Веніамін Тимошенко: Ми маємо будувати країну, в якій нам буде подобатись жити

За нас цього не зробить жоден добрий цар. Більше того, ми — громадяни, повинні об’єднуватися, щоб диктувати свої вимоги і правила гри будь-якому можновладцю.

Веніамін Тимошенко: Ми маємо будувати країну, в якій нам буде подобатись жити

Верховна Рада України у першому читанні прийняла законопроєкти, які суттєво ускладнять життя малому і середньому бізнесу. Мова йде про документи № 1053−1 «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» щодо детінізації розрахунків в сфері торгівлі і послуг" та № 1073 «Про внесення змін до Податкового кодексу Україні щодо детінізації розрахунків в сфері торгівлі і послуг». У випадку, якщо вони стануть повноцінними законами, на підприємців очікує збільшення чиновницьких перевірок та фінансові збитки. А як у цій ситуації мають реагувати профспілки? Чи повинні вони підтримувати підприємців? Про це i-ua.tv поспілкувався з Головою Об`єднання незалежних профспілок авіапрацівників Веніаміном Тимошенком.

— Що мають у цій ситуації робити профспілки? Допомогти представникам малого і середнього бізнесу?

— У принципі, слово «мають» тут не дуже доречне, «можуть» — звучить значно краще. Розповім що відбулося, буквально, позавчора. Ми з шановним Володимиром Тетеруком домовилися про запис інтерв’ю на тему зарплат, соціального діалогу і всього такого. Поки я їхав на ефір, мені прилетів анонс про пікет під парламентом, організований представниками малого та середнього бізнесу. Підприємці виступали проти законопроектів, які значно погіршать їх роботу.

І так вийшло, що на ефірі ми з Володимиром Тетеруком майже і не говорили про зарплати. Натомість, звернули увагу на фундаментальні речі, які поки ми не зрозуміємо — будемо і далі продовжувати товктися у брудному болоті та жити в найбіднішій і найкорумпованішій державі Європи.

Підприємці скаржаться на те, що влада з її новими обличчями займається тим самим, чим і її попередники — тисне на малий і середній бізнес. Нам всім у цьому контексті вже пора зрозуміти одну просту істину. Ми всі 28 років «незалежності», а до цього ще 100 років радянщини, фактично, живемо у сталінській людожерній державі. У тому самому ГУЛАГу з лагерною економікою, який у 1991 році поспіхом лише загорнули в синьо-жовтий прапор. Але вся структура влади та суть чиновницької державної машини збереглася. Вона і досі ефективно нищить та чавить громадян, ще й на додачу очолена чи контролюється відвертим криміналом. І поки ми цього не зрозуміємо і не почнемо правильно працювати з цим огидним явищем — будемо товктися в болоті і далі, з кожним днем втрачаючи можливість стати нормальною і розвинутою країною.

І в цьому контексті наголошую: це не держава нам платить податки та зарплати, створює нормальні умови для бізнесу, безпечні і гідні умови для життя людей, все навпаки. Це ми — наймані працівники і підприємці утримуємо державу в особі армії її зажерливих чиновників, а тому ми маємо диктувати умови, а не навпаки. Зверніть увагу, що малі та середні підприємці і є бізнесом у його справжньому розумінні. Саме вони зібралися, вклали свої кошти, розум, ризик і почали працювати, заробляти і створювати робочі місця. Бізнесмене це зовсім не ті люди, які у бандитський спосіб загарбали цілі галузі економіки, а тепер просто викачують з них кошти та виводять їх по офшорах.

У трикутнику нинішнього бутафорського соціального діалогу між державою, профспілками і роботодавцями варто усвідомити одну просту істину. Влада в цьому «діалозі» не виконує роль партнера, медіатора чи арбітра, а є бенефіціаромі-вигодонабувачем безладу і поганих відносин між роботодавцями і працівниками. Зараз, фактично, існує жорсткий конфлікт між найманими працівниками і роботодавцями, бо працівники вважають роботодавців експлуататорами, бо вони вимагають працювати більше за малі гроші. Натомість бізнес сприймає робітників як «спиногризів», які не хочуть працювати і вимагають лише гроші. У свою чергу, державні чиновники створюють умови для такого конфлікту високими податками на зарплату, поборами, рекетом і недолугим законодавством. Поки ми думатимемо що держава це добропорядний арбітр, а не справжній рекетирпо відношенню добізнесу і праці, ми матимемо ті проблеми, які є зараз у малого і середнього бізнесу та й, зрештою, у всього населення країни.

— Як вийти із цієї ситуації? Чи не варто розпочати нормальний, якісний соціальний діалог? Вигадати щось нове і наповнити його іншими сенсами? Бо із створеною для галочки Федерацією профспілок України також багато не досягнеш.

— Ви правильно ставите питання. Федерація бутафорських профспілок родом із того самого дрімучого «совка». Щоб створити видимість трудової демократії і начебто вільної і ситої країни у людиноненависницькій «тюрмі народів» організували і бутафорські радянські «профспілки». Але вони були такими ж фейковими, як і все інше в Радянському Союзі. Комуністичні та соціалістичні ідеали існували тільки в деклараціях. Натомість більшовицька влада чавила людей і продовжувала традиції лагерної економіки. Для прикладу, можна згадати як копали, фактично голими руками, Біломорканал чи будували БАМ, або як видобували золото на Колимі. Тоді чавили і вбивали мільйони безвинних, щоб будувати «світле» майбутнє радянщини. На фоні цього всього бутафорські профспілки розподіляли путівки з цукерками та рапортували про трудове щастя радянських трударів. На сьогодні згадана Федерація профспілок погоджувала і лобіювала рабський Трудовий кодекс, погоджувала з урядом принизливі мінімальну зарплату і пенсію, збільшення пенсійного віку, мовчала щодо захмарних комунальних тарифів і так далі.

