Юрій Буздуган: Чого Путін так і не сказав

Путін не назвав жодної внутрішньої, чи зовнішньої проблеми, яка потребує вирішення. Мабуть, він вважає, що така інформація не для вух росіян. Путін не просто відсторонив народ від влади, він відсторонив його від реальності. Люди для нього — бидло, якому треба розповідати казочки, шльопати по дупці і давати цукерочки.

21 квітня Володимир Путін виступив з посланням до Федеральних зборів, тим самим, ощаслививши слухняний російський народ. Утім, він нічого конкретного не сказав. Лише обіцяв гроші. Багато грошей: і на дітей, і на бізнес, і на розвиток регіонів. Про Україну він говорив мало. Лише в контексті найлегітимнішого президента Януковича та образився на «державний переворот». Що ця промова означає для нас, враховуючи що Путін на кордонах з Україною накопичив чимало танків? Своїми враженнями про цей виступ з i-ua. tv поділився експерт з індустріального розвитку Юрій Буздуган.

мови Путіна?

— Насамперед, нас цікавить промова Путіна, у контексті інтересів України. Російські танки стоять на нашому кордоні. Тому перше, що нас турбує: нападуть вони, чи ні. Головне, що ми чекали від путінської промови — це відповідь на наші раціональні та ірраціональні страхи. Формально, навіть в умовах російської диктатури, цар має пройти через обов’язкові процедури. Звернутися до парламенту з проханням про оголошення війни. І як раз, ми саме слухали звернення до Федеральних зборів. Таке саме звернення Путіна до Федеральних зборів вінчало окупацію Криму сім років тому.

Зрозуміло, що формально проголошена війна — це наші страхи. Бо війни проголошують нормальні країни. А Росія — держава не як усі. Вона не Сполучені Штати Америки. Це Рузвельт виступав перед членами свого парламенту, щоб оголосити війну Японії. Росія не проголошувала війну ані Афганістану, ані Україні. Тим не менш вчора був реальний момент, коли Путін міг би заявити про свій намір вдертися в Україну під своїми прапорами. Та будемо відвертими: це — наші страхи. Але попри те, що в нас є всі підстави для них, страхи майже ніколи не справджуються. І цього разу Путін війну Україні не проголосив. Більше того, він Україну майже не згадував. Лише сказав про неї дві речі. Перша, що Янукович — президент України. Друга, що в нас відбувся державний переворот. Більше не було жодної формальної згадки.

Тому, наш головний страх не виправдався. Війну не оголосили. Та це не означає, що вони більше нас не вбиватимуть. Якщо це їм буде потрібно, вони використають черговий фейковий привід. Пригадуєте гляйвицький інцидент? Німці, перед захопленням Польщі, імітували напад на власне невеличке прикордонне містечко Гляйвиць. Зробили вигляд, ніби поляки захопили їх радіостанцію і випустили кілька польських слів у ефір. Що і стало приводом наступу на Польщу. Гляйвицький інцидент — символ, коли казус белі (привід війни) організовує сама країна-агресор.

— Однак казус белі може бути у майбутньому. Путін обіцяв подолання провокацій та «червоні лінії». Місце знаходження останніх буцімто визначить сама Росія. Звісно, Путін не казав слово Україна, але чи не є ці слова погрозою для нас?

— Давайте не будемо годувати свої страхи. Цього разу війну не проголошено. Хоча Путін створив для цього всі умови, свідомо підгодовуючи наші страхи. Хоча всі розуміють, що російські танки підуть на Херсонщину без оголошення будь-якої війни. Тому головне завдання Путіна було не дотриматися процедур міжнародного права, а посіяти в наших душах Страх. На мій погляд — невдало.

Та оскільки ми обговорюємо виступ президента Росії, продовжимо його аналізувати, з точки зору, українських інтересів. Про не оголошення війни я вже говорив. Друге — України в цій розмові не було. Тепер пропоную звернути увагу на ті речі, які там мали бути. Перша — це запропонована картина світу. Її місить виступ кожного політика високого рангу. У цій картині світу є умовні визначення: що таке добре і що таке погано, які постали виклики та загрози і план дій на майбутнє. Яку картину світу подав Путін? Перше — коронавірус. Друге — «Я всім дам гроші». Третє — «Нас маленьких ображають, хоча ми миролюбні, але ми всім покажемо Кузькину мать».

За великим рахунком, він не сказав нічого нового. Аналогічне він говорив 10, а то і 20 років тому. Подібні фрази лунали ще у 80х — 60х роках ХХ століття. Навіть в 30-х роках в СРСР можна було почути конструкти схожі, на виступ Путіна. Тобто, за великим рахунком, російська картина світу залишилася сталою: лицемірна візантійщина, що прикриває ординську агресивність.

