Війна і життя. Погляд волонтера та батька полеглого

— Олег — мій друг, — розповідає модератор зустрічей «ПТСР. Війна на трьох» капелан Дмитро Поворотний. — Ми знайомі з 2014 року і разом їздимо на передову. Я Олега називаю своїм Кентавром. Він має машину, не відмовляє у допомозі і працює на нашу перемогу. Сергій Степанович — батько загиблого у ІЛ-76 десантника Павла Ніконова. Пан Сергій — зріла людина, яка знає сенс життя. Після смерті сина займається волонтерством, а також очолює громадську організацію: «Родинне Коло загиблих Героїв Дніпропетровщини».

Олег Тютюнник та Сергій Ніконов розповіли про своє життя, війну і мрії на зустрічі «ПТСР. Війна на трьох у духовно-культурному центрі «Українське подвір’я» у Дніпрі. На заході побувала і кореспондент і-ua.tv. Далі — у форматі розмови.

Отець Дмитро: Олеже, чим ти жив до війни і про що мріяв?

Олег Тютюнник: Я народився і виріс у Дніпрі. Був, мабуть, звичайнісінькою радянською дитиною з такими, як і в тисяч інших, радянськими батьками. Коротше кажучи, все як у всіх. Закінчив школу, вступив до університету, але його, на жаль, так і не закінчив. Жив буденними справами та вирішував свої питання.

Отець Дмитро: Після отримання Україною незалежності багато людей були, в плані патріотизму, байдужими. Яким був ти?

Олег Тютюнник: Я байдужим не був. Десь у років чотирнадцять почув від своїх родичів про Голодомор. Правда про події 1932 — 1933 років змінила мій світогляд. Відтоді пазли, які мені щедро видавали в школі, перестали між собою складатися. А це могло означати тільки одне: нам нав’язували неправильну картину світу. У пошуках істини я ознайомився з великою кількістю різноманітних джерел. У результаті, у мене склалося нетипове для «совкової» доби бачення української історії і ставлення до так званого радянського інтернаціоналізму.

Мене вперше назвали фашистом у 1986 році. Однокласникам не сподобалися мої спроби підняти питання, що українці — це окрема історія та окремий погляд на багато речей. Він не кращий і не гірший, а просто свій. На той момент мені було шістнадцять років.

У буремних 90-х до мене прийшло розчарування. Чесно кажучи, навіть з’явилися думки покинути Україну. Але розчарування тривало недовго, мабуть, із рік. Потім життя почало налагоджуватися. У мене народилися два гарних сини. Я пишаюся своїми хлопцями, вони мені дуже допомагають.

Хочу сказати, що я трошки брав участь в Помаранчевій революції і їздив до Києва на Майдан. Ішов крок за кроком до українізації суспільства та відокремлення нашої держави від «совка». На превеликий жаль, війна з Росією не стала для мене несподіванкою. У 2008 році, коли проти Грузії почалися бойові дії, я зрозумів, що ми — наступні. Росіянам навіть не треба вводити армію. Вона вже є у Криму. Її потрібно тільки розвернути. А ще, у 2014 році я зрозумів, що таке щастя. Це коли люди, які для тебе багато значать — по один бік із тобою.

Отець Дмитро: Сергію Степановичу, тепер ваша черга. Чим Ви жили до війни? Що було у вашому житті головним? Звідки Ви родом?

Сергій Ніконов: Питаєте про моє життя до війни? Заробляв гроші, побудував одну хату, потім іншу, займався бізнесом, пов’язаним з автомобільними запчастинами. Проживав життя звичайної людини. Я народився в 1962 році, у Росії, в селі Чулкове, Скопинського району Рязанської області і мешкав там до повноліття. Потім була армія. Згодом, завдяки строковій службі, я опинився в Дніпрі, де і познайомився зі своєю дружиною Антоніною. У нас народилася донька, і ми переїхали до Росії. Згодом, повернулися в Україну.

Про своє коріння можу сказати, що у мене батько з Рязанщини, а мама з Воронежчини. На малій маминій батьківщині, на той час, ще залишалися українські поселення. Вони дуже відрізнялися від російських. Якщо завгодно, здавалися милішими та затишнішими. Там усе було по-іншому: і подвір’я, і кухня, і навіть бабуся розмовляла на іншій мові. Це все відклалося у моїй підсвідомості. У школі мені розповідали про жовтенят та піонерів, вели пропаганду, нав’язуючи ідентичність радянської людини. Потім почав читати іншу літературу і зрозумів, що ми жили на брехні, на якій зараз продовжує існувати Росія. Але після закінчення школи, «совкова» пропаганда, на жаль, нікуди з мого життя не поділася.

