Московський патріархат в Україні: як сказати «Геть!» і не вийти за межі права

Таке собі «ні вашим, ні нашим»: перечекаємо трохи, а там вже якось воно буде. Тим часом росія продовжує вести війну проти України й відверто проголошує курс на геноцид нашого народу. І це все освячує російська православна церква (РПЦ), представлена в нашій країні УПЦ МП.

Влада боїться заборонити цю російську філію РПЦ в нашій країні, остерігаючись розколу всередині суспільства, а також дій, до яких росія може вдатися у відповідь на такий крок (хоча після системних вбивств українців та нищення наших міст чого ще гіршого тут можна очікувати?). Натомість пропонується не порушувати це питання взагалі, бо «не на часі». А коли те «на часі» настане — тільки Богу одному відомо, надто зважаючи на потужну п’яту колону, широко представлену в тому числі й у владі.

Невже немає правового рішення цієї проблеми, щоб вирішити її без серйозних суспільних потрясінь і водночас остаточно вибити грунт з-під ніг цієї антиукраїнської за духом і діяннями інституції в Україні? З цього й почалася моя розмова з членом-кореспондентом НАН України, доктором богослов’я, доктором філософії Дмитром Степовиком.

— Нам необхідно вжити радикальних заходів щодо подальшої діяльності УПЦ МП. Насамперед тому, що вона постала в незалежній Україні в неправовий з світського і неканонічний з церковного права спосіб. Йдеться про так званий травневий Харківський Собор 1992-го року, який було проведено в обласному центрі (а це є порушенням, бо помісні Собори проводяться в містах-центрах канонічних територій). На цей Собор не запросили тодішнього митрополита Київського і Галицького, Екзарха України Філарета, який очолював УПЦ МП. У такий напівпідпільний спосіб, з порушеннями всіх канонів, його тоді усунули з посади. Тобто, главу церкви навіть не захотіли вислухали, почути про його бачення розвитку УПЦ, виходячи з документів про «самостійність і незалежність в управлінні» затверджені Архієрейським Собором РПЦ ще восени 1990-го року.

Після цього дійства це стала фактично інша за духом та зовнішньополітичними орієнтирами церква. Чому я згадав про політику? Тому що це однозначно було не церковне, а політичне рішення, прийняте під тиском москви. І Президент України Леонід Кравчук пішов на це, бо виконував вимоги Президента РФ Бориса Єльцина, які він висунув до нього й тодішнього лідера Білорусі Станіслава Шушкевича під час підписання Біловезьких угод — не чіпати РПЦ на територіях своїх держав. Єльцин чудово розумів, що церкви в нових незалежних державах, підпорядковані московському патріархату, будуть виконувати ідеологічну та шпигунську роль на користь москви.

Отже, якщо створення УПЦ МП відбувалося з оглядом на політичні домовленості світських осіб та з грубим порушенням канонічного права (церкви так не створюються), то й заборона її має відбутися відповідним чином — через політичне рішення. Тут не йдеться про якісь репресивні заходи. Просто парламент має прийняти рішення перейменувати УПЦ МП на «російська православна церква в Україні». Це компетенція вищого законодавчого органу, бо саме він дає дозвіл на існування релігійних організацій, на їх реєстрацію Міністерством юстиції і подальшим правом проводити духовно-релігійну роботу. Тому нехай все буде чесно й відкрито й по-факту РПЦ (під ширмою УПЦ МП) нехай стане такою де-юре. Чого вони соромляться й ховають своє істинне обличчя? Чому всі церкви, центри яких знаходяться за межами України, зазначаються як філії, а тут раптом такий виняток? Треба виконати вимоги законодавства і зробити їх філією РПЦ. І нехай поціновувачі «руського міра» до них і ходять, хоча переважна більшість її нинішніх прихожан туди точно не підуть.

Серед керівників УПЦ МП вже йдуть розмови про вихід з-під підпорядкування гундяєва, бо й для них цілком є очевидним, що ця істота, яка нещодавно символічно гепнулася на підлозі, бо до того відбулося її цілковите моральне падіння, є нехристем-Батиєм, який закликає до геноцидного винищення православного народу, а не православним патріархом.

— У червні 1990-го на Помісному Соборі РПЦ Українській православній церкві (так став називатися Український Екзархат з лютого 1990-го) було надано право «незалежності й самостійності в управлінні». У жовтні того ж року Патріарх Алексій ІІ вручив митрополиту Філарету Грамоту, якою підтверджувалися нові права УПЦ. Тоді ж (у жовтні) митрополита Філарета було пожиттєво обрано Предстоятелем УПЦ. Але не минуло й двох років, як було скликано згаданий вами Харківський Собор, на якому очільника УПЦ МП Філарета було усунено з посади. Що трапилося за цей просто блискавичний в історично-церковному вимірі проміжок часу, чому так швидко змінилася позиція московської патріархії?