Утім, в ній змінилися дві речі. Перша — «Я дам гроші» він сказав багато разів. Путін обіцяв кошти і на регіони, і на бізнес, і на дітей. Тому складається враження, що Росія знаходиться не в економічній кризі, а сидить на великих мішках з фінансами. Цікаво було дивитися, яке захоплення опанувало залом, коли хан обіцяв дати гроші своїм нукерам? Це було якесь фантастичне піднесення лукавого раба, якого вчергове поманили халявою. І просто думка, що Путін дасть гроші і всі враз стали щасливими.

Є ще й друга відмінність. Путін зовсім не говорив про виклики та загрози. Про економічні проблеми не було сказано, а ні слова. Зовнішній блок так само не містив конкретного ворога: Росію не любить не хтось конкретно, а всі. Створювалося враження, що все чудово. Ситуація нагадує старий анекдот: закрийте штори, розхитуйте вагони та оголошуйте нові зупинки. Іншими словами, Путін не назвав жодної внутрішньої чи зовнішньої проблеми, яка потребує вирішення. Мабуть, він вважає, що така інформація не для вух росіян. Путін не просто відсторонив народ від влади, він відсторонив його від реальності. Люди для нього бидло, якому треба розповідати казочки, шльопати по дупці і давати цукерочки. Путін воліє ігнорувати суспільство. У його промові зовсім не приділялася увага соціальній енергії, розвитку соціуму. Він про таке не говорив. Ставлення до росіян стало гіршим, ніж будь-коли.

Очевидно, що перед Росією стоять серйозні виклики, з якими будь-яка країна може впоратися тільки за рахунок надзусиль усього суспільства. Однак Путін цими проблемами вирішив не турбувати російський народ. Ну не вірять вони власним людям! У їх здатність, до усвідомлення та відповідальності. Російський народ для Путіна — це enfent terrible (невихована дитина), яка може перебувати лише у двох станах: або тотальна слухняність, або істеричний бунт. Ось таке в них ставлення до власного народу.

Тобто, картина світу змальована Путіним сусальна та настільки залакована, що від її солодкості аж зводить зуби. Із цього я б зробив наступний висновок. Російський народ може бути союзником народу українського. Бо на нього насуваються страшні біди, а він від їх вирішення відсторонений. Прийшов час так званої народної дипломатії. Повірте, у цієї ідеї є всі шанси на успіх. Настав момент, коли українському народові треба поговорити з російським напряму, минаючи російську владу. Нам є про що поговорити: нам погано, а їх ведуть до стану, коли їм буде ще гірше. І вони це відчувають. Я б радив цим дітям сказати: «Ви дуже помиляєтеся, у своїх сподіваннях залишитися безкарними. Таке вже було. Колись німці теж казали: „Ми не винні, нам давав накази Гітлер“. У підсумку, постраждав весь німецький народ! То чи хочете ви взяти на себе всі гріхи Путіна і нести за його дії відповідальність?». Мені б дуже хотілося, аби вони почули.

Друге, що має нести кожен виступ лідера — це порядок денний. Іншими словами, відповіді на друге стандартне російське питання: «Що робити?». Путін відповіді не дав. Стандартні фрази, на кшталт: «Ми найкращі, а хто проти нас — побачить мать Кузьми» — ні про що.

В чому полягає порядок денний? Ленін проголосив порядок денний: «советская власть плюс электрификация всей страны»! Харківська цивілізація 20−30рр. проголосила: індустріалізація та українізація. Хрущов проголосив: житло для кожного та космос. Який порядок денний проголосив Путін? Його немає. Усе, що він говорив, навіть про те, що «ми самі визначатимемося, де проходять червоні лінії» — лише рефлексія, реакція на чужі дії. Путін не виконав і цю функцію. Бо місія лідера проголосити картину світу та порядок денний. Він цього не зробив.

Що це означає для України? Путін не веде власної гри, він буде лише реагувати. Агресивно. Це так само, як з нещасною засватаною дівчиною, яку кинули і не взяли заміж. І тепер коли хтось голосно біля неї заговорить, вона думає, що то про неї. Те ж саме з Росією та Путіним.