У армії разом зі мною службу несли: білорус, литовець, багато росіян з Рязанської області та українці. Ми — молоді хлопці намагалися дружити, але все одно не обходилося без конфліктів і сварок. Я досі пам’ятаю слова нашого підполковника: «Не верь хохлам, они продадут». Мені тоді було 18 років і, чесно кажучи, я дуже здивувався його висловлюванню, бо вважав, українців цілком нормальними хлопцями. Невдовзі мені має виповнитися п’ятдесят сім. Зараз я розумію, що підполковник навмисне мене налаштовував проти українців. Згодом я усвідомив, що чим швидше Україна відійде від радянщини, тим краще заживуть мої діти та онуки.

У 2004 році я не був на Майдані, але підтримував революцію. У Дніпрі стояла помаранчева палатка і я підходив, щоб поспілкуватися з людьми. А ось національна свідомість до мене прийшла за часів президентства Віктора Ющенка, коли почали підійматися теми Голодомору. Бабуся моєї жінки, розповідала, як у Харківській області знесилені люди падали просто на вулиці. У той час я сперечався на авторинках з людьми щодо Голодомору. На жаль, вони не розуміли, наскільки важливе підняття цієї теми для встановлення історичної справедливості і пробудження національної свідомості.

Отець Дмитро: Чи могли Ви подумати, що Ваше життя зазнає настільки кардинальних змін? Олег відчував, що після російського нападу на Грузію наступною стане Україна. У Вас були подібні думки?

Сергій Ніконов: Чесно кажучи, ні. Мені пригадується діалог з моїм товаришем: «Єдина держава, яка могла на нас напасти — це Росія», — говорив він — «Чому?», — із здивуванням запитував я. — «Бо у них до України є територіальні претензії». Чесно, я раніше і повірити не міг, що буде війна. Коли все почалося, мене охопили почуття нерозуміння та розгубленості. Далі була злоба, а зараз — байдужість. Географія розселення моїх родичів сягає від Калінінграду до Дальнього Сходу. Раніше із ними були нормальні стосунки, а тепер спілкуюся тільки з сестрою.

Отець Дмитро: Олеже, коли для тебе почалася війна?

Олег Тютюнник: Мабуть, з кримських подій. Але для початку, хочу розповісти, наскільки позитивно мене вразило Дніпро у 2014 році. Я був 26 січня під ОДА (у цей день тітушки побили дніпровських євромайданівців — ред.). Мешканці міста зібралися на мітинг, неначе бажали прокричати на всю Україну: «Послухайте і нас. Чому ви вирішили, що дніпряни проти Майдану?». Мене дуже здивував розвиток подій у Дніпрі.

Отець Дмитро: Чим саме? До ОДА підійшло багато людей?

Олег Тютюнник: По-перше, я здивувався наскільки багато різних людей прийшли підтримати Майдан. Серед них були і обезбашені молоді хлопці у лижних куртках, і особи більш поважного віку. Мені запам’яталася одна пара: вона у хутряному манто, він — огрядний дядько у кашеміровому пальто. Вони йшли разом із нами і вигукували наші гасла. Тоді, мене дуже здивував емоційний підйом. Я не очікував, що Майдан підтримає стільки дніпрян.

Раніше, чесно кажучи, я ставився до Дніпра як до такого собі «свін-сіті», бо мав з чим порівнювати. У 2011, 2012 та 2013 роках, я подорожував з дружиною по Західній Україні. Думаю, не відкрию таємницю, якщо скажу, що наше місто брудне та неохайне. Я його не любив, але весною 2014 року, дуже сильно змінив до нього своє відношення.

А тепер повернемося до теми війни. Вона почалася для мене із перших чисел березня, коли виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов назвав захоплення Криму агресією і оголосив мобілізацію. Хоча, за станом здоров’я я в армії не служив, але як і більшість моїх друзів та знайомих, у 2014 році пішов до військкомату. Там мене записали і сказали: «Ми про вас знаємо, якщо треба — викличемо. У очікуванні минув місяць. У травні я знову прийшов до військкомату і отримав таку ж саму відповідь. Але я сидіти зі складеними руками не хотів. На той час я вже мав однодумців і почав подорожі на Схід. З тобою, отче, ми познайомилися у червні, і перша наша сумісна поїздка була до зенітно-ракетного полку. Вона, здається, припала на 20 червня. А тоді вже закрутилося: Краматорськ — Слов’янськ — Піски…

Отець Дмитро: Майже вся лінія фронту.

