Манана Абашидзе «…Сталін знав, що початок самостійної української історії, національної ідеї — це кінець історії Росії. Сучасні „товаріщі“ тож це добре знають…»

Війни пам’яті череваті військовими конфліктами, інформаційними, ментальними, національними… На жаль жоден президент України не формував українську національну і цивілізаційну ідею, навіть не намагався.

Манана Абашидзе «…Сталін знав, що початок самостійної української історії, національної ідеї — це кінець історії Росії. Сучасні „товаріщі“ тож це добре знають…»

Боротьба за українську національну ідею продовжилася. Сьогодні вона перетворилась в боротьбу за історичну пам’ять, справедливість. Війни пам’яті череваті військовими конфліктами, інформаційними, ментальними, національними…

Чи є у нас катастрофічна ситуація з побудовою держави? Чи сформована у нації українська національна ідея? Які цивілізаційні ідеї бачить для себе народ України? Над цими питаннями міркуємо з журналісткою-розслідувачкою, громадською діячкою Оксаною Котомкіною.

М.Абашидзе. Що таке «Ідея»? грецькою «ейдос» — початок, принцип. А що ж таке «ейдос» нації? Початок є, а принципи і досі формуються. Навіть на питанні мови йде ворожнеча між українцями! Немислимо, як на мене! Як казала Леся Українка, цитуючи слова ірландця Томаса Девіса: «Нація повинна боронити свою мову більше ніж свою територію… Втратити рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знаку підданства…».

Варто згадати Хосе Ортегу-і-Гассета, він писав: «Національна ідея, це не те що народ думає про себе в часі, а те що Бог думає про нього у вічності». Про національну ідею потрібно думати, не час від часу, чи при нагоді, а сформувати остаточно, «передавати» її нащадкам і замислитись над цивілізаційними ідеями для України! Відкладати ці питання «на потім» більше не можна.

На жаль жоден президент України не формував українську ідею, навіть не намагався. Нинішній тим більше. Українці обирають людей, які не досягли належного рівня компетенції, щоб керувати країною.

В свою чергу, народу потрібні рожеві окуляри і дешеві обіцянки, тому під час виборів про цивілізаційні ідеї, про принципи — не згадують зовсім. Та і громадяни в більшості у нас как мінімум, амбівалентні. А коли буде у кожного сформована національна і цивілізаційна ідея, тоді не будуть поставати питання типу «червоних ліній», «владу геть», «судійська мантія — це статус, а не «прікід», «безпринципність», «відсутність чесної журналістики» тощо. Як казав Гете «Будь яка безпринципна діяльність призводить до банкрутства». До банкрутства, додам від себе, не тільки в особистому, але і системи, яка змушує забувати про принципи та совість.

О. Котомкіна. Всі тридцять років незалежності Україна жила без національної ідеї. Та вона і не могла виникнути, бо при владі в України залишились комуністи, котрі, згодом, зрослись з криміналом, а потому організували на території країни клептократично-феодальну державу, де у верхівки одні цілі, а у народу — інші. Тож про яку національну ідею могла йти мова, коли люди, що захопили владу в Україні, ніколи не думали про розвиток держави, про справжню демократію, і про те, якою країна буде через 10−30 років, бо вони звикли, що можна довго і невпинно повторювати гасла, що розказувались на з’їздах КПРС, про п’ятирічки, десятирічки і т.п. і — не нести відповідальність за лозунги. Адже нинішні керманичі, що вийшли усі з лав комсомолу, КПРС. Або є нащадками таких осіб, ніколи не розкажуть українцям правду про справжню «індустріалізацію СРСР», що відбувалась силами спеціалістів з Німеччини та США, як і не розкажуть про те, що ніяк не можна побудувати щось нормальне, не розвиваючи освіту, медицину та науку.

Манана Абашидзе. Політолог, філософ, публіцист, професор Стенфордського університету Френсіс Фукуяма, який був в Києві в 2018 році, написав книгу про ідентичність в політиці. На одній із зустрічей він запитував, якими є ознаки української громадянської ідентичності? В свою чергу, він наводив приклад, що для Сполучених Штатів Америки вони пов’язані з Конституцією, свободами, незалежністю…

Чи є розуміння, що може бути таким об’єднавчим фактором в Україні?! Але для початку потрібно щоб всі розуміли що таке свобода, демократія, незалежність, суспільство. За 30 років більшість співгромадян так і не зрозуміли, в чому сенс цих понять. Демократія — це не тільки свобода, а й самокритичність, відповідальність. Наразі українська демократія нагадує гримасу.

