Загадки короля Ліра

Влада засліплює, самовпевненість притупляє пильність, а великий спадок сіє ще більший розбрат. Чи зможе любов і відданість виправити те, що накоїло людське безумство? Затьмарений власним его король Лір вирішує поділити королівство між трьома доньками. Для цього він влаштовує конкурс: чим пишніше кожна з дочок висловить свою любов, тим кращу частину володінь отримає від батька.

Та це не розповідь про спадкову монархію, не щоденники королівської сім’ї, і тим більше не казка про квітуче королівство. Це історія про жорстоку реальність, яка приходить на зміну солодким ілюзіям. Адже парад улесливості і лицемірства обертається катастрофою для цілої країни. Неусвідомлений вибір стає точкою неповернення для кожного з героїв твору Вільяма Шекспіра.

У сучасній постановці історія набуває нових, актуальних сенсів. Особливого колориту надає п’єсі майстерний переклад Юрія Андруховича."Король Лір" в Театрі на Лівому березі — це відверта, жива й близька сучасному глядачу вистава.

— Можна багато в чому відштовхнутися від специфіки того, чим є Шекспір, — зазначив Дмитро Захоженко. — Ці тексти, на мою думку і думку шекспірознавців, не є суто авторськими текстами, а наслідком великої авторської роботи всього колективу. Це записані імпровізації, структури вистави. Тому, коли беремо у руки шекспірівські тексти, це є не тільки історія. Це великий пласт гри і пласт суто театральної роботи, який містить у собі величезну кількість відкриттів, які вслід за Шекспіром ти теж можеш проходити. І робити оці складові — власне історія і фантастична гра, яка закладена в саму структуру тексту, дає цей попит, інтерес.

До цього я вже працював на шекспірівською хронікою «Річард ІІ», випустив виставу «Річ-річ» на сцені 6 у «Дикому театрі». Над текстом «Сну літньої ночі» працював з Львівським театром імені Лесі Українки. Щоправда від Шекспіра там лишилися лише одна сцена. А ще зі студентами працював над текстом комедії «Як вам це подобається». Нині четверте звернення до творчості Шекспіра.

Поставити цю виставу мені запропонувала головна режисерка Театру драми комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова. До цього я написав їй низку своїх пропозиції на що вона: «А як тобі «Король Лір»?

Після цього я тиждень передивлявся цикл гарвардських лекцій по Шекспіру і, зокрема, по «Королю Ліру». Читав дослідження, перечитував сам текст. І під кінець тижня він мене вже міцно тримав. Тамара запитує: «Може давай подумаємо про якийсь інший текст»? Кажу ні. Цей текст вже працює, я вже знаю як його можна зробити.

Мене вразив контраст між тим, як я бачив цей текст раніше і як бачу його зараз. Зізнаюся, мені ця п’єса не подобалася. Здавалася найслабшою, найбільш надуманою з золотого періоду творчості Шекспіра. І настільки по іншому вона розкривається зараз. Думаю, що це політична п’єса і що вона не про екзистенційний вибір, а про політичну складову. Це дозволяє розімкнути історію, вийти з особистого рівня на суспільно-політичний. Через цю призму подивився на текст. Настільки точні там речі, настільки точний аналіз суспільств і його деградації. І як можна цю драму пережити.

Не випадково обрав саме переклад «Короля Ліра», який зробив Юрій Андрухович. Старіші переклади нерідко піддавалися цензурі. Виймалися якісь різкі речі, які за радянських часів не дозволялися. Андрухович, на мою думку, робить мову живою, жвавішою. Лишає ті речі, що «тікали» з радянських перекладів. А в Шекспіра насправді багато хтивих жартів, гумору для гальорки, які не в’яжуться з радянським образом музейного бронзового пам’ятника, яким Шекспір не був.

У Театрі драми і комедії фантастичний колектив. Я для себе тут перепробував і відкрив величезну кількість нових штук. Це дуже класно, потужна акторська команда. Одним словом — справді крута трупа. Те, що зробили Анастасія Пустовіт (Корделія/Блазень), Андрій Ісаєнко та Дмитро Соловйов (у різних складах виконують роль Кента) — це фантастика. Коли я прийшов до цього театру, то знав одного Олега Стефана. Але мене вразило, настільки всі розкрилися в цій історії, всі знайшли своє місце і звучали як ансамбль. Мені давно хотілося попрацювати з Олегом Стефаном. І коли Тамара Трунова запропонувала до постановки «Короля Ліра», то я сказав, що цей актор мені потрібен у головній ролі.

За сценографію у нас відповідав Олексій Хорошко. Це мій колега по Львову — працює головним художником Театру Лесі Українки. Поставили з ним разом вже багато вистав. Ми відштовхувалися від двірцевої архітектури, яка використовувалася при побудові станцій метро і як ці станції переосмислювалися під час повномасштабного вторгнення, коли переобладнувались під укриття. Як цей простір може змінюватися? Ця ідея нас дуже захопила. А за костюми відповідала Дарина Татарова.

