Магія ілюзії Теннессі Вільямса

На запитання журналістів, про що п'єса «Трамвай „Жадання“», лауреат Пулітцерівської премії Теннессі Вільямс відповів: «Це прохання про розуміння делікатних людей».

Нетрі Нового Орлеану сколихнув приїзд аристократки французького походження Бланш Дюбуа. Небажана гостя зупинилась у своєї сестри Стелли та її чоловіка Стенлі Ковальські (народженого в Америці поляка).

З першої хвилини знайомства між Стенлі та Бланш зароджується головне екзистенційне протистояння.
Чим закінчиться цей турнір, що тут чекає на Бланш?

«Мені сказали сісти на трамвай, який називається „Жадання“, а тоді пересісти на інший — він називається „Кладовище“…», — говорить героїня.

Жага і пошук кохання — як рефлексія травми, але насильство, з яким зустрічається Бланш — теж своєрідна рефлексія приниженого.
Вистава — як спосіб подорожі найпотаємнішими кімнатами підсвідомості, аби дати відповідь на питання, як жити зі своєю вразливістю, делікатністю поруч із насильством. Вразливість — це слабкість чи сміливість бути собою, попри страх осуду та відторгнення?

— Твори Теннессі Вільямса читала, коли ще навчалася у театральному інституті, — пригадала режисерка-постановниця вистави «Трамвай «Жадання» Олена Щурська, — Зізнаюся, тоді він для мене ще був далеким і малозрозумілим. А в 2013 році разом зі своїми студентами ставила їхню дипломну виставу «Солодкоголоса птаха юності». Саме тоді в мене зайшов цей драматург. Він не лише досить метафоричний, а ще й дуже багатошаровий, психологічний, підіймає багато тем. Наразі поставила другу повноцінну виставу за його п’єсою.

Не випадково обрала саме «Трамвай «Жадання». Крім головної теми насильства у мене був великий інтерес до самої персони Бланш. Хто вона. Яка вона, її делікатність, її особливість, її винятковість — є магнітом як для режисера, так і для актриси, яка хотіла зіграти цю роль. Це Наталя Доля. Якось ми з нею обговорювали, щоб вона хотіла зіграти. Бланш була однією з її бажаних ролей. А я з задоволенням повернулася до Теннессі Вільямса, бо всі його героїні — загадки. Вони відображають тонку сторону світу.

Наталя Доля увійшла в драматургію, яка її розгортає як актрису. Вона дуже гнучка, постійно перебуває в пошуку, відкрита до експерименту. З глибокою актрисою завжди цікаво працювати. Через призму її душі матеріал розкривається по іншому. А Наталя відкриває якісь свої нові грані.

Якщо з Наталею Долею це вже наш третій досвід спільної роботи, то з Ольгою Гришиною працювали вперше. Вона внесла багато пропозицій до образу Стелли. Пошук Ольги був у двох напрямках. Героїня немов розривається навпіл. З одного боку вона тяжіє до світу Стенлі, а з іншого — до світу Бланш. В Олі це добре виходить. І це прекрасно, коли актриса готова до різного роду експериментів.

Теннессі Вільямс у п’єсі передає атмосферу Нового Орлеану, який дуже любив. Його перший юнацький досвід пов’язаний з цим містом. Вирішила спробувати занурити і глядачів в атмосферу цього міста. Це ми зробили за допомогою Юніс (Олена Червоненко), яка за сюжетом п’єси домогосподарка. А я вирішила її зробити ще й екскурсоводом. Також придумала про ляльок вуду, бо це дуже новоорлеанська фішка.

З Олександром Валюком (виконавець ролі Стенлі) це також у мене перший спільний досвід роботи. Він людина добра за своєю натурою і зумів показати, що жорстокість, яка виринає в його героя не тому, що він злий. Насправді Стенлі свого часу був дуже ображений. Сашко втілив це саме через вразливість, яку він не хоче нікому показати. Крім того він здорово передає образ простака, який не хоче здаватися простим. Як на мене, це був хороший пошук.

Побачила Дмитра Савченка (Мітч), коли ще навчалася на режисурі. Тоді він грав класну роль Арлекіна. Мені хотілося відновити в ньому цю грайливість і пошук — образ наполовину П’єро, наполовину Арлекіна. Мабуть Дмитро ще такого не грав. Думаю, що йому сподобалося.

Довго працювали аби передати атмосферу сцени покеру. Гадаю, що з цим у нас теж склалося.

