«Ахілес»: Іловайськ — це акція зі знищення добробатів

Він попросив хлопців востаннє перерахуватися. Дяка Богові, всі були на місці. Ніхто з його групи не загубився на хресному шляху, несправедливо іменованому переговірниками «зеленим коридором». Його було б доречніше назвати багряним — від кольору крові, яка поєдналася у зловіщому дуеті з соняхами. Цілковито підійшло б і слово мишоловка. Цей іменник також здатен проявити компетентність. Апологети «русскава міра» заманили у підступну пастку тисячі добровольців і військових, поклавши замість сиру обіцянку залишити їх живими. Але, добре відомо, що угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані. Цей вислів пережив свого автора Отто фон Бісмарка на добрячих понад сто з гаком років. Він залишався актуальним і тоді — багряного серпня 2014, і «Ахілес» це дуже добре розумів.

Здавалося б, цей невисокий на зріст із загостреним почуттям справедливості чоловік зробив неможливе. Тієї безмісячної серпневої ночі він не розгубився і організував вихід групи з під Іловайськ, завдяки чому понад 60 добровольців та бійців ЗСУ змогли вирватися із лап смерті. Щоправда, потім «Ахілесів» подвиг припишуть іншому.

Логіка керівництва «Дніпра-1» була десь приблизно такою. Заступнику командира підрозділу В’ячеславу Печененку красивий рядок у біографії значно потрібніший. Йому ж іще робити кар’єру! А Володимир Тугай якось переживе. Навіть під час Другої світової війни звитягу рядових бійців приписували армійському керівництву. Не Тугай перший і не він останній. Такими є закони історії. Звикнеться.

Володимир Тугай народився у Ватутіному на Черкащині. Жив у Чехії в Празі з 2001 року, де 5 років працював на будівництві, а потім і сам заснував свою невеличку фірму. Але в 2009 році світом прокотилася фінансова криза, і підприємство довелося закрити. У 2010 році він одружився з громадянкою РФ. Однак їхній шлюб проіснував недовго і закінчився розлученням. У російській Вологді він працював на автосервісі і трохи таксував. А коли Путін вкрав Крим, Володимир зібрав речі і поїхав захищати Україну. Він розповів i-ua.tv про повернення на Батьківщину, вихід колони з під Іловайську та причини затяжної війни.

— Чому Ви пішли на фронт?

— У дитинстві мене вчили захищати слабших. Під час шкільних бійок я завжди підтримував тих, кого ображали. До мене прибігали хлопці-однокласники, просили допомоги — і я йшов на розбірки. Мабуть, через таке своє виховання я зрозумів, що країна знаходиться у серйозній небезпеці і її треба рятувати. Знаєте, якщо не я — то хто?

— Треба і все? Кров з носу?

— Мабуть, що так. Країну треба захищати незалежно від того, хто нам протистоїть. На момент окупації Криму я знаходився в Росії.

— Але ж Росія — наш історичний ворог.

— До війни поняття «путінської Росії» не існувало в природі. Тоді всі один одного любили і обнімали. Моя колишня дружина — громадянка Росії. Коли я ще мешкав у Чехії, ми познайомилися через соціальні мережі та вирішили бути разом. Прозустрічалися десь півроку, а потім одружилися. На момент планування мого повернення в Україну, наші стосунки підходили до завершення. Правда, після офіційного розлучення, я ще деякий час жив у Росії. Хотів дати їй можливість одуматися, але зберегти сім’ю не судилося. Тим часом я дивився російське телебачення і всі сюжети новин, присвячені Україні, мені здавалися не зовсім зрозумілими. Уже потім для порівняння я відкрив українські новини в Інтернеті — там казали зовсім інші речі. Усвідомивши, що відбувається звичайнісіньке захоплення Криму, я за дві години зібрався і сів на потяг.

— Володимире, а Ви служили в армії?

— Так, з 1994 по 1996 рік на Львівщині у повітрянодесантних військах. Тоді діяли принципи радянської армії, і, на мою думку, нас ще досить непогано навчали. Принаймні, те, що відомо мені, не знає більша половина офіцерів. Чесно кажучи, я навіть уявити не міг, що настане час, коли доведеться воскрешати у пам’яті армійську науку. Виходячи «зеленим коридором», я згадував все. Навіть те, чого, здавалося б, не знав. Можливо, колись воно пролетіло крізь пам’ять, але повернулося у ситуації підвищеного адреналіну.

— Перетнути державний кордон з Росією навесні 2014 було важко?

— Поки я їхав додому на потязі, мене дуже обурило нехлюйське ставлення українських правоохоронців до російської загрози. Не зрозуміло чому, прикордонний контроль знаходився аж у Києві. Звертаюся до прикордонників: «Хлопці, ви що, подуріли? Йде захоплення території держави, а ви не здатні організувати гідний захист кордону?!». Вони тільки стиснули плечима та розвели руками. Склалося враження, ніби вони не зрозуміли, про що я взагалі говорю, і знаходилися десь на Місяці. Адже поки ми спілкувалися, ворог міг заїхати цілими ешелонами у Київ.

