Манана Абашидзе: Битви за достовірну реальність тривають.

Держава — це не тільки територія. Це перш за все — люди. Поки ми не навчимося дбати про людей, нічого не зробимо з територією.

Буває так, що роками живеш поруч з дуже цікавими людьми, і нічого про них не знаєш. А потім волею долі, випадково знайомишся, і відкриваєш для себе неймовірну особистість. Такою особистістю для мене, став Ігор Рубців.

Пан Ігор і його родина з Донецька, коли почалась війна з РФ, вони в 2015 році покинули рідну домівку. Ігор Рубцов прекрасний фотограф, пише чудову поезію, знає не з медіа, що таке війна, вміє тримати в руках зброю.

Про Донбас і його мешканців, еліти по-українськи, що нам робити з «чужими», чи є війна способом спілкування меж людьми, та інше, наш діалог з паном Ігорем.

Росія давно не уявляється дівчинкою з розбитими колінами, яка, прийшла до річки, аби змити кров внаслідок ненавмисного падіння з велосипеда. РФ мріє про те, щоб ми ніколи не відбулися.

Задовго до агресії військової Росія здійснювала агресію гуманітарну. Вона не лише планувала збройний напад, але й готувала грунт для вторгнення в мізки українців.

За сім років, на окупованих територіях виросло нове покоління, яке привчене вважати Україну ворогом. Формується думка, сенс життя, світогляд. Багато людей знаходяться в опозиції до всього українського. Їх історична пам’ять поставлена «на стоп»?

Російська версія подій проста: йде «громадянська війна», в якій Донецьк і Луганськ б’ються за власну ідентичність. А у «ихтамнєтов» повна свобода дій через своїх проксіз — «ДНР» та «ЛНР».

«Глава самопровозглашенной Донецкой Народной Республики Денис Пушилин прокомментировал слова президента России Владимира Путина, который на встрече с редакторами российских СМИ пообещал «несмотря ни на что не бросать Донбасс.».

Глава ДНР отметил, что в республике постоянно ощущают поддержку со стороны России и выразил готовность отстаивать общие ценности. «Позицию наших граждан мы сформулировали в идеологической доктрине, которая не случайно носит название „Русский Донбасс“, добавил Пушилин и подчеркнул, что регион всегда был русским исторически и ментально.»

За інформацією ГО Східної Правозахисної Групи, яка співпрацює з омбудсменом Л. Денісовою, в ОРДЛО паспорта РФ видаються за спрощеною системою, їх отримали 164,34 тисячі громадян України, які проживають на підконтрольній території України.

Нас визначають наші помилки, а ще більше їх виправлення. Де ми схибили, чому дика фантазія про нациків, бандерівську хунту переважила і переважає надалі раціо?

Мені, як місцевому, не важко було відшукати в Донецьку Україну, але цей факт я пояснюю зорієнтованістю на українські цінності і не сприйняття великодержавних імперських символів, яких трималися мої земляки: єдиний простір від Балтики до Тихого океану і від Заполярного кола до південних рубежів республік Середньої Азії, а у нас, відповідно, узбережжя Чорного моря. Важко відповісти, хіба десь можна підняти статистику, який відсоток етнічних українців мешкали на Донбасі, але навіть співгромадяни, прізвища яких закінчувалися на -енко, -чук і інші, переважно вважали себе частиною спільного культурного простору (зараз ми ще називаємо ментальний простір). Дійсно, якщо не брати до уваги якісь серйозні заходи, куди стікалися національно свідомі українці, із символікою, прапорами, гаслами і мовою, Донецьк більше нагадував велике місто сусідньої країни, хіба що вивіски магазинів і установ могли натякати на приналежність до України. Те саме ви побачите у Запоріжжі, Одесі, Харкові або Дніпрі, куди потрапляючи, я наче потрапляю за кордон, де почуваюся не комфортно. Через це протягом нашої незалежності я штучно створював навколо себе свою невеличку Україну — товаришував з однодумцями, дивився наші національні телеканали, постійно через навушник слухав радіопередачі «Проміня» або Першого національного і, обов’язково, читав книжки наших авторів. А коли у справах траплялося входити до помешкань чужих людей, виявлялося, що вони чужі й світоглядно. Як правило, в екрані я бачив новини з якогось Воронежа, Тюмені. Чомусь людей більше цікавило, що відбувається у них там, а там, як ви розумієте, після новин про пограбування у Рязані йшли новини про те, як Україна краде газ, як вона не виконує те і се, і замість СНД хоче завойовувати світ у складі НАТО. Що ви думаєте? Людей, які постійно чують тільки аргументи однієї сторони — вони іншої не чують, а якщо чують, то вже не сприймають.

