Юлія Тимошенко і (ба)нано технології української високої політики

До ветеранки українського політбомонду Юлії Володимирівни Тимошенко ця іронічна фраза міцно приклеїлася як імідж-лейбл: згадаймо бодай, як після карколомної «відсидки» у Качанівській жіночій колонії вона карикатурно-тріумфально, на руках міцних чолов’яг, прямо в інвалідному візку в’їхала і возсіла на сцені столичного Майдану, примудрившись єдиною з-поміж його лідерів не стояти навитяжку перед революційним народом та не брати на себе обтяжливих реформаторських зобов’язань.

Дехто не виключає й більш дивного — Тимошенко опинилася за ґратами виправного закладу у рамках нею ж зрежисованого сценарію. Справді: вона не могла не знати про назрівання буремних подій у Києві, які спиралися на ресурси і певний консенсус в середовищі вітчизняних олігархів, невдоволених непомірними апетитами і зухвалими методами «Сім'ї» Януковича. Леді «Ю» також тонко відчула істинну загрозу у принциповому намірі зовнішніх (європейсько-американських) гравців покінчити з кримінально-клановою системою влади і ведення бізнесу в Україні, для чого — пустити «під ніж» Революції Гідності найбільших вітчизняних глитаїв і корупціонерів. Розуміючи багатомірність плану і рівень зроблених ставок, Тимошенко змоделювала ситуацію, за якої миттєво перетворилася на жертву «злочинного режиму», не беручи при цьому безпосередньої участі у поваленні тодішньої влади. Її ж удаваний націоналізм і агресивна риторика були, скоріш, PR-меседжем у бік націонал-патріотів з метою переконати їх у своїй «русофобії» («розстріляти чортових кацапів з ядерної зброї, щоб від їх Росії не лишилося й випаленого поля.!») й презирстві по відношенню до Донбасу.

Згодом, потрапивши з Качанівської зони до зони загальнодержавного хаосу, що чимдалі розростався, та будучи людиною розумною і далекоглядною, вона знову відчула неладне й «засіла» в політичних чагарниках, подалі від пронизливих променів розпеченого війною Сонця Української Свободи.

Та, звісно ж, не відступилася від своєї супер-цілі. Тепер — зробивши ставку не на внутрішньополітичні альянси з «лузерами при владі», а на підтримку сильних світу цього.

Показовою вбачається серія десантів особисто Ю. Тимошенко та функціонерів її партії до Америки: у той час як держсекретар Дж. Байден і його колега В. Нуланд отримували, порція за порцією, негатив і розпач у ході візитів до Києва та спілкування з українськими можновладцями (що у підсумку зашкодило здійсненню омріяного Банковою візиту 44-го Президента США до постреволюційної України), ЮВТ крок за кроком «брала висоти» заокеанського істеблішменту і найманого лобі.

Так, в 2015—2016 р. особистий «міністр закордонних справ» ЮВТ Г. Немиря організував низку зустрічей «шефині» з представниками американських політичних еліт, бізнес-кіл, мозкових центрів, єврейських організацій. У жовтні 2015 р. відомий своєю поінформованістю про нюанси українсько-американських залаштункових відносиннардеп С. Лещенко у блозі інтернет-видання «Українська правда» розповів про таємний візит Леді «Ю» до США у розпал тогорічного літнього затишшя в Україні. Серед іншого, з його слів випливало, що «…починаючи з 2012 року, за лобізм інтересів Юлії Тимошенко у США на адресу компанії Wiley Rein LLP від різноманітних осіб та фірм, в тому числі офшорних, було переказано 1 мільйон 150 тисяч доларів. Жодної копійки цих коштів не було переказано з офіційного рахунку партії „Батьківщина“, що означає наявність тіньових джерел у цієї політичної структури».

