Алла ПОЗНЯК: «Продовжую вчитися все життя»

-- Очевидно не випадково для ювілейного показу Ви обрали саме цю виставу.

-- Дуже люблю цю оперу. Моя мама рахує мої виступи і сказала, що ще до ювілею було заспівано 178 вистав «Аїди». Я її співала на різних сценічних майданчиках світу, з різними партнерами. Партія Амнеріс одна з моїх найулюбленіших.

Пам’ятаю, коли я прийшла на прослуховування до Харківської консерваторії співачка з оперного театру, яка була у приймальній комісії запитала, який у мене голос. Відповіла — мецо. «Боже, до нас вступає Амнеріс», — сказала вона. А конкурс був понад 10 чоловік на місце, Серед абітурієнтів було багато тих, хто пройшов дворічні вокальні курси. Майже всі вони вступали. Отож, вступити було не просто. Тоді я отримала найвищий бал.

Вдячна своїй викладачці з вокалу Людмилі Петрівні Шалі. Щоправда її творче життя на жаль, не склалося. Вона була лише педагогом.

У консерваторії мене почула Тамара Яківна Веске, яка вважається видатним педагогом. У неї було лише одне місце, на яке претендував абітурієнт з Болгарії. Тоді вона пішла до ректора і сказала, що консерваторія втрачає співачку і вона (тобто я) поїде навчатися до Одеси і добилася, аби мені дали місце саме до неї в клас. Серед її вихованців були у майбутньому видатні співаки. Отож, вважаю, мені дуже пощастило.

-- Музикою почали займатися з самого дитинства?

-- Вже у три з половиною роки віддали навчатися грі на фортепіано. Мені це дуже подобалося. Підготували до вступу до музичної десятирічки. Таких шкіл тоді було лише кілька на всю Україну. Там при вступі теж був великий конкурс, а екзамени дуже складні. Проте підготовка, яку там отримала, допомагає мені все життя.

Як говорила Тамара Веске, якщо у людини є голос, то він не дасть їй спокою все життя, чим би вона не займалася. Знаю багато прикладів співаків, що змінювали спеціальність, аби присвятити себе опері. А мені поталанило в тому, що я вже до цього мала музичну спеціальність. Перехід від інструменталіста до оперної співачки відбувся досить легко.

-- До Національної опери потрапили не відразу після закінчення навчання?

-- Коли я навчалася в консерваторії в Національній опері працював учень Тамари Веске Олександр Востряков. До нього зателефонувала моя викладачка і сказала, що в неї є дуже хороше мецо-сопрано. Мені запропонували пройти прослуховування. Серед членів комісії були Володимир Кожухар, Марія Стеф’юк, Лідія Забіляста, Роман Майборода. Заспівала, вирішили брати мене до театру. Але тоді не склалося, бо відбулася зміна керівництва і було не до мене. Я поїхала до Чехії, де взяла участь у конкурсі, що став для мене хорошим досвідом. Далі працювала над вокалом, вивчала партії, співала в інших театрах та отримала важливий досвід.

Минули роки, врешті вирішила взяти участь ще в одному прослуховуванні Національної опери. Спочатку треба було співати під фортепіано, потім з оркестром, а після цього у виставі «Князь Ігор». Підготуватися допоміг В’ячеслав Лупалов. Бажала працювати в Національній опері ще й тому, що тут працював цей співак і педагог. Його вокальна школа була справжньою італійською, він дуже гарно викладав вокал і я легко та швидко перейняла цю манеру співу. Бо знайти свого педагога для співака дуже важливо.

Зізнаюся, я продовжую вчитися все життя. Коли співаєш поряд з такими особистостями як Забіляста та Анісімова, то починаєш дихати так само як вони.

-- Напевне запам’ятався перший вихід на головну оперну сцену країни?

-- Першою була вже згадана опера «Князь Ігор». Моїми партнерами по сцені були Степан Фіцич, Лідія Забіляста, Роман Майборода, постановник Дмитро Гнатюк, диригент Іван Гамкало. Степан Фіцич сказав, аби я не боялася, він у всьому допоможе мені і підтримає на сцені. Все пройшло дуже легко. Після цього вийшов наказ, що з наступного тижня я працюю в театрі.

Після першого виступу поїхала до сім’ї у Харків, а о 22 годині мені телефонують і кажуть, що зранку я знову маю бути в Києві. Їхала до столиці у потязі на боковій полиці, зранку у мене була підвищена температура. Мала виконувати партію головної героїні в «Царевій нареченій», знала її ще з часів навчання у Харкові. А партія надскладна і починається з пісні а-капела (без супроводу оркестру). До цього не співала її десь три роки. Потрапила у цю виставу зовсім без репетицій, було непросто. Режисер Анатолій Солов’яненко дав свободу для творчості. Дуже допомогли диригент і партнери. Можна сказати, що вони вели мене по сцені, а я зробила все, що змогла. Публіка сприйняла прекрасно. Це було на третій день моєї офіційної роботи в театрі.

