Позивний «Джон». Від проросійськи налаштованого до патріота України

Олександр став «Джоном» і несе службу на передовій у секторі «М». Він ненавидить путінську «Ерефію» і, ризикуючи життям, боронить спокій мільйонів українців.

Позивний «Джон». Від проросійськи налаштованого до патріота України

У тінейджерському віці я товаришувала з хлопцем із «Конгресу українських націоналістів». Мій друг зареєструвався «Вконтакте» під ніком «Владімір Патріот», мріяв про українську національну революцію, затято сперечався з «комуняками» і, по можливості, намагався не пропускати партійних зборів. Згодом наші шляхи розминулися. Вперше після кількарічної перерви ми поспілкувалися влітку цього року. Як виявилось, Вовин патріотичний запал кудись зник. Свого часу він «відкосив» від армії, а коли в Україну прийшла війна, вирішив відсидітись вдома. Вова вважає, що українські військові зараз «захищають Порошенка», бо активні бойові дії скінчилися ще у 2014 році.

Однак патріотизм виявляється не в статусах у соціальних мережах і скандуванні на мітингах «Слава Україні!». Патріотизм — це не гучні гасла, а реальні дії та вчинки. Це — прагнення у складні часи прийти на допомогу Батьківщині. Саме так вчинив Олександр. Цей тридцятирічний уродженець Луганську значно крутіший за всіх патріотів-демагогів разом узятих. І тепер не має жодного значення, що у минулому він симпатизував Росії. Зараз Олександр став «Джоном» і несе службу на передовій у секторі «М». Він ненавидить путінську «Ерефію» і, ризикуючи життям, боронить спокій мільйонів українців.

Позивному «Джону» 30 років, він має вищу освіту. Хлопець закінчив Луганський аграрний університет за спеціальністю інженер-механік. У мирному житті працював менеджером з торгівлі. «Джон» погодився розповісти i.ua.tv. про те, як він із прихильника «рускава міра» перетворився на справжнього українського патріота. А що стосується участі у війні, Олександр обмежився лише спогадами за 2014 рік. Подробиці подальшої служби у ЗСУ хлопцеві розповідати заборонено, бо такі умови його контракту.

— Чому Ви прийняли для себе рішення захищати Україну?

— По-перше, я — чоловік і це — мій прямий обов’язок, а по-друге, я родом із Луганська. Я з батьками виїхав з міста після його окупації. Залишатися у Луганську було небезпечно, бо я ходив на патріотичні мітинги. Весною 2014 року кожен тиждень у центрі міста збиралися небайдужі до долі України люди. Правда, їх було значно менше у порівнянні з проросійськи налаштованими.

— Напевно, Ви брали участь у Євромайдані?

— Так, і у київському і в місцевому. Я виступав проти тиранії нашого колишнього керівництва: Януковича, Азарова, Арбузова та їм подібних. До Києва я їздив двічі: у середині січня і в середині лютого. Кожного разу прожив на Майдані близько тижня. Правда, під час розстрілів 20 та 22 лютого мене там не було.

— На відміну від деяких Ваших земляків Ви — патріот України.

— Але я також більшу частину свого життя був проросійськи налаштованим. Навіть колись казав: «Янукович — наш президент». У мене мама — росіянка, а тато — білорус. Практично всі мої родичі живуть у Росії та Білорусії. Навіть ті, які мешкають на території України за національністю росіяни. Я підтримував Росію, поки не почав дружити з одним хлопцем. Андрій виявився патріотом України і зіграв ключову роль у зміні моїх політичних поглядів.

— Що ж вам таке розповів друг, після чого Ви переглянули свою позицію?

— Про УПА та козацтво, він дуже добре знає історію України. Ми разом їздили до Києва на Покрову, аби долучитися до Маршу Слави Героїв. Там я побачив, що «кляті бандерівці», не настільки страшні як їх малюють. Це, здається, було у 2013, або 2014 році.

А ще на зміну моєї політичної позиції вплинуло виникнення під час Революції Гідності такого явища, як тітушки. У Луганську вони били людей за нещасних 400 гривень. Крім того, мені не подобалися корумповані керманичі області з «Партії регіонів», такі як Володимир Пристюк (голова Луганської облдержадміністрації — ред.), Валерій Голенко (голова обласної ради Луганщини — ред.), а також мер Луганська Сергій Кравченко. Всіма ними керував нардеп Олександр Єфремов. Ці люди підтримували антимайдан, бо хотіли залишитися при владі, аби захистити свій бізнес. Я знав, що вони крадуть постійно і дуже багато. Саме через нечесну роботу чиновників, моє рідне місто виглядало настільки сірим і «вбитим». І в економічному плані, я б назвав Луганщину депресивним регіоном.

