Московський патріархат в Україні: як сказати «Геть!» і не вийти за межі права

Безглуздо під час війни тримати представництво ворога на своїй території. Розуміють це і в Українській православній церкві московського патріархату (УПЦ МП). Спроба хоч якось зберегти хорошу міну при поганій грі була зроблена на помісному соборі УПЦ МП наприкінці травня нинішнього року. Мовляв, дії патріархату не схвалюємо, але від єдності з ним не відмовляємось.

«Шеф, все пропало...»
«Шеф, все пропало...»

Таке собі «ні вашим, ні нашим»: перечекаємо трохи, а там вже якось воно буде. Тим часом росія продовжує вести війну проти України й відверто проголошує курс на геноцид нашого народу. І це все освячує російська православна церква (РПЦ), представлена в нашій країні УПЦ МП.

Влада боїться заборонити цю російську філію РПЦ в нашій країні, остерігаючись розколу всередині суспільства, а також дій, до яких росія може вдатися у відповідь на такий крок (хоча після системних вбивств українців та нищення наших міст чого ще гіршого тут можна очікувати?). Натомість пропонується не порушувати це питання взагалі, бо «не на часі». А коли те «на часі» настане — тільки Богу одному відомо, надто зважаючи на потужну п’яту колону, широко представлену в тому числі й у владі.

Невже немає правового рішення цієї проблеми, щоб вирішити її без серйозних суспільних потрясінь і водночас остаточно вибити грунт з-під ніг цієї антиукраїнської за духом і діяннями інституції в Україні? З цього й почалася моя розмова з членом-кореспондентом НАН України, доктором богослов’я, доктором філософії Дмитром Степовиком.

Дмитро Степовик
Дмитро Степовик

— Нам необхідно вжити радикальних заходів щодо подальшої діяльності УПЦ МП. Насамперед тому, що вона постала в незалежній Україні в неправовий з світського і неканонічний з церковного права спосіб. Йдеться про так званий травневий Харківський Собор 1992-го року, який було проведено в обласному центрі (а це є порушенням, бо помісні Собори проводяться в містах-центрах канонічних територій). На цей Собор не запросили тодішнього митрополита Київського і Галицького, Екзарха України Філарета, який очолював УПЦ МП. У такий напівпідпільний спосіб, з порушеннями всіх канонів, його тоді усунули з посади. Тобто, главу церкви навіть не захотіли вислухали, почути про його бачення розвитку УПЦ, виходячи з документів про «самостійність і незалежність в управлінні» затверджені Архієрейським Собором РПЦ ще восени 1990-го року.

Після цього дійства це стала фактично інша за духом та зовнішньополітичними орієнтирами церква. Чому я згадав про політику? Тому що це однозначно було не церковне, а політичне рішення, прийняте під тиском москви. І Президент України Леонід Кравчук пішов на це, бо виконував вимоги Президента РФ Бориса Єльцина, які він висунув до нього й тодішнього лідера Білорусі Станіслава Шушкевича під час підписання Біловезьких угод — не чіпати РПЦ на територіях своїх держав. Єльцин чудово розумів, що церкви в нових незалежних державах, підпорядковані московському патріархату, будуть виконувати ідеологічну та шпигунську роль на користь москви.

Отже, якщо створення УПЦ МП відбувалося з оглядом на політичні домовленості світських осіб та з грубим порушенням канонічного права (церкви так не створюються), то й заборона її має відбутися відповідним чином — через політичне рішення. Тут не йдеться про якісь репресивні заходи. Просто парламент має прийняти рішення перейменувати УПЦ МП на «російська православна церква в Україні». Це компетенція вищого законодавчого органу, бо саме він дає дозвіл на існування релігійних організацій, на їх реєстрацію Міністерством юстиції і подальшим правом проводити духовно-релігійну роботу. Тому нехай все буде чесно й відкрито й по-факту РПЦ (під ширмою УПЦ МП) нехай стане такою де-юре. Чого вони соромляться й ховають своє істинне обличчя? Чому всі церкви, центри яких знаходяться за межами України, зазначаються як філії, а тут раптом такий виняток? Треба виконати вимоги законодавства і зробити їх філією РПЦ. І нехай поціновувачі «руського міра» до них і ходять, хоча переважна більшість її нинішніх прихожан туди точно не підуть.