Олег Тютюнник: Мене дуже муляло, що молоді хлопці захищають країну зі зброєю в руках, а я цю зброю не взяв. Але військові і добровольці мене заспокоювали: «Олеже, велике тобі дякую за те, що ти робиш. А бігати зі зброєю в руках вистачає кому».

Отець Дмитро: На той час допомога з тилу була дуже важливою.

Олег Тютюнник: Я дивився свої старі записи за 2014 — 2015 роки. Поїздки на Схід були практично кожного тижня.

Отець Дмитро: Так, обов’язково по одному, по два рази на тиждень.

Олег Тютюнник: З грудня ми почали допомагати цивільним. Їздили у Верхньоторецьке, Новобахмутівку, Мар’їнку і Красногорівку. На Різдво 2015 року вивозили діточок із Красногорівки. Тоді були потужні бойові дії. Фактично, ми забирали малих з під обстрілів.

Отець Дмитро: Ти маєш життєвий досвід. Що тебе під час війни вразило найбільше? Може розповіси про якісь епізоди?

Олег Тютюнник: Дуже вразили люди, які взяли до рук зброю. Вони не воювали, не мали ніякого армійського фаху, не знали, що таке бойові дії, але дуже швидко навчилися мистецтву війни. Це перше і доволі потужне враження, яке здійснило світоглядний переворот.

Друге — мешканці фронтових населених пунктів. У перших числах грудня 2014 році ми заїхали у Верхньотороцьке (Ясинуватський район Донецької області — ред.), щоб навести довідки, чим допомогти місцевим. Можливо, хвилин 10 пробалакали з храмовим сторожем, а потім поїхали. Після нашого від’їзду минуло 10 хвилин, як на місце, де стояли наші автівки впали дев’ять стодвадцятих мін. Пошкодило храм і школу, а вчителька загинула.

Ми повернулися до Верхньоторецького за тиждень. На цей раз привезли допомогу для цивільних. Наш знайомий храмовий сторож — хлопчина, на вигляд до 30 років, працював до війни у Ясинуватій. Місто лишилося по ту сторону фронту, а він — без роботи. Між нами відбулася приблизно ось така розмова. Далі — мовою оригіналу. «Ти розумієш, хто стріляв?» — запитую я сторожа — «Да, я понимаю», — відповідає він. — «Ти розумієш, по кому стріляли?» — «Да, я понимаю» — «У вас вчителька загинула, кілька селян отримали тяжкі травми». — «Да я понимаю, но я не за тех. и не за других. Я за мир.» — «Ти розумієш, звідки там зброя?» — «Да, я понімаю.» — «Там же ж не тільки ваші?» — «Да, там есть и наемники, но я не за тех и не за других. Я за мир»…

Це, мабуть, друге велике враження від війни, яке мене не полишає і досі. Потім аналогічні розмови були в Авдіївці. На задньому плані відео, яке зафільмувало протестантську службу у приватному будинку, видно, як у девя’типоверхівку потрапляє ворожий танковий снаряд. Навіть не фахівцю легко визначити напрямок пострілу.

В Авдіївку ми поїхали десь за тиждень після цих подій. Але у місцевих було своє бачення: «Это новые натовские припасы. Приезжает украинский танк и стреляет. А потом снаряд разворачивается на 180 градусов и меняет направление полета». Тобто, ситуація у Новоторецькому та Авдіївці — це події одного порядку. Для мене було великим здивуванням, що місцеві настільки ігнорять логіку. Я не можу зрозуміти, як можна жити, коли в тебе не складається два плюс два.

Отець Дмитро: Мені відомо, що були ризики для твого життя і навіть могли бути негативні наслідки для твоєї родини. Ти готовий був прийняти виклик війни? Зараз не жалкуєш?