Але мешканці міста та області на корумпованість чиновників не звертали увагу і продовжували підтримувати «Партію регіонів». Якось я сперечався з одним дідком з приводу Януковича, кажу: «Так він же ж краде» і чую просто геніальну відповідь: «А ти бачив?». Кажу: «Ні». Він тоді говорить: «Так ось». Виходить не спійманий — не вор. Напевно, саме так виглядало залізне алібі по-луганськи.

— Ви бачили, як сепари захопили місто?

— Так. У цих подіях ключову роль зіграли місцеві мешканці. Їм через телебачення, радіо, газети та Інтернет насаджувалась путінська пропаганда. Мовляв, Україна їх утискає і забороняє спілкуватися російською. Людей просто залякували. Це і була, напевно, головна причина, чому мешканці Луганська практично своїми руками захопили адміністративні будівлі. Хоча, звичайно, не обійшлось без кураторів із Російської Федерації.

Сепаратисти ще за тиждень через радіо попереджали про свої плани захопити всі державних установ. Тільки за день їм вдалося взяти всі суди в області, відділення прокуратури, податкові, обласну раду і обласну державну адміністрацію. Все що було можна, вони захопили і зруйнували, а потім зайнялися мародерством.

— Якщо сепаратисти оголосили про свої плани заздалегідь, виходить, що міліція була в курсі майбутніх подій. Вона підтримувала проголошення так званих «республік»?

— У своїй переважній більшості, люди в формі просто стояли у стороні. Вони казали: «Це — політика, ми в неї не втручаємось і нікого захищати не будемо». Хоча на їх очах порушувалося законодавство та територіальна цілісність України. Саме з мовчазної згоди міліціонерів симпатики «рускаво міра» захоплювали адміністративні будівлі та вивішували на них прапори «Ерефії». Тим паче, дехто з міліції підтримував бік так званих ополченців. Інші нічого не робили. Можливо їм дали таку команду? Хто ж його знає.

Після захоплення Луганська, практично всі міліціянти залишилися у місті. Вони пропрацювали три, чи чотири місяці, але золотих гір так і не побачили. Здається, влітку був період, коли їм взагалі не платили зарплату. У цей момент на підконтрольній Україні частині Луганщини начальником МВС був Анатолій Науменко. Він запропонував міліціянтам з «Еленерії» приїхати в Україну, пообіцяв їм все пробачити і повернути посади. І практично 90% з них пропозицію Науменка прийняли. Зараз у цих міліціянтів все добре. Їх працевлаштували на підконтрольній Україні території.

- Як Ви виїздили з Луганська?

— Це було у квітні 2014 року. Я незадовго після Майдану записався до лав Національної гвардії України. Коли місто захопили, ці списки потрапили до рук «потрібних людей» у «Еленерії». У результаті, фотографії всіх бажаючих служити у лавах Нацгвардії висіли ледь не на кожному стовпі. Саме тому, мені та іншим хлопцям треба було якомога швидше «робити ноги».

Ще в Луганську нам одна небайдужа людина порадила їхати до Дніпра і пообіцяла, що там нам допоможуть. Таких як я «врагов маладих рєспублік» зі списків нацгвардійців було 15 осіб. Ми виїздили різним транспортом: хтось потягом, хтось автобусом, хтось разом зі мною на автівці. У Дніпрі нас зустріли і допомогли з житлом.

Дуже швидко ми записалися до батальйону «Дніпро-1». У його складі існував підрозділ із хлопців з Луганська. Спочатку нас було десь 15 — 20 осіб, потім він почав обростати новими бійцями. Нас стало 30, потім 40, потім 50. Пізніше з цього підрозділу зробили батальйон «Луганськ-1». З нього я вже звільнився і пішов до Збройних сил України.

— Яким був Ваш бойовий шлях у складі «Луганськ-1»?

