Ворог, що всередині тебе

— Захопився цим твором приблизно двадцять років тому, — пригадує режисер-постановник Євген Лунченко. — Зі своїм другом хотіли зняти фільм. Навіть зв’язувалися з авторкою, але не склалося. Були думки поставити виставу у рідному театрі, проте — всьому свій час.

У Театрі Лесі Українки виросли талановиті хлопці Віталій Овчаров та Олександр Валюк. З Олександром працював у виставі «Вітер шумить в тополях», а з Віталієм — у «Безіменній зірці». Також вони були зайняті у моїх самостійних режисерських роботах. Ми добре спілкувалися і товаришували.

Я їм запропонував цей психологічний трилер. Мені хотілося спробувати себе в такому жанрі, бо я дуже люблю трилери з хорошими текстами. Щоб це було не травіально і не банально. Аби це була притча про людину, її вчинки, про її внутрішній світ, який не завжди буває світлим.

Хлопці погодилися, ми почали працювати самостійно. Збиралися між репетиціями, приблизно по дві години на день. Так дійшли до прем’єри. Встигли показати її кілька разів. Вже відійшов зайвий нерв, хвилювання. Вистава починає набувати психологічних проявів.

Олександр Валюк (виконавець ролі Текстора Текселя) набирає обертів як актор нашого театру. Він нещодавно зіграв одну з головних ролей у виставі «Трамвай жадання». На мій погляд це здібний і талановитий актор. Думаю, що в нього хороше майбутнє, сподіваюся з ним ще попрацювати.

Віталій Овчаров (Жером Ангюст) — людина широкої душі як актор. Він багато працює в театрі, зайнятий у великій кількості вистав. Це працелюбна людина, завжди знаходиться у пошуку. До речі, він комедійний актор. Я свідомо взяв його на цю серйозну з психологічної точки зору роль, аби він показав себе з іншого боку.

Моя методика — йти шляхом перевтілення. Я переконаний, що жодну роль актор не зіграє від себе. Особисто мені така робота була б не цікава. Я, як актор, ніколи не грав себе. Це важко, треба виходити з зони комфорту. Вважаю, що в цьому питанні ми досягли певних успіхів.

Олександр Валюк, який грає у виставі Текстора Текстеля — темну сторону людини, у житті дуже добра людина. Йому треба було себе змінювати, входити у шкіру іншого. Після вистави друзі сказали, що у них є знайомий, схожий на такий тип людини — інтелектуального терориста, в якого навіть сміх огидний. У кожної людини є такий внутрішній ворог, який над нами глузує. Якщо йому дати волю, то він може нас подолати.

Хлопці тільки набирають майстерності, досвіду. Як відомо, актора роблять ролі. Думаю, що у них ще все попереду. Звісно, вони були співтворцями вистави. А коли актор лише перебуває на репетиції, не готується до неї, нічого не приносить режисеру, тоді ці репетиції заходять у глухий кут. У нас такого не було.

Але під час роботи над виставою були і складнощі. Треба було вибудувати багато тексту у певному темпоритмі вистави. Треба бути натренерованим, щоб вимовляти мої режисерські ходи. До речі, персонажі багато говорять. Скорочували текст, бо його багато. А загалом нам було цікаво працювати над виставою.

Над сценографією працював наш художник Олексій Вакарчук. Це друга наша спільна робота, першою був «Вітер шумить у тополях». Художниця з костюмів Олена Дробна. Костюми сучасні, адже герої — наші сучасники. Це вистава не костюмована, а психологічна. Я придумав дуже огидний плащик для Текстеля. Загалом він дуже не переймається своїм зовнішнім виглядом.

В одній з вистав за цим твором обидва актори були в однакових костюмах. Я від цього відмовився, бо тоді б відразу вгадувався хід твору. Можливо хто відразу здогадався, що це одна й таж людина. Але не всі. Загалом маємо багато схвальних відгуків про виставу.