Брехуни, як той самий пушилін, свідомо і цинічно спотворюють інформацію, нав’язавши нічим не підкріплені ствердження про територію Донеччини, як степовий край, ніким не заселений раніше і який почали заселяти зовсім не українці, а така собі хвиля переселенців із Півночі і Сходу імперії за часів Катерини плюс-мінус якісь там наближені до неї періоди історії. От тільки я прекрасно пам’ятаю, бо навмисно звертав увагу на документи, скажімо, 30-х років ХХ століття, відвідуючи Донецький краєзнавчий музей. Виявляється, у діловодстві установ використовувалася українська мова. З чого би на «ісконних» землях і раптом — не язик, а мова? Тим більш мені — не корінному донеччанину (а я виріс і жив до 18 років у провінційному містечку за 40 кілометрів від Донецька) відомо, що у «провінції» чимало людей від прапрадідів розмовляють українською або суржиком. То комусь, а не землякам я мушу розповідати, як Донбас заселявся вихідцями однієї відомої всім національності і не тільки рядовими працівниками, ні. З кремлівської столиці на Донбас виряджали керівні кадри і, ясна річ, політика приниження національних ознак, як таких що притаманні неосвіченим селюкам, добила залишки всього українського дуже швидко.

За рахунок «випускників» великої кількості виправних закладів, східні області перенасичені колишніми в’язнями. Багато хто з них і осідали там, адже легше влаштуватися на роботу у містах з розвиненою гірнично-видобувною, металургійною, машинобудівною промисловістю. Я три роки працював на шахті і моя бригада на половину складалася з колишніх засуджених. Легко вгадати, що на Донбасі радіо номер один по популярності — це радіо, яке з переляку називають «Шансон», хоча кримінальна «лірика» не має до шансону жодного стосунку.

У керівництві міста і області (період президентської каденції двічі не судимого — апогей) вкорінилися махрові україноненависники, які на всю країну заявляли, що на Донбасі нікому не потрібна українська література, ЗМІ, тобто, Донбас позиціонувався як рафінований регіон, де кожна людина всією душею нероздільно пов’язана з народом Достоєвського і Пушкіна. І подібні вкидання знаходили підтримку народу. От тільки під час Революції гідності патріотично налаштовані донеччани спростували брехню всіх подібних левченок і рибаків. Тільки вже неможливо було уникнути невідворотнього: роками добиралися кадри, а особливо у керівництві силових органів, готових зрадити країну, надати доступ до зброї сепаратистам, що і було зроблено. Особовий склад міліції, його критична маса відразу перейшла на бік злочинного угрупування, яке захоплювало владу по містах Донбасу.

