Юрій Буздуган: щоб провести індустріалізацію, потрібно виграти війну з Росією

З початку 90-х років Україна втратила левову частку промислових підприємств, які вона отримала у 1991 році. Якщо ця тенденція зберігатиметься і надалі, Україна має ризик перетворитися на аграрну державу. Аби повернути економіку хоча б до рівня початку війни з Росією, нам потрібні нові підприємства і вдосконалення виробництва на вже існуючих. Простіше кажучи, Україна потребує індустріалізації. Однак на думку частини політичної еліти вона можлива тільки за умови союзу з Росією. А це — низка жахливих наслідків: від легалізації окупації Криму та Донбасу, до можливого загарбання нових територій. Але чи дійсно індустріалізація України апріорі дорівнює поверненнюв ведмежі обійми? Про це i-ua.tv розпитав експерта з індустріального розвитку Юрія Буздугана.

— Чи дійсно індустріалізація — це повернення в обійми «рускаво міра»?

-Майже всі вважають, що орієнтація на Захід — це малий і середній бізнес, а на Росію — це великі індустріальні підприємства. Щобситуація стала більш-менш зрозумілою, я хочу навести цифри та історичні факти. Варто зазначити, що за радянських часів в період з 1927 по 1937 рік було зроблено першу індустріалізацію в Україні. Таким чином, на будівництво нових підприємств знадобилося 10 років. Але навіть до цього Україна в індустріальному плані була найрозвинутішою частиною спочатку Російської імперії, а потім СРСР.

Вже у 1900 році на теренах України знаходилося 30.000 обробних підприємств, вони становили 60% від тих, що були в Російській імперії. На той час в Україні працювало 109 машинобудівних заводів. І вони складали 70% від загальної їх кількості у імперській Росії. У 1915 році Україна виробляла 76% чавуна імперії. Для порівняння я хочу зазначити, що Урал давав лише 20%. Тепер ви уявляєте якою була індустріальна потуга України на тлі Росії. Однак попри це, з 11 мільйонів її працездатного населенняна заводах працював лише мільйон українців. Два мільйони були дрібними землевласниками, а 7 мільйонів — безробітними, або частково безробітними людьми: батраками та сезонними робітниками.

На жаль, сьогодні ми бачимо таке саме співвідношення працюючих і безробітних. Як і сто років тому, дві третини українців не мають постійної роботи. Зараз наші люди їдуть закордон, працюють на інші країни, наїх збагачення і розвиток. Однак існує шлях, який дасть людям роботу і гідне життя. Він називається індустріалізацією. Але тут виникає проблема. Нажаль, у суспільній свідомості з’являється пропозиція повернутися назад до Росії. Тим, хто так вважає, я б хотів нагадати про те, якою дорогою ціною нам далася сталінськаіндустріалізація.

— Ви маєте на увазі Голодомор?

— Так. Ми не перша держава, яка думає, де взяти гроші на індустріалізацію. З 1750 року, коли була винайдена парова машина, над будівництвом промислових підприємств задумувалися сотні країн. Тому, вважайте, що людство робить індустріалізацію вже протягом понад 250 років. І за весь цей немаленький проміжок часу, воно спромоглося винайти лише три способи отримання грошей для купівлі машин.

Перший — це пограбування колоній. Однак він виявився вдалим тільки в Англії і Франції. Ці держави були великими імперіями і грабували свої колонії. На вивезені з них гроші, Англія і Франція придбали машини і зробили індустріалізацію виробництва. Але для більшості країн цей шлях виявився недоступним. Якщо, 96% населення Англії жило в колоніях і тільки 4% в метрополії, то, для прикладу у Німеччині ці цифри виглядали з точністю до навпаки. Саме тому, вона не змогла індустріалізуватися за рахунок колоній. Але німці не засмутилися і знайшли інший спосіб. Вони спровокували Францію на війну 1870 — 1871 років, і завершили її перемогою. У результаті, багата індустріальна Франція виплатила Німеччині контрибуцію на 6 мільярдів франків. Це як сьогодні дати вам 6 трильйонів доларів США. Отриману компенсацію німці витратили на закупівлю верстатів і будівництво промислових підприємств.

Теоретично, цей шлях є доступним і для України. Треба лише перемогти Росію, стягнути з неї контрибуцію і побудувати за отримані гроші нові підприємства. І знаєте, у нас є всі шанси виграти цю війну. Бо Україна сьогодні- частина коаліції всіх демократичних сил світу проти останньої Імперії Зла.

Третій шлях отримання грошей на індустріалізацію вигадали американці. Вони пройшли його за рахунок відбирання земель в індіанців і їх конвертації в індустрію. Як це відбувалося, я докладно розповідати не буду. Наведу лише цифри: з 15 мільйонів індіанців 1830-го нині залишилося лише 237 тисяч. Таким чином, ціною індустріалізації стало те, що кількість корінного населення Америки скоротилась у 75 разів. Ці люди жили на великих просторах, потім їх загнали в резервації, а їх землі відправляли в оборот. Тільки доходи від оброблених земель отримували навіть не фермери, а індустріальне лобі, власники залізниць. Просто тарифи за перевезення зерна з одного штату до іншого були дуже великими. Як бачимо, американці зробили індустріалізацію за рахунок геноциду індіанців.

