Манана Абашидзе: Іноземець, який говорить українською, — ще досі екзотика для громадян України.

Стародавні римляни стверджували «Чия мова — того і влада». Українська мова — це символ держави. Мова, освіта, культура, традиції — це той фундамент, на якому формується національна ідентичність, суспільство, національна єдності та державна безпека. І на темі мови не повинно бути жодних спекуляцій, та загравань, особливо з боку влади. В 2014 році «старший брат» показав нам, чим стає Україна без української мови, історії, вірніше їх незнання та ігнорування.

Піднімаємо питання — мови, освіти, культури спілкування українською, з Ганною Швець, доценткою кафедри української та російської мов як іноземних Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У Литві уже 20 років діє телефонна «мовна довідка», яка інформує про новітні тенденції розвитку литовської мови і консультує з приводу правил написання і читання литовською.

Нещодавно відомий естонський журналіст Прійт Хибемягі, висловив таку думку: «У естонських дітей немає причин вивчати російську мову, оскільки в Естонії є одна державна мова — і це естонська мова. Також Росія для Естонії досить недружня країна», На його думку, немає ніяких перспектив для вивчення російської мови: «необхідно вчити німецьку, англійську, французьку, іспанську мови».

Я абсолютно з ним погоджуюсь! Так ж політика і в Грузії, я про це багато писала, розповідала! Діти, молодь, люди, яким сьогодні до 40 років — російську не знають взагалі. Ані в музеях, ані в аеропорті, метрі російської ви не почуєте. В Сакартвело вона вважається іноземною, хочеш вчити — будь ласка, але на першому місті — англійська, а вже другою — російська. В вишах така ж ситуація! Викладання виключно — рідною, грузинською, або англійською.

Пані Ганно, як проходить навчальний процес на кафедрі української та російської мов Інституту філології КНУ імені Т. Шевченка, скільки студентів виявили бажання вчити українську мову, якою мовою послуговуються в побуті ваші підопічні?

Я працюю на кафедрі української та російської мов як іноземних Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Тут навчаються іноземні громадяни, які хочуть вивчити українську або російську мову й отримати кваліфікацію перекладача, вчителя, викладача. Традиційно груп студентів, що вивчають російську, більше. Наприклад, у цьому році на перший курс бакалаврської програми «Російська мова та переклад (для іноземців)» вступило понад 50 студентів (значна частка — китайські громадяни, друга велика група — туркменські). А на програмі «Українська мова та переклад (для іноземців)» навчається 3 першокурсники (з Китаю). Отож українська філологія — це досить екзотичний фах для іноземців. Більше того: зазвичай очікують від іноземця володіння більш поширеною російською, а кияни часто щиро дивуються: «Ви вивчаєте українську, о це так приємно, а навіщо?». Пам’ятаю враження свого корейського студента Чве Бьонхі (який прекрасно опанував українську, крім того, знав і російську): під час перекладу офіційної зустрічі високих посадових осіб йому самому довелося пропонувати українським чиновникам говорити державною мовою, а не мовою сусідньої країни. Вони були здивовані, бо звикли вести перемовини через перекладача з російської. Отже, насправді бракує іноземних фахівців з української мови, можливо, саме тому останнім часом трохи зросла кількість іноземних громадян, що здобувають освіту за магістерською програмою «Українська мова та література (для іноземців)» — 12 студентів на двох курсах (11 — з Китаю, 1 — з Кореї). Більшість із них навчаються за угодою між Міністерствами освіти України й Китаю — магістранти прагнуть отримати кваліфікацію викладача і сподіваються працювати на кафедрах української мови, що відкривають у китайських університетах. Одна наша випускниця навчається в аспірантурі, ще кілька цьогорічних випускниць прагнуть вступити до аспірантури — бачимо, що серед майбутніх науковців зі Сходу є попит на освіту саме в Україні: вивчення мови на території країни її носіїв та безпосереднє ознайомлення із сучасною культурою становлять неоціненний досвід для майбутнього лінгвіста.

