«Взули» і забули… Про геноцид середнього класу в Україні

«Середній клас — це немічне ягня між левом і тигром. Пішов від одного — якраз потрапиш в пащу іншому…».

Цитата з роману-утопії Джека Лондона «Залізна п’ята», написаного в далекому 1907 р., якнайкраще характеризує нинішнє становище в Україні донедавна досить різномастого і продуктивного прошарку працюючого населення, яке упродовж 25 років Незалежності проявляло дива самовиживання і самозабезпечення, при цьому віддаючи чималу частку власних прибутків у скарбницю держави.

Після трьох років панування «цинічних бариг», вітчизняний малий і середній бізнес конає на очах і вже практично не в змозі виконувати свою одвічну роль — фундаменту економіки успішної країни та подушки її безпеки у кризових ситуаціях.

Саме так — об’єктивно не може, а не «не хоче», як силяться доводити провладні пропагандисти.

У цей же час «боксер-євромер» Кличко скеровує бульдозери на кіоски київських торговців дрібним крамом, ніби прокладає символічний шлях до «життя по-новому». Повалення «ПриватБанку» демонструє відсутність будь-яких бар’єрів для влади у її бажанні міцно тримати руку на пульсі не лише ключових фінансових артерій держави, а й найменших капілярів, що живлять суспільний організм. Осоружна голова Нацбанку України й, за сумісництвом, кума Петра Порошенка упроваджує масштабну аферу по експропріації грошей у народу: першим дзвіночком стало обмеження вільного обігу готівки (лише до 150 тис. грн.). Як ми добре розуміємо, мова йде не про навіювані з телеекранів жахи щодо «тіньових», «корупційних» покупок квартир, машин і коштовностей (хто усе ще має можливість одноразово витрачати такі суми, той витратить їх попри усілякі запобіжники) — замахнулися на будь-які товарно-грошові і товарообмінні операції, включаючи соціальні, волонтерські, благодійні, медіа-проекти.

За сукупністю нюансів, йдеться про дещо відмінне від наведення фіскального порядку.

Наростаючий тоталітаризм держави у грошово-фінансовій сфері означає намір узяти за горло оцей самий середній клас, як найменш підконтрольну «системі» розгалужену бізнесово-громадянську спільноту, за своєю природою завжди готову постояти за свої інтереси. Справжніми ж бо рушіями попередніх Майданів, що знесли Кучму і Януковича, були не студенти-ідеалісти й не карикатурні бабусі в каструлях — Помаранчеву та Революцію Гідності здійснила обурена «бєзпрєдєлом» можновладців дрібна і середня українська буржуазія. Її ж національно свідомі представники винесли на своїх плечах основний тягар фінансових витрат першого року війни з Росією, зокрема, узявши на безпосереднє утримання армію та усю допоміжну інфраструктуру.

Тож, знекровлення і придушення середнього класу — це наочний доказ ідентифікації збанкрутілою владою свого справжнього ворога. Забитий бюджетник, недбайливий студент на щомісячній пайці зарплати чи стипендії ніколи не загрожуватимуть владі. Так само і пенсіонер, заляканий вигнанням з квартири за несплату комірного, не ризикне протистати ліквідації останніх соціальних гарантій.

Виходячи із зазначеного, як можуть вчинити з підприємцями у найближчій перспективі?

1. Силоміць загнати їх у вмираючі банки (заодно подерибанити останні на «кишенькових» тимчасових адміністраціях), за що відповідатиме керівництво НБУ.

2. Отримати всю картину ще живих бізнесів й нарахувати податки «заднім числом» у обсягах, як того заманеться фіскальній сарані під орудою Гройсмана (котрий цинічно назвав своїх підручних «чорною податковою сотнею», не надто переймаючись сюр-аналогією із «Сотнею Небесною»).

3. Переважну більшість тих, для кого податки і штрафи виявляться «непідйомними», передадуть до рук вже сформованої армії рекетирів у вигляді т.зв. приватних судових виконавців, таких собі «титушок від Гройсмана», добре навчених лиш одному: гроші не пахнуть; віджаті ж фірми, ідеї і ресурси — відійдуть новим «господарям в законі».

