Без перемоги над московським патріархатом в Україні наша перемога на полі бою буде неповною

Красномовний приклад того, як треба вчитися на чужих помилках і враховувати чужий негативний досвід. Пан Левітс чудово розуміє, що таке діяльність московського патріархату на теренах його держави й до яких катастрофічних наслідків для країни вона може призвести.

На жаль, наші можновладці ще й досі, на сьомому місяці російсько-української війни, вперто не бажають подивитися правді в вічі й зрозуміти, що ворога на фронті здолати буде значно тяжче, надто коли ворог присутній в тилу на рівні такої потужної інституції як церква. Втім, може це й не помилка, а свідома політика малоросів, яких доля закинула на вищі щаблі влади, а вони вперто не хочуть стати гідними суверенами, а продовжують шукати в тій чи іншій формі «москву», щоб по-холопськи вклонитися кремлівським зорям? Як казав класик — «Хто його зна?».

Про позицію Президента Латвії щодо московського патріархату та уроки, які варто зробити Україні вже зараз, говоримо з доктором філософських наук, професором Острозької академії Петром Кралюком.

— Пане Петре, в Латвії немає війни, ця країна є членом ЄС і НАТО, водночас світська влада вживає таких радикальних заходів і це не викликає особливих запитань в латвійському суспільстві на кшталт можливого наступу на права вірян, чи загрози втручання держави в церковне життя: там розуміють, звідки йдуть реальні загрози, а тому усвідомлюють необхідність найшвидших і найдієвіших заходів. У той же час в Україні відкрито діє так звана українська православна церква московського патріархату, проти якої наша влада боїться навіть писнути. А спікер ВР Руслан Стефанчук взагалі заявив, що питання щодо майбутнього цієї організації взагалі треба відкласти до нашої перемоги на фронті. Як все це пояснити?

— Влада Латвії захищає національні інтереси своєї держави, бо православна церква в Латвії, яка підпорядковується московському патріархату, все ж може створювати певні проблеми для цієї держави. Справа в тім, що православних у Латвії, за різними оцінками, нараховується від 250 до 300 тисяч чоловік. Це не мало з огляду на те, що все населення країни становить трохи більше 1.9 млн осіб. Це третя за чисельністю церква в цій країні Балтії. Її парафіянами є не лише нащадки вихідців з росії, які емігрували після революції й жили там ще до окупації 1940-го, а й представники східної частини країни — Латгалії — населеній спочатку старовірами, які ховалися від гонінь, а нині їхніми пращурами, які сповідують православ’я. Це прикордонні райони з російською федерацією. Зазначу, що московити вже робили спроби створити «незалежну республіку» на кшталт днр-лнр і в Латвії. Зокрема в 2015-му році росіянами була утворена провокативна віртуальна «Латгальська народна республіка» з натяком на те, що населення цього регіону прагне до «незалежності» від Латвії. А до того — в 2013-му — московитами була спеціально створена Даугавпілська єпархія, яка власне й охоплює саме територію Латгалії. Отже, не виключено, що тут є певна ставка російських спецслужб на російськомовне православне населення. Тому латвійська влада, відчуваючи до чого це все може призвести, вирішила піти на те, щоб відокремити Латвійську православну церкву, яка по суті є філією російської православної церкви, від московського патріархату. Тим більше, що певна традиція такого відокремлення вже існує: в 1936-му році російські православні Латвії перейшли під юрисдикцію Константинопольського патріархату. Так тривало до радянської окупації 1940-го. Тому тут може бути повернення до Константинопольського патріархату або проголошення незалежної Латвійської православної церкви. Це, безперечно, стане ударом для московського патріархату.

Що стосується України, то ми мали б врахувати цей латвійський досвід. Принаймні, українська влада могла б не потурати московському патріархату на українських землях, що вона, на жаль, робить.

— Ми бачимо, як на нашій землі тісно переплітається імперсько-загарбницька політика росії та діяльність її православної церкви з відвертими закликами до знищення українців. І в цей час українська влада буквально кишить «миротворцями», які закликають до невтручання держави в церковні справи, мовляв, «Богу-Богове, а кесарю — кесареве» або «питання не на часі» чи «недостатньо правових інструментів» для розв'язання цієї проблеми…

— Я думаю, що є достатньо інструментів, щоб поставити на місце церкву московського патріархату в Україні. Насамперед притягнути до серйозної відповідальності тих священослужителів, які працювали на ворога, а такі факти є. На жаль нам не дають інформації про те, як ці особи були покарані. Також є відомими факти колаборації священників московського патріархату, на які теж відсутня адекватна реакція влади, хоча це вже питання не релігійні, а безпеки й обороноздатності під час війни.