Іноземні студенти, що вивчають українську, звісно, послуговуються саме нею в побуті, однак іноді з цим бувають проблеми, оскільки їм доводиться пояснювати співрозмовникам: вони вивчають українську, а російської не знають. Пам’ятаю, як колись на прохання іноземної студентки ходила з нею до інтернет-оператора, тому що дівчина-консультант розмовляла російською мовою і не переходила на українську. Зі мною вона також говорила російською, демонстративно заявивши, що української не знає, бо приїхала з Росії. Пройшло чимало років, дуже хочеться сподіватися, що ця дівчина таки вивчила українську і намагається виконувати закон, обслуговуючи клієнтів державною, але розумію, що такі випадки не поодинокі й зараз.

У березні 2018 року ми з українськими студентами проводили мовне спостереження, суть якого полягала у фіксації протягом трьох днів комунікативних ситуацій і мови спілкування. За умовами експерименту, його учасники повинні були говорити по-українськи в громадських місцях і спостерігати за мовною реакцією інших людей, а також звертати увагу, якою мовою відбувається спілкування навколо. Загалом студенти описали 336 комунікативних ситуацій, із них 149 — українською мовою (44,3%), 156 — російською (46,4%), 28 — суржиком (8,4%), 3 — англійською (0,9%). Як з’ясувалося, українську мову (в усній формі) у Києві переважно використовують в офіційних установах, великих супермаркетах, певних мережах ресторанів, кафе, магазинів — у Приватбанку, «Макдональдсі», «Львівській майстерні шоколаду», «Рошені». Студенти припускали, що, очевидно, це пояснюється корпоративними нормами. Насправді такі правила були передбачені рішенням Київської міської ради ще від 5 жовтня 2017 року, згідно з яким під час реалізації товарів та наданні послуг в першу чергу використовується державна мова, а на прохання споживача можливе обслуговування іншою мовою, прийнятною для сторін.

Однак результати спостереження демонстрували (а ми з Вами це прекрасно знаємо з досвіду), що цю норму виконують не завжди. Досить часто у сфері обслуговування на запитання чи прохання говорити по-українськи лунає відповідь російською (під час спостереження студенти зафіксували 43 таких випадки). Причому впродовж усього діалогу так і не відбувався перехід на державну мову (студенти іноді відзначали демонстративний, як їм здавалося, характер уживання російської у відповідь на українську). Протилежних випадків, коли, почавши розмову російською і почувши українську мову клієнта, співробітник магазину / кафе / театру тощо перейшов на українську, на жаль, було удвічі менше (21). Учасники експерименту, українські студенти, писали, що раніше вони не звертали на цей факт уваги, оскільки володіють двома мовами, і не відчували дискомфорту (так само, очевидно, як і їхні співрозмовники). Однак тепер, намагаючись оцінити ситуацію з погляду іноземця, який вивчає українську мову, вони робили досить песимістичні висновки: «Можу тільки уявити, наскільки важко іноземному студентові практикувати українську мову в такому несприятливому для цього середовищі»; «Ми, як носії української, розуміємо російську без проблем, у громадських місцях ми можемо спілкуватися зі співрозмовником по-українськи, а він — по-російськи. У нас це не викликає дискомфорту, але як тоді бути іноземцям, які приїхали вивчати нашу мову? Адже вони можуть не володіти російською, і тоді спілкування буде викликати певний дисонанс і численні труднощі».

Зараз вимога обслуговування українською закріплена на території всієї України в статті 30 Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». З 16 січня ця норма почала діяти — сподіваємося на позитивні результати.

