Манана Абашидзе: Музеї — це візуальний текст культури і історії країни.

Музеї — багатофункціональні заклади соціальної інформації, призначені для збереження культурно-історичних і природничо-наукових цінностей, накопичення та поширення знань через вивчення і демонстрацію унікальних пам’яток культури. Вони стали важливими осередки освіти і навчання, оскільки саме вони забезпечують доступ до національної культурної та природної спадщини людям різного фаху та віку.

Музеї — це візуальний текст культури і історії країни.

Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття

ім. Кобринського один із найстаріших і найвідоміших в Україні, колекція якого має понад 50 000 експонатів від періоду трипільської культури й по сьогодення. У 18-ти експозиційних залах представлені найрізноманітніші види народного мистецтва, якими здавна славиться цей край. Цей музей — візитівка Коломиї.

Ніхто краще не розповість про історію музею, ніж Генеральна директорка Національного музею народною мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського пані ЯРОСЛАВА ТКАЧУК

Музейництво в Галичині бере свій початок із середини XIX ст., коли події національно-визвольних змагань 1848 року активізували загальну атмосферу духовного оновлення та розквіту просвітництва в Європі, а також спонукали до зацікавлення у вивченні та збереженні пам’яток історії і культури. «…повіяло іншим духом <…>. З України дійшли <…> твори Шевченка, Куліша, Максимовича, Костомарова, інших українських письменників та етнографів, збудили серед молоді гарячу любов до рідного народу і заохотили до студій над його традиціями. Почалося пильне збирання етнографічних матеріалів», -зазначав про цей ренесанс в Галичині Іван Франко у статті «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.».

Першопочатки музейної справи на Коломийщині пов’язані з іменем вчителя та активного просвітницького діяча М. Синьовицького, який 1876 року зумів зібрати колекцію чудових зразків гуцульського мистецтваі видати їх окремим каталогом у друкарні Михайла Білоуса.

Вагомим поштовхом до збиральницької діяльності й вивчення пам’яток матеріальної і духовної культури краю послужили господарсько-промислова та етнографічна виставки, організовані в Коломиї 1880 року (на їх відкритті побував цісар Австро-Угорщини Франц Йосиф). Експонати виставки продемонстрували багатство народного мистецтва та розкрили талант місцевої людності, насамперед із середовища селян Гуцульщини та Покуття. Про це довідуємось із численних публікацій того часу та із присвяченої цій події праці Маркелія Туркавського «Етнографічна виставка Покуття в Коломиї», виданої 1880 року у Кракові, яка сьогодні є важливим документальним джерелом того часу. Саме ці виставки поклали початок майбутньому етнографічному музеєві в Коломиї, сприяли подальшому розвитку домашніх художніх промислів, започаткували теоретичну основу організації художньо-промислових шкіл на Покутті, організацію будівництва Українського Народного Дому як українського координуючого культурно-освітнього та господарського центру.

27 грудня 1886 року намісництво у Львові затвердило статут Товариства Українського Народного Дому в Коломиї, в одному з пунктів якого зазначалося «Створення бібліотеки з читальнею, музею етнографічного та господарсько-промислового». На засіданні Ради Товариства 1892 року проголосили про збір «старожитностей» для майбутнього музею. Цієюділянкою доручили опікуватись громадсько-політичному діячеві Іларію Гарасимовичу, під керівництвом якого 1888 року в Коломиї була заснована «Гуцульська спілка промислова», а 1894 року — школа деревного промислу (тутнавчавсязнаменитий український скульптор Михайло Черешньовський). Згодом прогресивна громадськість міста висловила ідею про заснування в Коломиї музею, що має стати «не тільки зібранням кращих зразків народної творчості, але й заохочував би гуцулів до ремесла».