Уже десь наприкінці лютого ситуація ставала дедалі гіршою. Крим був захоплений росіянами, а на Донбасі гуділи «ватні» безлади. Стало зрозуміло, що треба воювати. Але краще це робити якомога далі від хати і поближче до ворожих кордонів.

— І Ви пішли до «Дніпра-1»?

— Так, але перед цим я на Черкащині чотири рази сходив до військомату і показав там свій військовий квиток. Співробітники — абсолютно цивільні люди. Вони були годні хіба що для замітання вулиць. Тут, напевно, доречно пригадати прислів’я: «Дивлюсь в книгу — бачу фігу». Ці люди навіть не розуміли, що за документ я їм продемонстрував. П’ятої спроби записатися до ЗСУ, відповідно, не було, і я приєднався до добровольців «Дніпра-1».

Нам видали якісь міліцейські броніки, автомати і дешевеньку форму, а потім відправили на Межову робити блокпост. Тоді основна маса людей ще була зеленими і недосвідченими. Один з вартових, побачивши вночі незрозуміле переміщення чогось, підняв тривогу, і хлопці вирішили займати оборону. Я та ще кілька бійців пішли у розвідку, але ні людини, ні слідів ми так і не знайшли. Було просто поле і годі. Напевно, уява сама малювала загрози, бо ми знаходилися на межі незрозумілого страху.

Стояння на блокпостах тривало приблизно тиждень, а потім нас відправили перевіряти пасажирські документи на потягах. Нам ще допомагав ВОХР (воєнізована охорона — ред.). Піймали двох підозрілих людей, зрештою, на цьому все і закінчилося.

Після Межової ми отримали наказ звільняти Маріуполь. Побігали, постріляли і затримали сепарів, які засіли на Італійській вулиці. Вони мали зброю і почували себе досить впевнено. Сепари забарикадувалися мішками, перекривши цілі вулиці. Затримавши, ми здали їх до СБУ. Пам’ятаю, після їх арешту, ворог розстріляв на мосту автобус з прикордонниками із Черкас. Це зробили більш професійні люди, але їх так ніхто не знайшов і не покарав. Після звільнення Маріуполя ми поїхали в Дніпро. Далі два тижні полігону, а потім отримали термінове завдання звільняти Іловайськ.

— Наскільки мені відомо, Ви вивели людей без втрат.

— Давайте все по порядку. Спочатку ми приїхали до Многопілля (село у Амвросіївському районі Донецької області у 5-ти кілометрах від Іловайську). Нас зустрів Юрій Береза. Здавалося, він перебував у стані ейфорії і почував себе крутим командиром. Він сказав приблизно таке: «Йдемо виганяти сепарів з Іловайську. Все має бути добре, бо їх там лише 500 чоловік. Невже ми не впораємося і не звільнимо місто?»

— Яким було перше завдання?

— Піти в розвідку боєм. На зачистку Іловайську нас, бійців «Дніпра-1», відправили з танком та БМП. Але згодом наша група стала меншою, бо ворожий снайпер притиснув частину людей до землі. Заради збереження життів, хлопцям довелося довго і нудно сидіти в траві. Інша частина групи, десь чоловік із 30, з танком та БМП зупинилися трохи далі. За 200 — 300 метрів від нас стояла суцільна зелена стіна, що за нею — цілковита загадка. Знаючи тактику захоплення об’єктів і розуміючи, що все робиться так, як не слід, я усвідомлював необхідність зміни дій і звернувся до танкіста: «Давай підійдемо ближче до „зеленки“. Тоді ми зможемо хоча б більш-менш нормально атакувати, бо зараз ми не маємо жодного поняття, що ховається за насадженнями». Проте він лише коротко відповів: «Не було наказу».

Хлопці сподівалися, що попереду нікого немає, розслабилися, лягли на землю, повмикали телефони і відкрили новини. Я тоді стояв за баштою на танку. Але спокій тривав недовго. Під башту із «зеленки» прилетів постріл із РПГ — і всі повскакували та моментально розбіглися. У місце, звідки був спалах, я запустив два магазина. Потім з’ясувалося, що цей автомат не міг влучити у ціль, бо був непристріляним. Він мав спроможність хіба що потрапити у верхівку дерев. Про підготовку нової зброї до боїв мало б подбати керівництво підрозділу, але його, очевидно, це не цікавило.