Серед керівників УПЦ МП вже йдуть розмови про вихід з-під підпорядкування гундяєва, бо й для них цілком є очевидним, що ця істота, яка нещодавно символічно гепнулася на підлозі, бо до того відбулося її цілковите моральне падіння, є нехристем-Батиєм, який закликає до геноцидного винищення православного народу, а не православним патріархом.

— У червні 1990-го на Помісному Соборі РПЦ Українській православній церкві (так став називатися Український Екзархат з лютого 1990-го) було надано право «незалежності й самостійності в управлінні». У жовтні того ж року Патріарх Алексій ІІ вручив митрополиту Філарету Грамоту, якою підтверджувалися нові права УПЦ. Тоді ж (у жовтні) митрополита Філарета було пожиттєво обрано Предстоятелем УПЦ. Але не минуло й двох років, як було скликано згаданий вами Харківський Собор, на якому очільника УПЦ МП Філарета було усунено з посади. Що трапилося за цей просто блискавичний в історично-церковному вимірі проміжок часу, чому так швидко змінилася позиція московської патріархії?

— За ці майже два роки митрополит Філарет проводив велику роботу, а фактично боротьбу не лише за автономію, а насамперед за автокефалію, тобто повну незалежність Української православної церкви, без усіляких «МП» чи інших «доповнень». Коли він як член Священного Синоду активно порушував ці питання в москві, то вищі церковні ієрархи, так само як і куратори церкви від КДБ, бачили, що владика взяв курс на незалежність церкви. Саме тому ними й було прийнято рішення усунути митрополита Філарета від керівництва, що й було зроблено на так званому Харківському Соборі. Духівництво, яке брало участь в цьому зібранні було залякане, бо перебувало під контролем ФСБ (жодного ієрарха РПЦ не висвячували й не висвячують без попередньої письмової згоди керівництва КДБ/ФСБ). А там за ослух наслідки могли бути дуже драматичними, тому всі сумлінно виконували саме політичне рішення, спущене «згори».

— Зрозуміло, що за таких умов про жодну церковну незалежність від москви годі було й вести мову. Як зрештою і зберігати проукраїнську позицію церкви.

— Так. Тому треба було приймати рішення з огляду на збереження церковної організації та посилення її. На той час в Україні діяла Українська Автокефальна Православославна Церква (УАПЦ), яка з 1990-го року мала статус патріаршої. Очолював її Патріарх Мстислав (Скрипник). На об’єднавчому Соборі, який відбувся в червні 1992-го, відбулося об’єднання частини УПЦ МП разом з єпископами й паствою, які пішли за митрополитом Філаретом. На цьому ж Соборі заступником Патріарха Мстислава було обрано Філарета. По смерті Мстислава Патріархом було обрано Володимира, а після його відходу Патріархом став Філарет. Ці всі дії були канонічні на відміну від цього «Харківського Собору», який ніколи не був, не є і не буде канонічним.

— Давайте зробимо невеличкий екскурс в історію церкви, щоб краще зрозуміти ті процеси, які відбуваються нині, коли московська церква — це не стільки про спасіння душі, скільки про політичні впливи та насадження імперської політики в країнах, які вона перетворює на колонії. Отже, 988-го року Володимир хрестив Русь. З 1054-го, після розколу, ми стали православними християнами. Але 1169-го року одні православні, під проводом володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, нещадно нищать інших православних — мешканців Києва: вбивають, гвалтують, забирають в полон і продають в рабство в нехристиянські країни, грабують церкви, а що не можуть вкрасти — просто спалюють. Щось не дуже схоже на міжусобиці удільних князів, швидше нагадує цивілізаційну війну на знищення. І це коїть формально православний князь з таким самим православним військом!

