Сергій Кондрюк: останні 5 років продовжувалася політика дешевої робочої сили

Оцінку владі громадяни ставлять на виборах. У Петра Порошенка вона незадовільна. Однією з причин — високий рівень бідності і невдала соціальна політика. Що з нею не так, i-ua.tv запитав у голови громадської організації «Спілка вільних» Сергія Кондрюка.

— У своїй передвиборчій компанії Петро Порошенко робив акцент на тому, що президент України — це, в першу чергу, головнокомандувач, — говорить Сергій Кондрюк. — З одного боку, він мав рацію. Відповідне визначення передбачене Конституцією, тим паче, в умовах фактичної війни з Росією. Але, водночас, президент замилював свій інший обов’язок:бути гарантом прав і свобод громадян. Чи не у перших рядках Основного Закону написано, що Україна є соціальною державою. Тоді у мене виникає питання: «Чому, з одного боку, головнокомандувач сприяв прийняттю багатьох програм і доктрин у військовій сфері, але, з іншого, демонстрував інертність у побудові цієї соціальної держави в Україні?»

Українці, побачивши, що ідеали Революції Гідності, девальвовані і каналізовані, вирішили голосувати проти цієї влади ногами

Майдан, завдячуючи якому Петро Порошенко став президентом України, називався Революцією Гідності. А гідність, передусім, передбачає повагу до прав людини. На жаль, за останні п’ять років демонстрації поваги прав людини від влади не було. Я б хотів закцентувати увагу на трудовій сфері. Порошенко, як і всі його попередники, фактично, паплюжив основоположне право громадян на достатній рівень життя. Чи не є цинічним щорічне підписання Гарантом Конституції Закону «Про Державний бюджет», зі свідомо закладеними у 3 — 5 разів заниженими державним соціальним стандартом і гарантіями? Я маю на увазі прожитковий мінімум і мінімальну заробітну плату.

Це робилося невипадково. Останні 5 років продовжувалася політика дешевої робочої сили, яка власне, призвела до катастрофічних наслідків. я звинувачую гаранта Конституції у фальсифікації державного бюджету та соціальних стандартів. Унаслідок таких дій, левова частина українців, чесно працюючи на інтереси бізнесу і держави, не змогла заробити собі на проживання. Їм не залишилося нічого іншого, як стати з протягнутою рукою і прости у держави житлові субсидії, або допомогу по малозабезпеченості. Таким чином маємо штучний парадокс — люди, маючи роботу залишилися генератором бідності.

Українці, побачивши, що ідеали Революції Гідності, девальвовані і каналізовані, вирішили голосувати проти цієї влади ногами. За різними оцінками, країну покинули від 5 до 14 мільйонів наших громадян. Вони шукають тимчасову роботу, або їдуть з кінцями. Найтрагічнішим у цій ситуації є виїзд молоді, яка зрозуміла, що її права, передбачені Основним Законом, не лише не гарантуються, але не будуть гарантуватися навіть у найближчій перспективі. Тому, вона не просто їде закордон по освіту, але має чіткий намір залишитися в тих країнах назавжди. З моєї точки зору, це пряма провина гаранта Конституції. Він не дав імпульсу для створення соціального проекту нашої держави. Але з іншого боку, у суспільства також не було на нього попиту.

— Чому у суспільства не було попиту? Поясніть.

— Профспілки, які мали бути голосом трудового люду і поставити владі ультиматум про забезпечення Конституційних гарантій, продовжували гратися у паркетний соціальний діалог.