Ще один постріл з РПГ не змусив на себе довго чекати. Біля танку та БМП залишився я і мій побратим Віталій, решта хлопців розбіглися хто куди. Їх навіть не було видно. Військовий, який сидів у БМП, після розмови по рації з танкістами повідомив мені невтішні новини. Ворожий снаряд контузив командира та навідника танку, а на ходу залишався тільки водій-механік. Говорю: «Передай, щоб він відходив, а сам сідай за пушку на БМП і коси „зеленку“. Все буде нормально, ми вас прикриватимемо». Поки він там пострілював, ми випустили ще два ріжки з автоматів. У відповідь з ворожого боку поприлітали гранати.

Потім за танком виїхало БМП, і ми сховалися за другу «зеленку». Рухаючись назад до бази у Многопіллі, на дорозі ми побачили пораненого бійця. По його одежі текла кров, але не зважаючи на перебиту руку, він намагався рухатися уперед. Фактично на ходу, ми, як могли, перемотали йому рани. Пізніше медики знайдуть у руках та ногах того хлопця багато осколків. Ми кинули цього пораненого у десантне відділення БМП та погнали далі.

До Іловайську ми зайшли в інший день, зачепившись за перші вулиці міста. Командування було просто паскудне: вони не могли організувати ні оборону, ні навіть охорону самих себе. Якби з «тієї сторони» протистояли толкові люди, нам була б «кришка». На вулицях, де ми закріпилися, організували охорону кожного будинку, хоча ситуація потребувала більш масштабних заходів. Але наше командування не те, що було неспроможне їх запропонувати, воно знаходилося у стані страшної деморалізації.

Коли з іншої сторони міста зайшов батальйон «Донбас», ми підійшли до них. Вони отаборилися в школі, а ми — в дитячому садку неподалік. Після того, як командування організувало охорону нашої тимчасової бази, — пробралася ворожа ДРГ і прямо через забір влучила у вікно нашої будівлі. Я до сих пір не можу зрозуміти, як у цій ситуації ніхто не постраждав. На щастя, обійшлося навіть без поранених.

Після цього випадку, наше керівництво зібрало людей і дало команду піти до «Донбасу» у школу. З моєї точки зору, таке рішення було помилковим. Бо, якби нас почали бомбити — загинули б усі. Невдовзі я поїхав супроводжувати машину швидкої допомоги у Многопілля.

— Вивозили «трьохсотих»?

— Так, поки їх можна було якось доставити у відносно безпечне місце. Коли ми приїхали до Многопілля, Береза заборонив повертатися назад. Він обґрунтовував це можливими обстрілами та небезпекою закриття останнього коридору для виходу. Машина, на якій ми привезли ранених, належала медикам з «Донбасу». Відповідно, вони не підпорядковувалися Березі і змогли поїхати до Іловайську. На щастя, на шляху до міста, нікого з них не зачепило і вони проскочили без втрат. Але приїхати до Многопілля ще раз медики більше не змогли. Зачинився останній наш коридор, а далі було те, що прийнято називати Іловайським котлом.

По рації я намагався пояснити Березі, що вихід «зеленим коридором» — звичайнісінька пастка. Ну не можна ставати перед ворогом на коліна та заганяти себе у ситуацію, коли ти будеш беззахисним і нічого не зробиш. Береза як «крутий» стратег і тактик попросив мене «закрити рота» та рясно обсипав матами. А чому ні? Він же ж «великий командир», йому можна. Коли ворог Многопілля накрив із «Градів», він ховався у бункері, а під час виходу з оточення сів разом з Хомчаком у бус. Перед «зеленим коридором» був випадок, коли росіяни почали просуватися колоною прямісінько на нас: через Многопілля у напрямку Іловайська. Військові-артилеристи спрацювали відмінно, знищивши перші чотири машини окупантів. Хоча, я вважаю, якби вони підпустили ворога ближче, у нього б було значно більше втрат. За радіоповідомленням нашої розвідки, рухалося ще 16 одиниць російської техніки.

— Як Ви виводили людей «зеленим коридором»?

— Зранку 29 серпня, я лишався у Многопіллі. Ми чекали людей із Іловайську для формування колони на вихід. Після її утворення, почався рух у напрямку «зеленого коридору». Ми проїхали кілометрів 10 — 15 і побачили перші окопи росіян. Вириті шанці означали, що вони там знаходилися не менше, ніж два — три дні. У окопах сиділи 18-річні пацани азійської зовнішності, скоріш за все, якісь евенки, або буряти. Вони дивилися на нас здивованими незрозумілими очима. Згодом почався обстріл. Дуже скоро «зелений коридор» перетворився у ту пастку, про яку я і попереджав. Після масштабного обстрілу колона розсипалася у різні боки. Вискочивши машиною на поле, я побачив простріляні стоячі автобуси. Із цих тепер вже навіки несправних транспортних засобів вибігали бійці. Хлопці знаходилися у стані шоку. Зрештою, це нормально. У першу чергу — ми люди, і не всі з нас були готові до випробувань, підготовлених війною.

