Манана Абашидзе: Роман Шухевич. Маловідомі сторінки його життя.

Рекламний бізнес Шухевича. У 1937 році Роман Шухевич вийшов із польської тюрми і не міг знайти роботу. Тому він створив рекламну компанію.

У 1926−1929 Шухевич був задіяний у різних антипольських акціях, курував шкільну освіту на Західній Україні. У 1929, зі створенням ОУН, став одним з перших її членів. У 1937 році Роман Шухевич вийшов із польської тюрми і не міг знайти роботу. Тому він створив рекламну компанію, яка за два роки виросла у справжнього гіганта ринку, а більшість зароблених коштів йшло для потреб ОУН.

Слово «Fama» з латинської означає «чутка», «поголоска» — саме так назвав свою рекламну фірму майбутній головнокомандувач УПА.

У 2005 році Центр досліджень визвольного руху видав книгу — спогад партнера по бізнесу Шухевича — Богдана Чайківського під назвою «ФАМА. Рекламна фірма Романа Шухевича». Процитую найцікавіші моменти зі збереженоням правопису оригіналу.

Богдан Чайківський діловий партнер Романа Шухевича.

Р. Шухевич створив фірму у 1937-ому, після того, як вийшов із тюрми, де відсидів за участь у антипольському підпіллі і як «політично неблагонадійний», довго не міг знайти роботу.

«Почали збирати оголошення. Найперше домовилися, що газета «Діло» дасть нам 75% знижки від оголошень… Потім я пішов до Палієва в партію Фронт національної єдности: він видавав газету. І він нам дав знижку на 80 чи 85%, так що ми за ті оголошення мало що платили.

Іван Тиктор — голова найбільшого видавничого концерну Галичини 1930-их років «Українська преса», спочатку не захотів з нами говорити. Він казав, що вже мав нагоду переконатися, що українці не надаються до підприємництва й не варто мати з нами діла. Він буде давати оголошення, як вважає за потрібне. Але пізніше, за півроку, сам зателефонував, щоб я прийшов до нього. Ми поговорили, і побачивши, що ми добре працюємо, він погодився на 65% знижки у своїх газетах…

Оскільки ми давали 50% на всі газети Центросоюзу, Маслосоюзу чи іншим українським установам, то заробляли на газетах Тиктора 10%, на газеті «Діло» — 25%, на газеті Палієва — 30 з чимось відсотків. То вже нам давало базу, щоб ми могли жити й розвиватися.

Потім ми звернулися до фірм «Пражінь», «Калина» та інших. Щокілька днів я їздив до них і намагався їх дістати. І вони таки дали нам рекламу. Дуже нам помагала фірма «Елєґант» (Левицька і Скопляк), «Нова фортуна», інші, менші фірми. Ми давали їм готові оголошення, рисунки. Пізніше вони настільки нам довіряли, що навіть не перевіряли малюнків для реклами, яку ми робили."

Еротика — неабиякий двигун реклами.

«Ми давали навіть еротичні оголошення. Пригадую, на одній рекламі була намальована дівчина, що наставила коліно. Але то було добре для реклами, як потім переконувалися. Оголошення були дуже цікаві. Тексти розробляли у вигляді порад: наприклад, як вкладати папіроси в папірці „Калина“. Реклама почала дуже розвиватися.»

«Чорна» каса для потреб ОУН

«Ми провадили дві каси: одну нормальну, а другу «під столом», так звану чорну книгу, не для податкового бюро. Перша книга — офіційна, друга — для нас: наші вклади в ОУН.

Переважно ми давали ОУН по 100 злотих. Зазвичай приходила сестра Біласа — того, що повісили поляки — й забирала ті гроші для Організації. Ми почали швидко розвиватися, відкривали кожні два-три місяці нові відділи: декорацій вікон, реклами, оголошень, друкування, виставки і декорації на торгах. Набирали в них до праці колишніх політичних засуджених, які не могли знайти роботи, але були патріотами, інтелігентними та добре надавалися до праці."

Роман Шухевич із сестрою Наталею в часи розквіту свого рекламного бізнесу, 1938 рік

«Рівночасно ми мали добре поставлену розвідку. Ми старалися ближче запізнатися з дівчатами в телефонних централях, і вони допомагали нам.