Олег Тютюнник: Я ні про що не жалкую, але говорити, що був готовий до війни, також не можу. Це буде неправда. Хоча, звісно, я усвідомлював на що йшов. Так, я очікував бойові дії. Але робити висновки та зіткнутися зі справжньою війною — зовсім різні речі. Я не був готовий до початку війни, але коли ворог прийшов на нашу землю, почав думати, чим я зможу бути корисним для хлопців і держави. Хоча, скоріше, не для держави, а для країни. Бо країна і держава не тотожні поняття. Державу нам ще будувати, а країна в нас є, і зараз ми робимо все, щоб її зберегти.

Отець Дмитро: Де для тебе ворог? Для мене очевидно, що він в Кремлі. Бо Росія — це окупант. Може для тебе щось не так?

Олег Тютюнник: Все так, але хочу додати іще один аспект. На жаль, російський народ знає і бачить, який злочин коїть Путін, але не намагається йому запобігти. Тому, він, на мій погляд, є співучасником.

Отець Дмитро: Оскільки ми з Олегом їздимо Сходом, хочу розповісти про один цікавий епізод. Якось ми вирушили до Мар’їнки відвідати 20-й батальйон. Це був десь початок жовтня. Разом з нами поїхали два іноземці: батько і син. Самі вони по національності поляки, але живуть в Австрії і працюють журналістами одного з релігійних видань. Їх цікавив конфесійний чинник нашої війни з Росією і вони попросили мене їх взяти з собою.

На той час, наша «двадцятка» виходила на ротацію, а її місце поступово займав інший підрозділ. «Новенькі» вже встигли зайти на частину блокпостів і позицій на передовій. Одному з таких хлопців я мав передати іменну посилку. Із нею вийшла дотепна історія. Хлопця коротко попередили, що до нього приїде батюшка. А коли немає зайвих подробиць — з’являється широке поле для інтерпретацій. Тому військовий, мабуть, подумав: «Ну Батюшка, так Батюшка. Мало лі які позивні бувають у людей». Щоб потрапити до адресата посилки, потрібно було виїхати з Мар’їнки на трасу Донецьк-Маріуполь. Він разом з побратимами знаходився на крайній позиції цього шляху. Телефоную адресатові. Зв’язок поганий, бачу повалені лінії електропередач і повідомляю, що вже в дорозі. Ми минули блокпост Мар’їнки, пояснили до кого їдемо, і нас пропустили без жодних проблем.

Побачивши мене, власник посилки, чесно кажучи, дуже здивувався. Як виявилося, батюшка — це не позивний. До нього в натурі приїхав справжній піп. Ми з ним трохи поспілкувалися і навіть зробили фотографії. Але на тому наші пригоди не скінчилися. Через хвилин 30 — 40, повертаємося на блокпост у Мар’їнці. Хлопці, які раніше нас пропустили, запитали ще раз: «Хто ви і звідки?» — «Але ж ми проїздили біля вас десь півгодини тому!» — «У нас про вас інша інформація. Зачекайте» — «Але я — капелан 20-го батальйону…» — «У нас про вас інші свідчення». Військові з блокпоста явно поставилися до нас з недовірою і направили на нас кулемет. Звісно, відправляючись у поїздки на Схід ми усвідомлювали, що непередбачуваностей не уникнути. А ось наші австрійські поляки були дуже здивовані, щоб не сказати, чогось більшого… У компанії кулемета ми прочекали 15 — 20 хвилин. Потім приїхала машина з 20-го батальйону, бійці пояснила ситуацію — і нас звільнили.

Запитаєте: «Чому нас затримали?». Давши нашій автівці зелене світло, хлопці з блокпосту прослуховували сєпарів. На іншій стороні сказали прямим текстом: «Білий „Міцубісі“ — пропустити». Саме на такій автівці ми поїхали на передову. А коли ми поверталися назад, вони вирішили нас перевірити. Звісно, випадок, з одного боку, смішний, але з іншого, коли на тебе направлений кулемет, насправді не до веселощів.

і-ua.tv: Що Вам найбільше запам’яталося під час Ваших поїздок?

Олег Тютюнник: Для мене війна злилась у безкінечну одну поїздку з трохи зміненими декораціями та обличчями хлопців. У 2016 році ми з отцем Дмитром за три дні проїхали всю лінію зіткнення від Щастя до Талаковки і Сартани. Поруч із Сартаною знаходиться село Лебединське (Волноваський район Донецької області — ред.). Воно доволі часто страждає від обстрілів. Там напризволяще залишилося кілька десятків людей. Хочу сподіватися, що зараз ситуація для них змінилася на краще.