Мераб Мамардашвілі в своїх щоденниках написав «Незалежність нам потрібна і для того, щоб себе побачить». Народ тільки намагається це зробити, все ще в роздумах, кого вважати українцем, чи потрібно розмовляти українською. Потрошку, потрошку, бо ці теми засадничо конфліктні. Тішить те, що конфлікт — це завжди розвиток, сумніви, пошук, зміни, тобто в такий спосіб люди примушують себе до розвитку.

Оксана Котомкіна чудово означила «діяльність» влади, чиновників, президентів. Вони як закостеніле зло, абсолютно не сучасні і архаїчні.

Є претензії і до журналістів, більшість нагадують таких собі заробітчан, яким потрібно відпрацьовувати свій хліб — маніпуляціями, правдою «грязной води». Немає відповідальності ні за слова, ні за діла…

Малий приклад: на ТБ 1+1 у програмі «Право на владу» ведуча Н. Мосійчук та міністр О. Ткаченко закликали взагалі відмовитися від поняття «5 колона», мабуть тому що 5-ту колону це неймовірно ображає. Мовляв цього вимагають інтереси єдності країни.

Симулякри топлять країну в брехні. А вкрай потрібно називати речі своїми іменами!

Розумію, що в кожній країні лише 15−20% вільних людей, які критично і оригінально мислять, а більшості треба «хліба і видовищ». На останніх і націлені такі «шоу».

У часи Л. Українки, І. Франка, Т. Шевченка не було ТБ, а були громади — люди збирались і робили свою шляхетну справу, маленьку у порівнянні з масштабами імперії, яка робила свою чорну справу. Але ж ці громади не зневірились і без надії сподівались — Україна буде!

Оксана Котомкіна. Майже кожний президент, що був в Україні, підмінював поняття національної ідеї комуністичними лозунгами. Кучма розказував, що побудує Швейцарію в Україні за 10 років, Ющенко говорив про європейське життя (без визначення дат), при Януковичі повернулись до відвертого комунізму п’ятирічками, а при Порошенкові взагалі пішли у фантастику. Чого вартий Омелян з гіперлупом? Але Порошенко, роблячи спробу підмінити національну ідею, таки проголосив «Армовір»: армія, мова, віра. І навіть такий постулат, якби до його розробки були залучені науковці, які б зробили правильну теоретичну розробку такої національної ідеї при реальності її фінансування, — міг би спрацювати. Однак Порошенко сам не вірив і не вірить у своє «армія мова, віра», бо, як ми знаємо, на армії він робив бариші, сам до «Томасу» не виступав проти Московського патріархату, а що для нього насправді мова — довів його син, котрий у Великій Британії танцював хіп-хоп у футболці з написом Russia, а коли був в Україні, то виявилось, що він дуже погано знає українську мову. А коли політики вчать своїх дітей за кордоном і там же тримають свої кошти, це означає, що вони не зацікавлені ані в розвитку України, ані в розвитку національної ідеї країни, оскільки остання означає ціль, а також створення реальної національної свідомості, котра породить в народу бажання пишатись національною ідеєю, як, наприклад, французи, які у всіх інших європейських народів сприймаються нацією початку боротьби за свободи, що «взяла Бастилію», тобто нацією, яка може будувати демократію і свободу.