Також, за повідомленнями ряду іноземних мас-медіа, користуючись нагодами, «Ukraine Princess» з цифрами і фактами у руках акцентувала на профнепридатності особисто П. Порошенка, його близького оточення і Урядової команди, прагнула переконати зовнішніх «арбітрів нації» саме у своїй виключній ролі для демонтажу корупційних схем і наступного вибудовування жорсткої вертикалі влади в Україні. Демонструючи специфічне почуття гумору, у 2015 р. Тимошенко натякнула і своїм ворогам, і потенційним партнерам на цю роль, удів на банкет з нагоди свого 55-річчя сукню у стилі героїні з культового фільму Л. Бессона «П'ятий елемент». Тими, хто розуміється на політико-дипломатичних символах, сигнал мав читатися: вона і є той шуканий «український п’ятий елемент», котрого бракує для порятунку країни від «загарбання Путіним», «корупційного дерибану Порошенка і Ко» і «остаточної загибелі».

До речі, ще за рік до антипорошенківського демаршу «парламентського скарбника» О. Оніщенка, Ю. Тимошенко почала потроху «прикормлювати» американців тим самим разючим компроматом; її ж премудрі технологи, фактично, запропонували прототип горезвісного плану «Шатун», що його Леді «Ю» намагалася «втюхати» Держдепартаменту і спецслужбам США, аби переключити увагу і перспективні контакти на себе — а заодно, «промацати» контури американської стратегії щодо українсько-російського врегулювання і межі імовірних компромісів.

Так само показово, що значно раніше за В. Пінчука з його скандальною статтею «Україна має піти на болючі компроміси заради миру з Росією», опублікованій у Wall Street Journal, Ю. Тимошенко спробувала передугадати шляхи замирення на Донбасі — напевно, прорахувавши, що це дасть їй неабияку підтримку і всередині знекровленої країни, і в тій самій Європі, правлячі еліти якої виявили несилу впоратися із українською кризою, і — хто зна? — може, й у Росії…

Відповідний «пробний шар» Ю. Тимошенко запустила ще у лютому 2016 р. у тих таки США, коли під час міжнародного молитовного сніданку з Президентом Б. Обамою опинилася у одній компанії з одіозною екс-регіоналкою Г. Герман.Зі слів очевидця події, клеврета верхівки БПП «Солідарність» С. Березенка, на ланчі йшлося про загальнолюдську мораль і християнські цінності, здатні об’єднати світ: «Сенатори, бізнесмени, сестри Червоного Хреста, військові капелани ділилися своїм досвідом того, як щира молитва і любов можуть розтопити найчерствіше серце опонента та перетворити ворога на друга… слово надали двом українкам, зі слів модератора, жінкам важкої долі, політичним опонентам, які стояли по різні сторони барикад, відстоювали різні цінності, але через вміння прощати зараз називають одна одну не інакше як сестрами. Кожна з них виступила з промовою, оповідаючи історію свого життя і про ті труднощі, які їм довелось подолати. Промови звелись до того, що прощенням і взаємоповагою Україна подолає свою внутрішню кризу і всі ми заживемо по-новому у великій дружній родині. По завершенню, жінки обійнялися і довго тримали одна одну в обіймах під аплодисменти…».

От насправді — чого тільки не зробиш, як гостро не ризикнеш заради досягнення вищої влади!

Про підвищення у останній час рівня американської уваги до Ю. Тимошенко свідчать її неодноразові зустрічі з новопризначеним послом Сполучених Штатів в Україні М.Йовановіч. Причому, ці закриті для преси і однопартійців рандеву відбувалися у кабінеті Тимошенко в центральному офісі ВО «Батьківщина» в м. Києві, по вул. Туровській, 13 — всупереч усталеній практиці, коли українські політичні діячі вважають для себе за честь потрапити до посольського кабінету глави дипмісії США.

Наразі невідомо, чи вдалося кандидатці здобути обнадійливі зовнішні гарантії стосовно переймання президентської естафети в Україні. А що можна стверджувати, так це те, що «амери» в цілому зі значною підозрою віднеслися до багатообіцяючих PR-маневрів Ю. Тимошенко — і, як ведеться, не відкидаючи її потенційних шансів, приставили до неї свого наглядача, екс-голову СБУ, а нині лідера громадсько-політичного руху «Справедливість» В.Наливайченка. Саме у парі з ним ходила ЮВТ по зустрічах із високопоставленими чиновниками, парламентарями і експертами в США.