Селяни, які живуть в Лебединському — це люди в літах. Світла у них немає, відповідно, немає і телевізорів. Однак у них є очі, власний досвід та розум. Мабуть, вони краще за деяких військових фахівців знають, коли стріляють і яким калібром. Вони ОБСЄшниками можуть розповісти дуже багато цікавого.

Для контрасту поділюся своїми враженнями від поїздки у Волноваху. Там у 2015 році бойовики розстріляли автобус з цивільними. Місцеві розповідали історії про клятих каратєлєй, що знищили беззбройних людей. Чесне слово, від почутого був якийсь сюр… Тому, мене неймовірно здивували мешканці Лебединого. Виявилося, що люди, фактично залишені владою напризволяще, розбираються у ситуації краще, ніж громадяни, які мають, принаймні світло і доступ до інформації.

Отець Дмитро: Сергію Степановичу, як почалася війна для Вас? Коли Ви її відчули та усвідомили?

Сергій Ніконов: Як відчув? Спочатку про війну розповідали по телевізору. Ми, на той час, мали магазинчик і розкручували продовольчий бізнес. Я дуже злякався за Павла. Він відслужив строчку у «двадцять п’ятці». Тоді я подумав: «Перший», хто піде на війну — буде він. Так і сталося. Павло сказав, що сидіти вдома не буде і пішов до військкомату.

Війну я усвідомив, коли сина та його товаришів з «двадцятьп'ятки» грузили у Меліоративному (селище міського типу Новомосковського району Дніпропетровської області — ред.) в ешелони. Процес мені нагадував фільми про Другу світову. Бойова техніка тоді була, м’яко кажучи, не дуже: від деяких десантних машин просто відпадали колеса. Я подивився на це все і усвідомив, що на Сході йде справжня війна, але Павлік, на відміну від мене, намагався тримати спокій. Син посміхався і жартував. Я підтримував військових як міг. Пам’ятаю, тоді діяла програма «Допомога армії», тому кожен день кидав на неї по п’ять гривень. А ще передавав через знайомих волонтерів мед та інші смаколики.

Отець Дмитро: Отже, Ви відчули ви, що йде справжня війна?

Сергій Ніконов: Спочатку ні. Здавалося, ніби все відбувається не зі мною, і не в нас…

Отець Дмитро^ Думали, раз-два, розберуться — і все закінчиться?

Сергій Ніконов: Десь приблизно так. «Двадцятьп'ятку» відправили під Краматароськ. Син, коли приїхав додому розповідав таке: «Па, місцеві кидалися нам під колеса. Ми почувалися якимись „беркутівцями“ на Майдані та не знали що з ними робити…»

Отець Дмитро: Ви маєте коріння в Росії. Відслужили радянську армію, а в Україні познайомилися з дружиною. Пожили там, пожили тут. У Вас не було конфлікту ідентичності на тему «хто Ви: українець, чи росіянин?». Коли сталася війна, все ніби склалося само собою. Син сказав, що давав присягу на вірність Україні і пішов на фронт. Розумієте, у наш час слова дуже знецінені, а обіцянки — лише цяцянки. Бо що таке присяга? Хтось назве її умовністю. Мовляв, підписував присягу у 18 років, був дурним і нічого ще не розумів. Ви, теоретично, могли сказати Павлу: «Сиди вдома, бо твоя присяга — лише папірець та фікція». Але Ви не відноситеся до людей, які живуть, щоб їсти. На жаль, багато хто каже про свою аполітичність. Але давай згадаємо 2014 рік! Ці люди сподівалися на «все і без нас порішають». До чого призвела така позиція, всім добре відомо.

Сергій Ніконов. Я просто не міг зрадити землю, де став людиною. В Україні в мене з’явився бізнес. Так, у 90-х роках ми жили зі всіма негараздами, але працювали і розбудовували цю державу. А коли їй стало важко — втекти і зрадити — все одно, що не поважати себе. Тому, мені соромно за росіян, які переїхали в Україну і сповідують позицію «війна нас не стосується».

Я не сказав сестрі, що Павло пішов воювати. На той час, мій троюрідний племінник — син мого двоюрідного брату з Волгограду, служив на Чорноморському флоті в Криму. Його мама дуже переживала за сина. Я намагався їй пояснити, що її син на чужій землі, але мене не чули. Росіяни кажуть: «В Україні громадянська війна». Нехай буде громадянська. Звісно, якщо взяти до уваги, що громадяни Росії вбивають громадян України.

