Офіцер Валерій Колот: я — націоналіст і люблю свою землю

— Головна цінність людини — товариші, які поруч. Саме тому, я завжди ставив на перше місце своїх хлопців. На передовій я робив все можливе, аби вони повернулися додому живими та неушкодженими і при цьому виконали бойове завдання. Така моя життєва позиція. Для мене головне — аби вони могли обнімати і цілувати своїх дружин, матерів і дітей. А це — дорогого коштує.

Позивний «Йося» пов’язав своє життя з армією ще задовго до початку війни з «зеленими чоловічками»: він походить з династії військових. Медалі «За відвагу», «Захисник України», «Учасник АТО» нагрудні знаки «Кров за Україну» та «Відмінник Збройних Сил України», орден «Лицарський хрест» ІІ ступеню — нагороди, які отримав Валерій під час війни з Росією. Однак незважаючи на проявлену доблесть та чотири роки на передовій, він досі чекає на українське громадянство. Валерій Колот має білоруський паспорт і сподівається його замінити на український.

«Йосі» 46 років, він боєць Збройних сил України. Крім військової освіти він отримав науковий ступінь. Під час війни на Донбасі переїхав до Дніпра, де створив люблячу сім’ю з волонтеркою Наталею. Позивний «Йося» погодився розповісти i-ua.tv про бойовий шлях, своїх побратимів та перипетії з отриманням громадянства.

— Чому ви, будучи громадянином Білорусі, відправилися захищати українську державу? Це роблять далеко не всі хлопці, які мають паспорт з тризубом.

— У першу чергу, я пішов захищати свою землю, а не державу. По материній лінії я — кримчанин, а по батьковій — донеччанин. Україна у небезпеці, тому будь-яких інших варіантів дій у мене не було. Я переїхав на землю своїх батьків ще у 2010 році. Тоді ніхто навіть і гадки не міг, що через якихось чотири роки буде війна. До початку бойових дій я мав невеличкий аграрний бізнес на Житомирщині. Одразу його залишити і піти на фронт я не міг, тому довелося займатися закриттям підприємства. У цей час я надавав бійцям фінансову допомогу. А коли вирішив усі питання пов’язані з бізнесом, записався у «донбасівці». Я — кадровий офіцер, і мій досвід міг би знадобитися хлопцями, які пішли у добровольці. Тим паче, дехто з них навіть не пройшов армію. Чесно кажучи, спочатку хотів долучитися до ЗСУ, але у військкоматі мені сказали: «Такі, як ви ще не потрібні».

— Громадяни інших держав?

— Ні. Я апелював тим, що я — офіцер.

— Тобто, солдат сприймали як гарматне м’ясо?

— Просто у військкоматах тоді знаходилося дуже багато проросійськи налаштованих людей, як ми любимо казати, «ватників». Вони розуміли, якщо до армії потраплять вмотивовані, патріотично налаштовані хлопці — путінська агресія на інші території України не розповсюдиться.

На весні 2014 року багато українців вітало прихід «зелених чоловічків» і вважало «рускій мір» небесною маною. На жаль, вони потрапили під вплив кремлівської пропаганди про «старшого брата». Так, Росія дійсно, за своїми розмірами, велика держава. Але по суті, вона є Колосом на глиняних ногах. Варто було світовій спільноті ввести проти Росії санкції, як вона почала хитатися. Тепер там падає рівень життя. Правда, він завжди був невисоким порівняно з українським: росіяни ніколи не жили так, як живемо ми.

У якості підтвердження моїх слів, давайте завітаємо до будь-якого українське села, а потім поїдемо в російське. Наприклад, у Курську, або Орловську губернію, і подивимося на тамтешні перекошені хати. Звісно, людей, які пиячать замість того, щоб займатися господарством, можна знайти де завгодно. Але різниця між українським і російським селами колосальна і полягає вона у банальній статистиці. Умовно кажучи, якщо в нашому в п’яти — шести хатах мешкають п’яниці, то у їхньому можна знайти стільки ж будинків з нормальними господарями.

