новий постановочний склад — Марія Левитська (художниця-постановниця), Богдан Пліш (хормейстер-постановник), Микола Дядюра (диригент-постановник) і Віталій Пальчиков (режисер-постановник). Тому мали всі підстави розраховувати на те, що такий складний твір нам під силу.

Це спільний українсько-італійський міжнародний проєкт, який ми здійснили з нашими багаторічними партнерами — Інститутом італійської культури у Києві. Кілька сезонів з ряду об’єктивних причин працювали самотужки (ковід, повномасштабне вторгнення), а зараз відновлюємо нашу співпрацю з цією інституцією і, власне, з великою приємністю долучаємось до цієї роботи.

Не випадково довірили постановку Віталію Пальчикову. Це талановитий режисер, мій колега, який вже має серйозний доробок у колективі Київського муніципального академічного театру опери та балету, де працює головним режисером. Він людина, яка добре і тонко розуміє музичну драматургію, оперну драматургію. Це досвідчений фахівець і режисер.

Я протягом всього часу як працюю керівником оперної трупи, запрошую різних режисерів до театру. Ніколи не хотів бачити Національну оперу України театром одного режисера. Мені дуже приємно і цікаво, коли різні режисери працюють з нашою трупою. Тамара Трунова у нас поставила одну виставу, Оксана Тараненко — дві. Зараз працює Віталій Пальчиков.

У наступному сезоні працюватиме Іван Уривський, з яким ми зараз ведемо фінальні перемовини щодо постановки опери «Казки Гофмана» Оффенбаха. У нас попередньо була домовленість, що англійський режисер Тоні Палмер здійснить цю роботу. Але спершу втрутився ковід, потім почалася широкомасштабна війна. А маестро Палмер людина поважного віку. І тим паче за цих всіх обставин, звісно, що він не зможе здійснити цю постановку.

Як керівник оперної трупи я займався розподілом партій і вирішенням всіх тих питань, які виникають в поточній роботі над виставою. Намагаюся створити максимально комфортні умови і для виконавців, і для власне запрошеного режисера.

Абсолютно задоволений результатом. Вважаю, що і колектив театру, і Віталій Пальчиков зробили все можливе для того, щоб створити якісний продукт. Думаю, що найкрасномовніше цьому підтвердження те, як оперу сприймали глядачі.

Як я вже сказав, одним з наступних проєктів будуть «Казки Гофмана». Коли ця опера побачить світло рампи залежить від Івана Уривського. Зараз він дуже затребуваний режисер і в драматичних театрах, і вже в музичних. Мені надзвичайно приємно, що режисуру музичного театру викладав йому саме я.

Також спільно з Посольством Великої Британії в Україні працюємо над підготовкою воєнного реквієму Бенджаміна Бріттена до третьої річниці повномасштабного вторгнення. Це дуже великий, масштабний проєкт. І паралельно, на наше замовлення, пише оперу «Конотопська відьма» український композитор Олександр Родін. Як тільки музичний матеріал буде готовий, колектив театру звернеться до сценічного втілення цього твору.

Маю і власні ідеї щодо нових постановок. Думаю, що остаточно визначусь з задумом до кінця цього театрального сезону.

— Зізнаюся, я навіть не уявляв, що можу взятися за постановку такого складного, але дуже красивого і цікавого твору, — продовжив розмову Віталій Пальчиков, режисер-постановник, головний режисер Київської опери. — Це лабіринт, у якому надзвичайно цікаво як блукати, так і знайти спосіб вийти з нього. Можу сказати, що пропозиція від Національної опери України стала для мене повною несподіванкою. Це було приблизно рік тому. Під час репетиції опери «Весілля Фігаро» у моєму рідному театрі, мені подзвонив художній керівник опери Національної опери України Анатолій Солов'яненко і запропонував здійснити постановку «Трубадура». На питання «скільки в мене є часу подумати?» почув «небагато». Тоді одразу відповів, що спробую взятися за це дуже складне, але дуже цікаве творче завдання. Вдячний Анатолію Анатолійовичу за довіру!