Я присутній на кожній своїй виставі як режисер, як актор. Перед кожним показом хлопці репетирують всю виставу. Повністю по тексту, мізансценам все повторюють за дві години до початку.

Дуже непросте завдання двом акторам тримати глядача у напрузі. Я колись сам півтори години тримав виставу «Олександр Вертинський», це надзвичайно складно. Весь час у напрузі, повинен обмінюватися з глядачами почуттями.

Під час роботи над виставою ми йшли за автором, додавали щось своє. Мені було цікаво, що два чоловіка змагаються за кохання однієї жінки, що це любовний трикутник. А невіра в себе народжує третього персонажа. У виставі багато підводних каменів.

Те, що бачить глядач у виставі, я зіграв як режисер. Вважаю, що режисер також повинен бути і актором. Він має все проживати, придумувати персонажів, висловлювати свої думки через акторів. Звісно, це дуже складно. Ти знаходишся на довгому шляху, наче лізеш на гору.

Коли актор грає виставу у нього менше відповідальності. Якщо вистава не вдалася, у цьому актор не винен. Принаймні для мене. Винен тільки режисер, тому, що актор виконує його волю. Бути режисером складно, відповідально і дуже цікаво.

Я придумав камери, придумав, що глядач бачить своє відображення. Це до нього звертається Текстель, коли говорить: «Ви перестали думати! Ви віддали цю привілею поетам, філософам». Режисеру треба все придумувати, щоб було зрозуміло, логічно, але не від голови.

Як актор я звісно не міг зіграти двох персонажів. Але в акторах хтось все-рівно знайде мої риси, мою манеру гри. Я сам все проходив мізансценічно, щоб звіриться з почуттями — чи це органічно, чи неорганічно. А актори все це пропускали через себе, через свою психологію.

Мені, як режисерові, хочеться зробити щось яскраве, смішне — протилежне тому, що ми створили. Людям у наш складний час це потрібніше. Має бути щось життєстверджуюче. Мене тягне до класики, хочеться попрацювати над Гоголем або Гольдоні. А ще подобаються американські бродвейські комедії. Не виключаю, що гратиму у своїй майбутній виставі, хоча й знаю, що це дуже складно. А ще сподіваюсь на щось новеньке в акторській професії у наступному театральному сезоні.

А ось що розповіли самі актори:

Віталій Овчаров, виконавець ролі Жерома Ангюста:

«Цікаво було зіграти не так, як зазвичай грав раніше. Саме таку можливість дала історія, яку нам з Олександром запропонував Євген Лунченко.

Для самостійної роботи обирали п’єсу, в якій лише кілька дійових осіб. Працювати над «Косметикою ворога» — це одночасно і виклик, і цікавий творчий експеримент. Чогось подібного раніше ніколи не пропонували в театрі. Ми зустрічаємося з глядачем і кожного разу наша вистава інша. І це далеко не фінальна точка.

Зазвичай актор виступає адвокатом своєї ролі. Як людину я свого героя засуджую. Але цікаво було сховати ту біду, яка сталася з персонажем, що він є вбивцею. У ньому відбувається роздвоєння особистості. Як для актора це дуже цікава історія.

Звичайно, у кожної людини є якісь хоча б маленькі грішки, які вона намагається приховати. Я теж не виняток, але мої грішки не такі масштабні, як у мого персонажа. Він дуже закритий на початку цієї історії, не хоче спілкуватися. Я теж не вважаю себе у житті дуже відкритою людиною. У цьому сенсі між нами є щось спільне. І темна сторона, яку у виставі уособлює Текстор Текстель, присутня у кожному. Головне, щоб він нас не переміг.

Я брав участь практично в усіх самостійних роботах, якими займався Євген Лунченко, граю у поставленій ним виставі «Безіменна зірка». З ним дуже цікаво, він позитивна людина з тонким почуттям гумору. Навіть таку драматичну історію як наша будує через гумор.