У роботі з нашими іноземними студентами (так, для нас вони «наші», тож виникає такий оксюморон) ми намагаємося звертатися до таких форм, які зроблять вивчення української особистісно ціннісним для них. Якщо задіяти емоції, інтерес, бажання самовиразитися, то навчання буде ефективнішим. Тому на заняттях пропонуємо іноземним магістрам цікаві й неоднозначні теми для обговорення, ігрові форми роботи, створення проєктів (екскурсій, уроків), які студенти із задоволенням презентують. Особливе місце в моїй методиці посідає технологія творчого письма: студенти багато пишуть, обговорюють і редагують написане (уявний внутрішній монолог героя художнього твору, діалог персонажів і вигаданих осіб, який міг би бути, якби…, розповідь про рік із життя героїв, про який ми нічого не знаємо, історія життя героїв через 20 років тощо). Після перегляду короткометражного фільму режисера Тараса Дроня «Доторкнись і побач» писали есе «Світ дитинства». Твори вийшли такими цікавими, щирими й іноді несподіваними, що виникла ідея зробити колективний проєкт: ілюстрована збірка «Світ дитинства», поширена у фейсбуці, зацікавила як багатьох викладачів і студентів, так і людей, далеких від сфери освіти. Визнання результатів їхньої праці, звісно, надзвичайно надихає наших студентів. Зараз я працюю над редагуванням посібника «Читаймо українською» (на матеріалі творів В. Сухомлинського), у який увійшли матеріали, розроблені магістрантами: китайські й корейські україністи створювали завдання для читачів, що вивчають українську як іноземну. Сподіваюся, що встигнемо видати цю книжку до того, як її автори закінчать магістратуру.

Я знаю, що Ви долучаєте ваших студентів до дуже серйозних конкурсів, проектів.

Маємо цікавий досвід участі іноземних студентів у Міжнародному проєкті-конкурсі «Тарас Шевченко єднає народи». У 2018 році це були студенти з Ірану, які студіюють у нашому університеті медицину. До речі, цей контингент важко мотивувати вивчати українську: студенти не відчувають у ній потреби ні в навчанні (бо це англомовна програма), ні, на жаль, у побуті, де частіше чують російські фрази — їх швидше й опановують. Але іранці дуже активні й емоційні, люблять бути в центрі уваги — тож із зацікавленням поставилися до моєї пропозиції взяти участь у конкурсі. Обирали вірші Шевченка, вчили тексти (один хлопчина грав роль Назара з п’єси «Назар Стодоля», а його партнеркою була українська студентка — вони багато проводили репетицій разом), готували виступ на церемонії вручення нагород. Проєкт став великою подією для них — і хорошим досвідом практикувати українську мову. У 2019 р. ми готували на проєкт-конкурс поетично-музичну композицію за поезією Тараса Шевченка «Думи мої». У ній брали участь 7 китайських студентів-філологів бакалаврату й магістратури. Отримали гран-прі! У нагороду мали за честь поїхати з іншими шевченколюбами на екскурсію до Канева на могилу поета. Участь у проєкті, спілкування з іншими учасниками і членами журі (офіційне, під час конкурсу, і неформальне, під час поїздки) було наповненим і незабутнім. А потім Ви, пані Манана Абашидзе, запросила нас на інтерв’ю — для китайських студентів, безперечно, це було дуже цікаво й корисно. Ось так намагаємося розширювати українськомовне спілкування, залучаючи студентів до позааудиторної творчої роботи. У нашому Інституті філології працюють різні студентські клуби — запрошуємо іноземців послухати українських однолітків і поділитися думками. Нещодавно започаткували роботу орфографічного практикуму: для зацікавлених іноземних студентів різних курсів щотижня проводимо додаткові заняття, де обговорюємо і практикуємо різні теми українського правопису.

Очевидною проблемою є те, що більшість людей не розуміє причин, суті мовних конфліктів, а також зв’язку — цілісності України та поширенням на її території двох мов. Не можна змусити любити, вивчати, розуміти необхідність знання і вивчення української «з — під палки». Потрібно все робити з розумінням, бажанням і свідомо. Ось тут потрібні просвіта, освітньо — історичні програми. Вкрай важливо виховувати підростаюче покоління в національних традиціях, з дитинства прищеплюючи любов до рідної мови.

Особливо, коли говоримо про ідентичність, з якою вже нарешті потрібно визначитись, я вважаю, що найважливіші чинники, які її формують — це передусім освіта, мова і культура. Чи не так?

