«Гайдамака»: нам потрібна єдина Україна

Його профілів немає на Facebook, чи у Twitter. Він називає себе непублічною людиною і не потребує акаунтів у соціальних мережах. Він з окупованого російськими найманцями міста на Донбасі і пішов на фронт у 2014 році. Починав захищати Україну у добровольчих батальйонах Дніпра. Але коли туди запровадили порядки «старої міліції», підписав контракт із ЗСУ. Просто вирішив, що так буде правильніше. Він дуже тривалий час працював у органах МВС, тому знає про «стару міліцію» все, чи майже все. Він попросив називати себе «Гайдамакою». Це потрібно для безпеки його старенької мами. Вона досі живе на окупованій території. З цією самою метою ми проілюстрували це інтерв’ю не фотографією «Гайдамаки», а нейтральною світлиною знайденою на просторах Мережі. До речі, «Гайдамака» виявився неправильним «ментом». Настільки несистемним, що став першим серед його колег, хто покинув окуповане місто в червні 2014року. «Гайдамака» розповів i-ua.tv про основні проблеми мешканців Донеччини і дав відповідь на питання, яке так турбує українців: «Коли ж уже закінчиться клята війна?».

— Чим Ви займалися до війни?

— Я 22 роки працював у структурі МВС. Обіймав деякі керівні посади. У 2013 році за проукраїнську позицію мені запропонували звільнитися. Зрештою, я погодився, але лишився в системі МВС. У Збройні Сили України я прийшов молодшим сержантом. Пам’ятаю, хлопці дивувалися: «Як Ви можете після роботи керівником прийти на звичайну посаду?». А все, насправді, дуже просто. Для людини, яка прагне змін, на першому місці не посада, а наміри і громадянська позиція.

— Чому Ви вирішили стати правоохоронцем?

— Рішення було прийняте у віці 21 рік. Тому зараз мені складно відповісти на ваше питання. У 1991 році, перебуваючи на строковій службі у збройних силах СРСР, я написав рапорт з проханням відправити мене на кавказькій військовий округ для участі у Карабаському конфлікті. Після строкової служби вирішив піти до органів внутрішніх справ, щоб захищати права і порядок.

— Це було рішення за покликом серця?

— Можна і так сказати. Я не пам’ятаю, мені було 21рік. Я не знаю, чому поїхав у Карабах і пішов до органів внутрішніх справ. Можливо, це був юнацький романтизм.

— Чому Ви пішли захищати Україну? Адже Ви з міста, яке зараз окуповане і могли б мати такі ж самі проросійські погляди як і Ваші земляки.

— Теоретично так, але у будь якого правила є винятки. На жаль, в моєму місті, дійсно багато проросійськи налаштованих людей, бо Донеччина є Донеччина. А патріотизм — це внутрішній стан. Він дає зрозуміти, хто ти є насправді.

Таких людей як я, мабуть, відсотків десять від загалу Донеччини. Нас обманювали двічі. У 2004 і 2014 роках ми сподівалися на зміни в області, але вони не відбулися. Якщо нас обдурять знову і владу віддадуть компанії «Систем Кепітал Менеджмент» (власник Ринат Ахметов — ред.), буде щось страшне. Але, на жаль, все саме до цього і йде.

Але ймовірно, таким є моє особисте сприйняття. Правда, з часом стає зрозумілим, що навести лад і все перевернути до гори дригом одним махом не можна. Підтвердженням того є історичні приклади. У царській Росії був такий діяч Петро Столипін. Він взявся за проведення швидких реформ і за це поплатився життям. Столипіна просто вбили. Але так закінчити може будь хто, і прізвище тут немає жодного значення. На мою думку, якщо на нашому пострадянському просторі дуже швидко запроваджувати реформи, з цього нічого не вийде. Гіпотетично олігархи можуть скинутися на кілера — і від того реформатора просто нічого не залишиться. Ми хочемо все зараз і відразу. Але у житті так не буває.