А потім 1240-й рік і падіння Києва під ордами Батия. Київські митрополити поступово оселяються у Володимирі, Суздалі, а потім перебираються до москви і…

— Одразу скажу, що церква на теренах московського князівства виникла канонічно, тому що ця територія підпорядковувалася Київській Митрополії і всі єпископи висвячувалися в Києві. Дуже багато ченців Києво-Печерської Лаври йшли в ті землі нести Слово Боже та організовувати церковне життя. Фактично РПЦ була створена українцями.

Через монголо-татарське нашестя православний центр перемістився з Києва на схід. Щодо нищення Києва Андрієм Боголюбським, то тут лише додам, що кияни, які пережили Батиєве нашестя, описували його як значно менше зло, порівняно з нападом «братнього народу» 1169-го року. Це так як москва нині нищить Україну значно жорстокіше, ніж це робили гітлерівські війська в 1941−44рр. Та й політику геноциду щодо українського народу гітлерівськи нацисти, на відміну від сьогоднішніх рашистів, не проводили.

Після падіння Києва столиця переміщується в Галич і основне українське суспільно-політичне життя переміщується в Західну Україну, у той час як на Сході відбуваються свої політичні процеси, в яких активно задіяна і церква. З підсиленням московського царства виникають спроби підпорядкувати Київську митрополію, яка належала до Константинопольського Патріархату, московській церкві.

— До речі, після падіння Візантії в 1453-му році в московитів взагалі починається активне імперське свербіння: Іван ІІІ одружується на Софії Палеолог — племінниці останнього візантійського імператора Костянтина Палеолога, щоб підкреслити кровне правонаступництво від Східноримської імперії, інок Філофей формулює свою концепцію «москва — Третій Рим», відбувається жорстка централізація держави, своєрідним кульмінаційним моментом якої є правління Івана Грозного (до речі, одного з кумирів путіна). І от через кілька років по його смерті до московії навідався Патріарх Константинопольський Ієремія ІІ…

— Так, він приїхав просити грошей, бо турецька влада витискала максимум з православної Патріархії в Константинополі й остання вела аж ніяк не розкішне життя. Попри гоніння вона все одно залишалися в столиці тоді вже Османської імперії, бо це було традиційне місце цієї церкви. Фактично Патріарх приїхав у митрополію, яка через Київ залежала від Константинополя, тобто в московську філію Константинопольської Патріархії. Тодішній цар Федор і митрополит Іов висунули умови: гроші й в обмін на визнання московської митрополії як незалежної церкви. Константинопольський Патріарх сказав, що йому треба порадитися з іншими православними патріархатами — Антиохійським, Єрусалимським і Олександрійським (тоді було всього чотири патріархати православної церкви). Патріарх на це отримав відмову і категоричну вимогу визнати московську церкву, інакше він залишиться в московії до скону своїх днів. Ієремію разом з його почтом фактично було взято в заручники. Москалі поставили питання руба: ми дамо гроші, багато подарунків і відпустимо тільки за умови надання незалежності московській церкві. Майже півтора року представників Константинопольської церкви утримували в замкненій келії, і їм, як в’язням, подавали через віконце їжу. Патріарх зрозумів, що живим його з московії ніхто не випустить без визнання московської церкви і змушений був підписати заздалегіть підготовлені московитами папери. Так 1589-го року виник московський патріархат, а першим патріархом було обрано Іова — людину безвольну, якою легко було керувати світській владі.

— Саме через такі кримінальні обставини виникнення московська церква і донині не має Томосу?

— Так, в них Томосу немає, тільки дозвіл на створення патріархії.

— А наскільки взагалі канонічною можна вважати патріархію, яка постала в результаті «викручування рук» ієрархам Константинопольської церкви?