Потім була зустріч Петром Чуприною (Генеральний директор-художній керівник Національної опери України) та Анатолієм Солов’яненком, на якій мені запропонували два склади виконавців та постановний склад з художницею Марією Левитською, диригентом-постановником Миколою Дядюрою та хормейстером-постановником Богданом Плішом…

Репетиції як запрошеного режисера, це зовсім інший процес. У моєму театрі я знаю, що і як відбувається, хто за що відповідає, а тут, звісно, довелося з усім і усіма знайомитися. Співаків я практично всіх знав, з кількома з них вже працював до цього. А от те, що стосується служб та комунікацій, то тут все вивчав практично з нуля…

Перша репетиція була для мене дуже відповідальною, я старанно до неї готувався. Вийти на сцену, яка, мабуть, рази у два чи три більше, ніж в нашому театрі, було трошки, моторошно. Приїхав на годину раніше, аби походити, подивився. Для цієї репетиції спеціально взяв, як мені здається, найскладнішу сцену «Циганський табір», щоб одразу зрозуміти всю складність роботи з хором у 80 людей. Але коли почалася репетиція, заспокоївся і зрозумів, що все буде добре…

Спочатку ми з артистами придивлялися одне одного. Переважно це виконавці з відомими іменами, багажем знань, досвідом. Хтось вже виконував цю партію в Києві, а хтось за кордоном. Наприклад, Алла Позняк встигла взяти участь ще в попередній постановці «Трубадура» в Національній опері України багато років назад. Я прийшов зі своєю ідеєю і треба було переконати акторів й зробити так, щоб вони стали мені довіряти, і щоб ми стали розуміти та відчувати одне одного. Здається, нам це вдалося. На кожній репетиції ми намагались шукати цікаві сценічні рішення, які б відповідали моєму задуму і водночас не нівелювали індивідуальність кожного співака.

Як і кожен режисер маю свій постановний стиль. Знаю чого від постановки хочу, але завжди даю можливість співакові самому реалізувати себе в середині тієї концепції, яку я пропоную.

Практично ніколи не змінюю лібрето і намагаюсь не змінювати музичний матеріал. Хіба що використовую доволі традиційні купюри (наприклад, скорочення стретт).

Для мене було цікаво працювати ще й тому, що я вперше в житті ставив постановку, яка була дуже близька до історичності. Хоча, звісно ми театралізували все дійство, були якісь умовності. Сама ж вистава — це скоріше, стилізація того періоду, в якому відбуваються події «Трубадура». Ми не музей, не можемо та, власне, і не повинні копіювати тогочасний простір… Рішення по костюмах і сценографії належить геніальній, як мені здається, художниці нашого часу в театральному світі Марії Левитській. І той багаж знань, який вона має ще й в історичному плані, для мене був дуже корисний. Багатьох деталей я до цього просто не знав…

З диригентом-постановником Миколою Дядюрою дуже давно співпрацював мій батько. Вони разом грали в духовому оркестрі. А саме моя співпраця з паном Миколою була вперше. Це музикант найвищого рівня, прекрасний диригент і до цього ще й дуже демократичний. Працювати з ним було дуже цікаво.

Хормейстер-постановник Богдан Пліш — вважаю, що це зараз один з кращих хормейстерів в Україні. Хочу зазначити надзвичайно високий рівень хору Національної опери. У співаків «горять» очі. Вони хочуть щось робити. У виставі є декілька батальних сцен, в яких на мечах та на списах б'ються саме хористи, а не запрошені люди. Їм дуже сподобалася ця ідея. Два-три рази на тиждень з ними проводили спеціальні заняття. Вийшло видовищно.

Ніколи не буваю задоволеним своєю роботою на всі сто відсотків. Не всі задуми встиг втілити у життя повною мірою. Але в принципі задоволений результатом, це дуже корисний для мене досвід. Думаю вийшла емоційна, жива постановка, назвемо її «гіперболізованою реальністю». Маю домовленість з Національною оперою, що буду приїжджати до театру, щоб вводити нових артистів на партії та підтримувати якість постановки на належному рівні.

Звісно, є ще бажання попрацювати з Національною оперою України. Адже це перша оперна сцена країни. Наразі маю декілька цікавих пропозицій щодо наступних постановок в інших театрах. Але конкретизувати їх поки зарано.

У рідній Київській опері зараз працюю над поточний репертуаром, вводом нових виконавців. Також працюємо над постановкою балету «Лускунчик Гофмана» та оперною постановкою «Фальстаф».

Фото з соціальних мереж