У 1895 році розпочалося досі небачене за масштабами будівництво першої української інституції, у якій мріяв розмістити музей відомий в Галичині громадський діяч, організатор та фундатор будівництва Народного Дому в Коломиї, греко-католицький священик Йосафат Кобринський (1818−1901). І хоча організація майбутнього закладу розпочалася ще наприкінці XIX століття, політичні й особливо фінансові справи дещо гальмували здійснення проекту. Щоб активізувати роботу щодо формування майбутнього музею, 1901 року була створена спеціальна комісія, а через рік маґістрат виділив для цих цілей 300 крон. Проте організатор, натхненник та основний меценат Йосафат Кобринський помер і справу музею відклали на багато років. 12 вересня 1912 року в Коломиї відкрилася виставка домашнього промислу, що знову нагадала та підштовхнула громадськість до музейного питання. Це була надзвичайно важлива подія в культурному та суспільному житті Галичини, яка відбувалася під протекторатом архикнязя Кароля Франса Йосифа та архикнягині Зіти. Серед населення виставка мала великий успіх, про що свідчить 20 тисяч відвідувачів. ЇЇ відвідали високі урядовці та священнослужителі, архикнязьАвстро-Угорщини Макс Габсбург, митрополит Андрей Шептицький, міністри Тронка і Длуґош, президент Буковини Меран, галицькі і буковинські посли, відомі дослідники народної культури Іван Раковський та Федір Вовк. Виставка вражала багатством експозиції та великою кількість народних майстрів. Її творчими учасниками були понад 260 авторів з Гуцульщини, Покуття, Буковини, а також майстри Коломийських, Львівських і Чернівецьких фірм та Полтавського земства. Саму ж виставку розмістили на площах понад півтора тисячі квадратних метрів у 18-ти павільйонах військового манежу. Розуміння того, що виставка має обмежений час на презентацію національної культури, остаточно підштовхувало передову інтелігенцію Коломиї до потреби заснування українського музею. Втілити цю ідею в життя майже через чверть століття випало на долю Володимира Кобринського, внучатого племінника отця Йосафата Кобринського, який, будучи чільним посадовцем на залізниці, а в часі Першої світової війни керівник транспортного двору наслідника престолу архикнязя Карла, мав нагоду подорожувати багатьма країнами Європи, де заснування та опіка музеями вважалась справою честі національної еліти та монархів. Саме цій справі він віддав усі свої сили, здоров’я час та особисті заощадження. Будучи членом Українського національно-демократичного об’єднання, яке опиралось на ідеологію державності й соборності України, та маючи гіркий досвід боротьби за незалежність у 1918−1919 роках, Володимир Кобринський з величезним запалом кинувся у вир праці. Він розумів, що завдяки музею можна розвивати національну самосвідомість та утверджувати власну самодостатність. Із запалом збирав він культурні надбання сторіч, щоб зберегти їх для майбутніх поколінь.

У 1925 році Володимир Кобринський розробив структуру музею, а 18 травня 1926 року представив її на обговорення Управі Товариства «Українського Народного Дому». Через місяць, 12 червня 1926 року, на поточному засіданні Товариства Кобринському доручили опрацювати програму і проект майбутнього музею. Шість місяців наполегливої роботи увінчались успіхом 13 листопада 1926 року на засіданні Товариства Українського Народного Дому схвалили програму і статут музею та затвердили його назву — «Український народний музей ім. о. Йосафата Кобринського». Володимир Кобринський став першим директором і на багато років єдиним працівником музею. Під час поїздок у села регіону він зібрав перші колекції народного мистецтва та етнографії, заклав підвалини для майбутньої музейної бібліотеки, вклавши у їх придбання власні кошти.

Для широкого ознайомлення громадськості з умовами створення музею, Володимир Кобринський підготував численні листи та звернення до українських часописів із проханням збирати та здавати до музею найрізноманітніші «вартісні експоната та колекції». Серед тих, хто відразу відгукнувся взяти участь у формуванні музейних збірок, були відомі в краї такі особистості як Теофіл Окуневський з Городенки, Петро Шекерик з Жаб’я, Олекса Новаківський та Іван Труш зі Львова. Понад двісті осіб подарували музеєві експонати. Це − вчителі, адвокати, священники, селяни з Коломийського та Косівського повітів. У списку жертводавців — професор, директор НТШ у Львові Ярослав Пастернак, який передав музеєві вартісні археологічні знахідки. Унікальну археологічну колекцію з-понад 40 предметів кераміки трипільської доби подарував музеєві сільський вчитель з Делятина Михайло Клапчук. Професор Варшавського університету Роман Смаль-Стоцький поповнив музейне зібрання п’ятьма картами відомого французького картографа XVIII століття Гійома Левассераде Боплана. Живописні твори КорнилаУстияновича та вінокродини Кобринських-Шухевичів передала музеєві Ольга Шухевич із села Тишківці Городенківського повіту. Професор Коломийської гімназії Дмитро Николишин подарував твори живопису Олени Кульчицької та Олекси Новаківського. Священики о. Каменецький з Космачатао. Балицький з Молодятиназапочаткували збірку сакрального мистецтва, передавши музеєві майже півсотню церковних творів. Великі та вартісні збірки передали В. Тимінський, І. Ровенчукз Печеніжина, І. Симчичз Березова, 3. Левицький та Б. Дідицькийз Коломиї. Щедрі мистецькі подарунки зробили письменник і адвокат Андрій Чайковський з дружиною Наталею, син Йосафата Кобринського лікар Володимир Кобринський, президент суду і адвокат Іван Чернявський, професор української гімназії Орест Кузьма, професор школи деревного промислу Теодор Прокопович, шкільний інспектор Василь Витвицький, художник та оформлювач експозиції музею Ярослав Лукавецький, тодішній студент Краківської художньої академії скульптор Михайло Черешньовський, катехит ґімназії Микола Капустинський… Згодом музеєві було передано колекцію вчителя з с. Голови, Жаб’євського повіту Л. Гарматія, а 1934 року — колекцію адвоката І. Стрийського з Кіцманя.