— Звичайно, це було зроблено неканонічно. Саме через це, після повернення до Константинополя, коли стало відомо, що відбулося, Патріарха Ієремію було усунено від церковної влади за неприпустиме порушення канонів та незаконне висвячення в московські патріархи Іова.

— Дивіться, яка цікава історія відбувається: Константинопольські ієрархи усувають Ієремію за незаконне визнання московської церкви та обрання патріарха Іова, обурюються поведінкою москви, але за майже сто років — 1686-го року — погоджуються, щоб ця неканонічна московська патріархія забрала під своє підпорядкування Київську митрополію з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату. Чим була викликана така зміна позиції Константинопольської церкви?

— Вони були змушені де-факто, але не де-юре, визнати законність постання московської церкви, бо інакше створювався прецедент, коли Вселенського Патріарха можна брати будь де в заручники й примушувати визнавати ту чи іншу церкву.

У той же час позиції Константинопольської церкви, за умов існування в мусульманській державі, постійно послаблювалися. Вони потребували грошей та іншої підтримки від тих, хто міг її надати. Цим і скористалася москва. У часі це збіглося з добою Руїни, коли Україна була дуже ослабленою після національно-визвольної війни 1648−54-го років. Гетьмани ворогували між собою, народ було втягнуто в тривалу громадянську війну, яку активно підживлювали зовнішні сили. Відтак не кращі часи переживала й Київська Митрополія. Саме в цей час один з київських митрополитів Гедеон Четвертинський, під яким, в силу його особистої сумнівної поведінки, захиталося крісло, вирішив поїхати в Константинополь з проханням передати київську митрополію москві, мовляв, щоб зміцнити в такий спосіб церкву. Природно, це робилося під прямим керівництвом з москви, яка щедро винагородила Константинополь за цю антиукраїнську оборудку — широкому загалу відомий документ, де перераховані соболині хутра, інші дарунки та цінні речі, якими москва розрахувалася за це. Тодішній Константинопольський Патріарх Димитрій підписав договір, згідно якого Київська Митрополія юридично передавалася у відання московського патріархату, але частину своїх прибутків мала перераховувати в Константинополь. А коли Димитрій після цієї оборудки повернувся в Константинополь, то його, як і Ієремію майже сто років до того, посадили на острові в заточенні за те, що він фактично продав Київську Митрополію. До речі, на тому острові Димитрій і помер таким собі арештантом.

Отже, після 1686 року Київ, який був центром православ’я, починає відігравати другорядну роль, а «першу скрипку» починає грати москва. Фактично з того часу починається духовне й фізичне закабалення українства, яке досягає свого апогею при Петрі І та Катерині ІІ. І московська церква тут завжди відігравала ключову роль.

— Слухаю вас і згадую публіцистичну працю Симона Петлюри про московських вошей і українських гнид. Адже без останніх у продажі Київської митрополії теж не обійшлося. Напевно, подібна ситуація була й на Харківському Соборі, коли в неканонічний спосіб відстороняли митрополита Філарета і фактично створювали церквну організацію з чіткою промосковською орієнтацією навіть без натяку на можливість автокефалії.

— До організації того «Собору» значною мірою долучилися спецслужби. Багато ієрархів були просто залякані, інші не мислили себе без орієнтації на москву. Звісно, були й зрадники, які за ті чи інші преференції готові були відмовитися від прагнень до створення власної помісної церкви. Так чи інакше, але все це дійство було неканонічним, як неканонічною є присутність московського патріархату на теренах України. Але якщо є віряни яким це до вподоби, то треба задовольнити їх потреби, але в такий спосіб, щоб не маскувати московську церкву під українську. Саме тому я вважаю, що парламент має якнайшвидше прийняти рішення щодо перейменування УПЦ МП в російську православну церкву в Україні, щоб було чітко видно хто є хто. Сподіваюся серед депутатів не буде критичної маси тих, про кого згадував Симон Петлюра, і таке рішення врешті-решт буде прийнято.