Легенда про княгиню Ольгу

— Це моя перша зустріч з творчістю Дмитра Корчинського, — зізнався режисер-постановник, автор сценографії та музичного рішення вистави Віктор Полторацький. — Звісно знав про його політичну та телевізійну діяльність, але Корчинський-драматург став для мене відкриттям. Це інтелектуальна драматургія, якої так не вистачає у сьогоднішньому репертуарі багатьох театрів. Бо театри зробили певний крен у напрямку — «тупо поржать» низькосортні розваги без душі і серця. У листопаді минулого року познайомився з директором-художнім керівником театру «Культ» Назаром Борушком. І він мене запропонував поставити виставу за цією п’єсою.

Після того, як вперше її прочитав, то подумав, що це непідйомний варіант. Адже дуже важко ставити виставу за віршованим текстом, таких постановок майже немає в репертуарах українських театрів.

По-перше — такий матеріал важче сприймати глядачеві, адже в житті ми спілкуємося прозою, а не віршами. По-друге — в самих акторів майже немає такого досвіду. У цьому була авантюра і певний виклик мені, як режисеру. Я розумів, що буде дуже важка робота.

Зазвичай, коли режисер починає працювати над п’єсою, він має умовно «посперечатися» з автором, мається на увазі з авторським текстом — драматургією. Навіть коли автор з минулого і вже помер. Тобто, він повинен підійти до цього зі здоровим скепсисом, певною недовірою. Матеріал має вистояти перед режисерський натиском.

У п’єсі все вельми актуально. Ми розуміємо, що «Княгиня Ольга» — це привід поговорити про сьогодення і це абсолютно не історична розповідь. Ми не робимо ніякого містка у минуле. Загалом я мінімізую зв'язок з минулим і зв'язок з сьогоденням. Були пропозиції одягти героїв у сучасну військову форму. Я сказав ні. Ми не робимо ніякої маніпуляції на сприйняття. Це антиутопія — взаємовідносини людини і влади, взаємовідносини тоталітарного режиму і суспільства, це вічні проблеми. Мали все це зробити максимально у умовно-паралельному Всесвіті. Чим більше ти кажеш, що це нібито не про нас, тим більше люди знаходять підтвердження, що насправді це про нас.

Як правило текст у театрі вчиться «на ногах». Актори не вчать його заздалегідь, а роблять це під час репетицій, виходять на майданчик і етюдним методом починають його засвоювати. А тут я сказав, що ми маємо приходити на репетиції вивчивши текст. Бо не можна «на ногах» вчити вірш. Адже як ти запам’ятаєш риму, прив’язку до іншого тексту, якщо ти не знаєш свій. Своїм словом нічого замінити не можеш, так само не можеш вставати жодного свого слова. Бо воно зразу розірве риму і ти забудеш весь текст. Все відразу посипиться, якщо вставлятимемо свої слова. До цього не всі були готові. Спочатку навіть відбувалися суперечки.

Хоча насправді було замало вивчити власні тексти. Адже текст діалоговий, неможливо його вивчити самому, він запам’ятовується в діалозі. Тому все рівно потрібен партнер, потрібні повтори, зачіпки один за одного.

Майже кожного дня на репетиціях був автор. Бо у п’єсі багато специфічних слів, яких ми зараз навіть не знаємо і не вживаємо. Він нам пояснював, що це за слова. Крім цього говорив, де потрібно ставити наголоси. Отож спершу Дмитро Олександрович бував у нас досить часто. Потім я попросив його певний час не приходити, бо деякі актори під час репетицій намагалися йому сподобатися і втрачали репетиційну дисципліну. Він прислухався.

