Позивний «Панама»: на війні значно легше зрозуміти, хто є хто

Кулеметник «Панама» на передовій майже від самого початку війни на Донбасі. Побратими характеризують його як надійного, вмотивованого і хороброго бійця. «Панама» — це вже другий позивний хлопця. Першим був «Ганс». Так його товариші почали називати під Іловайськом.

— Тоді я служив у першому батальйоні 92 бригади, — розповідає боєць. — Але згодом мій позивний змінився. Коли мене перевели до другого батальйону 92-ї бригади, я потрапив під Щастя. Там знаходився взводно-опорний пункт з назвою «Панама». Через деякий час мене направили на інший ВОП, і хлопці прозвали мене за місцем попередньої дислокації. Так я і став «Панамою»…

Точно такий позивний мав мій товариш, боєць 92-ї бригади Сергій Бризгайло. Але він загинув 27 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла. Я намагаюся підтримувати спілкування з його дружиною. Сподіваюсь, мені вдасться оминути долю Сергія повернутися з війни живим. Більшу частину служби мене називали «Панамою», а «Гансом» я пробув із серпня по січень 2014 року — у сумі виходить десь 5 місяців, — розповів про себе хлопець.

У 2014 році він ледь не з «гражданки» потрапив до пекла, влаштованого чортами «рускаво міра» з шевронами «Спарти» та зеленими іхтамнєтами. «Ганса» майже відразу після мобілізації відправили на виконання бойового завдання. Під Іловайськом він отримав поранення і завдячує своїм порятунком волонтерам і хлопцям, які доправили його до лікарні.

«Ганс-Панама» народився у Токмаку — невеличкому містечку у Запорізькій області. Зараз йому 34 роки. Ще до початку кремлівської окупації Донбасу та Криму він записався до лав місцевої самооборони, потім до Хортицького полку, але згодом вирішив піти в ЗСУ. Крім Іловайська і Щастя боєць пройшов Нижньотепле, Павлополь, Чермалик, Гнутове, Комінтернове, Старогнатівку і Гранітне. Позивний «Панама» погодився розповісти i-ua.tv про іловайські події, життя на передовій та проблеми української армії.

— Чому Ви вирішили піти на війну з Росією?

— У моєму роду всі воювали: прадід брав участь у подіях Першої світової війни, а дід — Другої світової. Мій батько став інвалідом за часів гонки озброєнь між СРСР та США. Він був підводником, на його човні сталася аварія, і він отримав травму. Тому, історія родини не могла не вплинути на моє рішення відправитися на передову.

А ще, мій земляк Павло Левчук — син колишнього мера Токмака, служив у 25-й бригаді. Він загинув 14 червня 2014 року у збитому окупантами літаку ІЛ-76. Я не можу сказати, що ми дуже дружили, але цей хлопець був моїм знайомим. На його поховання прийшло багато молоді. Через пару тижнів після загибелі Павла померла його матір, а в 2015 році і батько: Микола Левчук залишився сам і не зміг пережити відразу дві страшні втрати. Він був достойним мером, робив багато для міста і виховав гідного сина. Теоретично, Павло міг собі спокійно відсидітися в Києві, бо його батько в минулому займав посаду міського голови. Але хлопець вчинив як справжній чоловік і поїхав прямо з Майдану захищати Україну. Вражений його хоробрим вибором, я вирішив піти до лав ЗСУ.

— Яким був початок Вашого бойового шляху?

— Все дуже просто. Я записався до самооборони Запорізької області, а потім приєднався до сформованого на її основі Хортицького полку. Під час третьої хвилі мобілізації, а саме 31 липня 2014 року, я пішов у Збройні сили України. Там за розподілом мене відправили до лав 92-ї окремої механізованої бригади. І вже через два тижні ми з побратимами потрапили в Іловайський котел.

— Виходить, Вас відразу відправили у «пекло»?