Що їх пов’язує? Одна з версій — тандем ЮВТ і ВОН це шаблонна спроба американців відтворити раніше вдало відіграний варіант «схрещування» «Фронту змін» А. Яценюка з «Батьківщиною» Ю.Тимошенко. На певному етапі партструктури Тимошенко допомогли розкрутитися в майбутньому осоружному прем’єру «Куля-в-лоб», котрий по-суті скористався «нашою Юлею» для своєї кар’єри.

Сьогодні, у контексті виходу на авансцену політичної боротьби в Україні низки т.зв. «нових сил», які опонують чинній владі і претендують на голоси національно-демократично орієнтованих виборців (як-от, маючий чіткий американський бек-граунд «Рух нових сил» М. Саакашвілі, посилена фігурами екс-заступників Генпрокурора України Д. Сакварелідзе та В. Каська та сталих візитерів Посольства США в м. Києві С. Лещенка, М. Найєма партія «Демократичний альянс»), згаданий тандем може виступити «центром зборки» їх лідерів і симпатиків, каналом припливу фінансової допомоги від бізнесу і, зрештою, фокусатором уваги вищого ешелону поки що вцілілих вітчизняних олігархів, свідомих своєї залежності від глобальних «правил виживання» у світі.

У такому разі, попри сумну для політоб’єднання В. Наливайченка поточну електоральну соціологію і брак інфраструктурного потенціалу, ГПР «Справедливість» може вичерпно скористатися, як тяглом, відповідними можливостями ВО «Батьківщина» практично у всіх регіонах України, сам же екс-голова СБУ — спробувати «з'їхати угору» на плечах своєї тендітної партнерки. Тим паче, що останній можуть просто не залишити вибору, розподіливши ролі і продиктувавши з-за океану правила «нової гри» у змінених геополітичних обставинах.

Очевидно, втілення такого сценарію породило би ризик того, що норовлива «Вона», втрачаючи шанси на коронацію й, взагалі, суцільний сенс життя, збунтувалася б і спробувала компенсувати персональні ризики, пустивши свою харизму і увесь вплив на прихильний електорат на розігрування «російської карти».

Тут-то, як знахідка, й знадобилися б усі попередні «подвиги» нещодавньої однопартійки, пресловутої Героїні України Н. Савченко, котру, у шумному різнобої думок, деякі експерти все-таки вважають закамуфльованим продовженням «руки Тимошенко». Актуалізувався б і попередній досвід дружби з московітами проти «ворогів» удома…

Варто відзначити, що змальований вище хід подій скоріш міг би відбутися за президентства у США Х. Клінтон, або — гіпотетично — ще може втілитися, якщо у близькій перспективі не буде знайдено точок дотику і платформи для порозуміння між США та РФ, особисто між Д. Трампом і В.Путіним.

Однак, з огляду на попередню риторику, проголошені стратегічні орієнтири обраного 45-го Президента США, а також визрівання комплексу передумов до нового глобального консенсусу (в рамках якого — і з «українського питання»), більш реальною вбачається інша схема та ключова роль у ній Ю.Тимошенко.

На жаль, не з реально живою Батьківщиною в серці, а радше, з намальованою на партійному лоґо.

Йдеться про вірогідність одного з форматів приведення до влади Ю. Тимошенко, котрій «накажуть» вибудовувати відносини «нового дня» як із Заходом (США, ЄС), так і сусідньою країною-агресором.

Окремі учасники проамериканського партійно-політичного пулу, асоційованого з В. Наливайченком, можуть полишити цю гру, почасти перейти на більш патріотичні, радикалістські позиції, водночас, в цілому цей прошарок чекає атомізація і аморфність (унаслідок втрати звичної організаційно-фінансової, інформаційної підтримки як ззовні, так і від української олігополії).

Інша частина цих сил згодиться виступити як допоміжний ресурс для «нового» українського проекту.

Тут слід підкреслити давню «вмонтованість» В. Наливайченка у групу впливу Льовочкіна-Фірташа. Очікувано, Д. Трамп доручить курирувати роботу експертів і практиків своєї Адміністрації стосовно України найближчому політичному раднику — П. Манафорту, а той в інтересах організації «real politic» на українському напрямку, напевне, комунікуватиме саме з С. Льовочкіним, якому довіряє і плідно співпрацює вже багато років. Тож, вплив Льовочкіна на розвиток подій в Україні в 2017 році різко зросте.