Ідею створення музею підтримав і Митрополит Андрій Шептицький ?

Так, він підтримав і передав до музею експонати та три кубічні метри кедрини, з якої було виготовлено вітрини для одягу. Згодом Управа Народного Дому вирішила систематично виділяти кошти на музей з доходів театрального залу. До підтримки музейної справи долучились українські громадські організації та союзи, а також окремі громадяни. Архівні документи свідчать, що «За період від 30.12.1933 р. до 26.09.1939 р. на допомогу музеєві було передано 3745 злотих 32 гроша…».

Та були й такі, які не вірили у створення музею, всіляко висміювали В. Кобринського та перешкоджали йому. Попри труднощі, 31 грудня 1934 року музей все-таки урочисто відкрили. Ось як про це у своїх спогадах згадував Теофіл Окуневський, відомий адвокат та політик: «Дрімуча Коломия проснулась на один день. Бо почула голос свого віщого духа, що від половини минулого століття будив і клав підвалини національного відродження — це голос о. Йосафата Кобринського, який зі скромних своїх ощадностей, зібраних у Мишині, заложив фундамент під Коломийський Народний Дім, а в тім Домі застеріг передовсім місце для гуцульського музею».

Відкриття музею в Коломиї перетворилось на свято національного самоствердження українців усієї Галичини. В урочистостях взяли участь: Іларіон Свєнціцький, Ярослав Пастернак, Ярослав Йорданський, Іван Стрийський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський та інші провідні діячі просвітництва, музейництва та мистецтва. На відкритті музею з рефератом виступив В. Кобринський, який зазначив, що «музей — це правдиве дзеркало культури і мистецтва, це живий образ поривів і переживань народу, а головно поневоленої нації…». Оцінюючи культурні надбання народів світу, В. Кобринський наголосив: «Нація, що хоче жити власним життям і стати самостійним народом в сім’ї народів, безумовно мусить йти наперед та невпинною працею здобувати собі кращі умови для свого майбутнього. Однак, ідучи вперед мусить з собою забрати своє минуле, бо нація, що не шанує своїх пам’яток, що не зберігає своїх традицій, не має права називати себе народом. І тому то, що культурніший народ, то більше і більше ставить і розбудовує свої музеї, в яких з повною пошаною згуртовує та переховує свої цінності та національні святощі». На відкритті музею виступили Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею у Львові, Ярослав Пастернак, директор Наукового товариства ім. Т. Шевченка та інші поважні особистості, які високо оцінили музей.