У виставі є танці. У роботі над ними нам допомагав Антон Вахліовський, який грає Олбані. Дуже вдячний, що він до цього долучився. Вважаю, що вийшов хороший результат.

Як режисер я хочу, щоб актори побільше імпровізували, доповнювали. Завжди розраховую на особистості, а не на статистів. Я лише визначаю точку «а» і точку «б» між якими їм треба пройти. Не зовсім вірю в життєвість театру, коли інтонація визначається режисером. Очевидно є речі, до яких хочеться прийти. Але актор це в першу чергу творча професія, багато від них очікував. І вони дійсно включилися, знайшли чимало для себе. Деякі лінії персонажів я придумував для себе простіше, не настільки яскраво. Це процес, коли актори вибудовують свого персонажа у процесі постановки. У результаті персонаж наповнюється життям.

Звісно, хочеться працювати над виставою довго, нікуди не поспішати. Цю виставу ми зробили за два місяці, якби мали три, то було б простіше і виваженіше в деяких моментах. Але часи змінюються. Потрібно встигати навіть на рівні простої рефлексії.

Я не вірю в ідеальне мистецтво, коли виставу тримають у репертуарі 50 років. Театр — мистецтво іманентне, завжди тут і зараз. Короткий термін виробництва — так, це тяжко, бо ставить вимоги до самої техніки виробництва, до тих методів і прийомів, які ти використовуєш. До того, як працюють цехи.

Після прем’єри у мене лишається багато питань до себе. Але, озираючись назад, я бачу, яку ми провели велику роботу за такий короткий строк. Ми зробили два склади на таку велику, об’ємну виставу. Вважаю, що всі молодці.

А ось що розповіли про вистав актори:

Олег Стефан, заслужений артист України, виконавець ролі Ліра:

«Зізнаюся, що я не думав про цей матеріал, поки не дізнався, що в нашому театрі будуть ставити «Короля Ліра». Розумів, що поставити такий матеріал протягом двох місяців практично нереально і коли дізнався, що братиму участь у цьому проєкті, то тримав цю п'єсу постійно при собі, бо мав насамперед для себе відповісти на кілька запитань.

Я і раніше читав і перечитував її не один раз. Вона тримала для мене кілька загадок. І якби не дав відповідь на деякі питання щодо цього матеріалу, то можливо б і не взявся за нього. Зокрема — чому людина, яка побудувала успішну країну, виявилась такою глухою щодо лицемірства, і аж настільки не знала хто є хто в його власній родині. Вистачає розуму на велике і бракує на мале, далеко- і коротко -зорість водночас. Парадокс. Не ідіота же грати?

Той, хто здатен створити, володіти, керувати великою, багатою, могутньою країною, очевидно є успішним політиком, і має розумітися на поведінці людей, має вміти прораховувати і моделювати стосунки між ними, бути психологом, чути з ким має справу. Це ж очевидно. І тут раптом такий прорахунок. Чому? Відповіді очікували мене зовсім в іншій площині, і стало легше будувати гру, коли вийшов на них. Згоден з тим, що актор має бути адвокатом свого персонажа. Кожен несе в собі свою правду. Адже навіть у того, хто чинить ганебні вчинки, мають бути причини і підстави чинити так, а не інакше. Можливо це і жорстоко звучить у наш час, але саме так і є. Оскільки я актор, то маю знайти те, на чому він, мій персонаж, стоїть, що дає йому бути переконливим, яким би він не був.

З Дмитром Захоженком я працював уперше. Але вже довгий час спостерігав за його творчістю. Бачив не одну режисерську роботу Дмитра у Львівському театрі імені Лесі Українки. Побачене мені імпонувало. Десь відчував, що ми можемо зблизитися в якійсь роботі. Але не думав, що це буде класика.

Напевне це був виклик і для режисера, і для акторів. Як каже сам Дмитро, він режисер більше перформативного театру. Тому, коли бере класичний текст Шекспіра, то пробує поєднати драматичний театр з перформативним. І це досить ризиковане поєднання. Дехто з акторів взагалі не був знайомий з таким видом театру .

Репетиційний процес був надто коротким і стрімким водночас. Особисто я ці два місяці називав не репетиціями, а інтенсивом на тексти «Короля Ліра». Щоденна гаряча робота. І матеріал треба було подати так, щоб він був суголосним із сьогоденням. Дмитро дуже уважний до кожного актора, має неабияке терпіння. Це людина, яка шанує акторську працю і не боїться виявляти якісь свої захоплення. Він хороший аналітик, добре працює з текстами, відчуває їх.