Мені доводилося бувати у відрядженнях по роботі у російських глибинках. Сміх-сміхом, але їх мешканці навіть не розуміють, що таке самогонка. Я намагався пояснити: «Так ви ж ставите закваску, брагу, а потім її переганяєте». Вони відповідають: «Ми її відразу п’ємо». У них вона навіть не відстоюється. Я вже мовчу про недотримання всього процесу виготовлення цього напою.

Тому, Росія — це держава поглинена алкоголізмом і наркоманією. Я не хочу, щоб щось подібне прийшло на мою землю. Нізащо і ніколи! Україна — країна, яка дала дужа багато для світового прогресу. Її не боронити — просто підступно. Тому, коли я вирішив йти на фронт, у мене в голові не було інших думок, крім захисту рідної землі.

— Чому Ви обрали саме батальйон «Донбас»?

— Він мені був найближчим за духом. Із моменту створення цей підрозділ передбачав об’єднання людей із Донеччини. Оскільки мій батько родом з Донбасу, я вирішив обрати однойменний батальйон. Я навіть не розглядав інші варіанти.

— Як проходила Ваша служба у «Донбасі»?

— Тоді ми діяли на луганському напрямку від Біловодська до Щастя. Це була звичайна робота по утриманню просування російських військ. Відбувалося протистояння, ми надавали допомогу армійцям та прикордонникам.

Але восени 2014 року «Донбас» підпорядкували Нацгвардії. Втім, закону, який передбачав службу у такому підрозділі нерезидентів, не було — і я перейшов до полку «Дніпро-1». Там мені дали можливість бути добровольцем-волонтером. Мій статус від решти хлопців відрізнявся. Я не мав посвідчення і не був штатним співробітником. Але разом з побратимами мав нагоду допомагати інтелектуально і фізично бійцям на передовій.

У «Дніпрі-1» я пробув до літа 2015 року. Дуже пишаюся, що ніс службу у другій роті цього полку. Але з липня 2015 року я приєднався до добровольчого підрозділу «Сармат». Він, до речі, знаходиться при «Дніпро-1». Вкотре був вимушений змінити підрозділ, бо не мав українського паспорту, а тому не міг офіційно оформитися у полк при МВС. Саме тому, я й інші хлопці без громадянства пішли до «Сармату».

— Чим Вам запам’яталася служба у полку «Дніпро-1»?

— Він став для мене рідним. У складі «Дніпра-1» я пройшов найтяжчі бої, які відбувалися біля Донецького аеропорту і в селищі Піски. Але найголовніше, у цьому підрозділі я зустрів гідних людей — справжніх мужиків. Хоча, 18-річних пацанів можна назвати мужиками хіба що з натяжкою. Серед них був і Максим Гребенюк, позивний «Слоник». Він загинув на моїх очах 24 січня 2015 року. Я довго переживав його смерть, «Слоник» приходив до мене уві сні…

Максим загинув під Пісками на 43-й позиції під час мінометного обстрілу. Неподалік стояв його побратим Олексій Максименко, саме у нього потрапила перша міна. «Слоник» відтягнув раненого товариша у бік, а потім повернувся до кулемету на свою позицію. Наступна сепарська міна стала фатальною. Вона влучила у ноги «Слоника» та відібрала його молоде життя. Олексій після поранення відновлюється, невдовзі на нього очікує чергова операція. Він настільки відданий Україні, що після остаточного одужання планує повернутися на фронт. Як можна не пишатися знайомством з такими людьми?

Незважаючи на контузії, багато, хто з моїх хлопців не хотів залишати передову, вони казали: «Який госпіталь? Дайте мені 3 — 4 години відлежатися, і я буду готовий заступити на позицію». Потім відпочивали і знову йшли у бій. Мені передалася їх сила духу та енергія. Не знаю, чи мав я у собі щось подібне до знайомства з цими чудовими людьми.

— Яка була ситуація під Донецьким аеропортом?

— Найрізноманітніша. Було як хороше так і погане. Війна є війна. Ми виконували свою роботу і захищали Україну, бо участь у бойових діях — це також робота. Якщо наведення ладу на подвір’ї — обов’язок двірника, то обов’язок військового — захист України. А мій як офіцера — щоб хлопці вижили і, бажано, повернулися додому неушкодженими. Я робив усе можливе, аби у підрозділі були мінімальні втрати.