Я тоді сидів за кермом службової машини «Ніссан пікап». Замість того, щоб поїхати ліворуч — куди бігли усі, я поїхав праворуч. Це б дало змогу зробити крюк, аби в машину заскочила якомога більша кількість хлопців. Але бійці, які сиділи зі мною в автівці, сприйняли цей факт не дуже радісно, крикнувши: «Куди ж ти їдеш!». Та я на них не зважав. Моя задача була не реагувати на паніку і робити все задумане у даній ситуації. Ми так забрали шість чоловік, серед них і мого земляка Олега Кухаренка.

Тепер стояло завдання на суцільному полі смерті віднайти тоненьку лінію життя. Аби прикрити машину з обох боків, я догнав наші танк та БМП і їхав між ними посередині. Дорога перед нами стелилася вибухами гранат. Ворог виявився хитрішим і стріляв з АГС. Але гальмувати було не можна. Це б означало втратити шанс залишитися живими. Виїхати за межу техніки дорівнювало бути розстріляними. Зрештою, остання, чи передостання граната влучила у кузов і вибуховою хвилею зруйнувала скло. Хлопцю із ЗСУ відірвало ногу, він кричав «мама», але зупинитися ми не могли…

Через деякий час перед нами постав крутий схил. Я уже подумав: «Ну все, зараз автівка полетить униз». Але усупереч всіх побоювань, ми плавно з’їхали, опинилися в селі Новокатеринівці і зайшли в двори. На вузеньких вуличках українські військові розставили свій транспорт, тим самим заблокувавши нам пересування. Кудись їхати далі було недоречно: ліворуч стояв танк, а праворуч на відкритій місцевості йшов обстріл. Витягнувши з машини АГС, я зробив 30, чи 29 пострілів. У кого потрапив не знаю. Попереду я бачив схил. Той самий, який ми нещодавно подолали. Зібрався стріляти знову, але прилетів ворожий снаряд, пролунав вибух — і мене поранило в шию.

Пізніше медики знайдуть осколок 0,5 на 0,8 міліметрів. Його відмовляться виймати у лікарні імені Мечникова, але погодяться допомогти у Києві. Підприємець Іван Пєтухов організує зустріч з професором, який проведе огляд. Після нього буде операція і чотири дні в лікарні. Але це все потім… У Іловайську я майже не відчув поранення і, побачивши розбитий АГС, на повному бодрячку побіг у двір. Там мене зустріли наші пацани, помітили на мені кров та організували перев’язку.

Добровольці та військові позаходили у будинки Новокатеринівки. В одному з них знайшовся і В’ячеслав Печененко. Точніше, я помітив бус, в якому я його бачив в останній раз. Виявилося, Слава просто відсиджувався у погребі. Принаймні, таке мені сказали наші бійці.

Знаходитися у оточенні, фактично, без командира було не дуже добре. Тому, мені нічого не залишалося робити, крім як спуститися до Печененка та крикнути: «Слава, йди сюди» і він вийшов з погреба. Тоді я запитав: «Що робитимеш у даній ситуації?». Він запропонував знайти білий прапор і здаватися. Я відповідаю: «Чого це ти будеш здаватися? Зброя є, патрони є, треба воювати і займати оборону». Під Іловайськом панував хаос. А це означало, що у подібних умовах можна було принаймні достойно відступити. Я взяв за руку Печененка, вивів його з двору на город, який знаходився за будинком, і розповів про свій план: «Бачиш ту маленьку річку та її крутий високий берег? Гарна позиція для оборони. Можна туди по одному перебігти, а вже звіди будемо вирішувати, що робити далі». Почувши це, він побіг перебігати річку сам.

Після розмови з Печененком, я повернувся до будинку, де знаходився і крикнув хлопцям: «Виходимо!». Більшість із них покинули тимчасову схованку і пішли у напрямку річки. Танкісти випустили масло, лишивши працювати свою техніку. Минула година — і танк добряче бабахнув. Я добрався до крутого берегу річки у числі останніх. Питаю в Печененка: «Що робитимемо далі?». Він виглядав перелякано і просто мовчав. Кажу: «Давайте першим ділом перерахуємося» і даю команду. Нас було п’ятдесят чотири. Із «Дніпра-1» лише дванадцять, більшість хлопців воювали у ЗСУ. Хтось вирішив залишитися в будинках, бо нам не повірив. Зрештою, вони мали право на свій вибір. Я цих бійців розумію: у подібних стресових ситуаціях, людині властиво втрачати здатність приймати адекватні рішення.

На березі річки ми вирішили залишитися до темряви. Наскільки я зрозумів, ворог нас не помітив. Навкруги стояла безмісячна ніч, а годинник показував двадцять першу. Потрібно було користатися ситуацією і не втрачати час. І о 21-й годині ми вирішили виходити з оточення.