А ще Дмитро не боїться ризикувати і давати на відкуп самим акторам рішення деяких сцен, покладаючись на їхні чуття і досвід. Протягом свого театрального досвіду я мав до діла з різними типами театру. Мені подобалось досліджувати різні форми існування і театральні засоби. І з перформативністю також зустрічався. В такому театрі мене особливо приваблює притомність, явна присутність і відсутність втечі в персонажа, в ілюзію.

Ця робота була справді колективною творчістю. Були пропозиції не тільки до власного образу, а й до вирішення певних ходів у виставі. Звісно, режисер затверджував що залишати, а що відкидати, що відповідає його концепту, а що належить іншому театру. Пропозицій було чимало. Думаю, що Дмитро з таких режисерів, які провокують акторів на спільне вирішення. І таким чином залучає до творення вистави усіх. Над виставою працювали і в ній задіяний потужний акторський склад. Це направду зірки наших теле-екранів, кіно та театру. Анастасія Пустовіт, Олександр Піскунов, Артур Логай, Максим Самчик, Анастасія Карпенко, Андрій Ісаєнко, Дмитро Олійник, Костянтин Корецький і це далеко не всі, кого назвав. Неймовірно унікальні, обдаровані особистості. Мав неабияке задоволення, часто подивування, коли спостерігав за пробами кожного з них. Особливим випробуванням і непростим завданням було сплести всіх в одну ансамблеву гру. Щоб кожен з нас працював не стільки на себе чи свій персонаж, скільки на спільну ідею.

Мав особливу втіху, повагу і радість спостерігати за тим, як існує в репетиційному процесі Сергій Солодов, найстарший актор. Завжди уважний, зосереджений, малослівний, зі знанням тексту, готовий в будь який момент пробувати будь що і навіть трюки. Це було насправді зразково, бо це і є Школа.

Матеріал мав усіх нас зосередити на спільних правилах гри. Це виснажлива робота. Але по іншому, як на мене, Шекспіра взяти не вдасться. Шекспір не може гратися з холодним носом. Він — це завжди потужна енергія і перекидання з холодного в гаряче, зі смішного в трагічне. Він так писав.

Початково шекспірівський театр був акторським театром. Зараз можемо бачити різні втілення, висловлення, різні підходи: іноді це світ очима однієї людини, власне режисера, іноді це акторський світ, іноді світ, в якому поєднується і те і друге, десь домінує форма, десь, гра, а десь вони змагаються між собою Все це можливе і все це ми бачимо в шекспірівських постановках українських театрів. Таке розмаїття радує. Вистава тільки нещодавно зібрана. Тільки в останні допрем’єрні дні ми змогли її якось склеїти. Процес осмислення ще триває. Ще має прийти усвідомлення цілісності.

Про участь в нових постановках наразі не думаю. Дай Боже втримати те, що маю. А маю потужних авторів та їхні п’єси в особистому репертуарі. Треба його тримати, грати і продовжувати досліджувати, відкривати для себе. Мушу дбати про якість.

Максим Рягін, виконавець ролі Олбані:

«У нашому театрі відбувається сезон класики Шекспіра і це дуже корисно з акторської точки зору. Тому, що на такому складному і цікавому матеріалі можна багато чому навчитися, багато що для себе зрозуміти. До того ж проєкт створювала прекрасна команда. Був радий, що до неї потрапив.

Якщо з попереднім своїм персонажем Ніколя у виставі «Син» я маю багато спільного, то Олбані на мене зовсім не схожий. Але це досить цікава роль з точки зору актора. Тут чітко видно шлях від точки «А» до точки «Б». У точці «А» мій герой не має свого голосу, робить все, що скаже його дружина, а в точці «Б» це вже людина, яка бере відповідальність за державу. Це як злітна смуга, у житті Олбані відбувається багато перемін.

Режисер Дмитро Захоженко пропонує перформативний театр. Це круто, такий театр має свого глядача. Зізнаюся, що мені було непросто, бо я раніше не працював у таких постановках, такому форматі. Але, водночас, було дуже цікаво.

Як я вже сказав, у нас була дуже потужна команда. Можу тільки радіти, що до неї потрапив. Всі вони професіонали своєї справи починаючи від звукорежисерів і до акторів. Кожен з виконавців це справжній діамант, вони потужно виконали роботу і вклали у виставу частку себе.

В іншому складі роль герцога Олбані виконує Антон Вахліовський. У нас з Антоном дружні стосунки. Ми обмінювалися думками щодо роботи над образом. Думаю, що це допомогло його зробити об’ємнішим. Але всерівно Олбані в нього інший, бо в Антона інша природа. А внутрішні речі актор бере від себе.

Я вчуся весь час. І кожного разу, коли виходжу на сцену, то знаходжу щось цікаве і нове. Це Шекспір, тут можна шукати й шукати…"