— За ці майже два роки митрополит Філарет проводив велику роботу, а фактично боротьбу не лише за автономію, а насамперед за автокефалію, тобто повну незалежність Української православної церкви, без усіляких «МП» чи інших «доповнень». Коли він як член Священного Синоду активно порушував ці питання в москві, то вищі церковні ієрархи, так само як і куратори церкви від КДБ, бачили, що владика взяв курс на незалежність церкви. Саме тому ними й було прийнято рішення усунути митрополита Філарета від керівництва, що й було зроблено на так званому Харківському Соборі. Духівництво, яке брало участь в цьому зібранні було залякане, бо перебувало під контролем ФСБ (жодного ієрарха РПЦ не висвячували й не висвячують без попередньої письмової згоди керівництва КДБ/ФСБ). А там за ослух наслідки могли бути дуже драматичними, тому всі сумлінно виконували саме політичне рішення, спущене «згори».

— Зрозуміло, що за таких умов про жодну церковну незалежність від москви годі було й вести мову. Як зрештою і зберігати проукраїнську позицію церкви.

— Так. Тому треба було приймати рішення з огляду на збереження церковної організації та посилення її. На той час в Україні діяла Українська Автокефальна Православославна Церква (УАПЦ), яка з 1990-го року мала статус патріаршої. Очолював її Патріарх Мстислав (Скрипник). На об’єднавчому Соборі, який відбувся в червні 1992-го, відбулося об’єднання частини УПЦ МП разом з єпископами й паствою, які пішли за митрополитом Філаретом. На цьому ж Соборі заступником Патріарха Мстислава було обрано Філарета. По смерті Мстислава Патріархом було обрано Володимира, а після його відходу Патріархом став Філарет. Ці всі дії були канонічні на відміну від цього «Харківського Собору», який ніколи не був, не є і не буде канонічним.

— Давайте зробимо невеличкий екскурс в історію церкви, щоб краще зрозуміти ті процеси, які відбуваються нині, коли московська церква — це не стільки про спасіння душі, скільки про політичні впливи та насадження імперської політики в країнах, які вона перетворює на колонії. Отже, 988-го року Володимир хрестив Русь. З 1054-го, після розколу, ми стали православними християнами. Але 1169-го року одні православні, під проводом володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, нещадно нищать інших православних — мешканців Києва: вбивають, гвалтують, забирають в полон і продають в рабство в нехристиянські країни, грабують церкви, а що не можуть вкрасти — просто спалюють. Щось не дуже схоже на міжусобиці удільних князів, швидше нагадує цивілізаційну війну на знищення. І це коїть формально православний князь з таким самим православним військом!

А потім 1240-й рік і падіння Києва під ордами Батия. Київські митрополити поступово оселяються у Володимирі, Суздалі, а потім перебираються до москви і…

— Одразу скажу, що церква на теренах московського князівства виникла канонічно, тому що ця територія підпорядковувалася Київській Митрополії і всі єпископи висвячувалися в Києві. Дуже багато ченців Києво-Печерської Лаври йшли в ті землі нести Слово Боже та організовувати церковне життя. Фактично РПЦ була створена українцями.

Через монголо-татарське нашестя православний центр перемістився з Києва на схід. Щодо нищення Києва Андрієм Боголюбським, то тут лише додам, що кияни, які пережили Батиєве нашестя, описували його як значно менше зло, порівняно з нападом «братнього народу» 1169-го року. Це так як москва нині нищить Україну значно жорстокіше, ніж це робили гітлерівські війська в 1941−44рр. Та й політику геноциду щодо українського народу гітлерівськи нацисти, на відміну від сьогоднішніх рашистів, не проводили.

Після падіння Києва столиця переміщується в Галич і основне українське суспільно-політичне життя переміщується в Західну Україну, у той час як на Сході відбуваються свої політичні процеси, в яких активно задіяна і церква. З підсиленням московського царства виникають спроби підпорядкувати Київську митрополію, яка належала до Константинопольського Патріархату, московській церкві.

— До речі, після падіння Візантії в 1453-му році в московитів взагалі починається активне імперське свербіння: Іван ІІІ одружується на Софії Палеолог — племінниці останнього візантійського імператора Костянтина Палеолога, щоб підкреслити кровне правонаступництво від Східноримської імперії, інок Філофей формулює свою концепцію «москва — Третій Рим», відбувається жорстка централізація держави, своєрідним кульмінаційним моментом якої є правління Івана Грозного (до речі, одного з кумирів путіна). І от через кілька років по його смерті до московії навідався Патріарх Константинопольський Ієремія ІІ…