Тим не менш Україна потребує зрушень. На мою думку, необхідно змінити менеджмент у поліції, СБУ та інших установах. Бо люди, які досягли позитивних результатів за часів Партії Регіонів — пристосуванці. Вони не мають принципів і розраховувати на їх допомогу не варто. І навіть професіоналізм не стане для них виправданням. Бо від недуже фахових людей буде менше шкоди, ніж від досвідчених менеджерів з Партії регіонів і компанії. Тут особливу увагу хочу звернути на керівництво поліції. Ці люди поздавали міста ворогу на Донбасі, але продовжують спокійно працювати і заважати. Від них немає жодної користі, є тільки шкода.

— На вільній від окупантів Донеччині у поліції немає нових людей?

— Нових десь 1%, а решта… Розумієте, всі кажуть: «кадровий голод, кадровий голод», але ніхто нічого не робить, щоб його вгамувати. Якби зверху бажали змін, то менеджерів середньої ланки знайшли б без жодних проблем. Але відбуваються політичні договорняки і ніхто нічого не робить.

Закони можна написати дуже хороші, але питання у виконавцях. Всі оті колаборанти і запроданці, які мали посади за часів Януковича перефарбувалися. Спочатку вони були біло-блакитними, а тепер обрали інші кольори. Але від того їх суть не змінилась. Зараз вони служать іншим донецьким князькам.

— Чи важко Вам було виїхати з окупованої території?

— В травні-червні 2014 року елементарно. Після президентських виборів я вивозив протоколи з мокрими печатками зі Слов’янська до Дніпра, через сепарські блокпости. Це було 26 травня 2014 року, коли я ще працював у міністерстві внутрішніх справ. У червні МВС запропонувало міліціонерам, які бажають продовжити роботу на підконтрольних Україні територіях, виїхати до Маріуполя. Так я покинув своє місто. На жаль у червні 2014 це зробив тільки я один.

— Інші вирішили працювати на окупанта?

— Та ні, вони десь за місяць — два переїхали також. З нашого міста виїхало приблизно 30% міліціонерів, решта — лишилося на окупованих територіях. Міліціонери, які покинули місто, отримали роботу в Слов’янську, Краматорську, Маріуполі та інших містах Донеччини, підконтрольних Україні. Серед них був і мій начальник, його було призначено начальником в інше місто неокупованої Донеччини. Він здав місто в якому працював, а коли стало зрозуміло, що Україна перемагає, отримав роботу в іншому. Як можна вірити таким людям? Що ж стосується мене, з Маріуполю я поїхав на службу до «Дніпра-1». Залишатися там на Донбасі я більше не міг і пішов у середовище таких як я.

— У Вас на окупованій території лишилися рідні?

— Так, матір. Раніше був і батько, але його вже поховали. Я навіть не можу відвідати його могилу. Сепари телефонували і казали: «Приїдеш, і ми тебе повісимо». Старенькій матері за 70 років. Вона хвора на цукровий діабет, сидить на інсуліні і має проблеми з тиском…

— Напевно, у Вас немає можливості її забрати до себе?

— Вона все життя прожила у нашому місті. Зараз отримує росіянську пенсію. Звісно, я пропонував їй виїхати, але вона відмовилася. Тільки сказала, що у неї все гаразд…

— У Вашої матері проукраїнська позиція?

— Так, хоча вона росіянка на всі 100%. Моя матір родом з Курську. Але відомо, що частина території Курської області була заселена українцями. Мама дуже проукраїнськи налаштована, хоча навколо суцільна вата.

— Коли Ви залишали рідне місто, воно знаходилось під контролем бойовиків. Як відреагували на окупацію його мешканці? Вони були переляканими, чи поводилися як завжди?

— Байдужість, байдужість і ще раз байдужість — слова які описують ситуацію на Донбасі. Правда, дехто мав піднесений настрій і радів окупації. Як співав Володимир Висоцький: «…настоящих буйних мало». Але більшості було все одно, хто прийде до влади. Червоні, білі, або сині? Яка різниця. Головне, аби дали можливість красти і купувати ковбасу по два двадцять. Вони хочуть халяви. Один мій знайомий сказав: «Та я 5 тисяч гривень отримую за те, що шахтерки одеваю и спускаюсь в шахту. Халява». Це був приблизно 2013 рік.