Зізнаюся, що мені було надзвичайно важко одночасно бути режисером і виконавцем однієї з ролей. Особливо в останні дні, коли працював зі світлом і звуком. У той час як актори працювали над мізансценами. Увів себе у виставу 27 січня, а прем’єра відбулася 20 лютого. Лише за три тижні увійшов у репетиційний процес. Був абсолютно впевнений, що ніколи не зроблю цієї ролі Шигоерна, ніколи не вивчу текст. Але всі 6 претендентів останнього тижня, загалом їх було набагато більше, які надіслали заявки, що хочуть грати цю роль, в останній момент написали відмову. Розумів, що не маю вибору і сказав, що гратиму. Хоча й до цього припускав такий варіант. Це як відчуття долі та неминучості. Розумів, що сама доля виштовхує мене на цю роль, але відбивався руками й ногами. Актори і автор теж говорили, ще це моя роль.

Я згоден з усім, що каже мій герой. Можна сказати, що це мої персональні висловлювання. Звісно, я не заколотник, але позиція персонажа мені зрозуміла. Відбувається процес, коли чужий текст робиться твоїм і легко будувати свідомість героя.

ТЕАТР — це мистецтво про емоції і почуття. Тому люди і ідуть в театр, кіно, слухають музику, або читають книжки, що пережити емоцію. Чужу емоцію, ту, яку людина не може, в силу певних обставин, пережити в реальності. Ми не можемо полетіти в космос і зустрітись там з «Чужим». Але, завдяки нашій фантазії і уяві, передивляючись кіно ми це ЕМОЦІЙНО переживаємо. І цю емоцію глядачу має дати — АКТОР. І режисер, використовуючи засоби зовнішнього впливу (музика, світло, звукові і змістовні акценти і звичайно — дія і взаємодія, яка має викликати емоцію перш за все у самого актора) Театр починався з ритуалу, трагедія починалась з ритуального вбивства козла. І тому, головним чинником трагедії є — КАТАРСІС — «очищення через потрясіння». Якщо тобі, дитині, кажуть, що перебігати дорогу небезпечно, бо можеш загинути, до тебе не доходить, але коли ти бачиш, як машина збиває твою улюблену собаку (власний досвід) це фіксується на все життя. Ми вчимось винятково на своєму досвіді, бо ми його — переживаємо. Отже, глядач приходить в театр — ПРОЖИТИ і ПЕРЕЖИТИ емоційно чуже життя. Тому в театрі головний — актор, саме за ним і слідкує глядач. А для режисера актор — інструмент цього впливу на глядача, інструмент донесення своїх певних ідей і думок.

Федеріко Ґарсія-Лорка. «Промова щодо театру». Написано в 1935 році. За рік до початку війни в Іспанії. Звучить сьогодні особливо актуально для українського театру:

«Театр — один із найбільш виразних і ефективних інструментів розбудови країни; подібно до барометра, театр указує на підйом або занепад нації. Чутливий, прозірливий театр (кажу про всі жанри — від трагедії до водевілю) здатний за кілька років змінити почуття цілого народу, і так само скалічений театр, який відростив копита замість крил, здатний розтлити й приспати націю…

Якщо народ не простягнув помічної руки своєму театрові, то він або мертвий, або при смерті. Але й театр, якщо він безсторонній, глухий до суспільного життя, до пульсу історії, до трагедії народу, сліпий до споконвічних барв рідної землі й чужий її душі, не сміє зватися театром. Гральний дім, заклад, де віддаються наймерзеннішому порокові — «убивають час», — ось його ім’я.

Над усіма театрами, від найскромніших, провінційних, до великих столичних театрів повинно майоріти слово «Мистецтво», інакше доведеться почепити на театр вивіску «Купівля-продаж» або й гірше…"

Виконавицю ролі княгині Ольги Оксану Архангельську я до цього не знав. Її мені порадив Святослав Фехтель, який грає Грека. Вона дуже захотіла зіграти цю роль. Загалом на кожну роль у мене були перемовини з кількома акторами. Але більшість з них не бачили сценічного втілення цієї історії. А Оксана прочитала і відразу загорілася. У першій читці з аркуша вона вже існувала в цій героїні.