— Його не було, бо я тоді не брав участі у бойових діях. Ми стояли на блокпостах. Якось ніс службу з одним із досвідчених міліціонерів з Луганська. Він раніше працював у підрозділі, пов’язаному з кібербезпекою. Думаю: «Якщо він виїхав з окупованого міста і записався до батальйону — значить наша людина». Почав розпитувати його про міліцейську роботу. Кажу: «Війну, у тому числі, спровокували хабарі». Він зробив круглі очі і каже: «Чому це? У мене була зарплата десь 2.400 гривень. Як на такі гроші можна вести справи? Мені треба було і робочий принтер заправити, і папір купити, і паливо для машини. На це все не вистачало фінансів. А як візьмеш хабар — зможеш заправити принтер, а потім ще й правопорушника піймати», — пояснив він мені.

Спочатку в батальйоні «Луганськ-1» були вмотивовані добровольці. Але згодом до нього приєдналися колишні міліціонери. Їх зробили нашими керівниками, бо вони мали профільну освіту і досвід. Однак добровольці з такими командирами довго працювати не змогли. Саме тому я дуже мало пробув у складі «Луганськ-1» і вирішив піти на службу в один з підрозділів ЗСУ.

1 серпня 2014 року ми з побратимами поїхали на базу до Краматорська, а наступного дня вже вилетіли на штурм Савур-Могили. Там загинув наш командир Темур Юлдашев.

— Що відбувалося під Савур-Могилою?

— М'ясорубка. У самому прямому сенсі цього слова. Варто зауважити, що Савур-Могила мала важливе стратегічне значення. З цієї висоти можна побачити світло від фар на сто з ґаком кілометрів. Саме тому ми з побратимами спостерігали, як зі сторони російського кордону заходять колони з бойовою технікою. За 10 ночей нарахували близько 400 її одиниць. Ми намагалися стріляти по росіянам, інколи це виходило вдало, а інколи недуже. Я, до речі, тоді знаходився у загоні спецпризначення полковника Ігоря Гордійчука і належав до групи під безпосереднім командуванням Темура Юлдашева.

З 19 на 20 серпня вороги відкрили вогонь з артилерії і масово обстрілювали нас з трьох боків: Сніжного, Торезу і Росії. Окупанти розпочали стріляти десь о 2-й годні ночі і закінчили близько 5-ї, або 6-ї ранку. Потім вони використали проти нас усю техніку: танки, «Урали», БТР, БМП і пішли у наступ. У результаті, десь 90% української техніки було виведено з ладу, а бійцям 51-ї бригади довелося покинути селище Петровське. Після їх відходу, мої побратими з групи Гордійчука лишилися на Савур-Могилі, фактично у глибокому сепарському тилу. До розташування найближчого українського підрозділу було 30 км.

Мої побратими протрималися на Савур-Могилі до 24 серпня і таки вирішили відходити до наших. В цю ж ніч з автомату розстріляли командира Темура Юлдашева, в нього потрапило 30 патронів… Вони виходили двома групами. Перша рухалась у напрямку Маріуполя, але за два кілометри до українських позицій бійці потрапили у полон до окупантів. Друга — у напрямку Іловайська, щоб надати допомогу нашим військовим.

Мене у жодній з цих груп не було. Після масового артилерійського обстрілу ми мали багато поранених. Через це я отримав команду відвезти трьохсотих до госпіталю в Амвросіївці. Але поки ми добиралися, місто взяли в кільце. Тому, поранених довелося відвозити в інший населений пункт.

Після евакуації трьохсотих, я отримав наказ їхати на базу в Краматорськ. Звідти, 27 серпня, нас на 5-ти гвинтокрилах відправили до Іловайська. Той, на якому я знаходився, не долетів 20 кілометрів до місця призначення: його обстріляли. Хлопці отримали переломи, але, на щастя, обійшлося без загиблих. Якщо говорити про мене, то я майже не постраждав. Чотири гвинтокрили, які вціліли — сіли нормально, їх екіпаж поїхав до Іловайська. Але хлопці потрапили у ворожу засаду і, практично половина з них загинула.

— Батьки підтримують Вашу позицію?

— У принципі так. До того ж їм більше нікуди діватись. Правда, з початку мама була проти, мовляв йде війна і там небезпечно. Тато завжди підтримував мою сторону. Він навіть сам відслужив рік в артилерії ЗСУ.

— До початку війни у Вас були думки, що колись доведеться захищати Україну?