Коментуючи пушиліна, можна казати про відчутну підтримку з боку пропутлерівського режиму. У сепаратистів вичерпується фантазія, з яких джерел наповнювати той нещасний бюджет? Співвідношення людей пенсійного віку і працездатних громадян я порівнюю з померлим, якого підключили до апарату життєзабезпечення. Штучне серце, нирки працюють доки їх не відключать. Ось яка у них підтримка. Почне валитися московія і все. Але крім такої підтримки мали би відчути значне скорочення робочих місць, протяги у цехах, звідки вивезене все обладнання. Можна милуватися прекрасними дорогами центром Донецька (вони там дійсно кращі київських) і радіти кількості танків та гармат, до яких там звикли за 7 років — це видимий бік допомоги, тільки щоби щось намазати на хліб, треба щось виробити і продати, а наївні шахтарі втратили примарну надію на вугілля, видобування якого раніше лягало тягарем на український бюджет, а тепер стала очевидною руйнація не потрібної нікому галузі. Сусідній московії донецьке вугілля за таку ціну не потрібне, бо поки що дешевше копати своє, чи навіть купувати хоч на Марсі, тільки не на Донбасі. Окупована частина України гордо загинається: зате вони захистили себе від фашизму. Чи бандерівців? А може від Америки? Вони там чітко усвідомлюють, що життя погіршилося і перспектив покращення досі не помітно, але свято вірять, що України вже немає. Зовсім немає. Правда, поки що пенсіонери чекають кінця епідемії, бо як же без пенсій, знятих в українських банкоматах у неіснуючій Україні? Коли настільки парадоксальне поєднання непоєднуваного відбувалося десь далеко у Північної Кореї або на Кубі, ми крутили пальцем біля скроні, мовляв, як можна самих себе до такого довести? Потім умовна «північна корея» підсунулася ближче, ми вже відслідковували її ознаки у Придністров’ї, на Кавказі. Здавалося би: дивіться і робіть висновки! Ні. Подумаєш, з того боку молдовани, а там оці, як їх там? А ми — адін нарот. Не навчила історія нічому. Спочатку янукович випробував всі пози Камасутри, не оминаючи і ґвалтуючи той самий Донбас. Сподобалося? Збільшуємо масштаб. Не знаю, чи варто настільки прямолінійно висловлюватися, та інших слів не знаходжу.

Вибори в 2019р. — це був стрес. Змінили велику корупцію на велику корупцію і аферу. Де ж ми втратили «Софійність»?

«Залізна п’ята олігархії» — так назвав політико-економічний устрій Джек Лондон, і ця п’ята наступила на Україну. І попри війну з РФ не збирається поступатися нічим, вичавлюючи останні ресурси з пересічних українців.

Ми всі пам’ятаємо стрічку «Темні часи» про Черчіля. Він говорив: — «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту!». Риси державника — це риси людини, яка скаже: «Жодних солоденьких обіцянок, потрібно працювати, для того щоб все докорінно змінити».

Але попри всі гасла у всіх президентів однакові — «Україна змінюється швидкими темпами завдяки нашій команді…», ви помітили ці зміни в гуманітарній, економічній, політичній сферах?

За будь-якого президента завжди відбувалися зміни. Не завжди вони співпадали з очікуваннями, до кожного знаходилися претензії, більше або менше, але, ясна річ, ми формулюємо свої особисті вимоги, а обрані нами президенти виконували свою програму, іноді невідому і не до кінця зрозумілу нам. Хоча, чому ж? Головний вектор завжди вбачався у риториці і діях того чи іншого президента. Із тим, що є зараз, я нараховую двох із шести, з чиєю присутністю на посаді я категорично не згоден і не підтримую ніяких рішень, ніяких дій, навіть таких, які би і сам вимагав здійснити від чільника. Ось вже майже два роки відчуваю зміни, спрямовані на демонтаж державного суверенітету, руйнацію економіки, політики, безпеки держави. Не помітити зміни такого характеру не можливо.

Українці — пасіонарні люди, справжні джигіти, але при цьому люблять вірити у популізм, виправдовуючи свою віру — «ми ж думали що цього разу все буде інакше». Народ як мінімум амбівалентний.

Українці в більшості досі мають комплекс жертви, який найбільше проявляється саме у ставленні до влади. Маємо можливість виборності влади демократичним шляхом, а обираємо між поганим і катастрофічним.