— Ми пару тижнів проходили навчання на полігоні. Потім керівництво зібрало бійців і запропонувало їм за бажанням поїхати на виконання завдання. Я був серед тих, хто погодився. Правда, ми не доїхали: у ніч з 27 на 28 серпня, під селом Новозар’ївка (Старобешівський район Донецької області — ред.) нашу колону розбили. Допомоги ми так і не дочекалися, тому довелося виходити з ворожого оточення пішки. Хтось рухався через Маріуполь, а хтось через Волноваху. Дуже шкодую, що нам довелося залишити наших хлопців-«двохсотих»: ми просто не могли їх забрати з собою.

На «YouTube» є відео, яке називається «Разбитая колонна ВСУ под Новозарьевкой». На ньому сепари вирили трактором яму і поскидали туди тіла наших загиблих хлопців. Взимку це поховання знайшли пошуковці Місії «Евакуація — 200» («Чорний тюльпан»). Серед хлопців, які лежали у тій могилі, був і наш замполіт майор Ігор Романцов.

— Ви кажете окупанти розбили колону. Як це відбулося?

— Думаю, нас «злили». У бригаді сказали, що ми прямуємо у Дебальцеве на якісь блокпости. Але ці слова виявилися брехнею. Насправді, ми їхали у Іловайськ на прорив. Про це ми вже потім дізналися. 27 серпня росіяни та їх найманці накривали нас з трьох сторін з «градів» та мінометів. О шостій годині вечора почався обстріл, а опівночі ворог майже розбив нашу колону. Хоча вона мала серйозну техніку і багато боєприпасів, якими можна було місяць воювати без поповнень.

— Які були втрати у Вашої колони?

— Розслідування Іловайських подій ще продовжується, тому зараз ніхто не може назвати точну кількість загиблих. Під час обстрілу нашої колони почалася паніка: люди розбігалися у різні сторони. Дехто з хлопців уперше в житті взяв до рук автомат на полігоні, пробувши там кілька тижнів перед відправкою в Іловайськ. Їхні реалії дуже швидко змінилися: ще зовсім нещодавно — мирне життя, а тепер — дощ з «градів». Звісно, вони не були готові до таких жорстоких боїв. Нічого подібного не переживали навіть, здавалося б досвідчені афганці. Правда, їх війна відрізнялася від нашої: вона була автоматною.

На наступний день після розбиття колони ми зв’язувалися телефоном з керівництвом і почули від нього рекомендації: «Віджимайте автомобілі і відходьте своїм ходом! Ми не можемо вам нічим допомогти!». Мені пощастило вийти, а хтось з хлопців потрапив до полону. Деякі мої побратими марширували на параді полонених у окупованому Донецьку. Я впізнав їх на фотографіях, поширених в Інтернеті. Комусь з наших хлопців допомогли місцеві, серед них, до речі, були і нормальні люди. Одна добра бабця у підвалі свого будинку переховувала бійця з мого взводу. Думали, що він «двохсотий», але завдяки допомозі цієї жінки, він повернувся додому.

Тим часом у бригаді намагалися подавати брехливу інформацію: мовляв нас розбили росіяни, бо ми напилися і знаходилися у нетверезому стані. Хоча це була відверта нісенітниця. Розслідування подій у Іловайську йде не один рік, але досі нічим не закінчилося, бо у трагедії задіяні високі чини.

— Ви сказали, що колону «злили». Що саме Ви мали на увазі?

— У 2014 році вистачало проросійськи налаштованих офіцерів з великими погонами. Була інформація, ніби вони за кругленьку суму «злили» ворогу 300 бійців під Іловайськом.

— Як Ви виходили з ворожого оточення?

— Я тоді отримав наскрізне осколкове поранення правого стегна. Мене хлопці підібрали неподалік від підбитої техніки. Потім ми йшли групою близько 15-ти осіб 30 кілометрів пішки до Комсомольського — теперішнього Кальміуського (місто районного значення у Донецькій області — ред.). Під час шляху я втратив багато крові. Коли ми прийшли, мене і ще кількох поранених бійців поклали на околицях містечка в посадці, потім хлопці з нашої групи відправилися на розвідку в Комсомольське. Через деякий час вони приїхали на «Жигулях» з людьми, схожими на циган. Останні розмістили нас трьох поранених у своїй автівці і відвезли до місцевої лікарні. Правда, медики нас брати на лікування боялися.