На час відкриття в музеї нараховувалось близько 4 000 експонатів, розміщених у трьох кімнатах. Музей нагадував своєрідну збірню, наповнену творами народного та образотворчого мистецтва, зброєю та військовими обладунками, культовими предметами, книжками, нумізматикою, пошивками, різноманітними фотографіями та афішами, сірниковими коробками та опудалами птахів. Були створені відділи: історичний, гуцульського і церковного мистецтва. І хоч до діяльності музею Гуцульщини польський уряд ставився вкрай негативно, а 1937 року навіть спробував його закрити як «нєлєґальне музеум» (muzeumnelegalne), серед громадськості Коломийський музей уже мав великий авторитет. Зростало коло його прихильників і друзів, які добровільно зголошувалися допомагати музеєві. Першими музейними працівниками були С. Чубатівна, М. Чех, Л. Грабовецькнй, О. Кобринська, Ю. Крупська, О. Батман. Книгу реєстрації нових надходжень вів сам Кобринський, а інвентаризацію та наукові описи здійснювала його донька Марія, доктор філософії та права. Захоплюючись народним мистецтвом, історією та культурою, Володимир Кобринський прагнув передати специфіку кожної околиці, особливості побуту, самобутності одягу, своєрідності обряду та історичних подій. Це спонукало його до створення цілої мережі музеїв, які мали стати національними архівами з предметно документальними доказами української історії та культури. Завдяки його ентузіазму та умінню запалювати і переконувати, дуже швидко обласні музеї густою мережею покрили всю українську етнографічну територію Галичини: Гуцульщину, Покуття, Бойківщину, Лемківщину, Посяння; Поділля і Розточчя. Таким чином, заснувавши 1926 року музей у Коломиї, Володимир Кобринський всіляко сприяв і дав поштовх до розвитку музейництва в Західній Україні. У 1927 р. створено музей «Бойківщини» в Самборі, 1930 р. — «Лемківщина» у Сяноці, 1931 р. — у Тернополі музей «РШ», 1932 р. — «Стривігор» у Перемишлі… До кінця 1939 року вже нараховувалось 14 музеїв. Для забезпечення правового поля українських музеїв та їх координації, 9 червня 1935 року у Львові відбувся III з’їзд представників українських музеїв; який прийняв рішення про створення Комітету українських обласних музеїв. До початку Другої світової війни В. Кобринський був незмінним головою цього комітету.

Важливе значення для історії музею мав VI з’їзд українських музеологів, який відбувся на його базі 5−6 червня 1938 р. У роботі цього музейного форуму взяли участь: професор Іларіон Свєнціцький, професор Іван Крип’якевич, д-р Ярослав Пастернак; Ірина Добрянська, Олена Кульчицька, Олена Кисілевська та інші. З’їзд затвердив програму розвитку та діяльності українських музеїв, лейтмотивом якої була пропаганда української національної культури та історії України. Це був останній з’їзд українських музейників у складі колишньої Польської держави.

Що сталося з музеєм під час окупації Галичини більшовиками, а потім нацистами?

У 1939 році після окупації Галичини більшовиками та входження західноукраїнських земель до складу УРСР, музейну мережу було зруйновано й ліквідовано всі громадські інституції.

Зусиллями Володимира Кобринського вдалося зберегти Коломийський музей, який, зважаючи на вагому музейну колекцію та доробок у збиральницькій роботі, отримав статус державного. Незабаром до міста вступили війська нацистської Німеччини. «Німці зайняли Коломию, завмирало життя також і в музеї з кожним днем зменшалося число відвідувачів», — згадував про цей період життя Володимир Кобринський у «Споминах гуцульського музейника». В музейному архіві зберігаються звіти, з яких дізнаємось про те, що 1941 року (липень-грудень) в музеї побувало 543 відвідувачі, 1942 р. — 2 452, 1943 р. — 2 323, 1944 р. — 607. В останні дні німецької окупації, а саме в березні 1944 року, німецькі солдати пограбували музей. За свідченням Кобринського, 2 878 експонатів було знищено, близько 300 викрадено, серед них — три рідкісні козацькі строї.

28 березня 1944 року, після повернення радянської влади, музей знову стає власністю держави з підпорядкуванням міському відділу народної освіти. Постановою Ради Народних комісарів УРСР № 268 від 27.02.1945 р. його передають у систему комітету у справах мистецтв при РНК УРСР. З цього часу музей має назву «Державний музей народного мистецтва Гуцульщини». Разом із цим він отримує не тільки державне фінансування, а й нову ідеологічну програму та завдання. Збільшуються експозиційні площі, створюються фондосховища та вводяться нові штатні одиниці, а з ними і беззастережна радянська ідеологія. ЇЇ наслідком стали не тільки зміна в назві музею та перепрофілювання, але й вилучення з фондів музею значної кількості національних пам’яток високої мистецької та історичної вартості, зокрема 1947 року вилучено колекцію сфрагістики (654 одиниці зберігання), філателії (8 204 одиниці зберігання), знищено важливі історичні документи архіву, сплюндровано бібліотеку, книжкові збірки якої частково спалили на музейному подвір’ї та перемололи на місцевій паперовій фабриці.