— Чим особлива друга рота «Дніпра-1»?

— Вона була однією з бойових рот. Її бійці вийшли з під Іловайська і воювали в Пісках. Командир позивний «Щур», хоч і не був кадровим військовим, але хотів вчитися. Мені імпонувала його патріотична налаштованість, до того ж у нас співпадали ідейні та політичні погляди. «Щур» — спортсмен. Коли над Україною нависла небезпека, він взяв на себе відповідальність і став на її захист. «Щур» вчився, командував і вибудовував достойну роту. На момент, коли я до неї приєднався, вона мала репутацію одного з найбоєздатніших підрозділів, бо її хлопці були вишколені вогнем і мечем.

Ще б хотів звернути увагу на бійців з підрозділу «Сармат». Серед них був хлопець, який після президентських виборів вивіз із окупованого Донецьку бюлетені та протоколи з мокрими печатками. Їх не помітили навіть на сепарських блокпостах. Потім цей хлопець служив у нас під позивним «Кот».

Бійці «Сармату» — люди з залізобетонною громадянською позицією. Вони мене багато чому навчили. Ці хлопці дуже класні, стійкі та справедливі. Безумовно, їм також знайоме почуття страху, їх обличчя бувають блідими, але вони не відступлять назад, стоятимуть до останнього і ніколи не зрадять. Я пишаюся своїм знайомством з «Йожиком», «Моцартом», «Гномом» та іншими достойними бійцями. Ми продовжуємо спілкуватися. Я надзвичайно ціною цих хлопців, і мені б дуже не хотілося втратити з ними зв’язки. Зараз я у ЗСУ, але намагаюся не губитися і підтримувати контакти. До речі, у збройних силах на відміну від підрозділів МВС, мають право нести службу нерезиденти. Це стало можливим з літа 2016 року після внесення змін до законодавства.

— Зараз Ви — боєць ЗСУ, захищаєте Україну уже четвертий рік поспіль, але так і не отримали українського паспорта. Чому так довго триває процес оформлення Вашого громадянства?

— Є така штука, як бюрократична тяганина. Для отримання громадянства необхідні документи батьків, які підтвердять моє етнічне походження. Вони залишилися у архівах на окупованих територіях: у Донецьку та Криму. Правда, за допомогою системи електронного документообігу, я зміг відшукати свідоцтво про народження брата і свідоцтво про шлюб батьків, а також мамин атестат зрілості. Батьківський документ про освіту у мене був. На окупованих територіях лишилися свідоцтва про народження мами і тата, а також деякі інші документи. Аби відновити частину потрібних паперів, адвокати писали запити у Москву. Це трохи допомогло. Але у будь-якому випадку, отримання громадянства — це непростий процес.

Я мав можливість поговорити про український паспорт з президентом Петром Порошенком у Дніпрі. Він приїздив на відкриття музею АТО в 2016 році, а потім спілкувався з бійцями. Президент мені сказав, що для громадянства необхідний певний пакет документів. Однак, у моєму випадку було не все так просто: існували перешкоди, які заважали його зібрати. Я спробував це пояснити президентові, на що почув його рекомендацію: «Підписуй контракт, будемо думати». На даний момент, мої документи знаходяться в адміністрації президента у комісії з громадянства. Цю інформацію мені надали у головному управлінні Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області. Дуже сподіваюся, що вже скоро отримаю український паспорт.

— Ви спілкувалися з Петром Порошенком. Була б його воля — і Ви б давно мали паспорт громадянина України.

— Давайте так: у 2013 році люди вийшли на Майдан, щоб більше не порушувалися закони. Влада їх тлумачила як хотіла. Українців це дістало — і відбулася Революція Гідності. Я з тих людей, які вважають, що потрібно жити за законами. Саме тому я не підтримую ідею отримання громадянства за одним помахом руки. Однак закон, який би передбачав автоматичне отримання українського паспорта учасниками АТО, досі не подав жоден із патріотично налаштованих депутатів. Скільки б ми з ними про це не говорили, але ситуація так і не змінилася. Зараз таким як я, залишається йти на загальних правах за існуючим законодавством. Скаржитися на когось не треба. Якщо я всі вимоги виконаю — мені дадуть громадянство, ні — значить його не буде.