— Тому, що Комсомольське було окупованою територією?

— Напівокупованою. Одна частина міста була під «динирами», а на іншій знаходилися залишки «донбасівців». Однак не зважаючи на страх, лікарі нас прийняли і поклали до палати. У випадку, якби раптом у когось виникли питання з приводу нашого перебування, вони попросили відповідати: «Ми мешканці Комсомольського і лежимо у лікарні після операцій». До речі, аби не було зайвих проблем, медики позбулися нашої військової форми.

Незабаром приїхали волонтери з Черкас: Лариса Семіз і Оксана Циганок. З Комсомольського вони нас вивезли до маріупольської лікарні. Нам пощастило проїхати непоміченими через сепарські блокпости. Волонтерки також нам трохи допомогли, давши гроші та цигарки. У Маріуполі мені зробили операцію, а потім перевези в мобільний госпіталь до Розівки (Запорізька область — ред.). Там я пробув до ранку наступного дня, поки мене та інших поранених хлопців не переправили вертольотом у Дніпро до обласної лікарні імені Мечникова. Бійці, що перебували у важкому стані, там і залишилися, а мене і хлопців з пораненими руками та ногами відвезли в госпіталь у Черкаське. У ньому я пролежав 18 днів і навіть відсвяткував свій день народження.

— Що було після того, як Вас виписали з військового госпіталю у Черкаському?

— Пішов у відпустку, а після неї хотів повернутися на передову. Але мені відмовили і відправили у Харківську область на кордон. На цьому місці я пробув до Нового Року, а потім написав рапорт і поїхав до Щастя на Луганщину. Звідти я пішов на дембель, який відбувся у вересні 2015 року.

— Яка була ситуація під Щастям?

— Серйозна. Сепари жорстко били по нас і нещадно лупили по будинкам мирних мешканців. Загинуло багато наших пацанів. 92-га бригада під Щастям простояла рік і 9 місяців.

— Виходить, такі потужні обстріли були, коли нібито мали діяти мінські домовленості?

— Так. У січні 2015 року до нас приїздили з бригади і дали підписати папери про те, що ми не маємо права відкривати вогонь без наявності безпосередньої загрози для життя.

— Але ж бойовики самі порушували так званий режим перемир’я.

— Саме тому нам доводилося відстрілюватися. Знаєте, коли ти валятимешся «двохсотим», буде вже не до мінських домовленостей.

— Скільки ви пробули на дембелі?

— Відлежався вдома 3 місяці і потім знову пішов на контракт (сміється). Чесно кажучи, мене тягнуло на фронт вже після двох тижнів проведених на «гражданці». Я вирішив поділитися своїми думками з мамою. Вона від них явно була не в захваті і намагалася мене відмовити. Радила шукати роботу в рідному місті, або поїхати до Польщі. Я пішов їй на поступки і відніс документи до місцевого центру зайнятості. Однак ця ідея виявилася «дохлим номером». Справа в тому, що у Токмаку з гідною роботою апріорі дуже важко, а в центрі зайнятості взагалі майже ніколи не пропонують нормальних вакансій.

Тому приятель порадив виїхати на заробітки до Норвегії і навіть пообіцяв допомогти там з працевлаштуванням. Відправлятися за кордон я не схотів, однак залишатися у рідному Токмаку для мене також було поганою ідеєю. Справа в тому, що у місті достатньо проросійськи налаштованих громадян. Мені це не подобалося і я вирішив повернутися на фронт. Пішов до військомату і вже у лютому 2016 року підписав контракт. Відвіз документи до Старичів і проходив навчання у Гвардійському. Ми жили в нормальних умовах, нас годували смачною їжею, а полігони були обладнані біотуалетами. Крім того, у навчальному центрі можна було зустріти іноземців.

— Що це були за люди?

