Без перемоги над московським патріархатом в Україні наша перемога на полі бою буде неповною
Президент Латвії Егілс Левітс подав до Сейму законопроект про відокремлення Латвійської православної церкви від московського патріархату.
Красномовний приклад того, як треба вчитися на чужих помилках і враховувати чужий негативний досвід. Пан Левітс чудово розуміє, що таке діяльність московського патріархату на теренах його держави й до яких катастрофічних наслідків для країни вона може призвести.
На жаль, наші можновладці ще й досі, на сьомому місяці російсько-української війни, вперто не бажають подивитися правді в вічі й зрозуміти, що ворога на фронті здолати буде значно тяжче, надто коли ворог присутній в тилу на рівні такої потужної інституції як церква. Втім, може це й не помилка, а свідома політика малоросів, яких доля закинула на вищі щаблі влади, а вони вперто не хочуть стати гідними суверенами, а продовжують шукати в тій чи іншій формі «москву», щоб по-холопськи вклонитися кремлівським зорям? Як казав класик — «Хто його зна?».
Про позицію Президента Латвії щодо московського патріархату та уроки, які варто зробити Україні вже зараз, говоримо з доктором філософських наук, професором Острозької академії Петром Кралюком.
— Пане Петре, в Латвії немає війни, ця країна є членом ЄС і НАТО, водночас світська влада вживає таких радикальних заходів і це не викликає особливих запитань в латвійському суспільстві на кшталт можливого наступу на права вірян, чи загрози втручання держави в церковне життя: там розуміють, звідки йдуть реальні загрози, а тому усвідомлюють необхідність найшвидших і найдієвіших заходів. У той же час в Україні відкрито діє так звана українська православна церква московського патріархату, проти якої наша влада боїться навіть писнути. А спікер ВР Руслан Стефанчук взагалі заявив, що питання щодо майбутнього цієї організації взагалі треба відкласти до нашої перемоги на фронті. Як все це пояснити?
— Влада Латвії захищає національні інтереси своєї держави, бо православна церква в Латвії, яка підпорядковується московському патріархату, все ж може створювати певні проблеми для цієї держави. Справа в тім, що православних у Латвії, за різними оцінками, нараховується від 250 до 300 тисяч чоловік. Це не мало з огляду на те, що все населення країни становить трохи більше 1.9 млн осіб. Це третя за чисельністю церква в цій країні Балтії. Її парафіянами є не лише нащадки вихідців з росії, які емігрували після революції й жили там ще до окупації 1940-го, а й представники східної частини країни — Латгалії — населеній спочатку старовірами, які ховалися від гонінь, а нині їхніми пращурами, які сповідують православ’я. Це прикордонні райони з російською федерацією. Зазначу, що московити вже робили спроби створити «незалежну республіку» на кшталт днр-лнр і в Латвії. Зокрема в 2015-му році росіянами була утворена провокативна віртуальна «Латгальська народна республіка» з натяком на те, що населення цього регіону прагне до «незалежності» від Латвії. А до того — в 2013-му — московитами була спеціально створена Даугавпілська єпархія, яка власне й охоплює саме територію Латгалії. Отже, не виключено, що тут є певна ставка російських спецслужб на російськомовне православне населення. Тому латвійська влада, відчуваючи до чого це все може призвести, вирішила піти на те, щоб відокремити Латвійську православну церкву, яка по суті є філією російської православної церкви, від московського патріархату. Тим більше, що певна традиція такого відокремлення вже існує: в 1936-му році російські православні Латвії перейшли під юрисдикцію Константинопольського патріархату. Так тривало до радянської окупації 1940-го. Тому тут може бути повернення до Константинопольського патріархату або проголошення незалежної Латвійської православної церкви. Це, безперечно, стане ударом для московського патріархату.
Що стосується України, то ми мали б врахувати цей латвійський досвід. Принаймні, українська влада могла б не потурати московському патріархату на українських землях, що вона, на жаль, робить.
— Ми бачимо, як на нашій землі тісно переплітається імперсько-загарбницька політика росії та діяльність її православної церкви з відвертими закликами до знищення українців. І в цей час українська влада буквально кишить «миротворцями», які закликають до невтручання держави в церковні справи, мовляв, «Богу-Богове, а кесарю — кесареве» або «питання не на часі» чи «недостатньо правових інструментів» для розв'язання цієї проблеми…
— Я думаю, що є достатньо інструментів, щоб поставити на місце церкву московського патріархату в Україні. Насамперед притягнути до серйозної відповідальності тих священослужителів, які працювали на ворога, а такі факти є. На жаль нам не дають інформації про те, як ці особи були покарані. Також є відомими факти колаборації священників московського патріархату, на які теж відсутня адекватна реакція влади, хоча це вже питання не релігійні, а безпеки й обороноздатності під час війни.
