Герман Абашин. Герой на ім’я Гера

Перед Іловайськом він стояв півроку в Марковому, в Луганській області. Потім повернувся на три тижні додому. За цей час побачився зі своїми друзями і відвідав на цвинтарі маму і тата. Поспішав все встигнути, щось відчував, напевно.

А он правда совсем другой,
А он правда иной мужчина.
Для которого быть со мной,
Не нужна ни одна причина!

Он звонит мне раз десять в день,
Просто так, лишь услышать голос.
Он твою прогоняет тень,
Гладя нежно мой светлый волос.

И я с ним полюбила чай,
Убран в шкаф надоевший кофе.
Он совсем не даёт скучать,
Заслонил он твой львиный профиль.

А он правда совсем иной —
Честный, сильный и настоящий!
Его не надо делить с другой.
Для него только я лишь счастье!

Цей вірш написала Маргарита Буркут — дівчина загиблого бійця 93-й окремої механізованої бригади Германа Абашина. У серпні 2014 р. хлопець не повернувся з-під Іловайська. Коли з Германом зник зв’язок, а місто захопили російсько-терористичні війська, рідні бійця обдзвонювали волонтерів, представників переговорних груп, зверталися в правоохоронні органи і СБУ, ходили до церкви і до екстрасенсів … Однак звісточки від нього так і не дочекалися, а пізніше дізналися про його загибель. Хлопця впізнали по ДНК-експертизі.

Юлія Ліпкіна — найближча людина для Германа. Після смерті своєї старшої сестри вона замінила хлопчикові маму. Він став для неї сином. Ми довго спілкувалися. Юлія розповіла, яким дивовижним хлопцем був її Герман, і показала його шкільний випускний альбом. У мене теж є аналогічний.

5 березня цього року (2016 р. — ред.) Герману б виповнилося 23. Дуже важко усвідомлювати, що твого ровесника більше немає в живих. А він любив, мріяв, планував, напевно, радів весняному сонечку і деревам в кольорі.

Далі — розповідь від першої особи Юлії.

***

У сім років Герман залишився круглим сиротою. З його батьками трапилася біда. Одразу після нещастя моя мама Галина — бабуся Германа — взяла опікунство над онуком.

Саме бабуся Галя і його друга бабуся Валентина найбільше брали участь у вихованні Гери. Досить часто хлопчик жив зі мною. Мій чоловік Олексій став для нього найкращим другом, Герман називав його Льохою, а мене — Юлею. Знайомі іноді вважали Геру за мого сина, говорили, що ми дуже схожі.

У школі він часто пустував, міг навіть зірвати уроки: то на дошці напише якийсь прикол, то щось скаже у класі. За такі витівки я його, бувало, карала. Та Гера ніколи мене за це не дорікав і дуже швидко відходив.

Син закінчив 9 класів і вступив на автослюсаря до ПТУ № 17. Там він прагнув отримати хороші знання. Коли дипломувався, вирішив обійтися без сторонньої допомоги, яку ми йому пропонували, і захистився на відмінно. Потім з’явилися ідея вступати до автотранспортного, адже машини для нього — це все. Після закінчення ПТУ Гера отримав права.

У сина було дуже багато друзів. У компанії він завжди знаходився в центрі уваги. Всіх веселив, розповідав анекдоти та якісь приколи з життя. Льоша його постійно брав на зустрічі з друзями. Напевно, під впливом мого чоловіка у Гери і з’явилася ідея піти в армію.

Наш хлопчик був круглим сиротою, таких, як він, в армію за законодавством не беруть. Щоб відмова звучала переконливіше, військові знайшли ще одну причину. Незважаючи на високий зріст у 180 см, Гера був дуже худеньким і жилавим. У військкоматах йому говорили: «Хлопчику, спочатку наїж пузо, а потім приходь до нас». Та Гера не відступався. Він попросив бабусю, щоб вона взяла свої документи опікуна і сходила з ним до військкомату.

Зрештою, мій син отримав бажане, його призвали в листопаді 2012 р. Тоді війна нікому не снилася навіть в найстрашніших снах. Герман підписав контракт на 3 роки.

Я навіть на мить не могла подумати, що його не дочекаюся. Коли в 2014 році він вирушав на Донбас, я, як мати, намагалася щось придумати, аби він не поїхав на цю війну. Та Гера сказав: «Юля, це треба …»

Перед Іловайськом він стояв півроку в Марковому, в Луганській області. Потім повернувся на три тижні додому. За цей час побачився зі своїми друзями і відвідав на цвинтарі маму і тата. Поспішав все встигнути, щось відчував, напевно.

Останній наша розмова відбувся 28 серпня о першій годині ночі. Я кажу: «Гера, сина, я знаю, що зв’язок може обірватися, але дай мені про себе знати будь-якими шляхами. Хоч би два слова скажи». Він відповідає: «Юля, я обов’язково тобі повідомлю, що зі мною. Однак ти не розумієш, як я хочу звідси вибратися живим!» Заспокоюю його: «Не говори так, все буде добре». Він відповідає: «Так і буде, і найголовніше — мені нічого не страшно». Це були останні слова Гери. 29 серпня зв’язок з ним обірвався назавжди…

Вечір 28 серпня я провела в церкві на службі, тоді було свято Успіння Пресвятої Богородиці. Молилася на колінах, била поклони, просила, щоб хлопці вийшли з проклятого Іловайського котла живими і здоровими. Та не судилося. Напевно, вони там, на небесах, потрібніші.

