Дніпропетровський літопис. (Похід правосеків на Дніпро)

Бо тільки одне словосполучення «Правий сектор» і досі, на п’ятому році війни, продовжує наводити жах на любителів Путіна. «Вата» місцевого розливу принишкла, забилася в свої нірки, або пішла сепарами на Донбас.

А зустріли правосеків і показали їм, де дислокуватися у Дніпрі, приватний підприємець Юрій Якуба (у патріотичних колах прозваний Паном Сотником), а також євромайданівці Сігурд Сварт і Андрій Денисенко (майбутній народний депутат). Допоміг облаштуватися хлопцям директор табору В’ячеслав Бекіш. Саме завдяки сприянню цього сивоволосого чоловіка «Правий сектор» отримав тимчасову, але від того, не менш привітну домівку у Дніпрі. Близько півтора місяці табір імені Валентини Теришкової прослужив базою для ПС. Звідти, власне, відбувся їх перший виїзд на фронт. Згодом правосеки переселилися трохи ближче до передової і розташувалися у селі Великомихайлівка (Покровський район Дніпропетровської області). А табір Валентини Терешкової тепер носить ім’я «Укропчик».

Юрій Якуба, В’ячеслав Бекіш і Сігурд Сварт розповіли I-UA.tv як це — прийняти і розселити цілу колону рішуче налаштованих революціонерів.

Сігурд Сварт: Під час Майдану «Правий сектор» сидів у готелі «Дніпро» в Києві. В цілому правосеки — це молоді, активні і агресивні хлопці. Тому, на жаль, без ексцесів, у силу їхнього запального характеру, не обійшлося. У кафе на Хрещатику вони підстрелили з травматичної зброї чоловіка. У результаті, всю компанію вирішили покарати видворенням з Києва. Хлопців відправили у Десну (селище міського типу на Чернігівщині — ред.), начебто, вчити мистецтву війни.

Юрій Якуба: Правосеків, фактично, виперли з Майдану: посадили в автобуси і відвезли на полігон в Десну. А потім видворили і звідти, колоною відправивши на Дніпро. Запитаєте: «Чому на Дніпро?» Бо Ярош їде додому (сміється)…

Сігурд Сварт: Думаю, поява ПС у нашому місті поставила останню жирну крапку у поразці «руской вєсни». Стало зрозуміло, що відкатку до регіональства вже не буде. Коли колона з «Правим сектором» рушила на Дніпро, ми з Паном Сотником та Андрієм Денисенком пили каву. Андрій каже: «Де б знайти базу, щоб розселити хлопців?». Після тих слів ми поїхали у табір імені Валентини Терешкової.

Юрій Якуба: Я був у курсі, що колона знаходилася у процесі руху на Дніпро, десь 13 квітня. Усі табори знаходилися у стані зимової консервації і їх телефони не відповідали. Тому, відкриваю програму Google maps і через неї знаходжу табір імені Валентини Терешкової. Разом з Сігурдом приїздимо, перелазимо через паркан, а там якийсь дід вештається. Дивлюся на нього і думаю: «Може сторож». Потім кажу: «Діду, добрий день. Де нам знайти директора табору?». Він відповідає: «Так я директор». Продовжую: «Розумієте, діду, зараз така ситуація, що треба послужити Україні». Він неначе по стійці смирно, опускає руки і говорить: «Я готовий». Кажу: «Дивіться: влади немає, керівництва міста немає. Вони порозбігалися, їм нічого не треба. Тому нам з вами потрібно прийняти рішення». Дід відповідає: «Я весь час хотів допомогти. Пролежав з інфарктом три місяці Майдану, а зараз тільки другий, чи тертій день вийшов на роботу». Тоді я перейшов до пояснення ситуації: «Зараз сюди приїде вся банда правосеків. Їх потрібно прийняти у вас в таборі. Якщо ви допоможете — це погасить сепаратизм у місті».

Дід погодився, одразу взяв свій смартфон і давай напрягати працівників табору, типу: «Манька — сюди, Васька — сюди». Вони відкривають каналізацію, вмикають воду, розкладають матраци на ліжка, включають світло. Коротше, займаються важливим ділом.

В’ячеслав Бекіш: Треба — значить треба. Я не потрапив на київський Майдан, через проблеми зі здоров’ям. Тому, я дуже радий, що працюючи директором табору, зміг внести хоча б мізерну лепту у святу справу порятунку України. Уночі викликав свій штат працівників. Дяка Богові, всі вони придніпровські (табір знаходиться у житловому масиві Придніпровськ — ред.). Слюсар ввімкнув гарячу воду, я відкрив склад, щоб хлопці могли отримати постільну білизну. До ранку база була вже готова до прийому близько 300 бійців «Правого сектору».