Так, перераховані чинники дуже важливі. Думаю, я відчуваю себе українкою передусім тому, що мала українськомовну родину. У підлітковому віці був період роздвоєності, коли вдома говорила українською, а з друзями — російською. Потім навчання на факультеті російської філології, тож і там спілкувалася російською. Доля повернулася так, що пізніше отримала другу освіту — вчитель української мови та літератури. Зараз саме українська мова й методика її навчання як іноземної стали моєю роботою, захопленням, науковою діяльністю. Але завжди відчувала себе українкою не за паспортом, а за духом, бо думаю українською, відгукується в душі українська пісня, хвилюють рядки українських письменників, болять чи захоплюють сторінки української історії. Якщо ти на цьому виріс, якщо це є в серці, ти відчуваєш себе українцем. Якщо ти не говориш українською і навіть не розумієш цих «галічан, каториє прієхалі сюда со своєй мовой» (насправді не хочеш зрозуміти, бо вони ментально чужі тобі), якщо ти не читаєш українських письменників, не знаєш української історії, то навряд чи ти справді, у серці, є українцем. Можна говорити, що зараз глобалізований світ, наші діти слухають не лише російськомовну, а й англомовну музику і вони взагалі вже «громадяни світу», але, як показує гіркий досвід Криму та Сходу, в тих регіонах України, де менше спілкуються українською, перемагає таки російська мова і панує там «русский мир».

Приведу цікавий історичний факт: у Держархіві виявили документ часів Української держави гетьмана Скоропадського про необхідність введення закону про українську мову. Документ датовано 22 серпня 1918 року, у ньому старший прокуратор Генерального суду звертається до міністра юстиції.
Прокуратор пояснює, що 1906 року було ухвалено закон, який зобов’язував держінститути і приватних осіб спілкуватися з державними структурами виключно російською мовою. Після скасування цього закону в Українській державі громадяни та інститути здобули право спілкуватися як органи держвлади будь-якими мовами. Однак на практиці брак закону про державну мову призвів до того, що частина держінститутів і приватних осіб і далі використовувала російську у відносинах з Українською державою, писав чиновник. «Не торкаючись права приватних осіб на використання російської мови у зносинах їх із державними інституціями, Генеральний суд у загальних зборах 20 серпня цього року з приводу майже щодня надходячих паперів на російській мові від різних судових установ звернув увагу на бажаність видання нового закону про обов’язковість вживання української мови у зносинах між українськими державними інституціями», — йдеться в документі.

Влада повинна створювати, так би мовити моду на українську мову в бізнесі, потрібно збільшувати тиражі художньої літератури, документалістики. Очевидно, навіть на цьому історичному прикладі, що коли дві мови конкурують в одній країні, перемагає та, якої більше у сфері комунікацій?!

Іноземним студентам дуже часто важко зрозуміти, чому багато українців спілкуються російською мовою. Турки наводять приклад щодо своєї ситуації: вони можуть непогано розуміти туркменську мову чи якусь іншу тюркську (ми, як викладачі, не раз були свідками спілкування турецьких і туркменських студентів: кожен говорить своєю мовою і в цілому розуміє іншого), але ж не переходить на неї! Чому ж в Україні не так?