По факту, Порошенко і Ко проявили себе як набагато більш жорсткі і підприємливі менеджери, ніж найстійкіші і удачливіші суб’єкти МСБ України.

Прийшовши до влади на хвилі Євромайдану, діючий Глава держави тепер гасить цю хвилю, спускаючи усіх собак на справжніх поборників нашого спільного євромайбуття…

Що ж воліють робити ті, хто опинився під пресом та в ролі нелюбів правлячої верхівки?

Найпростіше для них — зачинити офіси, призупинити усі офіційні види діяльності й, за можливості, сховатися у виробничо-економічну «тінь».

Судячи з даних державної статистичної служби, саме цей тренд став сьогодні найбільш масовим.

Так, за 3 роки економічних реформ в дусі «офшорної євроінтеграції» Україна, загалом, позбулася 64,2 тис. підприємств різного профілю діяльності, зокрема, за 2016-й, порівняно з 2015-м роком, кількість економічно активних підприємств скоротилася на 18,9 тис. суб’єктів господарювання.

На жаль, аналіз цифр не корелює з реляціями Уряду про ріст національного ВВП на 1,5%, тим паче не підтверджує тези про завершення депресії і відновлення економічного росту. Справа у тім, що ріст ВВП, тобто збільшення об’ємів виробництва товарів і послуг, відбувається на фоні випереджаючого скорочення виробничих одиниць — фірм і підприємств, котрі власне й виробляють оці товари і послуги.

Симптоматично, що «фірмопад» охопив практично усі галузі економіки. Найбільше постраждала оптова і роздрібна торгівля (типова ніша вітчизняного малого і середнього бізнесу): станом на 1 листопада 2016 р. до аналогічної дати 2015 р. кількість підприємств тут скоротилася на 11 650 од. Другим у анти-рейтингу стало будівництво (зазвичай тісно прив’язане до фірм-субпідрядників і постачальників), з якого торік вибуло 4724 компанії. Науково-технічна діяльність позбулася 4685 фірм і організацій, переробна промисловість — 3528. Реально працююча базова галузь, сільське господарство, попри зібрані великі врожаї, продовжила втрачати суб’єктів господарювання — мінус 1784 од. за минулий рік. Сфера інформації та телекомунікацій, один з найбільших осередків приватної ініціативи та потенційний «движок» економічного росту, втратила 1679 суб’єктів тощо.

Натомість, стрімко зросло число підприємств т.зв. адміністративного і допоміжного обслуговування (реформи в дії!) — аж на 7817 од. На 1048 од. порівняно з 2015 р. збільшилася кількість організацій, пов’язаних з охороною здоров’я і соцдопомогою. На загальному фоні, також істотно пожвавилися (плюс 7237 од.) суб’єкти надання «інших послуг» — ця залишкова статистична категорія, серед іншого, включає діяльність громадських організацій, яких під «своїм крилом» та за бюджетний кошт нині активно зрощує і використовує влада, зокрема, на периферійному рівні.

Отже, реальний сектор економіки — відпочиває, тоді як соціальний гіпноз і PR — процвітають…

Регіональний вимір зазначеної тенденції лише підтверджує національний масштаб проблеми, адже кількість активних підприємств і фірм помітно скоротилася у більшості областей. «Лідером» тут виявилася столиця України, де за рік вибули з економічного життя 8776 підприємств, на другому місці — Харківська область, мінус 3819, після неї — Львівська, мінус 1322, Одеська, мінус 1281… Водночас, якимось чином, попри війну і розруху, в 2016 р. Донецький регіон потрапив у категорію найменш постраждалих — тут припинило існування лише 383 підприємства, а економіка Луганської області взагалі «приросла» 313 новими суб’єктами господарювання… Воістину, справжні дива творять щирі наміри ефективно освоїти бюджетні кошти в зоні «АТО»!

Глибоко турбує й інший спосіб представників середнього класу заявити опосередкований протест антиукраїнській, антинародній владі — включитися у потік масової еміграції за межі Батьківщини.