У нашого народу є вроджена вада, ми, у більшості, загубили у минулих десятиліттях самоповагу, отой гонор, який дехто з літературних діячів надає козацтву, але то лише література. А по факту оспіване прагнення українця до волі, до загальних цінностей, скажімо західних, або європейських, або цивілізаційних — прагнення небайдужої меншості. Чому ми постійно йдемо на вибори, як в останній бій і кожного разу країна знаходиться наче на вістрі меча? Бо більшість не голосує розумом. Хтось шлунком, хтось, наслухавшись солодких обіцянок, хтось знайшов золоту жилу і хоче безкарно красти далі, а дехто просто байдужий і виправдовує себе тим, що «за нас давно все вирішили», тоді який сенс ходити на вибори. Люди протиставляють державу собі і себе державі. Мало хто задоволений владою, але хто вірить в те, що у цій країні щось залежить від «мене»? А залежить. Від мого вибору, моєї громадянської позиції. Країна має бути однією великою сім’єю, де кожен громадянин вимогливий до обраних ним депутатів, до президента і не тільки, а навіть до хама, який дістає з пачки останню цигарку, а пачку кидає нам під ноги, який порушує правила дорожнього руху, який дає/бере хабаря. Я іноді чую дивні речі, наприклад, як сказав один знайомий: «Моя дружина хоче голосувати за Портнова, тому що він не вимагатиме обов’язкового обслуговування українською мовою». Не важливо кому і за яку ціну він продасть/віддасть країну ворогам, головне — розв’язати цю головну проблему і це при тому, що у жінки не має проблем з українською мовою. Ну просто звикла так. Рабське нутро багатьох українців хоче твердої руки хазяїна і йому обіцяють таку руку і до неї мир із «братнім» народом, стабільність як колись в срср, коли десятиліттями хліб був по 16 і 20 копійок, ковбаса по 1,20 і 1,80 і сир на свята.

Кожні п’ять років постає питання про нову політичну еліту. І кожні п’ять років беремо слово «еліта» в лапки. В важкі часи еліти повинна переживати зі своїм народом. В Україні ця тема не працює, бо народ виживає, а еліта в цей час грабує країну. Політична «еліта», навіть під час епідемії, переслідує власні інтереси, і не спробувала сформувати загальносуспільні! На мій погляд еліти не є частиною влади, вони для неї не зручні, бо незалежні.

Коли кажу про приклади еліт, згадую історію сина генерала Джохара Дудаєва. Під час війни в Чечні, він одним з перших пішов воювати, був важко поранений. Джохар Дудаєв казав: «Я маю маральне право вимагати від інших воювати, бо мій син був у перших лавах». Прекрасний приклад Ізраїлю, там політична еліта — це люди які брали участь у численних війнах за свою країну. Там практично всі прем’єри, міністри — колишні офіцери армії оборони Ізраїлю. Їм не потрібно пояснювати, що таке патріотизм.

Повинна постати нова еліта, якою вона повинна бути на ваш погляд ?

Що для нас еліта? Політики? Бізнесмени? Світські леви і левиці? Для мене еліта — це люди, здатні формувати обличчя нації. Вони можуть бути і в політиці, і серед бізнесменів ті, хто підтримує нашу культуру, дбає про здоров’я співвітчизників, добробут, хто вкладає свої кошти в благоустрій, в соціальні проекти. Еліта — діячі культури, мистецтва. Такі люди, як В’ятрович, наприклад, для мене еліта, а якийсь там Коломойський або Ахметов — ні. Керівник підприємства, який дбає про престиж країни і виводить наш продукт на зовнішні ринки, інтелектуальний чи продукт індустрії — належить до еліти. А той, що підминає під себе галузі, а прибутки вкидає в політичні ігри — зайвий елемент суспільства.

Комітет свободи слова у партії Медведчука, а очолює його Нестор Шуфрич. Глашатай путіна отримав важливий комітет і це при повному домінуванні зелених в Раді! Розумію, що незріла більшість розхапала «грошові» комітети, як гарячу шаурму, а свобода слова для них — порожній звук. Я зараз не буду згадувати про вже закриті медведчуківські ТБ-канали. ОПЗЖисти зі своїм «молодим крилом» і без медіа на Сході України проводять антиукраїнську пропаганду, називаючи її свободою слова, прикриваючись ст. 34 Конституції.