Очевидно, що в нашій країні ситуація двомовності має історичні корені: інкорпорація українських земель до складу Російської імперії, а потім Радянського Союзу; урбанізація і скорочення соціальної бази української мови (селянства), русифікація сфери освіти, репресії проти української інтелігенції, міграція російського населення, особливо в східні й південні регіони. У результаті усіх цих чинників відбулися процеси мовного розшарування населення на українське село і русифіковане місто, у цілому сфера вживання української мови виявилася звуженою. Здавалося, що після здобуття українською статусу державної мови були закладені основи для зміни ситуації (маю на увазі передусім українізацію освіти), проте за тридцять років кардинальних змін так і не відбулося. І причина саме та, про яку Ви говорите: коли дві мови конкурують у країні, перемагає та, якої більше в засобах масової інформації. Порівняно недавно почали регулювати відсоток українського контенту на телебаченні й радіо (до речі, не можна не відзначити позитивний вплив цього фактору на розвиток сучасної української пісні), однак дуже часто ведучий ефіру говорить українською, а його гості російською. Така програма вважається українськомовною, але ж насправді в ній переважає російська. Лінгвісти окреслили цю ситуацію як «мовна шизофренія» — послідовна культурна політика, яка передбачає постійне змішування двох мов, що призводить до поступового витіснення однієї з них. Термін, уперше вжитий у минулому столітті щодо одночасного використання англійської та гінді, влучно описує ситуацію в сучасній Україні. Причому окремі телеканали свідомо вдаються до цього: усі концерти на «Інтері» обов’язково ведуть двоє осіб — українською та російською. Начебто нічого поганого: висловлюють повагу до двох мов. Але ж у тому й питання, що до двох, одна з яких, згідно з законом, мова національної меншини. А повага до інших мов не передбачена? Зрозуміло, не про кількість ведучих і кількість мов в одному ефірі йдеться. Але коли наші діти зростають в атмосфері постійного вживання двох мов і одна з них значно потужніше підтримана контентом у ЗМІ, зокрема інтернеті, зрозуміло, що врешті-решт саме цю другу мову вони почнуть частіше використовувати. Згадую литовський досвід (у мене свекор литовець, тому часто буваю в цій країні): практично всі канали литовською мовою, мовлення гостей, що виступають російською, одразу дублюють литовською, є окремі російськомовні канали, діяльність яких, до речі, суворо контролюється щодо відповідності новинної політики національним інтересам. Принагідно зауважу, що в цій країні пропонують стипендії для іноземців, які приїхали вивчати литовську (для порівняння: в наших університетах громадяни інших країн можуть вивчати українську лише за контрактом — бракує державницької стратегії в популяризації вивчення української іноземцями).

Ще одне важливе питання: мова бізнесу в Україні. Переконуюся, що вона й донині залишається переважно російською. Учасники згаданого вище спостереження, випускниці бакалаврату, мали чималий досвід спілкування в агенціях із працевлаштування та співбесід з потенційними роботодавцями. Дівчата з подивом відзначали, що вся комунікація відбувалася російською. Скажу і як мама: минулого року моя вісімнадцятилітня дочка шукала роботу в Києві й мала низку співбесід у фірмах, пов’язаних із торгівлею та фінансами — скрізь спілкування було російською. Зараз маю цікавий досвід: як викладачка КНУ імені Тараса Шевченка відвідала кілька вебінарів, де спікерами були представники бізнесу, також беру участь у конференції «Uni-Вiz Вridge», організованій компанією «UGEN», що виступає своєрідним майданчиком співпраці між закладами освіти й роботодавцями. Цікаві промовці, змістовні презентації, плідна дискусія — усі виступають українською, але більшість перепрошують за помилки і повідомляють, що це їх чи не перший досвід мовлення українською на велику аудиторію. Це молоді енергійні люди, віком плюс-мінус 30, які мають великий досвід навчання персоналу компаній, організації тренінгів з продажу та роботи з колективом — виявляється, багато років поспіль уся ця тренінгова робота відбувалася російською. Добре, що нарешті, після початку дії закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», для представників освіти ці тренінги зазвучали українською, сподіваюся, що і для представників бізнесу звучатимуть теж. І це, безперечно, позитивне зрушення.

Щодо конкурування двох мов (а в нашому випадку важливо підкреслити — двох споріднених мов) показовим прикладом є Білорусь. Офіційний статус білоруської мови як державної, поруч із російською, не став гарантією її повноцінного розвитку. В обласних центрах Білорусі не залишилося жодної білоруськомовної школи. Мова вивчається як окремий предмет у школах й університетах, але не функціонує повноцінно, нею переважно не послуговуються ні офіційні представники влади, ні пересічні громадяни. Кілька разів була в Білорусі на конференціях і мала можливість почути білоруську мову лише в оголошеннях у транспорті, у театрі й у розмові з філологами-білорусистами — і жодного діалогу білоруською в транспорті, кафе, на вулиці, в кулуарах конференцій. Відбулася симптоматична розмова після мого виступу українською: яка гарна наша мова, як легко білоруси розуміють її, хтось згадав (російською, звісно), як недавно був у сусідній Литві, й відзначив, що там усі говорять литовською (відкриття!), висловив жаль, що в Білорусі не так, — інші співрозмовники чесно зізналися, що вони б і не змогли вже перейти на білоруську, бо не володіють нею.