Впродовж 1946−1952 років у музеї працювали численні партійно-кадебістські комісії, які врешті-решт, після тривалих публічних цькувань відправили на пенсію Володимира Кобринського, галицького інтелігента-ідеаліста, як «НЕРАЗОРУЖИВШЕГОСЯ ВРАГА», який жодним чином не вписувався в образ «советского человека».

Розпочалась нова доба в історії музею. Частину музейних предметів, над якими нависла небезпека вилучення чи знищення, тоді ще молоді музейні наукові працівники, зокрема Любомир Кречковський (багатолітній охоронець фондів), Мирослава Сахро та Ганна Пудик зуміли переховати й зберегти для нащадків. Завдяки їхній відвазі та винахідливості збережено унікальну колекцію стародруків ХV-ХІХ ст., творів сакрального мистецтва ХУІ — ХІХ ст, живопису, дерев’яних різьблених хрестів, меморіальні речі письменника Андрія Чайковського. Після цільових вилучень зі збірки так званих «непрофільних» чи «ідеологічно шкідливих» музейних предметів розпочалась довготривала праця над паспортизацією музейної колекції та її переінвентаризація. Вводилась нова облікова документація, завдяки чому при переписуванні зі старих у нові інвентарні книги не були внесені перераховані вище збірки, що й зберегло їх від знищення. Згодом, аж після проголошення Україною незалежності, ця колекція була введена в облікову документацію. Проте більшість переховуваних предметів вимагала термінової реанімації, оскільки їх стан збереження був вкрай незадовільним. Тому від початку 1990-х років у музеї триває копітка робота реставраторів над проведенням комплексних консерваційних та реставраційних заходів. Врятовано тисячі експонатів, завдяки чому більшість з них посіла чільне місце в сучасній експозиції. Крім того, передача в 1950-х роках на баланс музею всієї будівлі колишнього Українського Народного Дому сприяла розширенню експозиційних площ, що зумовило роботу над опрацюванням нової музейної експозиції. Керівником тогочасного закладу впродовж десяти років була Стефанія Кушнірук, яка всіляко сприяла розширенню музейних площ та відстоювала інтереси музейної установи перед партійними державними органами. До 1950-го року в приміщенні музею працювали середня школа та педагогічне училище. Після їх відселення, за наполяганням директора, на першому поверсі розмістили експозицію народного мистецтва дорадянського періоду, яка на другому поверсі закінчувалась інтер’єром щойно придбаної гуцульської хати. Якісні зміни в експозиції значно пожвавили інтерес до музею. Одночасно велику увагу надавали й поповненню фондів. Проте придбання експонатів цього періоду напрям залежало від Міністерства культури, яке самостійно, без урахування потреб музейних закладів, через фонд культури централізовано проводило закупівлі творів і розподіляло їх серед музеїв. Тільки завдяки тодішньому директору музею Стефанії Кушнірук, яка наполегливо та переконливо відстоювала персональний професійний підхід у доборі предметів, музейна колекція, поповнилась цінними експонатами того часу.

Від початку 60-х років XX століття в Коломийському музеї розпочалась активна експедиційна та дослідницька робота. Музей отримав можливість самостійно, без втручання Міністерства культури, закуповувати експонати, чим забезпечив собі системну наукову комплектацію фондових збірок. У 1965 році на посаду директора музею призначили Ольгу Кратюк, яка очолювала його впродовж 27 років. Перед музеєм постали нові завдання та чимало проблем, які необхідно було вирішувати новопризначеному керівникові. Помітно активізувалася співпраця з мистецькими навчальними закладами у Косові, Ви жниці, Ужгороді. Поряд із творами вже відомих народних майстрів у колекції чільне місце посіли дипломні роботи випускників цих закладів, атакожтвори професійних митців художніх майстерень, артілей та виробничо-художніх фабрик Косова, Кутів, Чернівців, Коломиї, Івано-Франківська. Налагодилась тісна співпраця з народними майстрами, мистецькими організаціями, закладами та підприємствами. Їхні творчі досягнення демонстрували на музейних виставках, публікували в засобах масової інформації, обговорювали на конференціях. З’явилися окремі каталоги виставок та проспекти. У 1970 році опрацьовано нову концепцію музейної експозиції, художнє оформлення якої здійснив відомий в Україні художник гобелену, знавець народного мистецтва Гуцульщини Михайло Білас. У 1972 році було завершено роботу над експозицією радянської доби, яка, окрім сучасного мистецтва, мала ще й ідеологічне завдання. У творах гуцульських майстрів з’явилися радянські символи, що мало засвідчувати епоху «щасливої доби». Проте високий професіоналізм музейного колективу та художника-експозиціонера М. Біласа зуміли обіграти ці невластиві для традиційної культури прийоми та конфліктні аспекти тогочасних радянських канонів. Згодом нова експозиція музею отримала високу оцінку фахівців та пересічних відвідувачів, в яких, окрім візуального сприйняття, з’явилася можливість користуватись щей музейними путівниками.