Також є Закон від 2018-го року, який вимагає перейменування так званої української православної церкви (бо вона не є українською, а й надалі залишається частиною російської православної церкви). І от цей Закон не виконується в тому числі через бездіяльність влади. А це дуже важливо — треба хоча б зняти маску з промосковської організації, яка відверто діє на догоду кремлю. Принаймні люди б розуміли, що це за структура й чи варто пов’язувати з нею своє духовне життя.

Є ще одна проблема, яка знову йде від влади. Нині відбувається перехід парафій з церкви московського патріархату до Православної Церкви України. Цей процес можна лише вітати, натомість які бюрократичні перепони влаштовує влада на місцях волевиявленню парафіян! Про яку ефективність влади в цьому питанні може йтися?

— Не секрет, що перемога на фронті духовному — за світогляд, свідомість, національну ідентичність — є не менш важливою за перемогу безпосередньо на полі бою, де нині мужньо дають відлуп ворогу наші захисники. І небажання влади активно діяти на духовному фронті викликає природні сумніви в її бажанні досягти остаточної та всеосяжної, а отже головної — цивілізаційної — перемоги над ворогом. Така собі тяглість до «руського міра» тільки з таким собі ліберальним забарвленням під аккомпанимент «хароших рускіх».

— Ще в 2014-му році мені один бойовий офіцер, який воював на Донбасі, сказав, що територію ми можему повернути, а от що робити з мізками тих людей? На жаль, в цьому плані в нас не робилося й не робиться достатньо ні в інформаційному, ні в культурному плані, щоб вивести парафіян і служителів культу з-під опіки москви і допомогти їм увійти в лоно своєї справжньої української церкви. Зверніть увагу: саме туди, де було більше московського патріархату, в першу чергу й прийшли московські окупанти.

— Чого тут більше — політичного інфантилізму чи якогось вродженого, я б сказав генетичного малоросійщення в представників влади?

— Ви вже згадували Голову Верховної Ради Стефанчука, який сказав, що парламент не буде розглядати питання про заборону московського патріархату до перемоги. А коли буде та перемога і що він вважатиме перемогою? Зрештою, ми бачимо неприховане бажання затягнути питання з забороною московського патріархату на території України. Ось так працює наша законодавча влада. Я вже не кажу про судову владу, яка достатньо корумпована, а московський патріархат має достатньо коштів, щоб цю владу успішно корумпувати. Тому й маємо рішення на кшталт призупинення на території Київської області рішення Мінюсту про перейменування так званої української православної церкви в російську православну церкву. А позиція четвертої влади? Ми можемо говорити про об’єктивність телебачення, його незалежність і висвітлення дійсно важливих питань нашого майбутнього, в тому числі інформаційної, культурної, духовної гігієни?

Говорячи про інфантильність влади не забуваймо, що вона була масштабно інфільтрована російською агентурою. Росіяни довго працювали в цьому напрямку й витворили впливове таємне й напівтаємне лоббі. Візьміть наприклад депутата Новінського — ось вам впливовий адепт московського патріархату, не згадую таких в минулому дуже впливових осіб як Медведчук та Деркач. До речі, Новінський був присутнім на так званому синоді української православної церкви в травні цього року й судячи з усього міг впливати на його рішення. Питання: в якості кого він це робив? Є ще якісь питання щодо взаємин московської церкви і влади в Україні? Ящо це невтручання влади в церковні справи, тоді як це назвати?

— Чи можна сказати, що зволікати з розв’язанням питання щодо діяльності московського патріархату в Україні це зволікати з нашою перемогою взагалі, бо неможливо перемогти ворога на полі бою, коли в тилу окопалися зрадники й колаборанти, які стріляють в душі людей?

— Так, я вважаю, що питання московського патріархату вже давно мало б бути вирішеним в Україні. Це треба було робити ще з перших місяців нашої незалежності. Перший Президент України Леонід Кравчук здійснював певні кроки щодо цього, але йому в цій царині затято опонував зокрема тодішній прем’єр Вітольд Фокін, який відкрито протегував московський патріархат в Україні. Так питання залишилося невирішеним і до наших днів. Тому переконаний: доки в Україні діятиме московський патріархат, наша країна завжди буде в небезпеці. І це стосується будь-якої держави. У Латвії це збагнули вочевидь й прийняли дуже правильне рішення. Чудовий приклад і для нас.