Іншим невід’ємним суб’єктом впливу на відносини «нового дня» може стати група В. Медведчука, як вірогідного куратора процесів від Росії. У разі дійсної зміни зовнішньополітичного курсу США й отримання за це бажаних міжнародних поступок від Росії, дана група може здобути монопольні привілеї з боку хазяїна Кремля щодо «розрулювання» внутрішніх українських проблем.

Відтак, сукупно група В. Медведчука, у спарингу і гіпотетичному союзі з Ю. Тимошенко, при прямій чи опосередкованій підтримці частини націонал-демократичної спільноти, залежної і контрольованої по лінії С. Льовочкіна — В. Наливайченка — Посольства США — П. Манафорта, можуть сформувати найбільш впливову політичну спільність в Україні, якій вдасться підім’яти інших суб’єктів суспільно-політичного життя.

От тільки чи здобуде Ю. Тимошенко право і змогу запропонувати суспільству і країні якісно нову парадигму розвитку, з урахуванням усього спектру трагічних викликів сьогодення, чи кон’юнктурно діятиме за заяложеними лекалами «Я-центризму», зокрема, імпортованими з Мордору?

Анонсовано, що на початку 2017 р. ВО «Батьківщина» презентує Стратегію виведення України з кризи, де йтиметься про зміну Конституції, податкової системи, розвиток аграрного сектору, боротьбу з корупцією. Обов’язковою умовою втілення у життя зазначеного плану є, за словами Ю. Тимошенко, повне перезавантаження чинної влади.

Що саме буде винесено на суд народу — поживемо-побачимо. Варто думати, що найперше, чого уникатимуть у керівництві ВО «Батьківщина» — це бігу попереду паровозу, можливого публічного дисонансу із «таїною порозуміння» між Вашингтоном і Москвою (з точки зору Ю. Тимошенко, ліміт політико-дипломатичних помилок такого роду вже вичерпаний чинним Президентом України). Тож, передбачимо, що принаймні до кінця січня ц.р. представлення поіменованої Стратегії під усілякими приводами відкладатиметься, а PR-акценти переноситимуться на поточні негаразди соціально-економічного, фінансово-банківського, криміногенного становища в державі.

Разом з тим, зринає у пам’яті попередній «замах» Ю. Тимошенко, у дуеті з В. Наливайченком, на перевлаштування системи державного менеджменту і перезапуск алгоритмів народовладдя в Україні.

Так, ще в лютому 2016 року «Вона» і «Він» оприлюднили т.зв. «Заклик до нації», у якому запропонували ліквідувати Верховну Раду діючого скликання, запровадити тимчасову «Конституційну асамблею» чи-то «Конституційні збори». Надалі, шляхом всенародної дискусії, розробити новий Суспільний договір для України, зосередивши увагу на уникненні «головної біди» — існування фактичного двовладдя між Президентом і Головою Уряду (першого — обирає народ, другого — затверджує парламент). Результат такої роботи — винести на затвердження Всенародним референдумом.

По-суті, ініціатори «Заклику до нації» вчинили глибокий підкоп під одноосібну владу, неймовірними зусиллями сконцентровану у своїх руках конкретно П. Порошенком, хоча це ж стосується й усіх попередніх Гарантів Основного закону нашої держави, які воліли «шиворіт-навиворіт» трактувати і виключно на власну користь застосовувати Конституційну норму про парламентсько-президентську форму правління в Україні.

«Нова Конституція буде принципово іншим договором між громадянами України, який виправить всі вади організації нашого життя, затвердить або парламентську, або президентську форму правління, але не змішуючи їх. Тільки Нова Конституція зможе закласти повне відділення судової влади від політичних корумпованих впливів, забезпечити незалежність силових структур від політичних інтересів… Інакше ми і надалі будемо стояти на місці», — йшлося у відозві Тимошенко-Наливайченка.