Коли, наприклад, директор Центросоюзу вів важливу розмову з якимсь іншим директором у політичній чи економічній справі чи проти нас, дівчина, що була в централі, підключала до розмови наше бюро й казала: «Увага». Тоді я сидів тихо й слухав.

Така розвідка помагала нам часом робити різні оборудки, на яких ми добре заробляли. Була така друкарня «Бібльос». Там працював старшина Української Галицької армії з «Молодої Громади». Він каже телефоном Шепаровичу, директору Центросоюзу, що дає Центросоюзу такі ціни, які ми не можемо дати. Я слухаю.

Тоді я пішов до однієї львівської друкарні, бо своєї в нас не було, де працював хлопець, що робив нам різні роботи. Він знизив ціну до 6,5 злотих. Я пішов з тією пропозицією до Шепаровича. Він каже: «Слухайте, як ви можете таку оферту давати? Скільки ви до того докладаєте?» Я кажу: «Ми не можемо докладати, бо ми не є допомогова організація. Ми мусимо заробляти». Він питає: «А скільки ж ви на тому заробляєте?» Я відповідаю: «Як я даю вам по 6,5, то плачу 5,8 за роботу, заробляю 70 грошів. Дуже мало заробляю на Центросоюзі». Він тоді за телефон — і на «Бібльос», почав з ним сваритися. Від того часу я більше не мав клопоту. На іншій роботі я повернув собі ту втрату."

«ФАМА» почала рости. Ми вже вийшли на Краків і Варшаву, розміщували оголошення в газетах «Варшавська» та «Цодзєнни кур’єр» в Кракові. Давали оголошення в Німеччині і Мадярщині. Тоді задумались, як розбудовувати сітку.

Роман мав усюди знайомих з ОУН, які були без праці. Йшлося про те, аби розвинути підприємство й дати їм роботу. Ми почали створювати представництва в кожному повіті. Зламали заборону створювати українські підприємства на Волині, бо українська кооперація на той час була тільки в Галичині. Ми робили виставки не тільки на торгах у Львові, а й на волинських торгах, де мали свого представника."

Рекламні оголошення виробництва Фами у газеті «Діло» та ілюстрованому щоденнику «Новий час».

«Наше підприємство дуже розрослося, ми почали займатися ще й рекламою в кіно. Дрібні кінотеатри рекламувалися в нас. Ми робили купони з печаткою на звороті з емблемою «ФАМИ», які давали знижку. Я пояснив дирекціям малих кінотеатрів, що їхні білети є задорогими для українців. Також я їм сказав, що ми зуміємо забезпечити їх відвідувачами, бо тепер у них і так є повно вільних місць. Їм ці ідеї дуже сподобалися.

Дійсно, у них через деякий час було повно відвідувачів й почали масово роздавати ті наші білети. Виходило, що білети з польською печаткою коштували 90 грошів, а з українською — 49, відповідно українці почали до них постійно ходити.

Побачивши, скільки приходить людей, кінотеатри дали нам можливість показувати відвідувачам наші діапозитиви перед початком фільмів. Це давало змогу нам заробляти гроші на продажу цих білетів, а також зробити через них велику рекламу «ФАМІ» серед української суспільності.

Тоді ж великі кінотеатри, такі, як «Атлантик», «Марисенка», «Коперник», теж погодилися на співпрацю з «ФАМою», бачачи наші беззаперечні успіхи в роботі з малими кінами. При подальшому доброму відвідуванні цих кінотеатрів українцями з нашими купонами вони нам давали багато безоплатних купонів на нові кіносеанси. В свою чергу, ми їх розповсюджували безплатно серед наших постійних клієнтів, які були з цього дуже задоволенні й охочіше з нами вели в подальшому співпрацю.

Таким чином ми зуміли здобути той ринок діапозитів у кінах, який до того для нас був закритий, бо його контролювали поляки. Для нас то була дуже добра популярність і рекламна пропаганда для «ФАМИ».

«А далі почали робити різні виставки — наприклад на трамвайних стовпах зашклені будочки такі, ніби чотиригранні стовпчики, всередині з поличками. І там щомісяця давали рекламу про український товар. Почали також продавати українські вироби. Часами навіть вигадували різні історії. Наприклад, повідомили в польську і єврейську пресу, що о 10 годині ранку жінка відбере собі життя, скочивши з даху готелю „Жорж“. І скидали таку ляльку велику з якоюсь рекламою, її фотографували. Так що „ФАМА“ стала дуже популярна.»