Мені дуже соромно за так званих «колег-журналістів» ретрансляторів роспропаганди, які є громадянами України, а по суті — п’ята колона Кремля. На одному, ще нещодавно центральному ТБ (ZIK) ведуча розповіла про те, що коли з нею говорять українською, вона «чує біль в голосах» і «моей маме не нравиться когда к ней ображаються на украинском». Більшість наших громадян живе під гіпнозом телебачення. Навіть якщо закрили три ТБ-канали, це зовсім не означає що п’ятої колони стало менше, «русский мир» намагається тиснути на інформаційному полі і надалі.

В Латвії на рік заборонили трансляцію телеканалу «Росія РТР» на території своєї країни. Причиною цього рішення стало розпалювання ненависті проти України з боку російських пропагандистів.

Ганебну проросійську політику потрібно викорінювати. Не повинно бути видно на ТБ таких собі аналітиків-журналістів-гостей студії для яких є «ложная война, гражданський конфлікт, насильственная украинизация»! Не повинно буди в ВР таких народних депутатів, які закликають «Вставай страна огромная»! «Страна огромная» в 2014 року анексувала Крим, окупувала Донбас, вбила більше 14 тис. українців. Тому нам всім потрібно тримати оборону: фізичну, гуманітарну і інформаційну.

Саме так! На жаль люди по-різному розуміють статус державної мови. Якщо для когось це лише мова офіційних документів органів влади — то, справді, тут українська використовується. Власне, проблеми у тлумаченні статусу державної мови виникли й у самих законотворців ще в 1999 році. Тоді було ухвалено рішення Конституційного суду України (14.12.1999 р.), яке пояснювало питання застосування державної мови. У ньому зазначено: «…українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя». Підкреслю: спілкування, тобто не лише документів, а і мова виступів офіційних осіб. А у нас і зараз, у 2021 році, про це дискутують із високих трибун, наприклад, депутати Миколаївської міськради від ОПЗЖ на початку лютого демонстративно відмовилися виступати українською.

Я б звернула увагу на друге положення статті 10 Конституції: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України», — насправді цього, як мені здається, якраз і не було зроблено. Забезпечити всебічний розвиток в умовах конкурування з іншою мовою можна, чітко визначивши обов’язкові сфери використання й відсоток українського мовлення в ЗМІ, контролюючи виконання цих норм, вкладаючи кошти у створення якісного українськомовного контенту, пропагуючи українську серед своїх громадян і за кордоном. Здається, така робота лише розпочалася у 2016 з прийняття мовних квот на телебаченні й радіо, продовжилася «Законом про функціонування української мови як державної», нещодавнім запровадженням українськомовного навчання в усіх середніх школах і вимагає послідовного дотримання обраної стратегії та вкладення коштів.

Є і позитив! В Україні у День української писемності та мови, кожного року відбувся Всеукраїнський радіодиктант. Це акція підносить престиж української мови. Я теж кожного року пишу диктант з задоволенням.

Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика — він дуже важливий для поширення української мови серед молоді.

Серед громадян України, які представляють різні нації, зростає кількість тих, хто цікавиться мовою, історією, і культурою України. Наприклад грузинська діаспора створила «недільну школу» з вивчення української мови, культури та історії для дітей і молоді. Російська мова поступово втратить домінантні позиції у спілкуванні громадян. На ваш погляд, це відбудеться найближчим часом, чи ще потрібен час для «розкачки»?

