Небо в клітинку. В гостях у довічників

Живуть довічники у невеличких камерах-двушках. Від довгого тюремного коридору їх відділяє решітка та масивні залізні двері. Біля кожної камери висять таблички з інформацією про засуджених, обрамлені світлою дерев’яною рамою. У них ПІБ довічника, його фотка, стаття Кримінального кодексу, за яку він покараний і дата початку ув’язнення. На деяких табличках можна побачити таку собі особливу примітку — «схильний до суїциду».

— Нічого не маєте із списку забороненого?- запитує черговий на КПП слідчого ізолятора у Дніпрі. Перед відвідинами установи виконання покарань, журналістка і представниця правозахисної групи «Січ» Марина Давидова наполегливо просить залишити в автівці мобілки і гроші. Їх брати із собою зась. Черговий у журнал переписує дані із наших документів та залишає в себе паспорти. Замість них видає по дерев’яному номерку. Ми заходимо у невеличку кімнату КПП, облицьовану світлим кахлем, ставимо сумки на маленький білий столик і показуємо їх вміст працівнику СІЗО. Ми — це вже згадана вище Марина Давидова, помічник народного депутата Андрій Бачинський, який нечасто відвідує подібні заклади і я — повнісінький неофіт.

Після перегляду речей нас ведуть до начальника установи Миколи Биховця. Його приймальна має доволі скромний вигляд. Два столи, поставлені літерою «Т», офісне крісло, стільці для відвідувачів, шафа та ікона Божої Матері над дверима. В принципі кабінет без навороченого декору. На телефонні дзвінки Мкола Биховець відповідає, що трохи зайнятий. У нього в приймальні помічник депутата і дві журналістки. Після невеличкої розмови він, у супроводі ще кількох працівників СІЗО, веде нас до довічно ув’язнених. Марина Давидова має опитати їх, чи, раптом не порушуються, їх права. Варто зазначити, що ми прийшли без попередження. Саме так, зазвичай, і відбуваються правозахисні моніторинги у місцях позбавлення волі.

Всього у корпусах установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області № 4 (такою є повна назва) щоденно мешкає від 1750 — 1800 осіб. Звісно, з поправкою на їх від’їзд на судові засідання, госпіталізацію у міські лікарні, прибуття «новеньких» і, врешті решт, закінчення строку покарання.

Довічники мешкають на п’ятому поверсі відносно нового корпусу, збудованого у 1996 році. Всього їх 25. Дивлячись на будівлю тюрми, можна зрозуміти, чому зірки російського блатняка співають про небо в клітинку. В’язні із невеличких, квадратних віконечок у своїх камерах, власне, і бачать світ. Ґрати мають не прямокутні, чи ще бозна-які візерунки, вони чимось нагадують аркуші у клітинку.

Живуть довічники у невеличких камерах-двушках. Від довгого тюремного коридору їх відділяє решітка та масивні залізні двері. Біля кожної камери висять таблички з інформацією про засуджених, обрамлені світлою дерев’яною рамою. У них ПІБ довічника, його фотка, стаття Кримінального кодексу, за яку він покараний і дата початку ув’язнення. На деяких табличках можна побачити таку собі особливу примітку — «схильний до суїциду».

Працівники тюрми відкривають тяжкі двері однієї з камер. Від двох її мешканців — чоловіків віком 50+ нас відділяє сіра залізна решітка. Один в звичайному одязі, інший — в робі. Інтер’єр камери мене, чесно кажучи трохи здивував. Біля нар — стандартної меблі для таких місць, красувався ввімкнений на ICTV плазмовий телевізор. Уже потім начальник СІЗО пояснить, що деякі із довічників — люди при грошах. Вони сприймають тюрму як свій дім і намагаються облаштовувати камери на свій смак. Хоча, звісно, плазма є далеко не у всіх ув’язнених.

Погодився із нами говорити чоловік, одягнений у новеньку темно-синю робу та полосату тільняшку. У спілкуванні — усміхнена душка.

— Так тюрма — ж це не курорт, — відповів він Марині Давидовій, яка поцікавилася, як йому живеться за ґратами. Медичним обслуговуванням чоловік задоволений. Тюремні лікарі приділяли йому увагу та врачували його грибок. Харчування ніби норм. Єдине що не подобається цьому усміхненому в’язню — вихід його камери на сонячну сторону. Улітку в ній спекотно до нестерпності. А так в принципі, йому нема на що скаржитися.

Мешканець іншої камери (уже зі звичайним телевізором, а не плазмою) — чоловік середнього віку медичним обслуговуванням у тюрмі не настільки задоволений. Говорить, що дуже проблемно звернутися до стоматолога.

Принаймні двоє з довічників мешкають у одиночних камерах. Не вдаваючись у подробиці, Микола Биховець пояснив, що в таких умовах тримають тих, з ким не бажають жити інші в’язні. З одним із таких довічників нам дали можливість поспілкуватися. Він — невисокий на зріст чоловік 1984 року народження. Почав невиразно намагатися розповісти про своїй проблеми. Його матір позбавили батьківських прав, але вона зберегла для нього немалу суму грошей. Однак він їх забрати не може, а ще у нього вкрали паспорт. Цей в’язень спілкувався так, ніби знаходився у процесі активної втрати комунікативних навичок.

Серед довічників випадкові трапляються рідко. Усі ці люди засудження по 115 статті Кримінального кодексу України. Тобто, за умисне вбивство, в різних, залежно від її частини, варіаціях. Вони лапчики, зайчики, та інші масики лише на перший погляд. До того ж не варто забувати, що довічне ув’язнення запровадили як альтернативу смертній карі.

— Якщо ви з ними поспілкуєтеся подовше, вони вам прочитають цілу лекцію про продажних суддів та покидьків-прокурорів. Почнуть вас переконувати у своїй невинності, давитимуть на жаль. Знаєте, я б на табличках, окрім статті Кримінального кодексу, написав би пару слів про їх «подвиги». На кшталт: засуджений за вбивство неповнолітньої, притягнений до відповідальності за позбавлення життя двох жінок і так далі, — сказав начальник Микола Биховець.

У тюрмі в’язням є де відмолювати гріхи. Заходячи на п’ятий поверх, можна побачити ряд ікон на стіні. Завертаєш за кут — і бачиш маленьку кімнату-капличку Петра Калинишевського.

— Постійного священика у нас поки немає. Зазвичай, в’язні моляться самі, — сказав Мкола Биховець.

За гарну поведінку засуджені можуть відпочити у кімнаті з доступом до Інтернету. Тут є комп’ютер, а також тенісний стіл і гарний великий білий диван. Приймають душ в’язні раз на тиждень, а гуляють на вулиці одну годину на день. У цій установи виконання покарань фабрик, де б працювали засуджені поки немає. У планах керівництва побудувати швейну майстерню.

Раз на два тижні ув’язненим дозволяються тривалі побачення з рідними до 3 діб. Для цих справ обладнали спеціальну кімнату. Тут є всі необхідне — два ліжка: двоспальне та одномісне, столик і стільці. Кімната чистенька, схожа на номер у недорогому готелі. На тривалі побачення запрошують і довічників. Дехто з них, не дивлячись на примарну перспективу звільнення, зміг облаштувати особисте життя. Тут навіть бували тюремні весілля…

Після завершення візиту, в обмін на дерев’яні номерки, нам повернули паспорти. Враження від знайомства з довічниками змішані. Вони відібрали життя в інших, перетворивши своє на бліду подобу нормальності. Вони просто існують. І зробити життя повноцінним, дорога плазма, або навіть свідоцтво про шлюб, допоможуть навряд чи.

Ірина Сатарова