Також є Закон від 2018-го року, який вимагає перейменування так званої української православної церкви (бо вона не є українською, а й надалі залишається частиною російської православної церкви). І от цей Закон не виконується в тому числі через бездіяльність влади. А це дуже важливо — треба хоча б зняти маску з промосковської організації, яка відверто діє на догоду кремлю. Принаймні люди б розуміли, що це за структура й чи варто пов’язувати з нею своє духовне життя.
Є ще одна проблема, яка знову йде від влади. Нині відбувається перехід парафій з церкви московського патріархату до Православної Церкви України. Цей процес можна лише вітати, натомість які бюрократичні перепони влаштовує влада на місцях волевиявленню парафіян! Про яку ефективність влади в цьому питанні може йтися?
— Не секрет, що перемога на фронті духовному — за світогляд, свідомість, національну ідентичність — є не менш важливою за перемогу безпосередньо на полі бою, де нині мужньо дають відлуп ворогу наші захисники. І небажання влади активно діяти на духовному фронті викликає природні сумніви в її бажанні досягти остаточної та всеосяжної, а отже головної — цивілізаційної — перемоги над ворогом. Така собі тяглість до «руського міра» тільки з таким собі ліберальним забарвленням під аккомпанимент «хароших рускіх».
— Ще в 2014-му році мені один бойовий офіцер, який воював на Донбасі, сказав, що територію ми можему повернути, а от що робити з мізками тих людей? На жаль, в цьому плані в нас не робилося й не робиться достатньо ні в інформаційному, ні в культурному плані, щоб вивести парафіян і служителів культу з-під опіки москви і допомогти їм увійти в лоно своєї справжньої української церкви. Зверніть увагу: саме туди, де було більше московського патріархату, в першу чергу й прийшли московські окупанти.
— Чого тут більше — політичного інфантилізму чи якогось вродженого, я б сказав генетичного малоросійщення в представників влади?
— Ви вже згадували Голову Верховної Ради Стефанчука, який сказав, що парламент не буде розглядати питання про заборону московського патріархату до перемоги. А коли буде та перемога і що він вважатиме перемогою? Зрештою, ми бачимо неприховане бажання затягнути питання з забороною московського патріархату на території України. Ось так працює наша законодавча влада. Я вже не кажу про судову владу, яка достатньо корумпована, а московський патріархат має достатньо коштів, щоб цю владу успішно корумпувати. Тому й маємо рішення на кшталт призупинення на території Київської області рішення Мінюсту про перейменування так званої української православної церкви в російську православну церкву. А позиція четвертої влади? Ми можемо говорити про об’єктивність телебачення, його незалежність і висвітлення дійсно важливих питань нашого майбутнього, в тому числі інформаційної, культурної, духовної гігієни?
Говорячи про інфантильність влади не забуваймо, що вона була масштабно інфільтрована російською агентурою. Росіяни довго працювали в цьому напрямку й витворили впливове таємне й напівтаємне лоббі. Візьміть наприклад депутата Новінського — ось вам впливовий адепт московського патріархату, не згадую таких в минулому дуже впливових осіб як Медведчук та Деркач. До речі, Новінський був присутнім на так званому синоді української православної церкви в травні цього року й судячи з усього міг впливати на його рішення. Питання: в якості кого він це робив? Є ще якісь питання щодо взаємин московської церкви і влади в Україні? Ящо це невтручання влади в церковні справи, тоді як це назвати?
— Чи можна сказати, що зволікати з розв’язанням питання щодо діяльності московського патріархату в Україні це зволікати з нашою перемогою взагалі, бо неможливо перемогти ворога на полі бою, коли в тилу окопалися зрадники й колаборанти, які стріляють в душі людей?
— Так, я вважаю, що питання московського патріархату вже давно мало б бути вирішеним в Україні. Це треба було робити ще з перших місяців нашої незалежності. Перший Президент України Леонід Кравчук здійснював певні кроки щодо цього, але йому в цій царині затято опонував зокрема тодішній прем’єр Вітольд Фокін, який відкрито протегував московський патріархат в Україні. Так питання залишилося невирішеним і до наших днів. Тому переконаний: доки в Україні діятиме московський патріархат, наша країна завжди буде в небезпеці. І це стосується будь-якої держави. У Латвії це збагнули вочевидь й прийняли дуже правильне рішення. Чудовий приклад і для нас.