Шляхом парії регіонів і Порошенка пішов нині і Зеленський, котрому, насправді, не цікава Україна, як заможна країна, але цікава як територія, на якій можна зробити статок. Адже, якщо президент справді хоче добробуту мешканцям країни він буде купувати собі облігації ОВГЗ і робити на них свій статок? А ковідний фонд, котрий направили не на розвиток медицини, а на велике будівництво? Про яку національну ідею на найближчі роки може йти мова, коли від Зеленського та клептократів ми чуємо все ті ж комуністичні лозунги «доженемо і переженемо»? От і нині він пафосно заявив, що його влада готує 1600 інфраструктурних проектів у кожне село, і що програма розрахована на 9−10 років. Тобто: ті ж самі заяви, що робились і на з’їздах КПРС про «до 2000 року у кожного буде окреме житло», коли можна наобіцяти і… забути. Однак, національна ідея, це не морквинка перед осликом, а конкретний план, завдячуючи якому відбувається розвиток країни і починається покращення добробуту населення. І така реалізація це не те, що десь повинно статись у майбутньому, а швидкі зміни, які дуже швидко покращують ситуацію. А те, що швидкі зміни в Україні можливі (ще без національної ідеї, але для покращення економіки) доведено Кучмою, котрий у 2003 році дуже швидко запровадив підприємництво для простих громадян і вже за два-три роки в країни з’явився прошарок забезпечених осіб, котрі почали думати і над розвитком країни, і над розвитком освіти та науки. Але поява такого прошарку якраз і налякала клептократів і безпосередньо Порошенка, котрий дуже добре розумів і розуміє, що забезпечене населення буде вимагати не лише національної ідеї і підняття економіки, а й може профінансувати протест проти влади, котра не зацікавлена у тому, аби Україна стала сильною країною.

Манана Абашидзе. В кінці 90-х люди вірили в те, що рухаються від нуля до одиниці. І Грузія, і Україна, пострадянські країни — рухаються повільно, але рухаються. Наша задача розуміти напрямок цього руху. Мир, історія чекають від нас нових цивілізаційних рішень. Пора над цим питанням замислитись.

Швейцарій-Даній швидко чекати не доводиться. На «верх» лізуть безсоромні тварюки. Вони вкриті коростою, і її потрібно здирати нещадно. І щоб винести геть це злежале лайно з авгієвих конюшен, потрібен поворот історично-національного русла.

Майбутнє України через років 10−15… Я налаштована оптимістично! Повільні, але позитивні зрушення — є ! Підростає нове покоління, на них теж покладаю надію. Українці велика нація з великою історією. Емоційні, навіть більше ніж грузини! І якщо захочуть змін — вони їх, зроблять навіть ціною своїх життів.

Оксана Котомкіна. В Україні, на відміну від країн Балтії, та навіть Грузії, не було при владі тих, хто б хоча б робив спробу створити програму розвитку країни. Хоча дуже велика кількість експертів схвально поставилась до розробленого партією «Батьківщина» «Нового курсу», однак, на мою думку, і там більший акцент на економіку, а не на потужну національну ідею. У більшості ж тих, хто був при владі і є — немає розуміння розвитку країни і підтримки громадян.

А реалізація національної ідеї повинна спиратись як на спільну внутрішню, так і зовнішню політику власних інтересів країни та її громадян, бути покликаною розвивати гуманітарні, наукові, соціальні та економічні напрямки, котрі створять підґрунтя для сильної і незалежної економіки. Однак, коли одна частина клептократів хоче заробляти на дешевому російському газу і електроенергії, вбиваючи українську економіку, а інша, наче проукраїнська, на кредитах МВФ та ЄБРР та продажі української землі та українських надр транснаціональним спекулянтам, про який розвиток може йти мова?

Але найгірше, це коли інколи можна почути, що в Україні не може бути національної ідеї, бо в ній проживає велика кількість різних національностей. Ті, хто таке проголошує, займаються маніпуляціями, позаяк зовсім забувають, що США, Канада, Австралія Та ж Франція так само багатонаціональні, однак національну ідею Франції, як на мене, узагальнив де Голь (між іншим, особа, котра інтереси країни поставила вище власних інтересів, хоча німці пропонували йому гарні пропозиції) запропонувавши національно-ідейну консолідацію різношерстого конгломерату, коли Франція уособлює собою свободу, котра покликана стати основоположним стрижнем і запорукою суверенітету країни і бути охоронцем і спадщини і сьогодення.

Однак, в Україні немає свого де Голя. А ті, хто міг би ним стати, були вбиті Порошенком у котлах, або як Лісник, чи Музичко, бо такі люди несуть небезпеку комуністично-клептократичному устрою. Тож, допоки українці не позбавляться від коммуністо-клептократів та їхніх нащадків у владі, котрі тільки і вміють керувати лише через диктатуру, заборону та цензуру, (бо саме так вони можуть збагачуватись, аби потому жити в цивілізованій Європі), доти не буде Європи в Україні.

Підготувала матеріал Манана Абашидзе, кандидат юридичних наук, журналістка.