Я тримав тепловізор і йшов ще з одним бійцем попереду, інші хлопці пересувалися на відстані бачення. Так ми подолали десь метрів двісті. Підходжу буквально впритул до кущів — бачу сидять люди: «Ви хто?» — «Ми — танкісти» (здається, чи з 51-ї, чи з 53-ї бригади). «Скільки вас є?» — «Вісім чоловік». З них один був поранений. Чи РПГ, чи СПГ потрапило в танк і йому дуже сильно перебило ноги. Його поклали на плащ-палатку. Поранений лежав в 50 метрів від решти команди. Питаю його: «Як тебе звати?» — «Саша» — «Саня, не переживай, тебе ніхто не лишає! Ми тебе забираємо і йдемо далі».

Поспілкувавшись із Сашком, я звернувся до Печененка: «У нас поранений. Що з ним робитимемо?» — «Залишимо десь на дорозі. Росіяни заберуть і вилікують». У відповідь я загнув конкретний матюк, який зараз не хочу повторювати. І ця людина ще була у званні підполковника! Не зважаючи на слова Печененка, я зміг наполягти на своєму: «Ніхто нікого не лишає, всіх забираємо і відходимо». Пораненого Сашка несли у спеціальній палатці. Аби не втомлюватися, хлопці змінювали по черзі одне одного.

Ми підійшли під невисокий і досить крутий пагорб у 10 метрів заввишки. Піднімалися по одному. Із висоти пагорбу відкривалося 500 метрів чистого зораного поля. Можна сказати, нам пощастило. Чи-то за милістю Всевишнього, чи-то за волею випадку, ми зробили неможливе. Подолали відкриту локацію, залишившись при цьому повністю непоміченими. А небезпека таки існувала: у 700 — 800 метрів позаду нас стояли російські танки. Зайшовши у кукурудзу, я зрозумів, що нас стало мало, а значить хтось загубився. Залишати наших товаришів у цій м’ясорубці, означало поставити підпис під їхнім смертним вироком. То ж я зупинив хлопців і попросив їх перерахуватися. На жаль, мої побоювання підтвердилися: нас виявилося лише 28.

Звертаюся до Печененка: «Слава, ми мабуть загубили людей і тепер мусимо їх забрати. Посилай двох бійців». Печененко на мене дивиться і мовчить. «Тоді піду я». Він знову мовчить, а я продовжую: «Як ітимеш далі?» — він продовжує мовчати. Очевидно Печененко взагалі погано розумів, що відбувається. Тим не менш, він — підполковник і відповідав за життя людей. Напевно, якби я не організовував вихід, нам були б повні кранти.

Питаю: «Хто зі мною піде?». Визвався один хлопець з Харкова. Він був командиром розвідвзводу і пішов на війну після інституту. Повертаємося на річку і знаходимо там всіх загублених. Цікавлюся: «Чого сидите?» і чую просто геніальну відповідь: «Наш снайпер, який йшов за групою, вас втратив». Вони в кругову всі кущі перерили, шукаючи нас. Коли я їх привів на місце збору, вже всі йшли разом. Я із тепловізором у руках попереду, зі мною Коля Криворотько та «Щур».

Мобільний зв’язок було вимкнуто, бо діяв відповідний наказ президента Петра Порошенка. Однак на наші телефони із запізненням приходили СМС-ки. Це означало, що сигнали інколи мали здатність прориватися навіть в пекло. Ми відправляли повідомлення у штаб «Дніпра-1», писали, що виходимо з котла, але не знаємо, які населені пункти нам підпорядковані. Ми дуже не хотіли потрапити у чергову пастку. У відповідь прийшла СМС-ка з рекомендацією виходити до Комсомольського (тепер Кальміуське — ред.), що нібито там знаходилися ще нацгвардійці. Хлопці крутили мапу і так і сяк, але не змогли з нею розібратися. Тому я порадив: «Є село і вулиці, які показані на мапі. Повертаємося до них спиною і чухаємо у напрямку Комсомольського. Коли ми дійшли, була п’ята ранку. У Комсомольському нас мали зустріти, але, як відомо — обіцянки цяцянки. Нас ніхто не зустрів і нацгвардійці продемонстрували нам повну недовіру. До речі, вони розуміли, що росіяни плануватимуть наступ на місто, але захищати Комсомольське не збиралися.

Їхній капітан почав з’ясовувати нашу ситуацію, а командир 1-ї роти «Дніпра-1» «Док» пішов з ним на розмову. Я так зрозумів, спілкувалися з ним не дуже привітно. Через деякий «Дока» відправили за швидкою для наших поранених. Медики збиралися хвилин 45 і тільки потім приїхали і забрали хлопців. Сашко з перебитими ногами нормально підіймався на ліктях і розмовляв. У такому стані ми його здали швидкій. Але потім трапилося лихо. Коли ми відпочивши, прокинулися у військоматі, я знайшов Сашка в одній із кімнат мертвим. Тобто, замість того, щоб відвезти його у Волноваху до лікарні, медики його просто кинули помирати. Хоча, шлях до міста і порятунку хлопця був повністю відкритим.