Повинна створюватись культура діалогу, особливо під час гібридної війни — бо це війна інформаційних технологій, симулякрів, понять, які виростають з нечітких формувань і оманливих термінів. Деякі з них не без впливу російської пропаганди.

Коли ми кажемо про діалоги, то постають питання: Етногенез для Донбасу: перспективи. Як і які знайти слова до українців з різних куточків країни, які мають різне минуле, історію? У інфопросторі ми чудово спілкуємось, але коли починається тема історії, «любові» до політиків, або просто з’ясовуємо стосунки, то з’являється «донбасята», «галичани», «понаєхали». Чому виникає така риторика?

Проблема, на мій погляд, не в тому, що бракує об’єктивної інформації. Хто знає де її шукати, той знаходить. Тільки ж якщо один вибирає якісне і правдиве джерело, то інший дивиться телеканал, де йому вкладають готові рішення. Демократія — як та палиця, що має два кінця. На жаль, у нас вона набула потворних форм. Відверто ворожі ЗМІ формують світогляд українців безкарно, масово. Скільки років тому піднялася перша протестна хвиля щодо газети «Вєсті»? Змінилися «еліти» що є у всьому антагоністи, але як раніше, так і нині бойовий листок кремлефілів успішно розповсюджують біля станцій метро. Подивимося що станеться далі після заборони деяких телеканалів, власники яких давно мали би відповісти перед законом і відбувати терміни за антиукраїнські дії. Канали прикрили, але власники навіть не маскують свою руйнівну діяльність. Невже не було законних підстав навести лад після 2014 року? Маємо те, що після 2019 надій на це лишилося ще менше. Засоби масової інформації — простір, якому слід приділяти чи не найбільшу увагу. Наразі там панують антиукраїнські сили. Вони щохвилини формують таких українців, про яких я казав раніше, це фабрика генетичного баласту і ми ж не можемо його позбутися так, як нацисти позбувалися тих, кого вважали неповноцінними жителями планети. Нами маніпулюють, зміщуючи акценти на неістотні речі. Дійсно, в цілому мешканці Донеччини і Львівщини — абсолютно різні у всьому і я, як східняк, відчуваю свою відмінність від, так би мовити, середньостатистичного донеччанина. Але і наші переселенці за період окупації малої батьківщини використали можливість не тільки підтвердити репутацію упоротих ватників, а десь навіть спростувати її, або виявити відмінність від нав’язаного образу. Ми такі ж різні, як львів’яни, кияни і інші -яни. Я знаю, що дехто з корінних киян охоче залучає до співпраці східняків, переконавшись, що наше «так» дійсно означає «так», а «ні» — це тверде «ні». Слово «панаєхалі» ще довго існуватиме у лексиконі «уродзоних» по містах, а наша справа демонструвати іншу реальність, тому що не походження характеризує людину, а тільки справи.

Ви згадали про газету «Вєсти», а мені пригадався «патріот» Гордон, що приязно посміхався Поклонській, а потім заявив про повагу до Гіркина. Це та ж маніпуляція, зміщення акцентів, і це катастрофа. А з іншого боку це як етап соціальної трансформації, тому знання, просвіта — ті ресурси, які повинні потужно працювати.

Чи потрібна публічна дискусія вже зараз, що ми будемо робити в українському Криму і Донбасі після повернення наших територій з людьми, які не вважають Україну своєю батьківщиною?