У Бланш є ключова фраза: «Я завжди сподіваюся на розуміння добрих людей, на співчуття добрих незнайомців». А я стала думати, хто б міг зіграти людину на яку ти дивишся і розумієш, що вона тебе ніколи не зрадить. Що це максимально щира і чиста душа. Побачила образ актора Олега Комарова. Добре пам’ятаю його ролі в театрі, але зараз цих ролей вже немає. Коли озвучила Генеральному директору-художньому керівнику нашого театру Кирилу Кашлікову цю ідею, він мене підтримав.

Олег Комаров — дуже відповідальний актор, справжній професіонал. Роль невелика, але він до неї багато пропонував. У виставі з’єдналися актори різних поколінь, йде передача важливої енергії. Наймолодший наш виконавець двадцятилітній студент, а найстарший — Олег Комаров. Вважаю, що передача знань та енергії відбувалася.

Це вже наша третя спільна робота зі сценографом та художником з костюмів Пилипом Ніродом. Чим далі, тим більше знаходимо спільних точок перетину та розуміння як ми це бачимо.

Вже сама назва «Трамвай «Жадання» говорить про те, що це не побутова історія. Розуміємо, це метафора. Ми зосередилися на тому, що це зупинка, очікування. Всі персонажі п’єси за великим рахунком втікачі. Втікачі зі світу, де їм було незатишно у світ, де, як вони чекають, все налагодиться. У сценографії в нас є зупинка. Потім народилися напрямки, лінії, шляхи, які перетинаються, утворюючи космічний малюнок безкінечного шляху. В результаті ми вийшли на те, що ця зупинка рухається і перетворюється на іржавий світ-карусель, який штовхає Стенлі. Бо саме за Стенлі тримається цей світ, який орієнтується на таких як він.

Костюми стилізували під 40-ві роки минулого століття. Але Бланш з іншого, старого світу. На ній костюм кінця ХІХ — початку ХХ століття. Вона дотримується цінностей того світу. Пилип все так зі смаком і тонко зробив, розклав по партитурі. Вийшла така земна, іржава історія.

Для нас було важливо почути дихання глядача. Вистава обростатиме деталями, своїм ритмом існування. Але головне, щоб не вивітрювалася з глядачами магія ілюзії. Ми починаємо з магії, хочемо, аби глядач у цю магію занурився. Тому, що всі персонажі так чи інакше рятуються у своїх ілюзіях. Це була головна наша історія.

Коли я ще навчалася в театральному інституті, моя основна практика була при Театрі Лесі Українки. А зараз відбувається історія повернення додому. Мені затишно з цими людьми. Ці люди налаштовані на зміни, пошуки, реформи. Цей той дискомфорт, яким штовхає нас на розвиток. Завжди хочеться оновитися, зрозуміти, що ти робив не так. У цьому театрі є шанс оновитися мені і повести за собою інших.

Думаю над темою, яка мені болить. Знайти матеріал на тему, що тобі болить складніше, ніж знайти п’єсу думати, а про щоб я її поставив. Зараз ми поставили виставу про толерантність суспільства до насильства. Шукатиму п’єсу на наступну тему, що мене хвилює.

***

«Драматичне любовне послання світу» — так називав свою п’єсу класик американської драматургії ХХ століття Теннессі Вільямс. «Тату троянди» — справді, це послання, сповнене оголеної та відвертої чуттєвості, адже головні герої цієї пристрасної історії — темпераментні та чутливі італійці.

Любов'ю до покійного чоловіка Розаріо живе і дихає Серафіна. Зачинившись від світу, вона зосередилася на переживанні своєї трагедії. Чутки про численні зради коханого лише розпалюють вогонь ревнощів у серці жінки. А паростки першого кохання юної доньки Рози приносяться у жертву надмірним материнським страхам.

Здається, ніщо не може похитнути шалену відданість та поклоніння Серафіни колишньому великому коханню. Але все раптово змінюється, коли в її оселі з’являється дивакуватий молодик Альваро…

«The Rose Tattoo» — професійний дебют студентів акторського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, майстерні Дмитра Богомазова. Залучення найкращих студентських вистав до репертуару професійних театрів стало вже доброю традицією останніх років. Такі колаборації — не лише трамплін для молодих, можливість реалізуватися на професійній сцені, а й чудова нагода для театральної спільноти відкрити нові акторські імена.

Нову інтерпретацію популярної американської п’єси реалізували визнані митці -режисер Дмитро Богомазов та відомий актор театру і кіно Андрій Самінін. Жива музика, ніжність та пристрасть юних акторів у просторі поважної академічної сцени, поза сумнівом, полонять серця глядачів…

Фото з сайту театру.