Героям — Славу?..

Шалені кругообертання суспільної та експертної думки довкола чотирьох сторінок російськомовного тексту під невиразною назвою «Комплекс мер по выполнению Минских соглашений», яким закріплені оті горезвісні «угоди», доводять деякі парадоксальні, але очевидні речі.

По-перше, чимало штатних і добровільних коментаторів, схоже, взагалі не читали першоджерела, що не завадило їм висловлювати сентенції та будувати прогнози для України.

По-друге — і це важливіше, — навіть ретельно вивчивши означену дорожню карту, не всі усвідомили: те, що в ній візуалізовано текстуально, не тотожне політичній реальності, котру мали на увазі станом на 12 лютого 2015 р. та моделювали на майбутнє автори документу.

Бо, як відомо, є текст, а є контекст. Відірваність одне від одного утруднює пізнання істини.

Політична ж «герменевтика» працює саме на смислових розривах і дає достатньо можливостей безкінечно доводити, що народ «невірно зрозумів» своїх керманичів, що в умовах зовнішньої агресії «антитерористична операція» це майже те саме, що воєнний стан, що високопосадовці ведуть «на полях» самітів і сесій не менш запеклі бої за Батьківщину, ніж патріоти у бліндажах і окопах, що рівень та якість життя людей критично низькі, але «надалі зростатимуть» та т.ін.

Отже, криза суспільного розуміння того, що відбувається з нами і навколо нас — дійсно системна проблема, від правильної оцінки і дієвого реагування на яку залежить майбутнє виживання України як незалежної держави.

Між тим, маніпуляції зі смислами (у формі скандалів, сенсацій, розслідувань, викриттів тощо), роздмухувані у ЗМІ й нав’язувані масовому споживачеві інформації, є ефективним інструментом відволікання суспільної уваги від реальної картини буття, розпорошення колективної енергії, підміни морально-етичних кодів нації, дискредитації носіїв свободного мислення…

Типовий приклад — зчинення галасу щодо, буцімто, «загроз» проведенню 12 червня ц.р. маршу прибічників ЛГБТ-спільноти у м.Києві. Солідарність з намірами цього специфічного прошарку вже виявили деякі іноземні дипмісії і парламентарі, діячі мистецтв і члени журналістського цеху, фокусуючи увагу на безумовності відповідних прав і свобод у «демократичних суспільствах». Паралельно, робиться акцент на войовничій агресії стосовно учасників гей-параду з боку членів право-радикальних воєнізованих формувань України (бійців ДУК «Правий сектор», батальйонів ОУН, «Айдар», «Торнадо», «Азов»). Не важко зрозуміти, що саме вони є сьогодні найбільш ідейно стійкими і практично вишколеними опонентами чинного владно-олігархічного конгломерату, тому зазнають переслідувань і провокацій, направлених на сковування їх активності.

Зіштовхнути лобами в центрі древньої православної столиці опалених у боях за Вітчизну чоловіків з їх гламурними alter ego — це дійсно сюрреалістичний перформанс для обраних!..

Проте, є більш цікаві для аналізу епізоди сьогодення, де віддзеркалюється тактика «гри» зі смислами і проглядають спроби «відкорегувати» напрямки Національного Відродження.

Так, наприкінці травня ц.р. вітчизняні соцмережі захлинулися безліччю коментарів з приводу «непатріотичних» тез виступу лідера культової рок-групи «Океан Ельзи» С. Вакарчука під час виголошення ним т.зв. Лекції Свободи на IV Львівському медіа-форумі.

Першим подачу зробив «опозиційний нардеп» і «журналіст з іменем» С. Лещенко (у чиєму травневому PR-активі значиться також оприлюднення звідкись узятих фрагментів фінансового «грос-буху» Партії регіонів). Він дописав у Твіттер: «Вакарчук на медіафорумі у Львові: „Україна не є абсолютно природним утворенням, а була зшита з різних шматочків“. Я з Вакарчуком, до речі, згоден. Рідко хто говорить це відверто».

І поїхало! Насмикали дотичних цитат лектора: «Нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі…», «Ми до сих пір живемо в парадигмі, про яку мріяли, можливо, наші предки або люди, які хотіли будувати Українську державу в кінці ХІХ — на початку ХХ століття, на зламі епох, коли розвалювались великі імперії і коли всі маленькі народи відчували свою ідентичність, гуртуючись виключно навколо мови, культури або спільної історії… Мені здається, що у ХХІ столітті ця ідея вже не працює…».