«Далі ми почали думати над тим, як би створити український адресарій (адресний довідник), який би дав образ українського торгівельного, промислового і ремісничого світу. Роман позбирав кількох представників (у нас по повітах були свої представники). Вони йшли від вулиці до вулиці, від шевця до шевця, від кравця до кравця, від різника до різника і з кожним говорили. Якщо він українець або українського походження, йому в адресарії давали оголошення задарма. Але якщо він хотів, щоб оголошення було виділене якимсь особливим друком, то коштувало десять злотих: п’ять злотих тому, хто збирав оголошення, п’ять — за книжку.

Нам, як я підрахував, мало бути від того тридцять п’ять тисяч злотих зиску. Для порівняння: середня зарплата робітника у Польщі 1935 року складала, за даними польської вікі, 95 злотих на місяць. Крім того, можна було більше дати на ОУН, а ще могли дістати працю ті, хто не мав роботи. Спонсорування ОУН залишалась основною задачею нашого підприємництва.

Адресарій українських купців і промисловців був уже готовий до друку. Я вирішив видавати його у вересні-жовтні 1939 року. З допомогою адресарія ми могли стати торгівельним представництвом українських промислових підприємств.

Власна фабрика з виробництва лимонаду

«Рівночасно прийшла мені думка створити власну фабрику содової води. У Сяноку була така одна єврейська фірма, яка виробляла олійки й різні харчові барвники. Я попросив свого товариша в Сяноку, щоб він довідався, як то робиться. Той мій товариш закрутив собі роман з донькою власника фірми, якій було близько вісімнадцяти років. Одного дня, коли всі євреї виїхали на якесь своє свято, а вдома лишилася тільки їхня донька, вона запросила його додому. Він попросив її показати, як батько робить свій бізнес. Дівчина показала йому каталог фірми «Шімелькомпані» в Мюнхені. То була фабрика фарб і запахів. На підставі того каталогу її батько замовляв собі звідти олійки і барвники, розчиняв їх 1:10 у звичайних баняках у себе в кухні, пакував у малі пляшечки й продавав як свій виріб.

Я знайшов представника фірми «Шімелькомпані» у Львові. Він розповів, що фірма постачає свої вироби для всієї індустрії содової води в Польщі. Найбільший збут є у Варшаві, коли там відбувається футбольний матч або ще якась гра. Тоді продається близько двох-трьох мільйонів пляшок содової на день. Ми домовилися, що я буду купувати всі ті олійки безпосередньо в нього…

Я кажу Романові: відчиняємо фабрику содової води. Зробимо кілька таких фабрик у кожному повітовому союзі. Приїжджатимемо до повітового союзу, до кооперативи, забиратимемо товар і відразу будемо забирати содову. Виглядало, що буде добрий бізнес. Проблема була в тім, що ніщо не коштувало так багато, як сама тара, пляшки. Я почав думати, як розв’язати цю проблему. Роман сказав, як ми то мусимо робити: будемо мати ще одну базу для цілого гурту людей у кожнім більшім повітовім місті…

Газета «Діло», з якої почалася рекламна кар’єра Шухевича. Перша шпальта газети від 31 серпня 1939 року, скоро ця кар’єра завершиться.

Розвинутися далі «ФАМІ» не дозволив прихід більшовиків у вересні 1939 року. Богдан Чайківський згадував, що саме тоді вони хотіли оптимізувати розгалужену систему представництв. З того часу Роман Шухевич припиняє свою кар’єру бізнесмена і знову переходить у підпілля. Почалась страшенна боротьба проти більшовиків, які все українське вбивали на своєму шляху.

Коли Шухевич поїхав Чайківський продовжив керувати «Фамою», але не довго, і дивом залишився живим!

Роман Шухевич був схожим на інших у цьому поколінні революціонерів, першому в українській історії революційному поколінні, яке все своє життя присвятило справі боротьби за незалежність.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Манана Абашидзе: Роман Шухевич. Маловідомі сторінки його життя.