Не суть важно — тимчасовий це виїзд на сезонну, контрактну чи наукову роботу, наодинці чи з сім’єю, в надії здобути «ПМЖ» або певний легальний статус у інших країнах. Головне, що безтолкові, безрукі й немічні нікуди не посунуться — з України їдуть кращі і самодостатні за критеріями сучасного глобалізованого світу. Відтак, втрачаючи представників середнього класу, наша країна перетворюється на територію скорої суспільно-гуманітарної катастрофи.

Шокує, що достеменно знаючи про цю проблему та фіксуючи наростання загрозливих демографічно-міграційних явищ (наразі за кордоном тільки легально працює до 5 млн. українців), уповноважені державні інституції мало не хизуються своєї участю у створенні на чужині «комфортних умов» для співвітчизників: «МЗС України робить усе можливе, щоб українець за кордоном був повністю захищеним і відчував європейський цивілізований підхід до своїх потреб».

Інтерпретація загальнодоступної статистики і тут дозволяє казати про ознаки цілеспрямованого геноциду вітчизняного продуктивного (креативного) класу.

Так, Євросоюз у 2015 р. видав громадянам нашої держави 500 тис. дозволів на тимчасове проживання, або майже 20% від усієї кількості таких документів. У 2016 р. сама лише Польща видала українцям 120 тис. постійних посвідок з правом працевлаштування і понад 1,3 млн. — тимчасових. В 2017 р. у конкуренцію з Польщею за право поповнити власні трудові ресурси за рахунок припливу українських робітників, а також кваліфікованих спеціалістів включилася Чехія, у парламенті якої активно дебатується питання відповідної лібералізації національного законодавства. Але перше місце за кількістю українських заробітчан стабільно посідає країна-агресор Російська Федерація, де офіційно числяться працюючими 2,5 млн. українців, а враховуючи тих, що їздять вахтовим методом та робітників-нелегалів, в середньому щороку — до 4 млн. чол.

«Державотворча» стратегія правлячого режиму уподібнена життєвому циклу дивної рослини наймення «скажений огірок»: виплекавши всередині себе своє насіння, це їжакоподібне плюється й стріляє ним по усій окрузі, відтак, саме перетворюється на пусту висохлу шкарлупку.

Парадоксально, що і рослина, і влада незвичним чином дбають про самозбереження. Зокрема, остання витискає за кордони України усе більшу кількість «зайвих ротів» і «критичних умів». Так оптимізуються витрати зі спустошеної бюджетної годівнички, нівелюються соціально-протестні настрої, понижується загальний рівень ентропії в системі «влада — суспільство». У принципі, з легкістю ставши валютним наркоманом на гачку іноземних кредиторів, команда «реформаторів» не надто опирається й їх баченню щодо «корисного» народонаселення: за завітами Мадлєн Олбрайт, 20 мільйонів душ уповні вистачить для проживання на теренах десь між ЄС і РФ та праці в агросекторі, видобування залізної руди, рубки лісів й обслуговування супутньої інфраструктури (електростанції, залізниці, порти)…

Отже, варто констатувати, що розпорошення і втрата середнього класу — це антидержавний злочин, пов’язаний з добровільною здачею зовнішнім колонізаторам головної конкурентної переваги сучасної України — доволі великого прошарку освічених, компетентних спеціалістів у різних сферах.

Показово, як швидко окресленим станом справ скористалися, передусім, головні наші вороги.

Так, нещодавно російський віце-прем'єр Дмитро Рогозін публічно заявив, що РФ готова приймати українських авіаконструкторів, створюючи для них усі робочі і побутові умови. Меседж пролунав на фоні кризи вітчизняного авіапрому: київський завод «Антонов» і Харківський авіаційний завод у 2016 р. не змогли продати жодного літака, а самого головного конструктора «Антонова»Дмитра Ківу запросили на роботу в Азербайджан.