Після того, як лікарі забрали поранених, капітан з Нацгвардії повів нас до військомату. Саме там збирали добровольців і бійців ЗСУ. Тільки уявіть ситуацію: ми йшли пішки від Новокатеринівки до Комсомольського приблизно 17 — 20 кілометрів зі зброєю та у тяжких броніках. Потім нас водили Комсомольським ще кілометрів 3 — 4. Нацгвардійці нам не запропонувавши жодного транспорту, хоча вони мали броньовані новенькі КРАЗи. До речі, допомога цієї техніки під Іловайськом нам би точно не завадила. У військоматі нас нагодували бутербродами з ковбасою і дали можливість вибрати з мішка дешеві китайські кросівки.

— У таких кросівках не повоюєш…

— Ставлення до добровольців тоді було, м’яко кажучи, недуже. У даній ситуації дешеві китайські кросівки виглядали як насмішка. Мовляв, на тобі небоже той хлам, що мені не гожий. Згодом, зайнялися нашою відправкою. ЗСУшниників розвезли по їх частинам, а для добровольців місцеві міліціонери організували два КамАЗи. На них ми доїхали до Волновахи, де на нас чекав автобус «Дніпра-1».

До тодішнього Дніпропетровська ми прибули пізно ввечері. Мешканці міста нам влаштували теплий прийом. Настільки теплий, що після виходу з автобусу Печененко почав плакати навзрид. Як потім виявилося, він отримав гроші на будинок і нагородну зброю. «Простим смертним» бійцям від полку видали по китайському ножичку. Нагороджували нас через місяць після виходу з пекла. Також отримали по нагрудному знаку «Іловайськ — 2014» від волонтерів та медаль «За військову службу Україні» від Держави.

У «Дніпрі-1» була людина, яка весь Іловайськ просиділа п’яною у погребі. Цей «боєць» виходив зі своєї схованки тільки в туалет, або випити чарку і потім знову повертався назад. Хоча, я ніяк не можу зрозуміти до сих пір, де він знаходив оковиту. Не виключно — у покинутих будинках. Він отримав таку ж саму медаль «За військову службу Україні», як і хлопці, що себе показали справжніми воїнами і патріотами.

— Вам було страшно?

— Звісно, адреналін зашкалював, але страху не було. Я не боявся. Хотів лише помститися тим тварям за все: і за окупований Донбас і Крим, і за загиблих товаришів, і за сплюндровану українську землю. У Новокатеринівці панував хаос і розгубленість. Люди не розуміли, що робити і куди йти. Хтось вирішив залишитися в школі. Хлопці обіцяли собі битися до останнього, майже добу чинили спротив ворогу, але все одно здалися в полон. Це мені розповів один з бійців, який потрапив до рук окупантів, але потім був звільнений.

— І все ж таки, чи була альтернатива «зеленому коридору»?

— Під час виходу у мене виникло бажання повернутися і напасти на окупантів ззаду. Вони займали досить тонку лінію. На мою думку, там стояли люди не для бою, а для того, щоб чинити по нам розстріл. Варто було нам піти у наступ — і вони б здалися, або полягли. Коли ми виходили «коридором», то бачили тільки одну єдину лінію оборони окупантів. Другої чи третьої, просто не існувало в природі. Вночі ми вдало проскочили їх основні позиції, а потім взагалі успішно вийшли з оточення.

Люди, які розповідають, що під Іловайськом зібралося 16.000 росіян, безсоромно брешуть. Ті, хто говорять такі речі, повинні нести відповідальність. Особливо, якщо мають високі посади. За моєю інформацією, у серпні 2014 року в Україну зайшло 9.000 росіян. Із них — 4.500 пішло на Луганськ, решта — у напрямку Іловайську. Таким чином, нас оточили лише чотири з половиною тисячі.

Якби під Іловайськом зібралося 16.000 «іхтамнєтів», з нас ніхто б не вийшов живим. І навіть якщо розтягнути ці 4.500 на конкретну площу — отримаємо вкрай нікчемну лінію «російської оборони». Вони окопалися і зайняли позицію літерою «С». Місцезнаходження ворога та його кількість були дуже невигідними. У такому випадку, підрозділ який потрапляє у подібну ситуацію, має атакувати. якщо вчинить по-іншому — втратить тактичну перевагу. Тому, в оточення потрапили не ми, а вони.