— Ні, я не уявляв, що таке може статися. Я ж навіть армію не проходив.

— Ви по суті переселенець. Як Ви облаштувалися у Дніпрі? Війна війною, але після ротацій, треба жити і відпочивати. Як вас прийняли дніпряни?

— Держава мені та моїм батькам виділила гуртожиток. Я з’являюсь додому десь раз на півроку, тому особливо з дніпрянами не спілкуюся. Але в принципі, гарні приємні люди.

— Ви спілкуєтесь зі своїми знайомими, які залишилися у окупованому Луганську? Яка там ситуація?

— Там взагалі незрозуміло що. Правда, декому жити в «Еленерії» навіть подобається. Після того, як майже всі приватні підприємці залишили місто, мої знайомі відкрили бізнес і займаються будівництвом. Кажуть, що їм добре, бо «своя влада» нарешті, і рублі в обігу. Вони їздять на відпочинок закордон і навіть «БМВ» з Росії пригнали. У них все гаразд, бо добре йде бізнес. А як же іще може бути, якщо у них практично немає конкурентів?

— А на дефіцит чи черги Ваші знайомі не скаржилися?

— Так у «Еленерії» майже немає людей. Де тим чергам узятися? Молодь повиїздила на підконтрольну Україні територію, або в Росію, середнє покоління на заробітках. Гроші є або в тих, хто служить в окупантських військах, або в тих, хто працює при адміністраціях. Інші, як кажуть, палять бамбук.

Десь рік назад ще один мій знайомий розповідав, як влаштувався на роботу на будівництво. Місяць пропрацював — не заплатили. На другий і третій була така ж сама історія. Поскаржилися на це хазяїну, а він — негр, який одягнув на себе військову форму та причепив «колорадську стрічку». Коли хазяїн почув невдоволення, погрожував моєму знайомому та його приятелям прострілити коліна. Коротше, вони пропрацювали три місяці, а зарплати так і не побачили. Ще один мій знайомий — жорсткий зомбак.

— Напевно «ватнічек»?

— «Ватнічек» — це дуже м’яко сказано. Він саме жорсткий зомбак, до речі він так і не в курсі, що я воюю. Моєму знайомому у десь 35 років, а його матері — 60 — 65. Телефоную йому, щоб запитати: «Твоя мама пенсію в Україні оформила?». Він каже: «Ні, нам страшно. По телевізору показували, як „Правий сектор“ ходив по Станиці Луганській (підконтрольна Україні територія — ред.) і розстріляв сімох людей, за те що вони не знають української мови».

Коли з моменту нашої розмови минуло два місяці, я вирішив дізнатися, як у нього справи. Почали спілкуватися, і знову дійшли до політики. У черговий раз, він розповідав всяку фігню: то про Порошенка, який безкоштовно віддав Обамі креслення танків Т-76, то про якесь засідання у Бостоні, де обговорювали плани по знищенню України та Росії. Через півроку йому зателефонував знову. Він видає: «ДРГ прорвалася до Луганську і обстрілювала мирних громадян?» Запитую подробиці, він розповідає: «Бандити з „Правого сектора“ приїхали на сміттєвозі та з міномету обстріляли центр міста». Цих бандитів потім типу піймали і навіть показали по телевізору. По російським каналам транслювали сюжет, як їм заламують руки, а вони кричать українською: «Не вбивайте!».

Звісна річ, ролі «правосєків» виконували підставні особи. Але, на жаль, моєму знайомому цього зрозуміти не дано. Хоча, він має дві вищих освіти та є кандидатом у майстри спорту з шахів. Він навіть влаштувався на роботу в університет. Вкручує там лампочки та ставить ручки на двері.

— Ви бажаєте повернутися у рідний Луганськ?

— Чесно кажучи, ні. Я хочу жити у Дніпрі. Звичайно, війна рано чи пізно, закінчиться, але у Луганську залишиться ще дуже багато «вати».

— Чи є у Вас хобі?

— Я зараз більше сконцентрований на своїй роботі. Тому можу сказати, що цікавлюсь зброєю, а ще для підтримки фізичної форми разом з побратимами ходжу до тренажерного залу.

— Яка у Вас мрія?

— Напевно, щоб Росія припинила своє існування. Нехай у них з’явиться купа псевдореспублік, а Україна буде сильною та незалежною державою.