— Американці і канадці. Їх було багато, бо полігон мав міжнародне значення. Іноземці викладали медицину нашим інструкторам, а вони потім нам передавали отримані знання. Я не жалкую, що потрапив до цієї учбової частини, мені у ній сподобалося. Правда, пробув я там недовго — всього два тижні, а потім мене відправили до Маріуполя.

— Ви після дембеля знаходилися на гражданці відносно недовго. Чого бійців тягне на війну?

— Людина може приїхати з війни, але не повернутися з неї. На передовій все набагато простіше, там є чорне і біле: вороги і друзі. А ось на гражданці із цим все не настільки зрозуміло. Ти можеш нормально спілкуватися з людиною, але вона потім виявиться ворогом і зненацька вставить ніж у спину. На війні не так. Там значно легше зрозуміти, хто є хто.

— Наскільки мені відомо, під Гнутовим Ви брали участь у бойовій операції. Що там відбулося?

— 29 травня 2016 року для зайняття більш вигідної позиції нам треба було взяти у кільце об’єкт на «мінусах». Але операція не вдалася і ми потрапили під обстріли. У результаті, загинуло троє бійців, а один — молодий хлопець Микола Метчиков, отримав тяжкі поранення у горло та в ноги. Всім, хто вижив, довелося повзти 800 метрів на пузі під артилерією 152-го калібру. Але, слава Богу, пощастило — ми вціліли і добралися до своїх позицій.

Тепер хочу трохи розповісти про загиблих побратимів. Один із полеглих — Олександр Шапошник походив із єврейської громади. Був веселим, позитивним хлопцем. Громада нам допомагала, відправляючи, час від часу, посилки. — Другого загиблого побратима звали Сергій Хорошун. Він у минулому працював майором міліції і міг би отримати в армії високу посаду і сидіти в тилу. Але Сергій прийняв рішення піти у розвідку, прослужив буквально три тижні — і загинув. Його поховали на цвинтарі міста Кам’янка-Дніпровська (Запорізька область — ред.). Через деякий час вандали підпалили його могилу. Третього загиблого бійця звали Денис Богданов, він займав посаду сапера. Я його завжди пам’ятатиму як енергійного і надійного побратима.

— Повернемося до Вашого довоєнного життя. Ви сказали, що були у козацтві.

— Будучи юнаком, я приєднався до війська Запорізького низового. Мені навіть спеціальне посвідчення видали. Потім, у 2014 році на основі козацтва утворилася Самооборона Запорізької області, а з неї вже Хортицький полк. До мобілізації я разом з іншими його учасниками виїздив на блокпости і прикривав Запорізьку область у донецькому напрямку. Чесно кажучи, сподівався на формування ефективного бойового підрозділу, але реалії виявилися іншими. Я зрозумів, що багато хто прийшов до Хортицького полку не для захисту Батьківщини, а з метою відкосити від армії, або пропіаритися і стати депутатами. Декому, реалізувати задумане вдалося.

Чесно кажучи, я розчарувався у нашому місцевому козацтві. У Токмаку був курінь, який складався з понад ста осіб. Коли почалася війна на Донбасі, з нього залишилося тільки десятеро — всі вони пішли у ЗСУ. Решта почали розповідати про дружбу з братами-донськими козаками і про неможливість з ними вести війну. Просто у моєму місті десь 50% населення — ватники. Можливо, це пов’язано із тим, що Токмак знаходиться відносно недалеко від Донецької області. Але у нас є і проукраїнськи налаштовані мешканці, левова їх частка — молодь. На жаль, багато з тих, хто старше за сорок років, чекають на СРСР та ковбасу по два двадцять.

— Ви пішли до армії. Батьки відмовляти не намагалися? Як вони відреагували на Ваш вчинок?

— Мама намагалася, а батько — ні. Він у мене сам інвалід війни і поважає моє чоловіче рішення. Він, звісно, переживає за мене, але у той же час і пишається моїм вчинком. Мама, переймалася значно більше, бо почувалася б набагато спокійніше, якби я залишився вдома. Але вона все одно прийняла мій вибір, бо якщо я вирішив — мене ніхто не здатен переконати. Просто у мене такий характер.