На жаль, Донбас — це такий регіон, де люди мріють, щоб хтось прийшов і зробив для них красиве життя. Тому і прийшли кацапи, принісши з собою всі принади «рускаво міра». Донбас — це частина України, яка зазнали насильницького зкацаплення. У минулому році я приїхав до Києва і побачив тенденцію, що на 30 прізвищ лише два кацапських. У нашому ж Донецькому краї все з точністю до навпаки.

— Що робити з ватниками, після звільнення окупованих територій?

— З ними нічого не треба робити. Бажано, щоб до влади в містах приходили не кацапи, чи ватники, а справжні українці. Вони будуть прагнути зробити свої населені пункти кращими…

— Але ж настане день виборів і проросійськи налаштовані громадяни обиратимуть подібних до себе за духом…

— На жаль, будуть. Тому потрібен перехідний період, коли на Донбасі діятимуть військово-цивільні адміністрації. Їх працівників призначатиме гілка влади, підпорядкована президенту. До виборів нові керівники Донеччини мають встигнути зробити все, що від них залежить, аби потенційні ватники зрозуміли всі переваги життя на територіях, підконтрольних Україні. Але я побоююсь, що в черговий раз відбудуться політичні торги з місцевими князьками, на кшталт Рината Ахметова. Останні призначать своїх людей, і Донецьк знову залишиться кацапською провінцією у складі України. А це — найстрашніше, на мою думку, що може статися.

— Наскільки мені відомо, Ви добре знаєте історію України. Ви нею захоплювалися ще до початку війни?

— Я б, радше, сказав, що краще знаю історію Московії. Зацікавився цим питанням після початку війни. Історію Московії кожен може трактувати на свій розсуд. Більше того, існує кілька її варіантів. Я почитав труди однієї людини, вони мені здалися правдивими і такими, що відповідають дійсності. Маю на увазі Володимира Белінського і його книжки «Москва ординська» та «Країна Моксель, або Московія». Я з його думкою погоджуюся. Він намагається довести, що росіяни мають не слов’янське, а угро-фінсько-татарське походження. Але стверджувати, що я знаю гарно історію, я б не став. Я не вважаю себе фахівцем з даного питання, але маю власну думку.

— Які у вас ще є хобі?

— Мене захоплює політика. Аналіз подій, які відбуваються.

— Українська, чи міжнародна?

— Пріоритет відданий українській. Але сегментарно до її питань підходити не можна, бо є ризик зробити неправильні висновки.

— Як починався Ваш бойовий шлях?

— То окрема історія. У нас створювали донецький добровольчий батальйон, але зазначали телефони обласної міліції.

— Тієї, яка здала місто сепарам?

— Так, збирали «Донбас», а писали телефон відділу кадрів донецької обласної міліції. Розумієте, її керівництво не було ні патріотами, ні чесними людьми. Один із колишніх керівників просився на роботу до московитів, його не взяли, і він пішов в українську міліцію. Цю історію знають всі, вона правдива. А потім, тих осіб, які здавали сепарам міста на Донбасі, він призначав на відповідальні посади.

А чого варта ситуація на Костянтинівському блокпості? Українські військові співали гімн України, а в них над головами йшла черга з автоматів. Наказ її пустити дав той самий керівник, який на моїх очах у 2014 барикадував райвідділ від «нашестя бандерівців». Він дотепер керує поліцією у місті Костянтинівка. Як можна вірити таким людям?

— Ви намагалися приєднатися до лав «Донбасу»?

— У 2014 році я просився і в «Донбас» і в «Азов», але в результаті потрапив у «Дніпро-1». Втім, моє бачення ситуації відрізнялося від точки зору керівництва підрозділу, тому я вирішив перейти до іншого батальйону. Мені навіть пропонували його очолити, однак ситуація перегралася не на мою користь. Виявилося, що «беркутівець» (у часи Революції Гідності він займав посаду командира по роботі з особовим складом дніпропетровського «Беркута» — ред.) має кращий і багатший досвід. Зрозумівши, що у системі МВС достатньо запроданців, я перейшов у ЗСУ.

— Розкажіть про Ваш бойовий шлях у «Дніпрі-1».

— Нащо розповідати про те, що ми там робили? Були населені пункти, та й усе… Патріотизм не просте слово, хоча хтось його може вважати абстрактним загальним поняттям… Але я хочу наголосити ще раз: від менеджера не дуже кваліфікованого, але патріота буде шкоди значно менше, ніж від фахівця з минулим, пов’язаним з Партією регіонів. Останній просто пристосуванець. Для нього на першому місці: гроші, гроші і ще раз гроші.

