«Мощун був наче наш маленький «Сталінград»
«Мощун був наче наш маленький «Сталінград», — згадує боєць Інтернаціонального легіону з позивним «Вікінг». Більшість легіону, за його словами, знаходилася на оборонних позиціях за 200 метрів від села. Його у складі десятка найбільш досвідчених добровольців відібрали утримувати позиції в самому Мощуні.
«Ми розташувалися в невеликій двоповерховій дачі, яку ми зараз називаємо „будинком убивць“ — „the kill house“. У нас були снайпери, які вбили приблизно чотири десятка росіян. П'ять днів і ночей безперервно тримали оборону і вели бої. Ми просто їли кавові зерна і пили воду, щоб не спати і триматися майже 24 години. Ми чергувалися, щоби по годині поспати. Це було абсолютно виснажливо», — розповідає співрозмовник.
Після Мощуна росіяни спробували завдати ще одного удару в районі Ірпеня, щоби пробитися до мосту на Варшавській трасі до столиці. Після підриву одна частина цієї переправи не впала, росіяни могли б по ній проїхати на легкоброньованій техніці. Але приблизно 20 березня до Ірпеня прибули додаткові українські війська, щоб розпочати контрнаступ. Кілька днів у місті тривали бої за кожен квартал та вулицю.
«Мощун та Ірпінь — це були два населені пункти, де ми зірвали наступ росіян. Мощун — це було те місце, де ми їх зупинили, а Ірпінь — звідки вони почали тікати. Після того як ми їх зупинили в Мощуні, ми переїхали на Ірпінь і почали зачищати їх там», — розповідає «Вікінг».
За кілька днів під час переговорів у Стамбулі заступник міністра оборони РФ Олександр Фомін заявив, що Москва «зменшує воєнну активність» на півночі України. Останні війська окупантів вийшли з Київської області 2 квітня, залишивши за собою тисячі зруйнованих доль та людських жертв. У Кремлі це назвали «жестом доброї волі» та вирішили зосередити сили на «звільненні» Донбасу.
Запорука поразки окупантів — неймовірна українська воля до боротьби та безліч російських прорахунків та помилок. На початку вторгнення агресору так і не вдалося завоювати панування в небі та розгромити нашу ППО. Незадовго до перших ударів більшу частину української авіації було розосереджено та виведено на інші аеродроми, а зенітно-ракетні комплекси переміщено на нові позиції. Вони ж потім атакували противника, коли той намагався залетіти вглиб нашої території.
Російські війська здебільшого виявилися маломаневреними, погано дисципліновані і були не здатні самостійно приймати рішення «без відмашки» командира. Цю ситуацію посилювала повна відсутність мотивації.
Колони постачання противника були розтягнуті на кілька кілометрів уздовж доріг, не маючи належного бойового прикриття. Вони постійно потрапляли в засідки та ставали легкою мішенню для артилерійського вогню. Після тижнів окупанти вже почали відчувати серйозний дефіцит боєприпасів, їжі та палива.
«Війни виграються не лише хорошими солдатами, а й розвідкою, зв'язком і що найголовніше — логістикою. У війнах ніде не зустрінеш ідеального матеріально-технічного забезпечення. Проте росіяни приїхали сюди взагалі без логістики. Коли в них закінчилося паливо, вони буквально пішли його шукати в українські відділки поліції», — каже «Вікінг».
Про переміщення ворожих колон та техніки нашим військовим повідомляли місцеві жителі. Абсолютне незнання настроїв українців зіграло злий жарт як із самим Путіним, так і з його бойовиками. «Вікінг» згадує, як деякі чоловіки, що раніше служили в радянській армії, підходили і показували на карті: «тут багато росіян, а тут у них стоїть озброєння».
