До ювілею Марусі Чурай

— Виставу «Маруся Чурай» я ставила у Маріуполі 2021 року до 30-річчя Незалежності України, — пригадує режисерка-постановниця, заслужена артистка України Людмила Колосович. — То була вистава з великою кількістю людей, з масовими сценами. Мені дуже подобається цей твір і взагалі творчість Ліни Костенко. «Маруся Чурай» написана у 1979 році, і на сьогодні є дуже актуальна і надзвичайно сучасна. А в моновиставі я в першу чергу робила акценти на сценах, пов'язаних з боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність. Вже більше 350 років ми воюємо за нашу Україну і ця боротьба продовжується.

З акторкою Валерією Новак ми не маємо стосунку до жодної державної установи. Це Театр Людмили Колосович. Над виставою почали працювати у листопаді. Спершу вдома, по відеозв’язку. Була робота з текстами. А коли розібрали текст, то треба було вже десь зустрічатися. Звернулися за допомогою до Центру Курбаса. Вдячні керівництву Центру, що нам дозволили тут попрацювати. Мистецький проєкт очолив знаний драматург Олег Миколайчук. Ми дуже хотіли зробити цю виставу попри всі перешкоди. Потім була перерва. Я поїхала за кордон, а Валерія сама напрацьовувала матеріал. 23 січня після мого повернення ми зіграли прем’єру.

Хотілося б кілька слів сказати про акторку. Валерія Новак — моя студентка. Навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка, де я випустила акторський курс. Одинадцять років вона не виходила на сцену як драматична артистка і це її дебют. Вона впоралася з усіма тими завданнями, які я перед нею ставила. Молодець! У героїні два костюми. Один — сучасна свита, а другий — автентичний, у нього особлива енергетика.

Сценічне оформлення зробила Ольга Новікова — професійна художниця, як працює в Центрі Курбаса. Їй подобався сам процес наших репетицій. Вона сиділа на репетиціях і малювала картини, а потім запропонувала використати їх у виставі. Мене вони зачарували. Здається вийшла жива книжка — зображення сцен з життя Марусі Чурай. Ольга продовжує малювати, зокрема, хоче ще написати сцену з вертепу.

Як і завжди до своїх вистав музику добирала я сама. Використала пісні Марусі Чурай «За світ встали козаченьки», «На городі верба рясна» та інші. Загалом, її авторству приписують 16 пісенних творів, які вважаються народними. Про Марусю написано багато творів. Я вірю, що така дівчина дійсно жила в Україні, справді писала пісні. Ці пісні давали наснагу козацькому війську.

Ліна Костенко знала про нашу прем’єру. Я листуюся з пані Ліною та Оксаною Пахльовською. Вони давали дозвіл на постановку в Маріуполі і окремо у Києві. За що їм дуже вдячна.

Робота над виставою триває. Під час другого показу з’явилися нові незначні перешкоди, які ми з Валерією обговоримо. Але тим і відрізняється театр від кіно, що кожного разу це нова вистава. Наступна, яка відбудеться 27 лютого, теж буде іншою, з’являться якісь нові нюанси.

Ми бачимо як люди реагують на виставу, що вона їм подобається. Будемо й далі її показувати. Після вистави спілкуємося з людьми. Не всі зі школи пам’ятають цей твір, а після нашого показу закохуються в цю історію. І це дуже добре. Ми ведемо ще й просвітницьку роботу. Звісно, хотілося б показати «Марусю Чурай» і за межами Києва, але це вже як складеться. Поетичне слово Ліни Костенко не відпускає — в повсякденному житті ми тепер часто використовуємо тексти з «Марусі…»

— Моє знайомство з творчістю Ліни Костенко розпочалося ще зі школи, — продовжує розмову виконавиця ролі Марусі Чурай Валерія Новак. — Я сама родом з Вінниці. У нашому театрі багато років йшла вистава «Маруся Чурай». Ця історія зайшла мені дуже давно.

Коли Людмила Колосович запропонувала цю роль, я відразу загорілася. Твір «Маруся Чурай» глибинний. Це історія не тільки про кохання Марусі та Гриця. Там є політична тема, загальнолюдські теми і цінності. Вже сам матеріал дає зачіпки для роботи, тут так багато підтекстів. Як і кожен актор я шукала характер, образ. Але повністю відокремитися від персонажа не могла, додала в нього і щось своє.

Людмила Колосович — чудова режисерка, допомагала мені увійти в образ. Загалом грати виставу непросто. Потрібно пройти певні етапи, знайти цей образ, обжити його, зробити своїм. Тому, що дещо ми беремо від себе, а щось суперечить нашому характеру.

У моновиставі є свої плюси і мінуси. Важко, бо треба всю виставу самій тримати увагу глядача і немає можливості передихнути. Коли граєш з хорошими партнерами — це надзвичайна насолода. Але буває, що інший актор не дає зачепок, тоді важко. В принципі це непроста професія, як і будь-яка інша.

Як казав мій педагог Григорій Шумейко (на жаль помер у цьому році): «Досконалості немає меж». Завжди є що вдосконалювати, покращувати. Кожного разу щось змінюється, бо різний настрій. Театр тим і цікавий, що одну й ту ж виставу можна дивитися кілька разів. І кожного разу вона буде іншою.