— На Вашу думку, як так сталося, що колишнього «беркутівця» поставили командиром добровольчого підрозділу?

— Звісно, підрозділи, які очолюють «беркутівці» — то тупік. Це не є правильно. Втім, міністра внутрішніх справ можна зрозуміти: йому потрібні виконавці — ланцюгові пси, заплямовані особи, на яких є компромат. Ними легко керувати. Їм дали вказівку — і вони її виконали. А такі незалежні люди як я, влаштовують не всіх. Вони не схочуть бути гайкою у системі. Нащо ми потрібні зі своєю власною думкою?

Крім того, анонсована реформа МВС не відбулася. До керівництва не прийшли нові люди — і оновлення провалилося. До переатестації поліції у мене ще була надія на зміни. Я сподівався, що з правоохоронних органів і добровольчих підрозділів зокрема, підуть люди, які не мають жодного морального права там знаходитися. Втім, вони залишилися на своїх посадах. Атестація закінчилася, але нічого так і не змінилося. Тому сенсу перебувати у лавах МВС я для себе більше не бачив. Сказав в обличчя все, що я про них думаю і пішов у ЗСУ.

— Щоб Ви могли розповісти про «беркутівця», якого призначили командиром добровольчого підрозділу?

— Дуже старі мексиканці казали: якщо кобила здохла, з неї треба злізти. Не слід її бити, підіймати, чи кричати: «Но, вперед!». Все. Кобила здохла. Потрібно тільки вчасно це побачити і зробити висновки. Так само із добробатами. Якщо говорити про «беркутівця», мені цікаво як же ж він бідолашний змириться із офіційним введенням вітання «Слава Україні — Героям слава!».

Колись 14 жовтня 2016 року він прийшов на ранкове шикування і сказав: «Доброго ранку», я його попросив: «Пане командире, привітайте нас зі святом словами „Слава Україні!“. Так вже всіх привітали міністр внутрішніх справ і президент. Тепер відповідного привітання ми чекаємо і від вас». «Беркутівець» тільки подивився на мене як на ворога народу, але так нас і не привітав. Тому мені дуже цікаво, як він буде говорити «Слава Україні — Героям слава!». Для «беркутівців» це упівське гасло як свята вода, чи хрест для вурдалаків.

А добробат хай собі існує. Все нормально, я у ЗСУ. Там від мене є користь. Якщо в добробаті я не потрібен, значить знадоблюся в іншій структурі. Тому все, що було вчора, нехай залишається у минулому. А витрачати свою енергію на всіляких посіпак я більше не збираюся. Краще спрямую її вперед і рухатимуся далі. Попереду дуже багато завдань. Ми повинні зробити нашу країну Україною. Нам потрібна єдина держава без поділу на Західну і Східну.

— Війна на Сході йде вже 5 років. Що треба зробити українцям, аби вже нарешті звільнили окуповану частину Донеччини, Луганщини та Крим?

— Це складне геополітичне питання (сміється). Якщо ми ставимо неправильні завдання, то у нас перекошується думка, як їх виконувати. Звільнення окупованих територій лише наше сегментарне бачення. А цю ситуацію варто розглядати як геополітичне протистояння. Україна — всього на всього окрема клітинка на великій шахівниці міжнародної політики. Сюди відносяться також Сирія, Придністров’я… Тому, я б радив ширше дивитися на ситуацію.

— Геополітичне протистояння кого з ким? ЄС і США з Московською ордою?

— Я б сказав цивілізованого світу і здравомислячих людей проти Московії.

— Існує думка, що Донбас не поспішають звільняти, бо разом з територіями повернеться потенційно проросійський електорат.

— У мене є зворотне питання. Воно стосується людей, що так думають: а як вони уявляють процес звільнення? Піти в атаку і покласти тисячі життів? Тоді нехай вони самі лізуть вперед на амбразури. Не варто забувати, що кожне питання має свою ціну. Звільнити Донецьк і Луганськ? Будь ласка. Але ж скільки поляже наших хлопців?! Зараз за статистикою, не люблю цього слова, гинуть щодня один — два бійці. Якщо буде наказ «вперед», втрати можуть рахуватися у тисячах. Але хто візьме на себе таку відповідальність? Диванні патріоти? Думаю, навряд чи.