 — Так наші профспілки, здається, завжди займалися розподілом путівок, здачею в оренду своїх приміщень та організацією поздоровлення робітників на свята…

— Абсолютно правильно. Навіть інструментарій, який був наявний в профспілковому законодавстві для боротьби за трудові права не використовувався, або лише імітувався протест. Стосовно окремих локальних претензій до президента, існують проблеми, які він міг би цілком вирішити. Тому, я задаю питання до гаранта Конституції і мільярдера: «Чи вважаєте ви допустимим, аби вам місяцями, а подекуди й роками, не виплачували заробітну плату?». На сьогоднішній день, ми маємо в країні близько 3 мільярдів гривень заборгованості. Це офіційні данні з Державної служби статистики. Але до них не входить інформація про борги на малих підприємствах. Про тіньовий сектор я взагалі мовчу. Тепер поділіть близько 3 мільярдів на офіційний курс долара у 27 гривень — і ви зрозумієте, що мільярдер Порошенко міг викупити ці борги і показати людям, що він гарантує конституційне право на своєчасну і повну оплату праці. На жаль, навіть цього не було зроблено.

Натомість, він з легкістю говорить про свою провину у тому, що не зміг створити комунікаційні канали з суспільством. Однак він — перший президент, який абсолютно проігнорував профспілки як інституцію. Можливо, йому не сподобалася Федерація профспілок через її постійні скандали з майном. Однак існує ціла низка нічим не заплямованих незалежних організацій, які буквально утворені під час державної незалежності.

Але в будь-якому випадку, Порошенко як гарант Конституції мав би піти на розмову з профспілковцями. Однак ні зустрічей, ні спільних проектів, чи стратегій, президентне зробив. Більше того, він має щорічно затверджувати голову Національної тристоронньої соціально-економічної ради. До неї входять представники профспілок, роботодавців і держави. Зараз цей орган очолює віце-прем'єр-міністр Павло Розенко. У 2016 році його мав би змінити хтось із роботодавців, а ще через рік представник профспілок. Бо за українським законодавством представники держави, профспілок і роботодавців у Національній тристоронній соціально-економічній раді мають раз на рік чергуватися. Тим не менш за «хочушкою президента» Павло Розенко очолює її нелегітимно і по сьогоднішній день. Але варто сказати, що ні роботодавці, ні профспілковці не проявили належної активності щодо захисту свого права на волевиявлення через це національний орган соціального партнерства.

Хочу також зазначити, що мої чисельні заклики до різноманітних профспілок сформувати для нового президента новий порядок денний у соціальн-трудовій сфері лишився не почутими. Самим кандидатам в президенти також ця тема виявилася не дуже цікавою. Локальні фрази про соціальну політику лунали лише з вуст претендентів на головну посаду в державі, які не пройшли до другого туру.

— Чому профспілковці настільки байдужі? Можливо вони просто незацікавлені в діалозі?

— Так, вони «непорушно» стоять на «бойовій» позиції комфортмізму (від слова комфорт). Вибачте за прямолінійність, але діячі більшості профспілок мені нагадують старі капці, яким вигідно стояти хоч в кутку, хоч на горищі, але щоб їх не викинули на смітник. Існуючий рівень взаємовідносин їх повністю влаштовує. Це страшна тема, яка сподіваюся, з часом набуде іншого розвороту.

Що ж стосовно всього профспілкового руху, склалося враження, ніби вони або не знають, чого потребує трудовий люд, або не хочуть казати вголос про його потреби. Але таке мовчання — вирок для теперішнього профруху. На превеликий жаль він виявився нездатним скористатися і цією унікальною історичною можливістю (маю на увазі вибори гаранта Конституції) показати своє розуміння соціально-трудової проблематики, а також продемонструвати наявність власного рецепту лікування соціальних негараздів. Мені хочеться вірити, що більшість профспілкових лідерів все ж таки вийдуть з «кущів комфортизму» і покажуть перспективи, готовність та здатність руху гідного соціального розвитку. Сподіваюся, такий план стимулюватиме молодь залишитися в Україні і заохотить її бути свідомим громадянами і членами профспілок.

  • MOD_BREADCRUMBS_HERE
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Сергій Кондрюк: останні 5 років продовжувалася політика дешевої робочої сили