Увесь вересень 2014р. я ридала не перестаючи … Сподівалася на вісточку про сина, але глибоко в душі усвідомлювала, що трапилася біда. Розумієте, в такій ситуації матері стають контуженими, а їх серця не приймають втрати. Я не знала, де він, що з ним. Гера — хлопчик тямущий, він би знайшов спосіб зв’язатися зі мною.

Періодично надзвонювали шарлатани, вони за розмову з Герою вимагали шалені гроші. Я їм відповідала: «Дайте трубку хлопчикові, я почую його голос, і ми віддамо все, що завгодно». Співрозмовник одразу ж говорив: «До побачення».

Колись зателефонував чоловік зі східним акцентом і почав погрожувати: «Ти хочеш, щоб я йому палець відрізав?» Я розплакалася, він поклав трубку і більше не телефонував. Подібних ситуацій було багато. Приходило навіть SMS з текстом: «Мама, я в підвалі, вони мене мучать», але Герман ніколи мене не називав мамою. Наскрізь відчуваю аферистів.

А скільки було ситуацій, коли матері зниклих бійців вірили шахраям? Деякі перебували в такому шоці, що відправляли великі гроші і чекали своїх дітей додому.

Герман значився «в полоні» — в списках центру звільнення полонених «Офіцерський корпус». Мені це вселило надію, разом з нею я прожила півтора роки. Адже в списки «двохсотих» потрапляли ті хлопці, при яких виявляли документи, а всі інші автоматично ставали безвісти зниклими. Пізніше з’ясувалося, що документи Германа згоріли в машині, де він перебував.

Надходили дані про те, що Гера був в Донецькому СБУ. Українські пошуковці обійшли всі поверхи приміщення, але його так і не знайшли. Хтось бачив його на роботах у сепаратистів, але ці дані не підтверджувалися.

Я навіть від безвиході до найсильніших екстрасенсів України ходила. Всі вони мене переконували, що Гера живий.

Я зробила багато кроків перед тим, як зважилася на ДНК-експертизу. Сталося це в червні 2015 р. Її результати, на жаль, виявилися позитивним.

Трохи пізніше я розшукала двох бійців, які перебували з Герою в одній машині фатального 29 серпня. Хлопці розповіли мені про останні години сина … Тоді під Іловайськом розігралося справжнє пекло, під ногами горіла земля. Напевно, це був другий Сталінград. Бійці 93 бригади, під безперервний свист куль, на ЗІЛі виривалися з ворожого оточення.

Коли хлопці приїхали в село Новокатеринівка, в машині стався вибух. У автомобілі знаходилося дуже багато зброї, і в результаті він загорівся. Бійці намагалися вибратися з цього пекла. Кілька людей побігло в посадку, але замість порятунку, зустріли там свою смерть. Хлопців розстріляли сепаратисти, пізніше їх тіла розпізнали по ДНК …

Один з хлопчиків бачив, як Герман впав в машині, поранення в голову стало фатальним. Трагедія сталася між 9 і 10 годинами ранку 29 серпня.

Двом бійцям, разом з ще одним пораненим на руках, вдалося вижити. Вони потрапили в полон до сепаратистів. Пізніше їх передали волонтерам з «Червоного хреста». На початку вересня ці хлопці вже були вдома.

Я дізналася у побратимів сина номер машини, виявилося, це був той самий ЗІЛ, всередині якого нібито знайшли тіло Германа. Так я отримала остаточний вердикт про смерть сина.

Не розумію, чому так сталося. Коли наших хлопців взяли в кільце сепаратисти, щохвилини кращі сини України гинули від ворожих куль. Тоді Герман уцілів, а загинув — біля самого виходу з пекла.

Кожній матері хотілося знати, про що перед смертю думала її дитина. Я обдзвонила всіх друзів, з якими син зустрічався у відпустці. Його шкільний товариш Ростик сказав, що у Гери навіть не було думок про загибель.

Гера мені сниться. Перший раз він приходив в страшному вересні 2014р. Ми розмовляли на балконі в моїй квартирі. «Юль, ми в Іловайську. Якщо я повернуся додому, я обов’язково одружуся», — сказав він.

У Германа залишилася кохана дівчина Маргарита. Вони з дитинства знали один одного і вчилися в одній школі. А коли Гера пішов в армію, стали дуже близько спілкуватися. Маргарита вміє писати вірші, вона до цих пір їх йому присвячує …

Останній раз Гера мені приснився в Криму. Він стоїть на високій горі, а навколо все буяє красивою зеленню. Каже: «Юля, я прошу тебе, молися за мене Апостолу всієї Русі». (Напевно, мова йде про Андрія Первозванного — ред.). Перші півтора року з дня загибелі сина я часто ходила в храми. І тепер продовжую молитися. За здравіє молитви читаю, не можу за упокій …

На Благовіщення, 7 квітня, померла бабуся Гери по татовій лінії, Надя. Остаточного вердикту про смерть онука вона так і не дізналася. Їй були відомі результати ДНК-експертизи, але вона до останнього свого дня вірила, що Гера живий, любила його до божевілля. Про розмову з бойовими товаришами Гери я Надії не сказала. Хотіла це зробити 7 квітня, але не встигла …

«Лица», 2016 р.

Герман повернувся додому у квітні 2016 року. На його труні лежало два жовто-блакитних прапора, а ще було багато квітів.

Прийшовши на цей похорон, я доторкнулася до війни. Він докорінно змінив мої цінності і пріоритети. Окремо дякую пані Ірині Бадановій.

Вона зробила чимало, аби хлопець повернувся додому. Саме з її легкої руки я написала статтю для газети «Лица» «Герой на ім’я Гера», і тепер я та, хто є зараз.

Дякую! Герої не вмирають, поки живуть у наших серцях! Дорогий воїне, спочивай з миром!