Сформували хибне дискусійне поле (ось деякі «робочі» аспекти: «Скандал: Вакарчука упіймали на брехні із заявою про Україну», «Мы 25 лет спорим, что такое Украина. Речь Вакарчука», «Святослав Вакарчук: «Черги у військкомати могли би бути більшими»).

Вчергове потопталися по державотворчій ідеї та тих, хто їй служить і обстоює. Та й відхлинули.

А чи вчиталися у саму промову (http://lvivmediaforum.com/2016/news/lektsiya-svobody-svyatoslava-vakarchuka/)? Чи замислилися, що вона маніфестує у нинішньому національно-історичному контексті та чому була озвучена саме цією особою?

Належною відповіддю на провокаційний вчинок вищезгаданого ньюз-мейкера могло би бути твердження, що в Лекції Свободи С. Вакарчук по-суті повторив й інтерпретував для пересічного українського загалу, передусім — для молоді, лідером думок якої він є, ключові тези виступу 8 грудня 2015 р. перед депутатами Верховної Ради України Віце-президента США Джо Байдена (http://ukrainian.ukraine.usembassy.gov/uk/statements/vpbiden-rada-ukraine-12 082 015.html).

Квінтесенція обох текстів — у констатації, що перед лицем російської збройної агресії, у сучасному глобалізованому світі єдиним рятунком для держави Україна є безумовне розділення «вічних ідей та ідеалів, універсальних цінностей, що об’єднують людей по всьому світу» (Джо Байден). «Не спільне минуле, походження, кров чи подібність зовнішня має об’єднувати нас, а спільні цінності, спосіб життя, правила гри, конституція, які роблять наше життя комфортним на цій території, у цій спільноті, у цей час. Ось, на мою думку, ключ до успіху» (С.Вакарчук).

Власне, це вже тягне на національну ідею, топ-завдання на ХХІ століття для України… І визначені вони зовнішніми операторами, держателями боргових векселів, гарантами безпеки нашої країни.

А для тих, хто не надто переймається майбутнім або схильний ігнорувати подібні меседжі, подані й застереження.

«Це час України. Може це ваш останній шанс. І, будь ласка… не змарнуйте цей час, не втратьте можливість. Скористайтеся цієї можливістю. Побудуйте краще майбутнє для народу України» (Джо Байден).

«…наше завдання — нарешті почати будувати країну, засновану на принципах справедливості і комфортного життя. Давайте не існувати в парадигмі ХІХ сторіччя… Якщо ми не змінимо цю повістку дня і не станемо думати про Україну як про країну, де ми маємо збудувати певний ідеальний світ для себе і для наших дітей, а будемо по-старому, по-містечковому думати про наші заслуги, ми довго не проживемо» (С.Вакарчук).

Логічне запитання — звідки така висока синонімія політичної візії та стратегії для України?

Тут варто згадати, що С. Вакарчук є випускником елітної міжнародної програми Йєльського університету (США) Yale World Fellow, у рамках котрої з серпня по грудень 2015 р. пройшов закордонне навчання за курсом лідерства. У статуті Yale World Fellow вказано: програма передусім направлена на «побудову мережі нових світових лідерів і розширення міжнародного взаєморозуміння», щороку до неї долучається лише 15−20 перспективних особистостей з усіх країн і континентів, їм викладаються мета-знання про майбутній світоустрій.

Відтак, певне коло експертів, журналістів та колег з близького оточення С. Вакарчука пророкують йому кар’єру «українського Вацлава Гавела», державного лідера нового типу, час яких ще не прийшов, але наспіє після остаточної утилізації спадщини пострадянсько-олігархічних режимів в Україні та, ширше, на усьому Європейському просторі. Череда українських національно-визвольних революцій першої чверті ХХІ століття слугує тією «творчою лабораторією», де формуються нова історіософія і міфологія, нові пантеони героїв, а також відповідні типажі державних менеджерів.

У будь-якому випадку, прототиповість цієї та подібних фігур заслуговує на поглиблене вивчення.

З викладеного слідує кілька прогностичних висновків: 1. Україна присутня у стратегічних розкладах майбутнього виключно як пазл глобально-уніфікованого простору Свободи, у розумінні світових акторів вищого ешелону. 2. Україноцентрична державна доктрина зазнаватиме усезростаючого пресингу з боку заангажованих ззовні політичних, мас-медійних, науково-дослідницьких центрів впливу та їх партнерів. 3. Розмаїта національно-патріотична спільнота сучасної України — останнє втілення героїко-романтичної традиції українського етносу в його тисячолітньому генезисі.

Проте нинішні Герої Нації багато в чому сформують її обличчя у прийдешньому світовому порядку.