Безперечно, позитиви є, і я їх уже згадувала. Ми відчуваємо поступовий позитивний вплив прийнятих мовних квот: українськомовної музики й телепередач стає більше. Запрацювала норма про обов’язкове обслуговування українською мовою — тепер головне прослідкувати, щоб вона виконувалася. Щодо іноземних студентів — чую від колег з інших університетів, що стає більше українських груп на підготовчих відділеннях. До речі, це теж дуже непросте питання — мова навчання іноземців в Україні. Я розповідала переважно про тих, які вивчають українську як фах, і говорила, що таких іноземців у наших університетах дуже мало. Але загалом кількість іноземних громадян, що здобувають вищу освіту в Україні, чимала: на сьогодні це понад 80 тисяч осіб. Велика частина з них вивчає медицину, також популярними є інженерно-технічні та економічні спеціальності. Донедавна більшість із них навчалася російською. Статистка свідчить, що у 2015 р. російською мовою отримували освіту 56,96% іноземців, українською — 16,99%, англійською — 25,98%, німецькою — 0,06%. З 2014 р., згідно з новим Законом про вищу освіту, усі іноземці мали вивчати українську як окремий предмет, а відповідно до останніх змін у Законі про освіту (з 2020 р.) навчання має здійснюватися державною мовою, англійською або іншими офіційними мовами Європейського Союзу. Однак мій особистий досвід (брала участь у багатьох конференціях про навчання іноземців у різних містах України), свідчить, що реалії не завжди відповідають цим вимогам. Звісно, на Заході України з цим немає проблем: іноземні студенти Львова, Тернополя, Івано-Франківська навчаються українською або вивчають українську (якщо програма англомовна) і мають достатньо мовленнєвої практики в побуті. Однак на Півдні та Сході України іноземцям часто викладають російською — і, якщо вони навчаються в окремих групах, то я особисто не бачу в цьому проблеми (хоча, повторюю, це не відповідає закону). Але не поодинокі випадки, коли російською викладають українським студентам. Зрозуміло, якби в усіх закладах вищої освіти всі предмети викладали державною мовою, то іноземці, інтегровані в групи вітчизняних студентів, змушені були б навчатися українською, відповідно саме її обирали б на підготовчих відділеннях університетів. Те, що іноземні студенти Одеси, Харкова, Дніпра та інших міст на пропедевтичному етапі вивчають російську, свідчить про прикрий факт: цією мовою часто проводять лекції і практичні чи семінарські заняття для українських студентів, що, звісно, суперечить законодавству, однак, на жаль, є поширеною практикою. Не розумію, чому МОН не проводить реальний моніторинг стану проблеми (а не лише звітності про мову викладання), але покладаю тепер надії на мовного омбудсмена. Адже питання не про «русифікацію іноземних студентів», як було зазначено у відкритому зверненні науковців та діячів культури щодо мови вищої освіти для іноземців, а про русифікацію української молоді. Переконана, що лише за умови, коли використання державної мови буде комфортним і престижним для самих українців у всіх регіонах, зможемо говорити про сприятливе лінгвосоціокультурне середовище для опанування іноземцями української мови та здобуття нею вищої освіти. Зі мною солідарні колеги, що викладають українську за кордоном: вони відзначають, що українська мова буде перспективною (з погляду іноземця, що хоче вивчати її) тільки тоді, коли в Україні скрізь розмовлятимуть нею.

Ми ж маємо ситуацію, коли в Україні можна жити, не володіючи державною мовою. На нашій кафедрі проводять іспит на знання української для отримання громадянства. Мала розмову з претендентами, які живуть в Україні і понад 10 років, але, як виявляється, не розмовляють українською. Один із них щиро зізнався: коли довелося жити в Польщі, то вивчив офіційну мову дуже швидко, бо вона лунала скрізь, а в Україні, у Києві зокрема, і немає такої потреби, бо скрізь можеш порозумітися російською.

У Конституції України чітко визначається статус української і російської мови. Перша з них — державна, друга — одна з мов національних меншин, що проживають в Україні. Спираємось на ст. 10 Конституції. І це не про статус «мови ворогів», а про конституційні права громадян!

В ст. 24 ідеться про те, що всі громадяни України мають рівні конституційні права, люди в Україні не можуть ділитися за етнічною або мовною ознакою.

Зрештою, в статті 53 Конституції України громадянам, що належать до національних меншин, відповідно до закону «гарантується право навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Тобто навчання російською мовою — закріплене Конституцією, і гарантується державою Україна.

На сьогоднішній день російська мова залишається офіційним шкільним предметом, який і далі викладатиметься в Україні, принаймні в молодших класах, і більшість наших співгромадян користується цим правом.