І останнє. Лідер має дати не лише дороговказ, але й дати мету, точніше надмету, надзавдання для країни. А надмета — це нові цінності, смисли та нарративи. Коротше кажучи, показати майбутнє. Так консолідується і спрямовується соціальна енергія, енергія, що створює і знищує імперії, енергія, що будує міста та виводить за горизонт. А що створив у своїй промові Путін? Свободу, Справедливість, Братерство, Порядок, Сім’ю, Дітей… Нічого. Не прозвучало жодної цінності, жодного нового смислу, чи наративу, хоча я слухав з олівцем та намагався щось записати. Мій аркуш залишився порожнім.

Що нам робити у цій ситуації? Точно не копіювати Путіна і не вдаватися, як він до рефлексій. В нас — українців має бути своя картина світу. Своє поняття про погане та добре. У нас має бути свій порядок денний. Це і є — завдання національного лідера. Та заява Зеленського — це така сама рефлексія на чужі дії. Насамперед, на дії Путіна. Мовляв, не бийте нас, давайте домовлятися і миритися. Іншими словами, Зеленський реагує, а не веде вперед.

Так не годиться. Лідер має вести свою країну до головних цінностей. Він має почати з окреслення цілей. До чого ми ідемо? До Свободи, до Справедливості, до Порядку, до Стабільності, до Багатства, до Добробуту і Благополуччя? Якими є наші цінності, до яких має вести Україну президент? Якими є нові українські смисли? Благополуччя сім’ї, порядок в державі чи щось інше? Ось до чого має вести лідер. Путін, у своїй промові, ні до чого не закликав. Так само не робив цього ні Зеленський, ні будь-який з наших президентів. Тому ми так з вами і живемо…

Що ми маємо робити? Обрати собі головні цінності та рухатися до них. По-друге, витворити із цих цінностей нові смисли та, по-третє, діяти у відповідності із нарративами, що випливають з обраних цінностей та витворених нарративів.

Це — фантастично складна робота. Скажімо, сказати «ми йдемо до Свободи» дуже легко. Але що таке Свобода для твого народу? Хто останній з українців говорив на цю тему? Я маю на увазі, на рівні цінностей та смислів, а не фразою «Смерть ворогам!». Останнє, що я знаю, було сказано сто років тому Лесею Українкою: «Хто визволить кого — в неволю візьме. Хто визволиться сам — той вільний буде». Це — не російське «Свобода — это бунт бессмысленный и беспощадный». Це — наш український смисл цінності Свобода. Новий смисл, бо такого я не зустрічав ні у Руссо, ні у Джеферсона. Але з тих пір, ніхто нічого подібного не казав, не думав, не працював у цьому напрямку. І навіть не згадував про нашу знахідку такого діаманту духу. І це при тому, що ми отримали фантастичну перевагу над Росією, коли здобули Свободу. Таку перевагу, що Путін в умовах розвалу української армії захопив тільки третину Донбасу.

Україні зараз потрібен лідер. Не такий, як Росії, у стилі хулігана з підворотні. Не «прагматик», не «чудотворець», не «слуга» і не «господар». Ми конче потребуємо того, хто нас поведе до Свободи. А ще — до Справедливості. Але жоден з українських лідерів це слово ніколи не казав. Дуже шкода. Без Справедливості помирають держави. Її відсутність це не тільки корумпований суд та низькі зарплати. Насамперед, це — відсутність мотивації існування соціального утворення: держави, економіки, чи суспільства. Як працюватиме економіка, якщо тобі платять удвічі менше, ніж ти заробив? Але саме таким є стан сучасної України.

Тому, на завершення хочу сказати. Путін не напав. Може ще нападе. Хто знає, що відбувається у заляканій душі диктатора. Та ми маємо перевагу. Наша головна «червона лінія» сили спрямована вздовж — вперед, а в нього — поперек, «тащить и не пущать». При усіх наших проблемах ми, на відміну від Росії, розвиваємося та рухаємося вперед. Тому у України майбутнє є, а Путін в своїй промові майбутнього Росії не зміг навіть вигадати.

Та для досягнення нашого майбутнього, нам потрібен лідер. Людина, яка здатна нас повести до цього кращого майбутнього, тобто до обраних нами цінностей. Найголовніше, що він має сказати: «Хлопці та дівчата, я можу вас привести до цих ось цінностей. Я витворив з них такі-то смисли та пропоную такі-то нарративи. І саме вони допоможуть нам збудувати кращу Україну. Для того, щоб цього досягти, ми всі (і я, і ви) маємо кожен день робити наступні речі».

На жаль, поки жоден лідер нічого подібного не казав. На відміну, від Сполучених Штатів, Англії та Японії. Думаю, в Україні настав час обирати тих лідерів, які не обіцятимуть усе зробити за нас, а здатних працювати з цінностями та об’єднати народ для здобуття цих цінностей.