— Яка ситуація із забезпеченням військових? Напевно, у 2014 році армії дуже добре допомагали волонтери?

— Так. Якби не Лариса та Оксана, я, у кращому випадку, потрапив би у полон. Ми воювали завдяки волонтерам. Думаю, якби на верхах крали менше гуманітарки, ситуація із нашим забезпеченням була б значно кращою. На жаль, багато чого з волонтерської допомоги можна знайти на полицях інтернет-магазинів: наприклад, буржуйки, форму та інше.

Чесно кажучи, у 2014 — 2015 роках наше забезпечення було ліпшим, ніж зараз. Хоча ми — кадрові військові отримували тоді меншу зарплату, однак все найнеобхідніше нам привозили волонтери. Завдяки їм ми вистояли. На початку війни навіть з формою було легше. На мені зараз «піксель». У такій формі зручно ходити хіба що на шикування. Одна справа, якщо ти служиш у тиловій бригаді, вийшов на шикування і повернувся. А на передовій у такій формі поповзаєш місяць — і вона розповзається, бо пошита з неякісного матеріалу. Раніше можна було носити будь-який камуфляж, навіть іноземного виробництва. А зараз по всій бригаді ввели однострій у вигляді непрактичного «пікселя».

Наприклад у «Азові» носять мультикамову форму. Я купив собі таку після поранення у 2014 році і відтаскав її два роки: повзав у ній, де завгодно. Але коли поїхав у відпустку, ця форма кудись зникла. Якби її не вкрали, можливо ще й досі носив би.

До речі, після підняття військовим зарплат, приповзло багато офіцерів, які у 2014 — 2015 роках відсиджувалися у госпіталях. Це у них був такий спосіб відкосу, щоб їх не дай боже не відправили на передову. На початку війни вони боялися за свої шкури, а зараз активно повертають принципи радянської армії.

— Тобто ці офіцери намагаються воскресити совок?

— Так. Багато чого повернулося із радянських часів. Якщо я зараз почну все перераховувати, то закінчу це робити тільки під ранок. Наприклад, наскільки мені відомо, строковикам не дають нормальної тактичної підготовки. Коли я відслужив строчку, навчився у армії хіба що добре замітати та мити підлогу. Грубо кажучи, вийшов професійним двірником. Нас тоді возили на стрільби лише раз на місяць. За весь час армії я використав дуже небагато патронів. Тепер я вже настрілявся на все життя вперед (сміється). Тому наголошую: поки не змінять совдепівський устав — нормальної армії не буде. А то виходить, що офіцер — біла людина, а солдат — сіра скотина. На жаль, з рядовими ніхто не рахується, як це було й у СРСР.

— Як ви з хлопцями проводите вільний час на передовій?

— Допомагає Wi-Fi. Якби не він, ми б тут з’їхали з глузду. Ми качаємо фільми і дивимося новини. Також намагаємося підтримувати гарну фізичну форму і займаємося спортом. Для цього зробили тренажери з підручних засобів.

— Яке у Вас хобі?

— Люблю рибалку, але давно на ній не був. Також на гражданці разом зі своїм батьком ходив на полювання: він у мене мисливець. Цікавлюся історією Стародавнього світу, наприклад, Скіфії, Античної Греції та Єгипту.

— Що б Ви хотіли сказати людям на «гражданці»?

— У мене є прохання до чоловіків, що служили строкову службу і давали присягу на вірність Україні. Вони мають бути зараз в армії і виконати свій борг. Нехай вони, наприклад, навіть влаштуються кухарями. Але так вони, принаймні, продемонструють свою відданість Батьківщині. Це моя особиста думка.

— Яка у Вас мрія?

— Позитивні зміни в Україні. Мрію, коли у нас, нарешті, все налагодиться. Налагодиться настільки, що не українці приїздитимуть на заробітки до ЄС, а європейці до нас. Тоді я точно знатиму: ми не дарма стояли на передовій.

Ірина Сатарова