Мені комфортно працювати у цьому театрі. Дуже люблю своїх колег по сцені. І якщо у них щось не виходить на сцені, то знаю, що винні у цьому насамперед не вони, а обставини.

-- Очевидно є партії, які особливо близькі?

-- Наступною моєю партією, коли я тільки прийшла до театру, була Азучена в опері «Трубадур» Джузеппе Верді. Партія готувалась дуже швидко, вона драматична, складна не тільки за вокалом, але й за акторською грою, бо потрібен образ божевільної людини, яка пережила жахливі страждання. Це було саме 20 років тому, потім цю виставу зняли з репертуару в Національній опері. Але партію Азучени я співала в інших театрах та країнах, всього було вісім постановок «Трубадура» в моєму творчому житті.

Я щаслива, що саме в цьому році, через 20 років, вистава «Трубадур» Джузеппе Верді набула нове життя в нашому театрі, з'явилася нова постановка, зовсім інша.

Думаю, що згодом вистава обросте трішки іншими відчуттями, ніж це було на прем'єрі, кожен співак завжди знаходить нове в своїх партіях, щось змінює, постійно шукає нові фарби.

Згадую слова директора нашого театру Петра Чуприни які він казав ще на прослуховуванні: «Мені потрібен прем'єр, той, хто буде співати перші партії, на другі партії виконавців вистачає.» Тому я одразу почала з великих складних партій, як Любаша, Кінчаківна, Азучена, Любов Кочубей, Марина Мнішек, Амнеріс та інші. Тільки з другорядних в мене була Марта в «Фаусті» Гуно, бо диригенту була потрібна саме така грайлива Марта в пару до Мефістофеля.

Особливо мені подобається концертне виконання опер, бо є ти і музика, бо ніхто не нав'язує свого прочитання образу, а ти вже робиш так, як цього хотів композитор. Та за рахунок концертного виконання є можливість заспівати багато опер, бо постановки дуже дорогі, їх роблять 1−2 на рік, а концертне виконання опери може познайомити слухачів нашого міста з багатьма оперними шедеврами.

-- Як для Вас почалася війна?

-- 24 лютого 2022 року мав бути концерт у Харківській філармонії. За день до цього провели репетиції з оркестром, а зранку прокинулася від вибухів. Зрозуміла, що почалося… Найстрашнішим тоді було відчуття відсутності майбутнього. Ми все життя це майбутнє створювали, а коли почалася повномасштабна війна, то вже не могли про нього навіть і думати.

Сьогодні ми підіймаємо тости за мир. Коли буде мир, тоді можна буде думати про творчість, про життя, про майбутнє. А творчість — це і є майбутнє. Ти плануєш вивчити нову партію, показати публіці нову програму концерту. А зараз мені важко планувати, бо я не знаю, що буде завтра.

У перші місяці була депресія. Стало трохи легше, коли змогла заспівати «Бал маскарад» в оперному театрі Тірани в Албанії. Дуже люблю цю виставу. Там почалася творчість. Там побачила людські усмішки, ніхто не бомбить, не стріляє, щодня не чекаєш чогось жахливого.

Проте мріяла про повернення до рідного театру. Побачила у театрі зовсім іншу публіку. Зрозуміла, що справжнє мистецтво лікує. За стінами війна, тривоги, а тут зовсім інше життя.

У Національній опері відновили роботу у перші місяці війни з «Севільського цирульника». Художній керівник опери Анатолій Солов’яненко не випадково вирішив почати саме з цієї постановки, бо людей потрібно було хоча б на короткий час занурити в інший світ…

Хотілося б повернутися до опери «Бал Маскарад». На початку року співала цю оперу в Італії з Рікардо Муті. Зараз часто відмовляюся від гастролей, а цього разу погодилася, бо він диригент найвищого рівня він справжня. Вперше диригував «Бал маскарад» ще 50 років тому з видатним тенором Річардом Такером.

Згадую в перші місяці війни мені дозволяли в Албанії виходити на сцену з українським прапором, а в Італії через 2 роки — вже ні. Єдине, в усіх інтерв’ю я намагалася розповідати про те, що у нас відбувається, хто винен. На жаль багато з цих інтерв’ю вирізали і залишали переважно лише слова подяки за підтримку італійського народу.

Для мене час розділився на до і після початку повномасштабної війни. Як, напевне, і для більшості українців.

-- Чи були пропозиції виїхати з України і працювати за кордоном?