— Так, він приїхав просити грошей, бо турецька влада витискала максимум з православної Патріархії в Константинополі й остання вела аж ніяк не розкішне життя. Попри гоніння вона все одно залишалися в столиці тоді вже Османської імперії, бо це було традиційне місце цієї церкви. Фактично Патріарх приїхав у митрополію, яка через Київ залежала від Константинополя, тобто в московську філію Константинопольської Патріархії. Тодішній цар Федор і митрополит Іов висунули умови: гроші й в обмін на визнання московської митрополії як незалежної церкви. Константинопольський Патріарх сказав, що йому треба порадитися з іншими православними патріархатами — Антиохійським, Єрусалимським і Олександрійським (тоді було всього чотири патріархати православної церкви). Патріарх на це отримав відмову і категоричну вимогу визнати московську церкву, інакше він залишиться в московії до скону своїх днів. Ієремію разом з його почтом фактично було взято в заручники. Москалі поставили питання руба: ми дамо гроші, багато подарунків і відпустимо тільки за умови надання незалежності московській церкві. Майже півтора року представників Константинопольської церкви утримували в замкненій келії, і їм, як в’язням, подавали через віконце їжу. Патріарх зрозумів, що живим його з московії ніхто не випустить без визнання московської церкви і змушений був підписати заздалегіть підготовлені московитами папери. Так 1589-го року виник московський патріархат, а першим патріархом було обрано Іова — людину безвольну, якою легко було керувати світській владі.

— Саме через такі кримінальні обставини виникнення московська церква і донині не має Томосу?

— Так, в них Томосу немає, тільки дозвіл на створення патріархії.

— А наскільки взагалі канонічною можна вважати патріархію, яка постала в результаті «викручування рук» ієрархам Константинопольської церкви?

— Звичайно, це було зроблено неканонічно. Саме через це, після повернення до Константинополя, коли стало відомо, що відбулося, Патріарха Ієремію було усунено від церковної влади за неприпустиме порушення канонів та незаконне висвячення в московські патріархи Іова.

— Дивіться, яка цікава історія відбувається: Константинопольські ієрархи усувають Ієремію за незаконне визнання московської церкви та обрання патріарха Іова, обурюються поведінкою москви, але за майже сто років — 1686-го року — погоджуються, щоб ця неканонічна московська патріархія забрала під своє підпорядкування Київську митрополію з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату. Чим була викликана така зміна позиції Константинопольської церкви?

— Вони були змушені де-факто, але не де-юре, визнати законність постання московської церкви, бо інакше створювався прецедент, коли Вселенського Патріарха можна брати будь де в заручники й примушувати визнавати ту чи іншу церкву.

У той же час позиції Константинопольської церкви, за умов існування в мусульманській державі, постійно послаблювалися. Вони потребували грошей та іншої підтримки від тих, хто міг її надати. Цим і скористалася москва. У часі це збіглося з добою Руїни, коли Україна була дуже ослабленою після національно-визвольної війни 1648−54-го років. Гетьмани ворогували між собою, народ було втягнуто в тривалу громадянську війну, яку активно підживлювали зовнішні сили. Відтак не кращі часи переживала й Київська Митрополія. Саме в цей час один з київських митрополитів Гедеон Четвертинський, під яким, в силу його особистої сумнівної поведінки, захиталося крісло, вирішив поїхати в Константинополь з проханням передати київську митрополію москві, мовляв, щоб зміцнити в такий спосіб церкву. Природно, це робилося під прямим керівництвом з москви, яка щедро винагородила Константинополь за цю антиукраїнську оборудку — широкому загалу відомий документ, де перераховані соболині хутра, інші дарунки та цінні речі, якими москва розрахувалася за це. Тодішній Константинопольський Патріарх Димитрій підписав договір, згідно якого Київська Митрополія юридично передавалася у відання московського патріархату, але частину своїх прибутків мала перераховувати в Константинополь. А коли Димитрій після цієї оборудки повернувся в Константинополь, то його, як і Ієремію майже сто років до того, посадили на острові в заточенні за те, що він фактично продав Київську Митрополію. До речі, на тому острові Димитрій і помер таким собі арештантом.

Отже, після 1686 року Київ, який був центром православ’я, починає відігравати другорядну роль, а «першу скрипку» починає грати москва. Фактично з того часу починається духовне й фізичне закабалення українства, яке досягає свого апогею при Петрі І та Катерині ІІ. І московська церква тут завжди відігравала ключову роль.

— Слухаю вас і згадую публіцистичну працю Симона Петлюри про московських вошей і українських гнид. Адже без останніх у продажі Київської митрополії теж не обійшлося. Напевно, подібна ситуація була й на Харківському Соборі, коли в неканонічний спосіб відстороняли митрополита Філарета і фактично створювали церквну організацію з чіткою промосковською орієнтацією навіть без натяку на можливість автокефалії.

— До організації того «Собору» значною мірою долучилися спецслужби. Багато ієрархів були просто залякані, інші не мислили себе без орієнтації на москву. Звісно, були й зрадники, які за ті чи інші преференції готові були відмовитися від прагнень до створення власної помісної церкви. Так чи інакше, але все це дійство було неканонічним, як неканонічною є присутність московського патріархату на теренах України. Але якщо є віряни яким це до вподоби, то треба задовольнити їх потреби, але в такий спосіб, щоб не маскувати московську церкву під українську. Саме тому я вважаю, що парламент має якнайшвидше прийняти рішення щодо перейменування УПЦ МП в російську православну церкву в Україні, щоб було чітко видно хто є хто. Сподіваюся серед депутатів не буде критичної маси тих, про кого згадував Симон Петлюра, і таке рішення врешті-решт буде прийнято.