У нього великий багаж, який він намагається показати як режисер. Він вкладає в нас багато історій. Інколи ми запитуємо: «А може ця лінія не потрібна?» На що Євген відповідає: «Ні, потрібна». Дуже хоче вкласти в одну історію багато пластів. Він може запропонувати якусь історію і чекає від нас імпровізації, нашого ставлення. Ця імпровізація триває й тоді, коли вистава вже живе на сцені. Дуже приємно, що Євген нам у цьому довіряє.

З колегою по сцені Олександром Валюком дружу поза театром. Він дуже добра за характером людина. Раніше у нас були у виставах якісь невеличкі спільні епізоди. Але зустрілися так тісно на сцені вперше. Олександр справжній професіонал. Дякую долі, що Євген Лунченко обрав нас двох. Нам комфортно на сцені. Сподіваюся, що ще будуть якісь нові історії, де знову гратимемо разом.

Ще про Олександра мушу сказати, що він дуже виріс як артист. Ця робота, а також вистава «Трамвай „Жадання“, що теж з’явилася у цьому театральному сезоні, дали йому великий поштовх. А про себе скажу, що я задоволений мати таку роль. Але настільки вона в мене виходить, судити глядачеві».

Олександр Валюк, виконавець ролі Текстора Текстеля:

«Сама акторська професія від початку будується на тому, що ми граємо людей абсолютно різних. І вони часто не співпадають з нами за характером, думками, вчинками. При створенні цього образу були деякі моменти складнощів, тому, шо мені потрібно було зрозуміти його логіку. Але в емоційному сенсі мені складно не було. Це азартна історія, яку хотілося спробувати.

Це одна з тих робіт, коли я ходив на репетиції з величезним задоволенням. Звісно, додав до персонажу і щось своє, адже я створюю цей образ. Євген Лунченко пропонував якісь речі, але все-рівно це образ створюють моє тіло, моя голова, мій мозок. Водночас я був провідником ідей Євгена.

Як вже згадав вище, коли я створював свого персонажа, мене було головним розуміти логіку його поведінки. Коли я розумію цю логіку, то мені вже не потрібно бути ні його адвокатом, ні прокурором. Тому, що вже тоді його вчинки — позитивні чи негативні, пропускаю через себе.

З Євгеном Лунченком давно знаємо один одного. Невдовзі після того, як я прийшов до театру, він запросив мене у свою самостійну роботу «Вітер шумить в тополях», яка стала повноцінною виставою. Навчив мене багатьом професійним речам. Граємо цю виставу вже 7 років. За цей час добре один одного вивчили. Тому складнощів у спілкуванні між нами не існувало. У новій роботі ми були однодумцями. А те, що придумував Євген, виходило досить точним.

З Віталієм Овчаровим у нас спільна гримерка. Ми маємо хороші дружні та творчі зв’язки. Він прекрасний партнер, з ним легко і комфортно. У нас схожа театральна мова — розмовляємо і мислимо тими ж категоріями.

Мій герой представляє те покарання, яке наздогнало людину. Це фатум. У персонажа є хороша фраза: «Кожен заслуговує на свого злочинця». І мій персонаж є тим злочинцем, на якого заслуговує персонаж Віталія Овчарова. Це логіка безапеляційного ката, який приніс покарання і він його виконає.

Перші покази вистави особисто для мене були складними. Ця вистава дуже затратна фізично. Можливо тому, що я ще не міг розподіляти сили на дистанцію вистави. А на крайньому показі стало трохи по-іншому. Можливо й не стало легше, але вже трохи навчився розподіляти емоційні зусилля.

А робота над образом у актора триває завжди. Євген Лунченко сказав, що дві крайні вистави дуже різняться між собою, але кожна з них для нього цікава по-своєму. Хоча один той самий текст, проте вистави різні. Якісь сенси стають точнішими, з’являється щось нове. Вистава нагадує течію, яка постійно змінюється. У цьому її особливий смак. Бо ти як актор упевнений, що вона тобі ніколи не набридне. Кожному разу все буде по іншому, по новому".

Фото з сайту театру.