Набирає обертів й процес переманювання до РФ українських «воєнспеців»: так, в грудні 2016 р. той таки Дмитро Рогозін під телекамери росЗМІ вручив російський паспорт українскому вченому Ігорю Гашененку, спеціалісту у сфері ВПК. Зі слів головного «смотрящого» за ворожою мілітарною машиною, «в России рады и далее принимать в нашу оборонную семью высококвалифицированных специалистов с Украины». Ряд інших свідчень у ЗМІ і соцмережах засвідчує аналогічний інтерес росіян до наших інженерів, енергетиків, хіміків, біологів тощо, які вимушено втратили роботу.

Як результат, якщо всередині 2000-х років в українській економіці домінував 3-й технологічний уклад (біля 55%), то за період 2014−2016 років його питома вага зросла приблизно до 80% (для порівняння: найбільш розвинені країни світу живуть у 5-му укладі, деінде переходячи до 6-го).

Не бариться й сусідняБілорусь, зацікавлена у залученні українських лікарів, гарантуючи їм житло і зарплатню у 350 дол. США. Вже зараз наміри урядовців реалізувати загальнодержавну медичну реформу спотикаються об гострий дефіцит медперсоналу в суміжних з ЄС районах України, звідки медики роз’їхалися у сусідні Польщу, Угорщину, Румунію, Словаччину. Як кажуть, далі буде…

Наміри «протоптати доріжку» з України демонструють й хіміки-технологи, яких усе більше опиняється на вулиці через розвал на підприємствах галузі, флагманом серед яких є Одеський припортовий завод (ОПЗ), наразі призупинивший свою роботу. Втім, на спеціалістів ОПЗ чекають в Алжирі, пропонуючи стабільну роботу і зарплату у 2 тис. дол. США, не кажучи вже про профільні підприємства Польщі і Росії.

Справжню втечу з України влаштували програмісти, яким набридло жити «під ковпаком» і ходити на безглузді допити до СБУ. На свою біду, вітчизняні IT-компанії належать до небагатьох «смачних» активів, що ще ворушаться в Україні й інтегровані у світову систему розподілу інтелекту і капіталів. Тому-то відчувають на собі апетити привладної зграї, що «віджимає» і підминає під себе такі бізнеси. Українського айтішніка раді бачити усюди — в Євросоюзі, РФ, Білорусі, Ізраїлі, США, тож швидкість «виштовхування» програмістів за межі України досягла 6 тисяч спеців на рік.

З викладеного випливає, що у осяжній перспективі найбільш комфортними «спаринг-партнерами» для Порошенка і його кліки мають лишитися всюдисущі чиновники й силовики, ожебрачені бюджетники і виморочні пенсіонери, загнані на приватні латифундії безправні селяни, люмпен-пролетарії, а також «ланцюгові песики демократії» — селекціоновані журналісти та мас-медіа. З таким акторським колективом грай хоч яку політичну виставу, висувайся на другий або й третій президентський термін, воюй з Кремлем аж до останнього українця — підтримка забезпечена!..

Ось тільки чи влаштує такий образ майбутнього середній клас — принаймні, його незрадливе національно-патріотичне крило, представники котрого зросли й подорослішали в лоні Незалежної України, спромоглися не «лягти» під жодну злодійську владу, не спокусилися на зазивання популістських партій, не породичалися з криміналітетом, не від’їхали за моря у пошуках кращої долі, натомість, поклали душу й тіло на вівтар свободи і суверенітету своєї Батьківщини?

Завдяки цим чеснотам вони на практиці пізнали універсальний секрет перемоги над неправедними властителями: тільки єдність громадянського суспільства дозволяє дієво контролювати владу і перешкоджати вчиненню нею злочинів проти Конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Як вірно сказав великий і сумний пророк долі Західної цивілізації, один з найбільш відомих американських літераторів сучасності Джордж Оруелл, «Нам, представникам середнього класу, крім правильної вимови, втрачати нічого».

Тож, сподіваємось, не за горами той час, коли в стольному Києві і по всій Україні пролунають правильні слова, вимова і смисл яких будуть близькими і зрозумілими кожному.