Юрій Якуба: На годиннику була десь третя година ночі, коли ми поїхали зустрічати колону правосеків: Я, Сігурд та Андрій Денисенко. Стоїмо на в’їзді в місто, де поворот на Орловщину. Я їхав на своїй машині попереду колони, щоб показувати шлях та мигав фарами. Ми взяли повільну швидкість 30 кілометрів на годину. Так треба було, щоб не загубився хвіст колони, яка розтягнулася на три — чотири кілометри. Була собі така довжелезна ковбаса. Їдемо по набережній, аж до Південного мосту, на дворі глупа ніч. Нікого немає, якщо, звісно, не рахувати даїшника, який дуже несподівано вистрибнув у районі ресторану «Бартоломео». Їде «Джип» на швидкості 30 — 40 кілометрів, таке враження, ніби крадеться. Із нього вибігає той гаїшник, а я пригальмовую біля нього свою автівку, відкриваю вікно і кажу: «Доброї ночі, веду «Правий сектор!». Він віддає честь і говорить: «Проїздіть-проїздіть». Я навіть не зупинився повністю, весь наш діалог тривав не більше, ніж три секунди. Потім ця «ковбаса» влізла у табір.

В’ячеслав Бекіш: У таборі вони жили півтора місяці. Увійти в їх довіру було важко. Але минули 2 — 3 дні, і ми перетворилися на єдину родину. І досі пам’ятаю каву, чай і наше спілкування. Хлопці розповідали про Майдан, як про щось звичайне і повсякденне. А для мене їх слова були шоком. Знаєте, одна справа бачити картинки по телевізору, а зовсім інша — розмовляти з очевидцями подій, з людьми, що виносили поранених.

Юрій Якуба: У таборі запрацював штаб. Ми жартома казали правосекам: «Тільки ж ви не вилазьте звідси і не налякайте людей». Комендантом призначили позивного «Мольфара». Що характерно, він ходив у кікіморі для снайперів і балаклаві. Питаю: «Нащо?». Він подумав, що за ними слідкували з Космосу. Просто, тоді всі ми знаходилися у стані підвищеного адреналіну.

Наступного ранку після заселення у табір, пацанва все зробила «правильно» (посміхається). Вони в кікіморах і балаклавах вийшли на дорогу і організували КПП. Уявіть собі: люди мирно їдуть на роботу, визирають у вікно, а там стоять озброєні чортяки. Звісно, що зчинився кіпіш, і понаїхало ментовське начальство. Вони намагалися втокмачити щось своє, але все одно перемогла революційна доцільність. Мєнти поїхали, а табір продовжував жити своїм життям.

А ще правосеків потрібно було чимось годувати. Перші три доби їх харчування взяв на себе я. За тогочасними цінами воно мені обійшлося у близько півтори тисячі доларів. На третю добу підключився Борис Філатов і взяв шевство над правосеками.

Десь на другий день прибуло керівництво комунального підприємства «Дніпропетровський електротранспорт», на балансі якого знаходився табір, і почало качати права. У супроводі тітушок, схожих на здоровезних биків, воно чіплялося до директора. Мордате керівництво вигукувало фрази на кшталт: «На каком основании… Чего вы тут это…» — «На каком основании? На основании военного положения», — відповідає їм Сігурд. Тоді пикаті дядьки запитують: «А кто его ввел?» — «Я ввів», — каже Сігурд, а потім телефонує Філатову і говорить тим амбалам, що з ними бажає поговорити заступник голови Дніпропетровської ОДА. Мордаті дядьки беруть слухавку. По ту сторону зв’язку чується: «Ты кто? Директор? Слышишь б*я директор?». Після розмови з Філатовим керівництво КП «Дніпропетровський електротранспорт» неначе повітрям здуло. Відтоді табір міг далі існувати і вести свою організаційну роботу.

В’ячеслав Бекіш: Керівництво комунального підприємства образилося, що їх не повідомили про заїзд «Правого сектору». Але я вважаю, що ми зробили все правильно. Тоді при владі ще знаходилися залишки регіоналів. Потім, після візиту керівництва КП, у мене виникли проблеми з роботою. Звісно, у них залишалася на мене злість. Але мені було вже байдуже. Я зробив головне — вніс свою лепту у збереження України.