Таким чином, якби ми зібрали людей і почали атакувати, то мабуть і втрат з українського боку майже б не було. Ми б росіян просто поклали. Це по-перше. А по-друге, треба було залучити нашу артилерію. Кілька обстрілів з неї — і росіяни, які організовували «зелений коридор», майже всі загинули б. Для артилерії це був не дуже великий квадрат нанесення вогню. А тих, хто з них вижили, можна було піти і добити. Тим більше, їх розташування при діях, коли б ми пішли у відкритий бій, було дуже не вигідним. Вони мали, відкриті фланги. Тим паче, розташування літерою «С» робить неможливим розуміння ситуації силами ворога, які знаходяться у нижній частині літери, що робиться у її верхній, якщо так буде зрозуміло для читача.

— Ви кажете, що росіян можна було б знищити за допомогою артилерії. Але ж в них була своя і вони б могли нам дати відповідь.

— Думаю, командування росіян у той час навряд чи знало, що відбувається у «зеленому коридорі», тим паче, ситуація розвивалася дуже швидко. А якби вирішили дати відповідь, бомбили б усіх: і наших і своїх, бо ми були у середині котла. Однак застосування української артилерії до моменту входу в «зелений коридор» дало б можливість уникнути вільного розстрілу.

По-третє, події під Іловайськом мене наводить на думку, що нас розстрілювали і свої. Два літаки СУ 27, які виконували роль штурмовиків, прилетіли тільки коли ми знаходилися під вогнем в середині котла. Хоча, якби літаки почали кошмарити росіян до трагедії, можна було б зачистити місцевість так само легко, як піти курити.

Ці всі обставини свідчать про те, що оточення українських військ під Іловайськом було сплановане. У моєму розумінні котел та «зелений коридор» — елементарна зрада і договір про розстріл патріотів. Думаю, росіяни у тій кількості і за тих обставин, навряд чи б захотіли ставати нам за спини.

— Інші українські міста також очікує долю Іловайська?

Іловайськ зданий. Теж саме — Дебальцеве і ДАП. Зданий і Луганськ, у той момент коли міг бути легко звільнений «Азовом». Всі дії Порошенка призводять тільки до втрат територій. Зараз він просто затягує час, щоб зрада не виглядала настільки демонстративно. Судячи з дій Росії та наших гореможновладців можна зрозуміти, що Порошенко не проводитиме вибори, а введе військовий стан. Мовляв наступають росіяни, але він сам їм дає таку можливість. Повертаючись до Іловайська, ще раз наголошую: це був організований розстріл патріотів, в тому числі, і з українського боку. Люди, які знаходяться при владі, вирішили позбутися активних громадян і влаштували їм котел. Вони ж не хочуть відповідати на питання: «Де ти, сизий голубе, взяв ті гроші?».

— Поясніть.

— На початку бойових дій головним завданням українських можновладців було збереження своїх статків. У першу чергу, від впливу росіян. А в цій справі потрібні люди. Саме тому політики вирішили заманити патріотів, скориставшись високими ідеями патріотизму і націоналізму. Але такі люди для теперішніх можновладців так само були потенційно небезпечними, які могли від них позбутися, так само, як і від Януковича.

Що відбулося в Іловайську? Після того, як патріоти виконали свою роботу, їх загнали в котел до росіян. Вуаля: руки чисті, сотні загиблих, решта — деморалізовані і розпорошені, статки збережені. Думаю, Іловайськ це — спланована акція зі знищення активних патріотів. Їх всіх зібрали в одному секторі невипадково. Подумайте самі: Петро Литвин (командувач військ сектора «Д» — ред.) втік, як заявляють наші а-ля посадовці. Але, скоріш за все, він мав наказ від вищестоящих відкрити прохід. Тому, над ним немає ні суду, ні відкриття кримінальної справи. Він чудово служить далі. Росіянам не заважали зайти в Іловайськ і розстрілювати українців впритул. Ті з добробатів, хто зрозумів, у чому трагізм ситуації, залишили Іловайськ ще до утворення котла. Думаю, також були підрозділи, яким повідомили про трагедію заздалегідь.

— Вам і Вашим побратимам дали відпочити після виходу з пекла?

— Так, 10 днів. Нас відправили додому моментально. Керівництво полку бажало, аби ми мовчали і не заважали йому укріплювати владу. Ми були невигідні і злі. Багато хто з нас хотів говорити і відкрити правду про Іловайськ. Після повернення з відпусток перед нами понавтикали різних задач. Ми трохи посиділи у Лебединському під Маріуполем, а потім відправилися у Піски. Через те, що я називав керівництво «Дніпра-1» злочинцями і паскудами, мене дружно виключили з підрозділу.

— Як відбулося Ваше виключення?

— Керівництво «Дніпра-1» разом із представниками управління УМВС в Дніпропетровській області організувало комісію. На ній хотіли дізнатися про мої гріхи. Людина, яка стала ротним, виявилася нездатною на брехню і вирішила просто мовчати. А ось заступник командира підрозділу Максим Дубовський заявив, що я не відповідаю вимогам «Дніпра-1», а тому маю бути виключений. Начальник кадрової служби запропонував протримати комісію до наступного тижня, щоб дати мені час перевестися в інший підрозділ. Невдовзі я опинився у «Січеславі».