У Косові 1969 році на основі унікальної етнографічної колекції українського художника-бойчукіста та викладача Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва Євгена Сагайдачного було створено музей, який через рік став відділом Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. Формувались також тематичні мобільні виставки, які давали можливість музеєві вийти за межі своїх залів і представити нову методику і форми співпраці набагато ширшому колу громадськості.

Експозиція музею була представлена в інших країнах Радянського Союзу?

Твори мистецтва з фондів Коломийського музею експонували у багатьох республіках колишнього Союзу, це зокрема, в Естонії, Литві, Казахстані, Білорусії, Молдавії, Росії і т. д. У співпраці з відділами культури та освіти при музеї було створено мистецько-популяризаційну виїзну школу «Райдуга», завдяки якій школярі, студенти, робітники та селяни отримали можливість спілкуватисяз майстрами декоративно-прикладного мистецтва, художниками, літераторами, композиторами, музикантами, співаками…

Важливою подією в культурному житті краю стало відкриття у 1987 році музею писанкового розпису. Експозицію розмістили у пам’ятці архітектури XVI ст. церкві Благовіщення. Тут писанці − як архаїчному виду народотворчості — вперше відводилась велика увага, що стало поштовхом до відродження та дослідження писанкарства в Україні. Завдяки музею та методу консервації яйця, який винайшли музейний реставратор Марія Боледзюк (1953−2007) і головний охоронець фондів Любомир Кречковський (1919−1999), розпочалась активна збиральницька робота й започатковувались школи писанкарства. Музейні співробітники Василь Стефанко, заступник директора з наукової роботи, Василь Ласійчук, завідувач музею писанкового розпису, та Ярослав Базилевич, науковий працівник, брали участь у наукових конференціях, вивчали та досліджували збірки писанок у музеях України, публікувалися в пресі. Наукову роботу музею високо оцінило Міністерство культури СРСР та відзначило урядовими нагородами, а у 1989 році на базі музею Міністерство культури УРСР організувало та провело семінар музейних установ.

Потепління на міжнародній арені і так звана перебудова в СРСР сприяли налагодженню професійних відносин з польськими музеями. У Любліні (Польща) 1989 року відбулася перша закордонна виставка, де Коломийський музей представив твори мистецтва XVIІ — ХХ століття, що стало дебютом досі незвичного спілкування з колегами сусідньої країни. І хоча контакти між музеями так і не мали подальшого розвитку, проте вони започаткували пошук нових та цікавих методів організації музейної діяльності.

Після проголошення Незалежності України, ви брали участь в міжнародних експедиціях, конференціях, виставках?

Перед музейною політикою завжди стоїть мета — зробити людей кращими, досвідченішими, освіченими. Для поширення знань, використовуються новітні технології (Інтернеті аудіо-гіди), видаються ілюстровані каталоги, книги, тощо?

Через рік після проголошення Україною незалежності установу перейменовано на «Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття їм. Й. Кобринського». Цьому слугували багатолітні дослідження території історико-етнографічного регіону Покуття Заклад очолила Ярослава Ткачук, яка тривалий час працювала в установі науковим співробітником та завідувачкою відділу одягу, ткацтва та вишиття. З 1994 року музей бере участь в міжнародних експедиціях, конференціях, виставках та семінарах. Розпочинається активна міжнародна виставкова діяльність та співпраця з європейськими музеями. Австрійський музей народного мистецтва запрошує до опрацювань своїх галицьких збірок. Згодом, завдяки участі у програмі Міністерства культури Польщі «GaudePolonia», науковий співробітник музею Андріана Ємчук опрацювала гуцульські колекції Етнографічного та Національного музеїв у Кракові.