Крім того, отримання українського паспорта — це досить серйозне питання, воно швидко не вирішується. Тим паче, було більше ніж достатньо прецедентів, коли люди, яким дали громадянство поводилися антидержавно. Для того, щоб боронити рідну землю і цілісність країни, необов’язково мати український паспорт. Це не є вирішальним фактором. Так, громадянство потрібне, але його відсутність не заважає нам захищати український суверенітет.

— Ви брали участь у революції Гідності?

— Опосередковано, так. На той час, я мав сільськогосподарське підприємство і не міг залишити роботу. Тому, у наметовому містечку я не жив. Однак, я передавав на київський майдан м’ясо та інші продукти харчування. Демонстрантів, окрім підприємців тоді ніхто не підтримував. Я не можу сказати, що годував весь Майдан, але 10 — 15 осіб, харчувалися тими продуктами, які ми назбирали разом з товаришами.

Тим, що я не жив у наметах, мені дорікають деякі патріоти. Мовляв: «Ти на Майдані не був, значить ти ніхто. Який з тебе патріот?». Таке мені сказали у Дніпрі: не в полку, а в місті. Дійсно, може я і не патріот, раз не стояв на Майдані. Але коли почалася війна я пішов воювати. Можливо не в числі перших, але й не серед останніх. Можливо я і не патріот, бо пішов на фронт не в квітні, а влітку. Але я — націоналіст і люблю свою землю. Напевно, якщо з точки зору деяких людей я не патріот, значить мені і громадянство не потрібне…

— Тепер поговоримо про минуле. Яким було Ваше життя у Білорусі?

— Після звільнення із збройних сил у 1998 році, я відкрив своє підприємство. Пізніше воно увійшло до концерну «Білресурси». Через деякий час мене запросили на роботу у Білоруський народний банк. Там я доріс до заступника директора служби пасиву цінних паперів. Потім отримав роботу у Санкт-Петербурзі у військово-будівельно-зберігаючій компанії, а після закінчення службового контракту повернувся до Мінську. У столиці Білорусі відкрив свою компанію, яка займалася переробкою нафти і оптовою торгівлею нафтопродуктами.

— Мені відомо, що ви за освітою військовий. Крім того, Ви маєте наукову ступінь.

— Це дійсно так. Першу освіту я отримав у Курганському вищому військово-політичному авіаційному училищі. Другу — в Академії управління при Президенті Республіки Білорусь, закінчивши факультет зовнішньоекономічної діяльності. Потім я прослухав вищі фінансові курси по спеціалізації «цінні папери та портфельне інвестування» при Академії народного господарства.

На початку двотисячних років я захистив кандидатську дисертацію по темі «Реконструкція і модернізація підприємств пострадянського періоду у нафтопереробній галузі. Під час роботи в Естонії я отримав посаду професора філософії.

Я не можу сказати, що ставив перед собою мету отримати науковий ступінь. Я намагався оптимізувати свою роботу і з цих моїх прагнень вийшла дисертація. Цілеспрямовано винахідництвом я не займався: просто працював і хотів отримати кращу вигоду і більший фінансовий результат. Але із цього всього вийшла ще й дисертація, яку я захистив без жодних проблем.

— Ви у минулому офіцер. Які Ви посади займали у підрозділах, де несли службу?

— Хоча я не громадянин України, але я завжди виступав у ролі радника і заступника. У «Сарматі» я був заступником командира, начальник штаба. У «Дніпрі-1» — помічником командира другої роти. У «Донбасі» радником начальника штаба і командиром взводу, потім працював у штабі.

— Ви у нашій розмові дуже багато уваги приділили своїм побратимам. А чи є у Вас друзі?