Що ж стосується справжнього соціального діалогу, то він можливий лише між партнерами. Але у такому амплуа жодним чином не можуть виступати ні існуюча чиновницька держава, ні бутафорські профспілки. Очевидно, що зараз така держава постає лише у ролі рекетира і бюрократа. Зараз партнерами можуть бути виключно роботодавці і справжні незалежні профспілки.

За свій дванадцятирічний досвід профспілкової діяльності я зрозумів, чому бізнес не платить нормальні європейські зарплати. Найбільша проблема у неєвропейських завеликих податках. Звісна річ, вони не можуть влаштовувати підприємців і щоб не давати зайвих грошей державі і хоч якось стимулювати найманих працівників, вони платять зарплати у конвертах. При цьому податки зависокі не лише для бізнесу, але і для всіх громадян, які віддають майже половину заробленого невідомо куди.

Але куди ж ідуть усі ці кошти? Чому трударі, які по 30 — 40 років тяжко пахали, рили руками канали і відбудували післявоєнну країну з руїн, зараз отримують пенсію, якої не вистачає на те, щоб заплатити за комуналку і ще залишити грошей на зайвий шмат ковбаси? Чому з України виїхало майже 10 мільйонів трудових мігрантів? Чому в Україні добре живуть лише судді, чиновники, прокурори і міліціянти? За свою кар’єру вони непогано назбирали, про що красномовно кажуть розміри і вартість їх будинків та автівок, які ми можемо побачити в їх деклараціях. То чому ми повинні утримувати ось це чиновницьке болото, яке чомусь вирішило, що саме воно і є держава, навіть після того, як воно піде на пенсію? А пенсії в них не 2 і не 5 тисяч гривень, а і 20, і 50, і більше.

Куди ми платимо податки? Яка нам потрібна держава? Ми ж усі розуміємо необхідність і чесних органів правопорядку, і якісної медицини, і освіти, і решти інфраструктури. Ми повинні разом визначитися що саме нам потрібно для нормального життя в країні, скільки це нормальне коштує і скільки ми всі, грубо кажучи, маємо скинутися в шапку, щоб працювали державні інституції та якісні сервіси від неї.

— При чому, працювали нормально.

— Саме так, але як відбувається зараз? Кермо цього сталінського катку мігрує від однієї олігархічної зграї до іншої. Біля керма змінюються лише фейси, але суть цієї держави залишається незмінною. Зараз, мабуть, настає той самий момент, коли ми всі, як громадяни, повинні визначитися, яка держава і яка влада нам потрібна і скільки ми маємо за це платити. Ось такий дискурс має стояти на порядку денному соціального діалогу між профспілками і бізнесом, бо ми власники і держави, і влади.

При цьому, ми самі по цим питанням можемо дійти згоди. А потім поставити чиновницьку державу перед фактом і буквально сказати їй: «Або змінюйся, зменшуйся, або сама думай яким чином ти утримуватимеш своїх корупціонерів та їх крадійські схеми. Нам це не цікаво і не потрібно, ми не будемо це утримувати своїми коштами». І для вирішення цього питання не потрібна ні зброя, ні революції, все законно, ми маємо просто відмовитися віддавати свої кошти на фінансування корумпованих чиновників-злодіїв. Ми ж про ринкові відносини говоримо? ОК. Ось ринок державних послуг. Правда ж все досить просто? Чи не так?

Я хотів потрапити на акцію підприємців під Верховною Радою, бо готовий підтримати їх з однією простою мотивацією. Вони — самостійні люди, які нічого не просять у держави, не вимагають в неї субсидій, не тягнуть грошей з бюджету, вони самостійно заробляють, утримують себе і свої родини, ще й створюють при цьому робочі місця і дають шматок хліба іншим. При цьому платять податки на утримання державного чиновництва. Це той невеличкий прошарок середнього класу, який і є основою будь-якої держави. Їх утиски означають утиски і моїх прав і свобод.

Я хотів поїхати до Верховної Ради саме з цією метою. Але після ефіру я дізнався, що підприємці вже проводять прес-конференцію і поїхав туди до них. Чесно кажучи, вони не очікували на мій візит. Вони були трохи в шоці, що їх приїхав підтримати лідер однієї з незалежних профспілок. Я їм сказав: «Шановні, поки ми разом не визначимося, яку державу ми хочемо і скільки готові за це платити, нас постійно битимуть по одинці. Спочатку вас, потім нас, а зрештою програємо усі».

За роки махрового совка українців виховали у дусі патерналізму та інфантилізму. Їм втовкмачили в голови віру в доброго царя, який повирішує всі їхні проблеми, головне — мовчати і терпіти, безмежно йому довіряти та бути слухняними. Але вже потрібно навчитися бути дорослими і нарешті розплющити очі, потрібно ставати громадянами.

Ми всі разом маємо будувати ту країну, в якій нам подобатиметься жити, яку залишимо своїм дітям і онукам. І жоден добрий цар нам не допоможе її здобути. Більше того, ми — громадяни, повинні об’єднуватися, щоб диктувати вже свої вимоги і правила гри будь-якому царю. І тільки тоді, коли ми станемо справжнім народом, нам буде абсолютно байдуже на прізвище нового президента і на назву провладної політичної партії. Ми будемо настільки потужними і скоординованими, що вони боятимуться приходити до влади, щоб лише збагачуватись і чавити нас. Політики знатимуть, що в Україні є суб’єктний народ, який знає чого хоче і готовий захищати свої соціальні, економічні та політичні інтереси, українці мають нарешті стати левом і кожен майбутній кандидат на високі державні посади думатиме тисячу разів, а чи варто смикати цього лева за вуса.