У згаданому вище рішенні Конституційного суду України йшлося про те, що «мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова», поряд з якою «можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин». Тобто в тлумаченні статті 10-ої Конституції України ще в 1999 р. було чітко зазначено про українську як мову освіти. Однак до прийняття нового Закону про освіту у 2017 р. де-факто залишалася ситуація, успадкована ще з радянської системи: українськомовні школи та школи з мовою навчання національних меншин. Звісно, кількість перших значно зросла, а других зменшилася, але саме там, де українських шкіл за радянський час узагалі не було, як свідчить статистика за 1987 р., а в незалежній Україні більшість становили російські школи — це Сімферополь, Донецьк, Луганськ, — ми й не маємо сьогодні України, на жаль.

Тому я абсолютно підтримую перехід середньої освіти на українську мову навчання і не вбачаю в цьому жодних порушень конституційних прав. Конституція гарантує «право навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства» — і таке право забезпечене. Відповідно до Закону про освіту «особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини України». Навчання рідною мовою в дошкільних закладах та молодшій школі гарантовано. Діти мають право навчатися в молодшій школі рідною (російською, угорською, польською тощо), а от середня освіта (тобто з 5 класу) має бути обов’язково українською — при цьому вивчення рідної мови, звісно, зберігається в межах окремого предмету. Переконана, що це відповідає інтересам самих дітей, які хочуть реалізувати себе далі в Україні. Відслідковувала кілька років ситуацію із ЗНО з української мови серед випускників угорськомовних шкіл: більшість із них складали іспит незадовільно. У 2018 р., наприклад, 67,5% випускників таких шкіл не подолали порогу ЗНО з української мови, а серед випускників шкіл з румунською мовою навчання — 63%. Це означає, що такі діти практично не володіють українською, а отже, не можуть вступити до закладів вищої освіти в Україні. Виходить, вивчення української лише як окремого предмета не достатньо, воно не дає володіння мовою. І тому перехід в середній школі на українську як мову навчання (щоб дитина вивчала цією мовою історію, біологію та всі інші предмети) здатен забезпечити ширше вживання й практикування української. Щодо російської мови, то, звісно, вона споріднена з українською, тому носіям російської легше опанувати державну, але практика свідчить, що більшість випускників російськомовних шкіл не володіють українською вільно, вони розуміють її, але не можуть повноцінно спілкуватися. Держава має забезпечити рівні можливості своїм громадянам отримувати вищу освіту, робити кар’єру — оскільки для цього потрібне володіння державною мовою, то в середній школі діти мають гарантовано отримати необхідну для цього підготовку. Ще один бік проблеми: норма Конституції, яку ми обговорюємо, стосується, цитую, «осіб, які належать до національних меншин України» (нагадаю, що за переписом населення 2001 р. в Україні було 17,3% етнічних росіян). Скільки серед тих батьків, які не підтримують перехід шкіл на українську мову, етнічних росіян? Звісно, таких підрахунків не проводили, але ризикну припустити, що велика частина цих людей етнічні українці, чиї бабусі й дідусі, спілкувалися українською, але їм тепер «зручно» спілкуватися російською і, взагалі, «какая разніца». Говорю про це з власного досвіду, адже маю багато родичів у різних регіонах України і знаю про те, що внуки і правнуки українськомовних селян бабусі Меланії та діда Павла з Кіровоградщини та бабусі Олени й діда Степана з Миколаївщини зараз спілкуються хтось російською, а хтось українською, залежно від того, куди їх закинула доля — у російськомовні Одесу, Миколаїв чи українськомовне Рівне. Великий вплив справило оточення й інформаційне поле певного регіону. Тож у сучасних умовах політичних технологій, коли громадською думкою так легко маніпулювати з допомогою ЗМІ, коли політичних лідерів формують телебачення й соцмережі, для формування національної ідентичності потрібна виважена державницька інформаційна політика, і підтримка української мови має тут вирішальне значення.

Матеріал для ТБ I-UA.TV і Radio Free Europe (Грузія) підготувала Манана Абашидзе, кандидат наук, журналістка.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Манана Абашидзе: Іноземець, який говорить українською, — ще досі екзотика для громадян України.