Коли Павло загинув у 2014 році, нас збирав психолог Олег Чабаненко. Багато хто з рідних полеглих не розуміли, чому спалахнув Схід: «Ми ж ніби маємо родичів в Росії. Разом гуляли та добре проводили час. Їм класно було їздити в Україну, бо тут дешеві горілка та їжа. Ми їх гостинно зустрічали та балакали з ними однією мовою». Я намагався сім’ям загиблих пояснити, у чому фішка ситуації: «Ви не думайте, що через вас ваші родичі підуть на барикади і вимагатимуть припинити війну в Україні». Я просто жив з цим народом і мав можливість його вивчити. Для них немає різниці, де вбивати: у Чечні, чи в Україні. Хлопець, який пройшов війну у Чечні повернувся в рідне село героєм. У зелених «іхтамнєтів» зараз точно такий статус.

Чесно кажучи, після смерті сина, я хотів помститися росіянам. Потім все пройшло і я зрозумів, що потрібно вести війну за розум людей. Вирішив допомагати армії і вирішувати питання родин загиблих.

Отець Дмитро: На скільки мені відомо, Ви відіграєте активну роль у перемозі цієї війни.

Сергій Ніконов: Я часто спілкуюся з батьками та іншими рідними загиблих. У них багато питань про пільги і пенсії. Але я їм завжди кажу: «Ви не за це думайте. У першу чергу, переймайтеся за державу Україну. Буде у нас своя Україна — і буде все інше. Згадайте 1918 рік. Була держава — було все. Її не стало — почалися голодомори та політичні репресії».

Отець Дмитро: На скільки мені відомо, Ви ще й займаєтеся волонтерською діяльністю.

Сергій Ніконов. Організатор-натхненник — поетеса Надія Таршин, а я їзжу як водій (сміється). Зазвичай, наші поїздки на «нулі» відбуваються раз на місяць — півтора. Хлопцям потрібні не стільки смаколики, скільки спілкування. Одного разу приїхали в «тридцятку» і привезли військовим дуже класну ковбасу, але вони порадили її відвезти добровольцям. Мовляв, їжі їм і так вистачає. Хлопці посадили нас до себе за стіл і ми разом поїли супчика. Знаєте чому мені подобається їздити на передову? Там немає скавучання та волань у стилі «все пропало». В українців, на жаль, скавучання, перетворилося на національну рису характеру. Вони думають, що таким методом можна отримати навіть «Мерседес». Але так не буває.

Мій онук ходить на тхеквондо. Його приятелів по секції привозять на дорогих «тачках». Їх гарно одягнені мами постійно незадоволені життям. У цих жінок все погано і їм всі винні. Слухаючи їх розмови, думаю: «Ну чого вони хочуть? Нехай краще не гнівлять Бога і дякують йому за все, що мають. Йде війна і хтось гине, а вони цілком нормально живуть».

і-ua.tv: Ви взялися за волонтерство, щоб продовжити справу сина? Він став військовим, а Ви зараз працюєте на пришвидшення нашої перемоги.

Сергій Ніконов: Спробую відповісти на Ваше питання по-іншому. Насправді, все починається з голови. Мене тішить, що директором педагогічного коледжу став активіст нашої громадської організації. В освіті відбуваються реально страшні речі. Наприклад, ми готуємо меморіальні дошки для шести хлопців, що, як і мій син, навчалися в Дніпровському індустріальному коледжі. На жаль, керівництво освітнього закладу боїться розміщати напис: «Синам України, загиблим від російської агресії». Вони сподіваються на зміну ситуації та ревізію цінностей.

Отець Дмитро: І це на п’ятому році війни! Зверніть увагу, таку позицію демонструє не Кабмін, не Київ, не мер, а керівник учбового закладу!

Сергій Ніконов. На жаль, така ситуація по всій Україні. Вони (керівники освітніх закладів — ред.) сидять і сподіваються на «весілля в Малинівці». Добре, що у педколеджах почали готувати вчителів, які розповідатимуть діткам про патріотизм. Адже зміна свідомості значно пришвидшить наш вихід з під російського впливу. У цьому контексті мені згадалися старі радянські замполіти. Деякі з них розповідали пропаганду настільки вдало, що мої однополчани звільнитися від неї не можуть і досі. Тому, на мою думку, дітям потрібна правда. Є Україна — наша держава, а якщо буде держава — буде все: і пенсії, і пільги і заробіток.