Пізніше досвід США повторили у Радянському Союзі, провівши політику геноциду та надексплуатації власного села. Знову хочу звернутися до офіційних цифр. У 1927 році держава забирала 4% врожаю українських селян. На перший погляд, цей відсоток може здатися доволі незначним. Але на той час село не мало ні тракторів, ні добрив. Воно було дуже малопродуктивним і давало незначний надлишковий доданий продукті село не могло віддати більше. Для порівняння, я назву податок, який збирали німці у 1941 році з українських селян. Він становив один центнер з гектару. За умови врожаю 20 — 25 центнерів такий податок виходив на ті ж самі 4 — 5% врожаю. Таким чином, у 1927-му році радянська влада відбирала стільки зерна, скільки і німці у 1941 році.

Однак потім почалася компанія індустріалізації, і селянам довелося віддавати значно більше врожаю. Зерно продавали закордон, а на отримані гроші купували верстати. Так у 1928 році у селян відібрали 10% врожаю, у 1929 році- 24%, у 1930 рік — 30,5%. У 1931 цей показник досяг 40% - і тут почався голод. Більшовики забрали так багато зерна, що недоїдання спровокувало масові смерті у 1932 року. Коли у 1932 році у селян відібрали 30% зерна, а в 1933 році — 27%, голод перейшов у Голодомор. Це була свідомо спланована акція, щоб за гроші отримані з врожаю придбати верстати. Тобто, за свою індустріалізацію Україна розплатилася сімома мільйонами життів. А тепер їх пропонують пустити на металобрухт. На другому місці за рівнем померлих з голоду у Радянському Союзі був Казахстан. Він втратив третину свого сільського населення.

— Чому індустріалізація не повинна означати повернення до російського простору?

— Я проти повернення України до Росії і можу назвати дві причини. Але для початку я хочу нагадати історичні факти. Радянська влада зробила індустріалізацію по всій імперії на ті гроші, які вона відібрала в українських селян. Україна її оплатила на 60 — 70%, а отримала тільки чверть нових підприємств. У першу п’ятирічку на теренах всього СРСР було збудовано 1.500 заводів. В Україні їх кількість становила лише 400. За три п’ятирічки у Радянському Союзі з’явилося 9.000 заводів, а в нашій країні лише 2.000. За час індустріалізації було збудовано 35 заводів-гігантів і лише 12 з них знаходилися на території України. Я маю на увазі ДніпроГЕС, Харківський тракторний завод, Новокраматорський машинобудівний завод, Азовсталь і так далі. Після індустріалізації рівень промислового виробництва в Україні в 1937 році зріс у 45 разів. Українська РСР вийшла на друге місце у Європі, обігнавши Італію і Францію, будучи з Англією на одному рівні. Тоді ми поступалися тільки Німеччині. Однак це булалише чверть заводів з тієї кількості, які б мимогли побудувати, якби коштами розпоряджалися самі.

Я проти ідеї повернення до російського простору. Я не хочу, щоб у нас знову забрали наше майно та гроші іпотім ділили їх на розсуд Москви. Добре, якщо у такому випадку, ми отримаємо хоча б чверть. Крім того, Росія зараз жодної політики індустріалізації не запроваджує. На час приходу Путіна до царювання, 50% її доходу становили прибутки з нафтогазового комплексу, а решта — з машинобудування. Перед війною ці показники змінилися. Тепер Росія отримує 80% прибутку з нафтогазового комплексу і тільки 20% з машинобудування. Таким чином, деіндустріалізація в Росії іде повним ходом. Кремль зовсім не вкладає гроші в індустрію. Вони лише мізер фінансів витрачають на промисловість.

— А як щодо ситуації в Україні?

— В Україні не залишилося жодного верстатобудівного заводу. Ми раніше виробляли верстати, а тепер повністю залежимо від імпорту. Як і в Росії, у нас також відбувається своя деіндустріалізація. У 1991 році Україна мала 8,5 тисяч промислових підприємств. І це був колосальний ресурс. За роки незалежності їх стало значно менше. Навіть за час війни у два рази скоротилася кількість працівників, зайнятих в оборонній промисловості! Тобто, Україна воює з Росією, але навітьце не заважає закривати наші заводи.

Однак факт, що Україні потрібна індустріалізація усвідомлюють далеко не всі. Це мало хто розуміє як на рівні політичних лідерів, так і на рівні суспільної свідомості. Тому, до людей варто донести одну просту істину: те, що сьогодні відбувається в Україні — це стан сторічної давнини. Зараз на наших великих підприємств працює лише три мільйони громадян, а 14 мільйонів не мають постійної роботи. Тому, індустріалізація їм допоможе отримати хороші робочі місця із гідною заробітною платою. Вона потрібна як народу, так і українській державі. А провести її нам допоможе перемога у війні з Росією.

І останнє. Щодо казочок про «архаїчність індустрії», її застарілість на тлі «інформаційних технологій». Сьогодні основна маса комп’ютерів, мобільних телефонів та інших гаджетів виробляється в Китаї. Основна маса програм для них пишеться в Індії, Україні та тому ж Китаї. Що не допомогло цим країнам позбутися статусу малопродуктивних економік і в Німеччині продуктивність в 7 разів вища за китайську. Але при цьому Німеччина за 25 років піднялася з 7 місця в світі по виробництву сталі на 6 місце. А Україна з’їхала з 6-го на 12-те. Тобто справа не в тому, що ти випускаєш, а в тому як ти організовуєш це виробництво.

У 1990 році Україна була порівняльною з Францією, Англією та Німеччиною. Але нікому не потрібні конкуренти. Але справа не в конкурентах України, а в їх вітчизняних підспівувачах з казочками про «застарілість» нашої індустрії. Будь-яка індустрія застаріває, якщо її не модернізувати. І особливо якщо дати управляти нею своїм конкурентам та їх переспівувачам.

Підготувала Ірина Сатарова