-- Так, звісно. Особливо багато таких пропозицій було у перші місяці війни як від театрів, так і від співаків. Запрошували приїздити зі всією сім’єю. Попри велику конкуренцію в мистецтві, коли велика біда весь світ єднається.

Деякі співаки поїхали на захід, аби там далі робити свою кар’єру. Але я зовсім не шкодую, що залишилася. Виїхати і заспівати якусь оперу я можу завжди. Певною мірою творчо підзарядитися, потім поділитися враженнями з колегами. Але тут мій дім, моя родина, моя земля. Тому що це земля моїх предків, хоче у мені намішано багато різної крові.

-- Чи ніхто з членів родини не вирішив продовжити Вашу справу?

-- Ні. І я нікому цього не радила. Так, збоку це може здатися святом. Але насправді постійні обмеження. Інколи доводиться виходити на сцену з підвищеною температурою, а публіка не повинна про це знати. Кожен здоровий співак може заспівати, а ти заспівай коли хворий.

Згадую прем’єру опери «Джоконда», в якій Тетяна Анісімова співала головну партію. У другій дії вона впала, травмувала тяжко ногу, що не могла ходити, її вкололи знеболююче і довелося доспівувати сидячи, щоб не зірвати виставу. Ми знаємо і такі випадки коли артисти та диригенти помирали на сцені. Ця професія надскладна. Вся сім’я працює з тобою. А надскладні партії настільки емоційно виснажують, що потім потрібно три дні, аби відновити нормальний стан. Зізнаюся, що іноді за виставу втрачаєш 2−3 кілограми.

Віддаєш багато енергії. Потім частину цієї енергії повертають оплески. Вони дуже потрібні співакові. Дякую українській публіці, вона оплесків не шкодує.

-- Мабуть так буває не всюди?

-- Загалом публіка дуже різна. Приміром у Німеччині кричать і гупають ногами. Значить це великий успіх. Якщо не кричать, а просто аплодують — це провал.

Італійці дуже непередбачувані. Ти можеш гарно співати, але їм щось не сподобається. Можуть свистіти диригенту чи виконавцю. Так було в часи Верді і навіть раніше.

Важливо як тебе приймають під час поклонів. Пам’ятаю випадок, коли під час поклону одного зі співаків публіка сміялася. Тобі можуть навіть не аплодувати під час опери, а наприкінці кожен виконавець отримує свою винагороду. А це, як я вже сказала, повернення енергії.

-- Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

-- Нашій країні, нашому місту поталанило, що у нас є традиції оперних театрів. Відвідувати їх можуть собі дозволити майже всі. Можна купити квиток за зовсім невеликі кошти і доторкнутися до оперного мистецтва. А практично у всіх оперних театрах світу квитки дуже дорогі і купити їх може далеко не кожен. Водночас рівень багатьох наших вистав навіть вищий, ніж закордонних. І такий високий рівень мають майже всі оперні театри України.

Харківська національна опера не може сьогодні давати вистави на своїй основній сцені. Вони зробили нову сцену на мінус другому поверсі, де раніше були майстерні. Сцена невелика, лише на 300 слухачів. Почали давати вистави, концерти. І я вже співала концерт на цій новій сцені і побачила настільки людям це потрібно. Там постійні аншлаги.

Дякую Богові, що займаюся саме тією професією, що лікує. Колись хотіла стати лікарем. Тоді мама мені сказала: «Почала з музики, музикою й продовжуй».

Мені хочеться, щоб у нашому театрі був камерний зал. Такі зали є майже в усіх оперних театрах світу. Тут співаки та артисти оркестру виконують камерні програми. Публіці потрібен такий прошарок культури. Також він потрібен і співакові, бо камерна музика розвиває людину, розвиває музиканта. Мені цього не вистачає.

На жаль і Національна філармонія України майже не робить камерні програми, а раніше це було в традиції. Кажуть, що люди не такі програми не підуть. Але ж треба завести нову традицію, щоб ходили. Слухачі поруч. Ти передаєш емоцію і вона відразу ж до тебе повертається. Такі концерти не потребують декорацій, костюмів та тривалого часу на постановку. Є хороший потенціал, адже у Києві зібрані кращі співаки України. Дуже шкода, що ця частина культури у нас зараз не розвивається.

Наші співаки мають великий репертуар виконаних партій. Все це ми могли б подарувати нашій публіці. Приміром, я дуже люблю партію Даліли з опери «Самсон і Даліла». Там дуже красива музика. Чому б публіці цього не показати?

Можна все життя прожити у Києві і почути не більше сорока опер. Але ж їх значно більше. Люди не так багато знають про творчість Моцарта, Вагнера. Сподіваюся на зміни у цьому питанні у близькому майбутньому.

Фото надані театром.