Пам’ятаю свого приятеля Сашка з Донецька. Ми з ним стояли на авторинку, він клєпав причіпи для машин. Саша мав свій бізнес і навіть відклав непоганську заначку у 40 тисяч євро. Коли на Донбасі почався рускомірскій двіж, ми його чесно попередили, що ця справа добром не закінчиться. Але хто ж нас послухав? Саша сказав: «А какая разница, все одно будет „ДНР“». Коли він мені зателефонував востаннє, дуже скаржився на скорочення ринку. Раніше він розповсюджував свій товар по всій Україні і навіть тягав його до Росії, а зараз у нього залишилися хіба що Горлівка і Макіївка.

Тому, усіх, хто хоче жити в «руском мірє», я ласкаво запрошую на Рязанщину. Нехай вони побачать Росію зсередини. Але я вас запевняю, що реальна картинка дуже відрізнятиметься від телевізору та Інтернету. Росія — це розбиті хати та дороги. Росія — це п’яні мужики, які заздрять тим, хто працює і заробляє гроші. Якось я їхав по кордону між Липецькою та Рязанською областями. Бачу охайне поселення турків-месхетинців. У них є непогане господарство. П’яні росіяни на нього дивляться, сваряться матом та кричать: «Вот уж понаехали эти чурки!». Справжня Росія — вона така. Думаю, подібні історії потрібно розповідати дітям, аби вони від путінських меседжів бігли як чорт від ладану.

Отець Дмитро: Олеже, ти зайняв певну громадянську і особисту позицію. Як ти бачиш своє життя надалі після війни? Про що мрієш? Я маю на увазі не «мир у всьому світі», а щось особисте.

Олег Тютюнник: Можливо, якісь особисті речі відійшли на другий план. Всі ми з Вами живемо в одній державі і бачимо, що всі наші здобутки можуть піти в нікуди… А щодо мрії, хочеться родинного затишку і хатинку на березі річки…

Отець Дмитро: Краще в Криму (сміється).

Олег Тютюнник: Насправді, в 90-х роках, я ледь не купив квартиру у селищі Штормове, у 20-ти кілометрах на захід від Євпаторії. Вона тоді коштувала 800 доларів. Але, умови виявилися не дуже добрими, звісно, якщо не рахувати море. Будинок знаходився у занедбаному селі, де майже ніхто не жив, бо не було роботи. Я хотів купити квартирку, переселити батьків і їздити до них влітку на море, але не склалося. І напевно, на добре.

Мрія? Дуже хочеться поїхати в Крим. Але це можливо тільки після його звільнення. Ми останній раз відпочивали на півострові з дружиною та онуком восени 2013 року в Місхорі. З 2004 року на моєму автомобілі стоїть червоно-чорний прапор. Він майже ні в кого з кримчан не викликав негативних емоцій. Місцеві хіба, що могли задати питання: «А что это за флаг такой?». У мене один дідусь загинув у Червоній армії, а інший мав відношення до УПА. Тому, я відповідав, що цей прапор — пам’ять і повага до героїв визвольних змагань 40-х років. Жодної агресії не було. Натомість, спостерігав подив, здивування і цікавість. Єдиною людиною, яку перекосило, виявився міліціонер, що зупинив мій автомобіль. Склалося враження, ніби він загнав зуби у ясна.

Майбутнє? Сподіваюся, ми витримаємо і збережемо все, заради чого, вийшли зі своєї зони комфорту у 2014 році. Буде країна — буде і забезпечена старість і пенсія, і хатинка на березі водойму. Якщо не Чорного моря, то принаймні, Самари так точно.

Отець Дмитро: Сергій Степановичу? Які у Вас мрії і плани?

Сергій Ніконов: Плани у нас великі (сміється). Сподіваюся, ми не втратимо державу, а суспільство пам’ятатиме про подвиг наших дітей. Але для цього потрібно багато працювати і вести боротьбу за розуми. А особиста мрія — щоб онуки отримали освіту. Молодший хоче стати чемпіоном світу з тхеквондо, а в старшої лежить душа до медицини. Вони знають, за що їх дядько загинув і пішов воювати. Павло — Герой для них обох. Звісно, хочеться доброї роботи, достатку на столі та затишку. Але повторюся: буде країна — все інше також буде.