Пожвавилась видавнича діяльність музею. Започатковано видання науково-теоретичного журналу «Народний Дім». Вперше в українському перекладі тодішнього вченого секретаря музею Миколи Васильчука побачила світ праця Софрона Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (1863). Велике зацікавлення громадськості викликали видання, присвячені Миколі Верещинському, Митрополитові Андрею Шептицькому, письменнику Андрію Чайковському, а також темі каталогу етнографічної виставки 1880 року Маркелія Туркавського (український переклад Андріани Ємчук). За редакцією завідувача редакційно-видавничим відділом музею Богдана Ткачука підготовлено до друку та видано серію тематичних збірників «Творчі особистості Західної України». Завдяки різножанровій музейній літературі відвідувачі змогли отримати багато додаткової довідкової інформацію. Своїми виданнями музей заповнив прогалини, що мали місце в історії культури міста та краю. За сприяння посольства Франції в Україні на основі колекцій вишивки музею побачило світ монографічне мистецьке видання «Гуцульська вишивка». Музейні збірки увійшли також у численні міжнародні та вітчизняні видання.

У 2000 році в центральній частині Коломиї для музею писанкового розпису побудували спеціальне приміщення у вигляді яйця-писанки, заввишки 13 м. Музей став візитівкою краю та одним із найпопулярніших об’єктів туризму в Україні. Його колекційні збірки нараховують понад 12 тисяч одиниць збереження. Тут можна по бачити писанки з Австралії, Бразилії, Аргентини, Америки та Канади, а також виготовлені з оніксу та декоровані в різних техніках пташині яйця з Індії, Шрі-Ланки, Єгипту, Ізраїлю, Алжиру, Китаю. Європейський континент представлено великодніми яйцями з Франції, Німеччини, Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Хорватії, Білорусі. Серед світових мистецьких здобутків геніальний вияв народної мініатюрної образотворчості належить українській писанці. У її збережених іконографічних текстах прочитується міф про світобудову, його сакральність та подібність до космогонічних міфів народів світу.

Протягом останніх десятиліть змінився погляд на роль музеїв у суспільстві. Музеї розглядаються не лише як сховище артефактів, а й як заклади, які можуть надавати широкий спектр послуг, організовувати цікаве дозвілля і допомагати уряду реалізовувати культурні та соціальні програми.

Чи реалізовує ваш музей освітні програми для школярів і дорослих, сприяючи збереженню національної ідентичності, формуванню толерантності у суспільстві та сприяючи акультурації національних меншин?

Із початком нового тисячоліття оновлено експозицію центрального Музею, що на вулиці Театральній. Вона розмістилася у 18 залах на площі майже тисяча квадратних метрів першого та другого поверхів. Твори згруповано за видами традиційної культури на основі історико-хронологічного і монографічного принципів. Представлено такі види народного мистецтва: художня обробка дерева, художня обробка металу та шкіри, гончарство, музичні інструменти, зброя, декоративне ткання, килимарство, вишиття та одяг. Обраний принцип експонування дає змогу простежити етапи розвитку, стильові художні особливості народного мистецтва, починаючи з XVII ст. і до сьогодні, а також побачити пошук нових принципів у трактуванні традиційності.

Крім традиційної народної культури, у муза розгорнуто постійну експозицію сакрального мистецтва. Згодом відкрито відділ традиційних меблів мешканців Карпат та відділ образотворчого мистецтва.

У 2021 році в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського створено нові розділи експозиції: чумакування та видобування солі на Прикарпатті та Школа деревного промислу (1894−1944), оновлено експозицію І поверху, а саме: у 2-му залі представлені твори родини Шкрібляків та Корпанюків; зал одягу, ткацтва та вишивки доповнений покутським одягом. Завершує музейну експозицію відтворена меморіальна кімната громадсько-політичного діяча, письменника Андрія Чайковського, політична та літературна спадщина якого в радянський час була заборонена.

У 2007 році в підпорядкування музею передано музей етнографії та екології Карпатського краю в місті Яремче.