Нібито, цілком правильні висновки щодо кореня зла, інституційних загроз національній безпеці і самому існуванню суверенної демократичної Української держави.

Але в кризових умовах життя, в окреслених вище внутрішньо- і геополітичних розкладах — як і для чиєї кінцевої вигоди буде використана ця ініціатива? Хто стане дійсним ляльководом отієї кампанії «громадянського обговорення», в яку намірилися втягнути цілу країну?

Виглядає так, що в разі вдалої реалізації замисленого, Ю. Тимошенко аж ніяк не прогадає: вона доволі прагматична, щоби дозволити своєму візаві залізти на президентську «пальму першості» у парламентській республіці (де президентське звання — почесно-церемоніальне), за собою надіється зарезервувати прем’єрську топ-посаду, в той же час, крісло голови «Конституційної асамблеї» може бути віддане, приміром, одному з ватажків інтегрованої у сценарій націонал-демократичної «коаліції». Інший варіант пасьянсу, за наполяганням зовнішніх операторів, видається можливим таким: В. Наливайченко — президент, Ю. Тимошенко — на чолі «Конституційної асамблеї»; кому буде «довірено» керівництво Урядом — питання наразі відкрите, хоча про це можна здогадуватися…

Отже, матимемо новий формат влади, від самого моменту свого народження так реально і не розділеної з народом, його героїчною когортою, яка стояла на місцевих і столичному Майданах, здійснила Революцію Гідності, зараз боронить Незалежність у окопах на Східних теренах. Формат, який дозволить вижити і підлаштуватися під нові умови вітчизняним олігархам. Формат, через який діятиме інноваційна формула васальства перед зовнішніми силами у нових геополітичних вимірах.

Замість високих нано-, отримаємо політичні банано-технології, які остаточно зведуть Україну на щабель неоколонізованих країн Африки…

З усього наведеного слідує декілька чітких висновків.

1. Тимошенко укотре засвідчила свою одержимість ідеєю індивідуального реваншу через дострокові вибори — парламентські (якщо ситуація не сягне піку навесні, то — восени 2017 р.), які мають стати прелюдією до дострокових президентських (або й співпасти з ними у часі).

2. «Вона» доклала максимум зусиль, аби заручилася підтримкою міжнародних гравців екстра-класу, причому, американсько-російська «змова» щодо врегулювання кризи в Україні розглядається нею як базовий сценарій, що включає прийняття «побічних» втрат в царині націє- і державотворення, конформізм в питаннях статусу Донбасу, повернення Криму, покарання винних у розвалі України.

3. У моделі перебудови влади в Україні, обстоюваній Ю. Тимошенко та її спільниками, інтереси та цінності патріотично налаштованого, демократичного громадянського суспільства відсуваються на периферію державотворчого процесу, натомість, існує ризик впровадження неоімперських проросійських або глобалістських неоколоніальних форм керування державою.

4. Наступальна, технічно вивірена тактика функціонерів і політтехнологів ВО «Батьківщина», ГПР «Справедливість» щодо перехоплення у громадянського суспільства ідеї переукладання Суспільного договору для України становить пряму загрозу маргіналізації незаангажованих структур третього сектору, відриву його пасіонарних лідерів і активістів від широких народних мас, як справжніх творців національного добробуту і майбутньої перспективи країни.

Рost scriptum:

Знаменита 10-кілометрова крос-дистанція, що її 56-річна Ю. Тимошенко нещодавно здолала за 1 год. 13 хв., дала підставу її симпатикам похизуватися: «А за скільки зможе пробігти Петро Олексійович?)))», політичним же оглядачам констатувати: «Сенс пробіжки — протиставити себе Порошенкові, котрий, мовляв, як ЮВТ не зможе пробігти. Юля вже президентські перегони розпочала:))».

Додамо хіба: Юлія Володимирівна ніколи президентських перегонів не припиняла, намагаючись «підсидіти» на займаній вищій державній посаді і Леоніда Кучму, і Віктора Ющенка, і Віктора Януковича. Тепер ось — «підсиджує» Петра Порошенка.

Втім зараз, на наших очах, ЮВТ протиставляє себе не ПАПі.

Всій Україні.