Я остерігаюся говорити на таку тему категорично і хоча іноді вживаю такий залізобетонний аргумент, як «я сам звідти», ні в якому разі не хочу бути ментором, пояснюючи що і у якій послідовності треба робити політикам, а що простим людям стосовно подальшої долі Криму і Донбасу. Ще перебуваючи там під обстрілами, я не бачив альтернативи визволенню мого краю. Немає гіршого відчуття, усвідомити, що земля піді мною вже не керується законами країни, а знаходиться під залежністю від інших людей і цей інший світ — зовсім не те, про що я міг би колись помислити. Це відчуття полону, неволі, безпорадності. Там, на окупованих територіях велика кількість безпорадних людей. Я із числа небагатьох, хто залишив все і ризикнув піти назустріч невідомому, і знайшов своє місце, хоча, маючи необхідний мінімум там (квартира, робота, зв’язки), змушений тепер працювати не на родинне затишне гніздо, а на оренду квартири. Хто не зміг зачепитися, повернулися у той депресивний світ, сподіваючись на повернення під юрисдикцію України. Як вважаєте, що собі думають такі люди? Там їхніх дітей і онуків вже сьомий рік ненавидіти Україну. Відповідно, місцеві ЗМІ подають тільки цензуровану інформацію. Конфлікт приморожений, хоч і відбувається протистояння з жертвами серед наших воїнів, однак процес звільнення територій зупинено. Міжнародні всякого роду посередники будуть щасливі, якщо не стрілятимуть не ті, не ці, а лінія розмежування стане константою на роки, на десятки років. На що перетвориться населення окупованих земель тоді? Еволюція там вже відбувається і прискорюється. Кого ми збираємося потім повернути в лоно Неньки України? Рязансько-бурятських мігрантів? А вони, між іншим, активно скуповують нерухомість і тягнуть свої сім’ї з мухосранськів щоб назавжди осісти у такому кайфовому Донецьку, і колись перетворити на новий мухосранськ. Я не володію реальною інформацією про стан справ обох сторін протистояння. Якби й володів, потрібна мудрість виграти це протистояння. Тому я не знаю, як треба діяти. Ми програли на інформаційному фронті. На військовому ще ні, але до того нас неухильно ведуть обрані демократично слуги.

Я розумію, що армія, якої ми ще не мали у 2014 році поки що поступається «вєжлівим людям» по кількості танків, літаків, чого там ще? Може тоді простіше після проголошення припинення вогню? Які конкретні дії нашої сторони? Переконувати, що захоплювати сусідні країни погано? Просити світ посилювати санкції? Чи просто сказати: ми втратили ці території, беріть ще скільки зможете! Чи це тактика за азербайджанським сценарієм: вичекати двадцять років, тридцять, за ці роки накопичити збройний потенціал і жахнути так, щоб за кілька днів всі повтікали до ростова? Воно так виглядає. У Нагорному Карабасі на початку 2020 жили вірмени. Тепер вони там не живуть, тому що Азербайджан повернув собі свої законні території, зробив це зразково і повчально. У нас подібного не буде. По-перше, армію вже другий рік ґвалтують, імовірно хочуть деморалізувати і нейтралізувати як силову структуру нашої державної безпеки. По-друге, хтось дрібний і нікчемний імітує пошук мирного врегулювання з тими, хто кілька століть тільки нищить і грабує. Знати би, що ми маємо робити з нашими захопленими територіями? Про це треба говорити, чути аргументи, зважувати їх. Ах, у нас обговорення не припиняються, — скаже дехто, посилаючись як не на Кравчука, так на інших подібних сівох. А мені мислиться, що демократія і державна безпека повинні якось уживатися. А коли свободу слова перетворюють на агітацію кремлівських планів щодо розв’язання проблем Донбасу, я не хочу такої демократії. У мене виникає тільки одне питання: чому вороги моєї країни досі на волі і непогано при цьому харчуються?

Щоб з нами рахувалися, потрібно ставати сильними, спиратися на власну історію, ресурси, армію, і досягати високих стандартів життя.

Щоб стати сильними, владі потрібно залучати людей за принципом трьох «П» — порядність, професіоналізм, патріотизм.

Манана Абашидзе, кандидат юридичних наук, журналістка.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Політика
  • Манана Абашидзе: Битви за достовірну реальність тривають.