Упродовж багатьох років народне мистецтво та етнографію досліджували наукові співробітники музею Василь Стефанко (1947−2013), Марта Базак, Василь Ласійчук, Катерина Каркадим Марія Тищенко, Ірина Гуцуляк, РоманнаБаран, ІринаФедів, ЛесяПискор, Оксана Венгриновська, Марія Двилюк, Лілія Мехно (1958−2015), Наталія Олійник, Андріана Ємчук, Тарас Кривоносюк, Віталія Сіленко, Наталія Вінтоняк, Лариса Березка, Тетяна Березка, Юрій Джуранюк, Любов Ілюк, Богдана Фаштрига, Світлана Флис, Галина Баштаненко, Марія Красовська (1972−2012), Ігор Івахнюк, Мирослава Бойків, Ірина Блонська, Ольга Фурик, Наталія Грицак, Ігор Пашанюк. Вони збагатили музей унікальними зібраннями, опрацювали тисячі збірок, побудували стаціонарні та тимчасові експозиції, виставки, підготували каталоги колекцій. Важливу функцію з популяризації музейного закладу покладено на науково-освітній відділ. Роботі з громадськістю, організації та проведенню в музеї екскурсій, зустрічей, презентацій та інших різноманітних публічних заходів присвятили себе наукові співробітники Любов Мисюга, Галина П’ятничук (1950−2011), Ольга Гриник, Ольга Антохій, Оксана Ясінська, Ірена Гулай-Назарова, ІринаБучовська, Ольга Полюк, Віта Бойчук.

Важливою ділянкою роботи в музеї є організація фестивалів, семінарів, конференцій та круглих столів, де порушуються проблеми розвитку народних традицій відповідно до вимог часу та відстежуються новітні тенденції в сучасному мистецтві.

Важливу роль у роботі музею відіграє виставкова діяльність. Щорічно тут відбувається від 8 до 12 виставок, дві з яких, вже традиційно, розкривають і фондові музейні збірки, що дає можливість відкрити перед широкою громадськістю унікальні музейні колекції.

При музеї працюють реставраційні майстерні, що дає змогу власними силами проводити консерваційні та реставраційні роботи. Завдяки професіоналізму музейних реставраторів Петра Абрам’юка (1951−2009), Марії Боледзюк (1953−2008), Василя Ласійчука, Андрія Лінинського, Уляни Лінди, Ольги Калиняк, Ігоря Пашанюка, Івана Магнича, Мар’яни Атаманчук, Івана Гуцуляка, Ольги Антохій врятовано сотні безцінних мистецьких творів. Важливими структурними допоміжними підрозділами виступають архів та музейна бібліотека (понад 10 тисяч книжкового фонду). Багатий фото- та відео архів сформував Ігор Олійник, а історію музею у фотографії — Микола Хвостіков (1953−2017). Послугами фондів, архіву та бібліотеки користуються науковці, викладачі та студенти, для яких музей є потужною науково-мистецькою базою.

Сьогодні, як і на початку створення, музей розширює свої «звичні» функції установи збереження що нараховує понад 50 тисяч унікальних пам’яток народного мистецтву і стає відкритим, багатофункціональним осередком культури, науки, освіти та виховання. Це один із найкращих українських музеїв, перлина культурного надбання України. За вагомість і значущість, патріотичне і національне спрямування унікальність зібраних і збережених в умовах тоталітарних режимів колекцій, науковий доробок музейних працівників та міжнародне визнання Указом Президента України 2009 року музею надано статус національного.

Івано-Франківська обласна рада спрямувала 500 тисяч гривень на розробку проекту будівництва ще одного корпусу Національного музею Гуцульщини та Покуття. Роботи додалось, але приємної …

Спочатку ми сумнівалися — чи зможемо потягнути такий проект? Так багато проблем в України: іде війна, економічна нестабільність, фінансова криза, зрештою, якісь політичні протистояння… Але ми прийшли до висновку, що наприкінці 19-го століття, коли розпочиналась ця справа в Коломиї, були набагато гірші часи, тоді НЕ БУЛО власної держави, тоді НЕ БУЛО ЖОДНОЇ підтримки… І, якщо вони змогли, то нам нема чого сумніватися, що ми зможемо!

Підготувала Манана Абашидзе, кандидат юридичних наук, журналістка, для ТБ- каналу I-UA.TV, та radio free europe (Грузія)

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Манана Абашидзе: Музеї — це візуальний текст культури і історії країни.