Зневага зрадника

Роздуми і спогад

Журюсь (щоправда передбачено), але декларація незалежності та кілька загальнонаціональних зривів насправді не очистили Україну від намулу збоченого трактування подій минулого і сьогодення. Обрані внаслідок виборчих маніпуляцій та наділені посадами в органах виконавчої влади посадовці, усвідомлюючи дочасність свого перебування на верхівці суспільно-політичного Олімпу, докладають титанічних зусиль задля унеможливлення очищення загалу від нав`язаних у період окупації фальшивих стереотипів, кліше та бачень. Тріумф правди і справедливості загрожує їм втратою пільг, нічим не виправданих зисків (серед яких й немалі розмірами «заробітні плати») та притягненням до відповідальності за злочини проти українського народу.

Прагнучи заручитись на імітуючих вибори дійствах підтримкою, на жаль, поки що чисельної орди породжених уже спочилим (і геть не в Бозі) Савєтським Саюзом та народжених уже за часів незалежності, проте так і не вихованих на Божих Заповідях та національних традиціях деградантів, очільники постоколоніальної адміністрації ширили фальшиву тезу (і не припиняють цю злочинну практику донині) першочерговості «економічної стабілізації». Чужа, зла отрута нищить мозок і тіло, а на додачу — вбиває ще й душі. Про необхідність збереження національної ідентичності й існування чеснот обов`язку та моралі, бюрократи постокупаційної адміністрації воліють не згадувати.

Ігнорація існування, рівно як і ухиляння від вирішення викликів і проблем, жодним чином не нівелює їх актуальності. В ситуації, що склалась в Україні під сучасну пору, заклики до стриманості та посилання на необхідність «виваженої дискусії», насправді лише озлоблюють небайдужих й штовхають до радикальних вчинків.

Кількасотлітній період окупації значної частини теренів України спочатку Московією («Російською Імперією») а потім її наступником Савєтським Саюзом, був часом цілеспрямованого винищення українців. Окрім фізичного терору, поневолювач практикував асиміляцію, безальтернативне світосприйняття, виселення автохтонів до інших регіонів «імперії зла» й заселення (насправді цілеспрямоване засмічення) теренів України етнічно та расово чужим елементом.

Як не прикро це визнавати, але в справі винародовлення українського народу брали участь й самі українці. Ім’я члена Політбюро ЦК КПСС Володимира Щербицького довіку асоціюватиметься зі зрадою, підлістю та пристосуванством. Приналежний до поневоленого народу не ототожнював себе з рештою, а своєю запопадливістю і продажністю сягнув рівня найвищого компартійного керівництва в тоталітарній державі. Соромно і боляче, що український нарід вилонював з-поміж себе щойно згаданого та аналогічних йому виродків.

На початку березня 2013-го року, підлими, злодійкуватими й аморальними діячами постколоніальної адміністрації (серед яких був і всупереч волі киян призначений очільник міської адміністрації Олександр Попов, тогочасні «перший секретар» нині вже забороненої Комуністичної партії Петро Симоненко та віце-прем'єр-міністр режиму Януковича Олександр Вілкул) у Києві, на одному з будинків, що на вулиці Десятинній, коштом окрадених українців були встановлені меморіальні дошки, котрі незаслужено вшановували підлу, морально розкладену та духовно здеградовану погань. У часі сатанинського вертепу (імпровізованого номенклатурою мітингу), з вуст адептів сатанинського інтернаціоналізму виригувалась блекота, котра роки правління комуністичних песиголовців трактувала «часткою тисячолітньої історії» та «періодом економічного зросту».

Брехня спроможна дочасно крокувати світом, але ніколи не повертається. Закарбувавши в пам’яті ганебну подію, я дослідив довколишній простір розташованого на Десятинній будинку й очікував нагоди здійснити акт очищення рідної землі від злосмердючого випару вже викинутого на смітник історії гнойовика. Тішусь, що принагідний час не забарився. Боротьба на ниві протидії незаконним азартно-ігровим закладам дарувала нагоду гуртувати й задіювати невдоволений існуючим станом люд. Прагнучи унеможливити протидію з боку силових структур Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки я не інформував про намір реалізувати свій задум навіть однодумців з найближчого оточення. З цієї причини, мусив самостійно обтяжитись справою пошуку знарядь, якими мала бути знищеною постала несправедливість. Але результат засвідчив, що заходи обережності не були даремними. Задіяні в справі несанкціонованого жодним судом зовнішнього нагляду «нишпорки» змушені були мовчки споглядати за швидкоплинним дійством. Сподіваюсь, подані ними «звіти» засвідчать мою щирість.

14.06.2014 року зусиллями не приналежної до жодної з політичних партій молоді гранітні брили з прикріпленими до них залізними копіями облич Володимира Щербицького та одного з його заступників Ляшка були вщент розтрощені учасниками неформального, проте чисельнішого зібрання. Хвилинного мітингу напередодні дійства було достатньо, аби кожен з присутніх почув пояснення необхідності здійснення формально «недемократичних дій».

Принциповість та ідейна мотивація здолали «дух матеріалізму». Ми не споглядаємо, скрушно хитаючи головами на ходу підлості, брехні і несправедливості, й не мовчимо на спроби запровадження брехливо-упередженого трактування історії.

P. S. Кількома тижнями потому, з вуст керівника одного з територіальних відділів міліції Шевченківського р-ну м. Києва я довідався що «стурбована і ображена» внучка Володимира Щербицького подала заяву з вимогою репресувати мене (як ініціатора та організатора «безкровного атентату») шляхом порушення кримінальної справи й взяття під варту. Тішусь, що часи кровожерливої сталінщини минули. Дослідивши наявні документи, правоохоронці відмовили непокараній за злочини предка негідниці, оскільки так звані «меморіальні дошки» були встановленими посадовцями без відповідних на те узгоджень та дозволів.

Зло не вічне. Здолаємо.

Олесь Вахній