— Дуже багато людей, яких я вважав друзями і товаришами, виявилися не тими, за кого себе видавали. На жаль, багатьом з них більше довіряти неможна, вони при найменшій нагоді вставлять ніж у спину. Немає друзів, є побратими — за них і треба стояти.

— Чого Ви зараз мешкаєте у Дніпрі, адже Ваше підприємство знаходилося на Житомирщині?

— У це місто я переїхав вже під час війни. У Дніпрі в мене сім’я.

— Ваша дружина Наталія Колот — волонтерка. Як ви познайомилися?

— На момент нашого знайомства Наталя була в «Амазонках Дніпра». Приїхавши до волонтерського центру, я почав розуміти, що бачу колір очей людини. Але це було нереально, бо нас з Наталею розділяли близько 200 метрів відстані. Коли вона підійшла до мене ближче — колір очей співпав. Вважайте, з цього моменту ми і разом: практично, з першого дня знайомства.

Наталя мене чекала з Пісок. Якось я три днів не виходив на зв’язок. У цей час до неї телефонували знайомі, щоб залякати погрозами: «Якщо ти через годину його не витягнеш — він загине». Але Наталя їм гідно відповідала: «Якщо він на передовій — значить все добре». Я зрозумів, що з цією людиною буду йти по життю: Наталя мені близька за духом, тим паче, мене прийняла її донька Юля. Я щасливий. У мене нормальна сім’я: кохана дружина і дорога донька, ми один-одного цінуємо і поважаємо. Тоді і по сьогоднішній день, я живий бо у мене є вони: два моїх янгола-охоронця — Наталя і Юля.

З дружиною ми не можемо узаконити наші відносини, бо я не громадянин України. Для оформлення шлюбу потрібна одна довідка, яка знаходиться у Білорусі. Але дорога до цієї країни мені закрита. Просто я воював у добровольчих батальйонах, які визнані у Білорусі терористичними організаціями. Але нічого, ми ще прорвемося! Це не найстрашніше, що може бути.

— У Наталі є песик той-тер'єр, з таким ім’ям як Ваш позивний.

— Я більшу частину свого часу знаходжуся на війні, а дружина удома залишається одна. Щоб Наталя не сумувала, у нашому життя з’явився Йося, він — моя частинка (сміється — ред.). Йося став членом нашої родини, коли я на тиждень повернувся з Пісок до Дніпра. Ми з Наталею переглядали стрічку «Facebook» і випадково побачили той-тер'єра. Таку собачку колись мала моя бабуся. Я розповів про неї Наталі, ця історія зацікавила дружину і вона захотіла познайомитися з тойчиками поближче. Ми знайшли в Інтернеті номер телефону заводчиці та домовилися з нею піти подивитися цуценят.

Заходимо до квартири, бачимо — сидить мамка, а біля неї двоє малят. Один підбігає, зупиняється на півшляху і повертається до матері, а інший — біжить до Наталі. Обпісює їй чобіт і сідає на іншу ногу. Господарка подивилася на це все і сказала: «Вас собака сама обрала». «Вибачте, але у нас немає таких грошей», — відповідаю я. Тоді заводчиця говорить: «Давайте так: скільки у вас є у гаманці, за стільки і продам». Ми з Наталею віддали усе, що у нас було. Але це — копійки, порівняно із тим, за скільки продали брата Йосі-молодшого. Бо собака була з родоводом, паспортом і всіма необхідними щепленнями. Серед собачників існує повір’я: якщо цуценя сіло на ногу людині — значить воно обрало собі господаря, і його потрібно віддати. Тому, це не ми купили Йосю, це він нас обрав. Думаю, Йося не жалкує, що він потрапив у наші руки. Він залюблений і зацілований.

— Яка у Вас мрія?

— Повернутися додому, лягти на диван, обійняти дружину, доньку і собаку. Хочу мирного, спокійного життя. Думаю — це бажання кожного бійця. Правда, багато хто про нього не говорить, лише носить у душі, прикриваючись іншими цілями. Така мрія є у всіх. Ми хочемо додому, до дружини, до дітей, до своїх улюблених тварин. Якщо ми отримаємо можливість бути з ними — значить в Україні настав мир, і війна закінчилася перемогою.