— Однак «Січеславом» керував заступник керівника по роботі з особистим складом Дніпропетровського «Беркуту» Василь Бойко. Вас це не зупинило?

— Коли ми прийшли до підрозділу, обов’язки командира виконував Микола Вишневецький. Василя Бойка призначили комбатом пізніше — у 2016 році. Я та інші бійці спочатку бодалися і хотіли його прибрати. Знаєте, «беркутівцю», який до того ж причетний до побиття майданівців, віддавати добровольчий підрозділ занадто абсурдно та аморально. Та, мабуть, пану Авакову, видніше. У результаті його «роботи», батальйон перетворився не тільки в роту, але й став стартовим майданчиком для колишніх співробітників міліції, що хотіли відбілитися перед суспільством. Коли ми з побратимами зрозуміли, що боротися далі — те ж саме, що і битися головою об стінку, пішли до ЗСУ. У «Січеславі» я лише втрачав час, пробувши в ньому і так десь півтора року.

— На Вашу думку, чи доцільно було «Дніпру-1» та «Січеславу» переходити під протекторат МВС?

— Куди їх записали, неважливо. Йшов буремний 2014 рік, і постало питання легалізації добробатів. А щоб дати тисячам патріотів офіційний статус, потрібно було знайти офіційну структуру. Для «Дніпра-1» та «Січеслава» такою стало МВС. Справа навіть не у структурі, а у її керівництві. Зараз ми говоримо про МВС, але я думаю, що там задіяна вся партія «Народний фронт». Звідси, власне, і причина того безладу, який відбувається у цих підрозділах.

— Ви у нашій розмові натякали, що Порошенко зацікавлений у капітуляції України. А як же ж на рахунок такого досягнення влади, як безвіз з Європейським Союзом?

— Це не досягнення, а, радше, велика проблема. Під час війни не можна дозволяти людям так вільно виїжджати з країни та вивозити активи. Тільки подивіться, скільки мільйонів українців купили будинки в Польщі! Це великі гроші, а також виїзд людського потенціалу з країни. Тому безвіз — це диверсія. Наших громадян виштовхують з України, щоб менше було живої сили для оборони. Зараз людей у армії і так не вистачає. Навіть для проведення ротації.

Після захоплення Азовського моря нашим теперішнім можновладцям доведеться істотно збільшити кількість військових та техніки. Такі дії необхідні для укріплення узбережжя, а також це збільшить видатки на армію. Остання сидітиме в окопах по всій лінії узбережжя. Однак Порошенко не займається переозброєнням армії. Він вирішив що збройні сили допомагатимуть йому збільшувати особисті статки. Також, на жаль, у ЗСУ зараз є достатньо людей, які не проти випити оковиту.

Плюс до того, тут є друга сторона медалі: при блокуванні Азовського моря втрати понесуть, у першу чергу, підприємства «товариша» Ахметова. А це вже наводить на деякі припущення стосовно амбіцій гаранта. Наш президент використовує війну, у першу чергу, для досягнення своїх політичних цілей. Воно, звісно добре — війна між двома олігархами. Але побачимо, що з того вийде. Однак інтереси держави тут явно не враховуються.

— Тобто, Ви вважаєте, що у сучасній армії багато «аватарів»?

-Я не вважаю, я знаю. «Аватари» бувають різними. Є ті, хто пиячить відкрито, але є і такі, що вміють це робити таємно від усіх. В армії бувають люди, які сприймають її виключно як джерело отримання грошей. І ніхто з них не зізнається, що він алкоголік. А ще я знаю як у ЗСУ заробляють гроші на неефективній переправі цілих батальйонів і бригад на неіснуючі навчання. Укрзалізниця, яка підконтрольна деяким людям, заробляє мільйони з державного бюджету. Нащо везти хлопців на іншу частину країни, якщо полігон є в кількох кілометрах? Потім вони сидять там два місяці, або відправляються по відпусткам. Коротше, вони нічим толковим не займаються, а після — їдуть на передок. Ось так у нас дбають про армію та її ефективність.

Пройшло 4 роки, але ніхто нічого не зробив. Потім можновладці скажуть: «Ми старалися, але не встигли». Однак час буде втрачено, і країна має загрозу стати окупованою. Тоді ці всі уроди зберуть манатки і поїдуть геть. Вони оселяться у куплених закордоном будинках, а ми залишимося під окупантом. Я не займаюся політичною рекламою або аналізом. Я говорю про факти, які були є, або, виходячи з реалій сьогодення, можливо будуть. Я бачу тільки зраду та поразки.

У 2014 році людей, здатних реально воювати можна було зібрати за два тижн