Спочатку ми планували робити два акторських склади. В якийсь момент відмовився від дубляжу на роль княгині Ольги. Видно, що у цій ролі Оксана реалізує всі акторські моменти, які не реалізувала до цього. Тому я пішов на деякий ризик і вирішив на шукати для неї дубль. Так само як і для вже згаданого Святослава Фехталя, а ще Михайла Романова (виконавець ролі Юдея). Краще рідше гратимемо виставу, але саме в цьому складі.

Лише Святослав вже на першій репетиції знав свій текст. Тоді я й вирішив — навіщо ще когось шукати на цю роль.

З Михайлом Романовим я списувався ще у грудні. Коли він прочитав п’єсу, то сказав, що погоджується грати у виставі тільки Юдея. Вийшло так, що він приступив до роботи над своїм образом лише у лютому і створив його всього за 10 репетицій при такому великому обсязі віршованого тексту.

Я прагнув створити на сцені такий простір, в якому людям було б незручно існувати. Це поєднання павутиння, ригну та лабіринту. Хотів показати, що політика, до якого багато хто так рветься, насправді таке гидке місце, де люди просто з’їдають одне одного.

Дмитро Корчинський запропонував, аби на сцені були військові ящики, а я вирішив їх ще й прострелити. Але від куль були малі отвори, тому ми їх досвердлили. У тексті є фраза, що твоя голова завтра буде на палі. Тому не треба було довго мудрувати щодо хрестів і паль. А те, що деякі голови у протигазах мені наснилося і саме таке рішення є виходом «від сьогодення та побутового рішення». Бо театр це — образ.

Я захоплююсь рок-музикою і головним моїм кумиром є гурт «KISS», шоу якого відрізняються особливими світловими ефектами. Тому у мене в підсвідомості лежала робота зі світлом, димом. Подобаються промінчики, світлові переходи.

Після першого показу Дмитро Корчинський робив деякі зауваження. На що я відповів, що під час прем’єри актор знаходиться в такому стані, наче він на санчатах несеться з гори. Вже на четвертій виставі згадані мною Оксана Архангельська, Святослав Фехтель та Михайло Романов природно увійшли, а образи. Всі інші ще пристосовують свої акторські організми до вистави.

Загалом вважаю прем’єру ескізом до вистави, який потім буде розмальовуватися. Продовжуємо працювати, робота над помилками триває. А я вже отримав від Дмитра Корчинського пропозицію щодо наступної постановки.

— Я потрапила в цей проект випадково. Все найкраще в нашому житті, зазвичай, трапляється випадково, — продовжила розмову Оксана Архангельська, виконавиця ролі княгині Ольги. — Для цієї ролі режисер Віктор Полторацький шукав дорослу досвідчену актрису. І мій колега порекомендував мене на цю роль.

Текст Дмитра Корчинського виявився сповнений глибинними сенсами, які він доносить до глядача через цю історичну фантазію, тонким гумором майстерно поєднану з канвою сучасності. Коли я прочитала пˈєсу, то відчула, що я просто маю грати цю роль. Було дивне відчуття, що це — якась особлива місія для мене особисто.

Я відкрила для себе Дмитра Корчинського, як неймовірну багатогранну особистість: поета, історика, журналіста, драматурга та громадського діяча.

Вважаю, мені дуже пощастило з дружньою командою, яку зібрав талановитий режисер Віктор Полторацький. Він є батьком цієї вистави, яка від самого народження повністю створювалася ним включно до найменших деталей. Драматичне, художнє та музичне рішення, костюми, робота з артистами, навіть участь у виставі в якості одного з головних героїв — це все відбулося завдяки таланту Віктора Полторацького.

Для створення вистави було обмаль часу, але магія відбулася і ми щасливі бути до цього причетними.

Вистава з кожним показом зростає, починає дихати, оживає. Ми продовжуємо занурюватися в текст, шукаємо якісь нові кольори, ставимо перед собою нові завдання та виклики. Кожного разу вистава ніби знову народжується тут і зараз.

Акторське щастя — бути причетним до цієї магії.

Фото Даниїла Марущенка.