Нашою кінцевою метою має стати не лише звільнення окупованих територій, але й знищення гравця міжнародної арени під назвою Росія. Або, хай він буде трохи трансформований і стане слабшим. Думаю, його нейтралізація зробить світ спокійнішим. А щоб знищити Московію без втрат, треба рухатися наступним шляхом: санкції, санкції і ще раз санкції.

— Тобто, Ви вважаєте, що Росію можна задавити санкціями?

— Уже давлять. Все відбувається просто під копірку за сценарієм ліквідації СРСР. Хіба, що стоїть питання часу, коли це станеться: за рік, за два, за три, чи за п’ять. Але рано чи пізно, це має відбутися.

— Коли, на Вашу думку, закінчиться війна на Донбасі? Це питання турбує мільйони українців.

— Це знову геополітичне питання. Щоб на нього відповісти, лише аналізу подій в Україні недостатньо. Все значно масштабніше. Існує безліч чинників, які впливають на ситуацію в Україні. У першу чергу, багато, що залежить від Європи і США.

Звісно, можна моделювати поведінку дєдушки Кабаєва (Путіна — ред.). Можливо, він чекає на результати президентських перегонів в Україні і хоче, щоб до влади прийшла підконтрольна йому людина.

Але на мою думку, закінчення війни слід очікувати в наступному році після виборів голови держави. Є серйозні дядьки, які мають підготовлений сценарій дій. У датах він може відрізнятися на день — два, чи на кілька місяців від запровадження у життя. У ньому прописано, коли ці серйозні дядьки оприлюднять результати розслідування катастрофи Boeing 777 рейсу MH 17, падіння літака Леха Качинського, а також введення чергових санкцій проти московіі. Тому пророчити, коли закінчиться війна — справа невдячна. А поки нам треба робити своє: будувати Україну.

— Після закінчення війни Ви плануєте продовжити службу, чи реалізувати себе на так званому мирному поприщі?

— Службу продовжувати — ні. Це дуже легко.

— Чому?

— Хочу змінювати на краще своє місто, чи навіть область. Я прагну зайняти активну громадянську позицію, брати участь у виборах: депутатських місцевого значення, чи мерських. Але я розумію, що це дуже складно…

— Чому дуже складно?

— Людина, яка вперше чує про мої плани, може назвати їх нереальними… Розумієте, зараз в Луганську і Донецьку все зруйновано. Колись доведеться наводити лад. Виникає питання: «Хто це робитиме». Тут на заваді може стати влада. Нічого доброго не вийде, якщо вона призначатиме когось із посіпак місцевих князьків. Я звертаюся до хлопців, які боронять Україну: «Балотуйтеся на виборах, очолюйте сільради, ставайте депутатами! Беріть владу до своїх рук і щось робіть! Треба йти і перемагати!».

— Як, на Вашу думку, інтегрувати Донеччину та Луганщину в Україну, після їх звільнення?

— Депутати ухвалять дуже красивий і правильний закон. Але, як я уже казав, питання полягає у виконавцях. Наприклад, мером може стати такий собі Аброськін (заступник голови Нацполіції України — ред.) І що з того вийде? Він буде намагатися лише паплюжити і заважати. Звісно, напишуть гарну державну програму, але через її виконавців ми можемо зробити крок вперед і два назад. Щоб цього не сталося, її виконувати повинні патріоти. Але чи захоче влада їх призначати на важливі посади?

— Саме тому Ви плануєте повертатися до рідного міста?

— Безперечно, я маю бажання наводити лад, але воно може зникнути. Це станеться, якщо знову все продадуть місцевим князькам типу Ахметова. Звісно, буде важко, але треба нарешті вже зрозуміти: «Якщо не ми, то хто?». Ми самі причина наших поразок. Навіть Михайло Булгаков, якого я вважаю татарським письменником, писав: «розруха в наших головах». Тому, треба починати із себе, братися за розбудову України — і буде нам щастя.

Ірина Сатарова