Я ніколи нікого не боявся. Особливо після того, як мене ледь не посадили за грати за часів СРСР. Я навчався на історичному факультеті тоді ще Дніпропетровського університету імені трьохсотріччя воз’єднання України та Росії (зараз ДНУ імені Олеся Гончара — ред.). Ми — студенти мали потужний і талановитий викладацький склад. Нам давали зерно свободи та можливість думати власною головою, а не штампами радянської пропаганди. Завдяки викладачам ми навчилися аналізувати факти і робити свої висновки. Але за «совка» у високих установах, особливо у вишах, водилися агенти КДБ. Вони хотіли змусити нас — п’ятьох студентів написати наклеп на викладачів. Але оббріхувати людей, які дають знання і роблять добро — великий гріх. Тому, ми вирішили залишитися людьми, не схотіли втрачати гідність і сказали кадебістам категоричне «ні». За що нас всіх дружньо виключили з університету. Але на цьому життя не завершилося. Згодом нашій п’ятірці вдалося відновитися і закінчити виш. Викладачі ставилися до нас лояльно і малювали добрі оцінки навіть там, де потрібно було ще трохи посидіти за підручниками.

Сігурд Сварт: Правосеки — народ дуже різний. Серед них можна було знайти як освічених та інтелігентних людей, так і відірваних на всю голову. Багато з них були авантюристами і мали складною долею. Саме такі люди потрібні були на війні. Потім ці добровольці поповнили собою ряди армії — і вона, нарешті, завоювала. Чесно кажучи, на початку 2014 року вона виявилася не зовсім готовою до національно-визвольної війни. Вона частково була ватна. Дехто кричав і не хотів іти на фронт: «Це не наша війна. Якби не Майдан, цього б всього не було». «Правий сектор» готувався до війни дуже активно. Для його потреб місцеві волонтери навіть знайшли машину.

В’ячеслав Бекіш: Я більше не працюю директором табору. Мене керівництво попросило підписати два підозрілих документи: один на 362 тисячі гривень, а інший на 162 тисячі. У сумі, вони б отримали понад півмільйону відкату. Але я відмовився брати участь у корупції і у відповідь отримав на свою адресу прокльони від директора КП. Я пропрацював у таборі 36 років, але нової роботи так і не отримав. Що ж стосовно хлопців-правосеків, кілька з них приїздили до мене в гості у 2017 році. Сказали, що із трьохсот в живих залишилося близько 50. Більшість з них загинула у перший рік війни.

Юрій Якуба: «Правий сектор» як організація виник ефемерно на Майдані. Це була не партія, а неформальне об’єднання громадян. Першим місцем, де рух отримав бодай якусь структуру, став табір Валентини Терешкової. Саме із нього Дмитро Ярош з хлопцями поїхали на свій перший бойовий виїзд. Після цього і знайшли знамениту візитку Яроша. А потім виникла ідея: створення добровольчого батальйону у складі МВС. Так з’явився «Дніпро». Згодом йому присвоїли порядковий номер один…

Коли почалися активні бойові дії, Донбас залишило багато патріотів. Хлопців, які хотіли долучитися до добровольчого руху, ми зустрічали на вокзалі і везли у табір Валентини Терешкової. Але згодом, мешканці Донеччини вирішили створювати окремий батальйон «Донбас» і знайшли собі базу біля Павлограду. Тим часом, наш табір перетворився на мобілізаційний пункт і у такому режимі проіснував все літо 2014 року. Зараз він повернувся до штатного режиму. Він носить ім’я «Укропчик», і в ньому відпочивають діти.

Пам’ятаю, десь через місяць від дня заселення правосеків у табір, президент проводив у Києві нараду голів ОДА. Вони отримали завдання за прикладом Дніпропетровщини створити в кожному обласному центрі добробати. Потім ця ідея почала втілюватися скрізь по Україні і дала свої позитивні плоди. Завдяки чисельним добровольчим утворенням і посиленню боєздатності армії, плани Путіна перетворити всю східну Україну на «Новоросію» зазнала фіаско. Активні українці виявилися сильнішими за російський телевізор. А Крим та частину Донбасу ми обов’язково повернемо. Але, на те, мабуть, у Бога є свій, визначений час.

Утім, якби в квітні 2014 року не вдалося централізовано прийняти вигнанців з Майдану у Дніпрі, ми б могли втратити «Правий сектор». Скоріш за все, хлопці б просто розбрелися по своїм домівках по всій території України. Теоретично, ПС міг би існувати на рівні організації. Але, скоріш за все, роль суб’єкта історичного процесу з ініціації збройного опору Москві, він відігравав би навряд чи.