Святослав Стеценко: Іти у майбутнє — це примус бути іншими

— Якою буде Україна після президентства Володимира Зеленського?

— Насамперед, я думаю, про те, в якому стані після нього залишимося ми.

— Слушна думка.

— Від того залежатиме наше майбутнє. Спостерігаючи за словами, роботою і складом Зекоманди, складається враження, що їхня мета — утилізація залишків України. Звісно, можливе формальне збереження державної незалежності, але руйнування економічної та соціальної інфраструктур нам не уникнути. Ймовірно, Україну контролюватимуть навіть не іноземні держави, а великі фінансові корпорації.

— Це ще гірше ніж, контроль інших держав?

— Контроль інших держав не завжди погано. Відомо чимало позитивних історичних прикладів, коли він впорядковував життя і давав слабшим країнам потужний розвиток. Чого лише варті Західна Німеччина, Японія та Південна Корея? Це — яскраві приклади того, що зовнішній контроль не завжди означає негатив. Країну бере під крило могутня прогресивна держава, яка за неї несе, хоча б моральну відповідальність.

Але аналогічне про світові фінансові корпорації сказати не можна. Вони ні за що і не перед ким не відповідають. І ми маємо ризик потрапити від них у повну залежність. Ймовірно, з населення, яке залишиться в Україні (а на той час, його буде значно менше), доведеться перезасновувати країну. Будуть територія, люди і формальна державність. Нам доведеться створювати інституційну країну як суб’єкт.

— І що далі?

— Усе залежатиме від достатньої кількості людей, які погодяться взяти на себе відповідальність за перезаснування країни. Я зараз маю на увазі не палкі промови та популярні дописи на Facebook. Відповідальність має бути у вигляді жорсткої організаційної діяльності та лідерства у боротьбі за створення нового і, можливо, навіть у війні. Ось в чому полягає питання.

А стосовно бачення майбутнього, в Україні достатньо візіонерів — людей, які намагаються його спрогнозувати. Зокрема, я маю на увазі Сергія Дацюка та Дмитра Стуса. Звісно, існують різні методичні апарати та підходи для визначення майбутнього, але все ж таки найголовніше — це люди. Дієві особистості, здатні чітко формулювати майбутнє і примушувати інших до нього йти. На жаль, добровільно не піде ніхто. Людина вже так влаштована, що занадто полюбляє комфорт. Йти у майбутнє — це відмовлятися від тогою, що є. До цього не готова абсолютна більшість людей.

У якості аргументу хочу навести біблійний приклад. Для того, щоб привести євреїв до Ізраїлю, Мойсей водив їх примусово по пустелі 40 років.

— Поки не померли всі, хто знав єгипетську неволю.

— Так. Іти у майбутнє — це примус бути іншими. Людина самостійно здатна докорінно змінитися лише у випадку смертельної загрози. Тоді приходить усвідомлення: зміни, або смерть. Та навіть за таких умов, значна частина обирає другу альтернативу. І це — об’єктивна природа людей.

Зараз нам дуже важливо чесно відповісти на наступні питання: «Куди йти? Що будувати? Які сенси вкладати?». Бо тими, хто стоять, рухає ідеологія, вона тримає їх на місці. А ось ті, хто йдуть попереду, керуються сенсами.

Нам слід думати не від кого йти, а якими ми будемо самі. Для того, щоб зараз вижила нація і країна в Європі, потрібно вже не крокувати, а бігти. І рухатися бажано швидше, ніж інші. Звісно, якщо ти хочеш досягти успіху.

На жаль, без докорінних революційних змін у суспільному і громадському житті та економіці, Україна не має перспектив залишитися державою. Відкриті західні кордони. Чимало молодих людей ладні вирватися з цього болота і поїхати геть. Тому, нам слід ретельно працювати. Зайнятися революційними змінами та розробкою ідей та практик. В іншому випадку, не буде України.