Сергій Дацюк: У нас немає стратегії

У нас проводяться спеціальні стратсесії. Утім, люди, які на них ходили, залишилися розчарованими. Слухати, речі про, які там казали неможливо, а сміятися буде невиховано.

Війна з Росією на Донбасі триває вже понад 7 років. На жаль, жоден із міжнародних переговорних форматів так і не спромігся її закінчити. Ні будапештський, ні мінський, ні нормандський. То може крапку здатна поставити зміна системи міжнародних відносин? I-ua.tv поцікавився думкою філософа Сергія Дацюка.

— Яким є місце України в системі глобальних викликів? Чи можна існуючій системі міжнародних відносини конструктивно розв’язати конфлікт, пов’язаний з війною на Донбасі?

— Існують слова, які є рефлексивними. Вони означають певні явища, і туди не можна потрапити просто так. Скажімо, такими словами є криза, або виклик. Ви можете перебувати у стані кризи і навіть не здогадуватися, що там опинилися. Просто спостерігаєте за життям, яке то покращується, то погіршується. Криза — це річ, яку ви суб’єктивно усвідомлюєте і певним чином на неї реагуєте. Так само і з викликом. Їх у вас може бути, хоч мільйони. Утім, кожен із них набирає статусу виклику, тільки після його усвідомлення. Потім, ви вирішуватимете, як його попередити, або на нього відповідати.

Тому, в України немає жодних глобальних викликів. Усе, що про них пишуть — калька з західних аналізів. У тамтешніх стратегів виклики є і вони на них відповідають. У нас же їх не має. Бо мати виклик передбачає наступне: його означити, з ним працювати і говорити про нього публічно.

— Давайте візьмемо війну на Донбасі. Складається враження, що цей конфлікт не розв’язується, бо існуюча система відносин в світі потребує змін.

— Тепер давайте проаналізуємо. Це дійсно глобальний виклик? Ви десь бачили у рішенні парламенту та розмові президента, щоб ми так позиціонували війну на Донбасі?

— Ні.

— Я також такого не пам’ятаю. Тоді потрібно говорити не про війну на Донбасі, а про зміну системи безпеки у світі. Це б дало змогу говорити про мислення на рівні глобального виклику. Натомість, ми лише наполягаємо на правильності свого вибору. Бо ми Україна — порушили систему рівноваги, і Росія не один раз нас попереджала про наслідки. Отже це для нас не глобальний виклик, а вольовий аспект діяльності. Тобто, коли, незалежно від викликів, ти робиш своє. Теж саме відбувається з націоналістами, яким тисячу разів пояснювали, що їх підхід руйнує Україну. Вони не чують і не хочуть розуміти. Тобто для них це — вольовий аспект діяльності, у стилі «ми пересилимо». А ось буде Україна, чи ні — для них не важливо. Головне, аби те, що від неї залишилося стало українським. Такий напрям думок є відсутністю викликів для мислення. Воно їх просто не бачить. Бо бачити виклик — це вже з розряду іншого типу мислення.

Так само, немає викликів у вірі. Вона створена для того, щоб привести до царства Божого. Та царство Боже це не виклик. Воно не здобувається цілеспрямованою діяльністю. Це — аспект віри. Тобто, є різні способи мислення, які не передбачають викликів. У них і знаходиться Україна. Скажімо, частина населення вірить у добре майбутнє. І де тут виклик? Те ж саме стосується і вольового аспекту: «буде по-нашому». Тому, зараз говорити про виклики, все одно, що робити кальку з неіснуючого в нас типу мислення. Війна не є викликом. Ми її хочемо пережити, перечекати, іншими словами пропетляти. У реактивній площині немає викликів. Там є стимул та реакція. Тобі щось зробили і отримали від тебе відповідь.

— А якщо подивитися на війну, під призмою зміни системи міжнародних відносин?

— Ні-ні-ні. Ми ніколи не розглядали війну, як зміну системи відносин. Навпаки. Ми цю систему змінювати не хочемо. Тим паче, під час війни. Якби у нас була така мета, ми б не спричинилися до війни, ми би намагалися вирішувати ці питання втрьох.

— Втрьох, це як?

— Пам'ятаєте, у 2013 році Україна вирішувала, куди їй рухатися: до європейської спільноти, чи так званого Митного союзу, на чолі з Росією. Це був той самий момент, коли ми зробили вибір. Можна було, скажімо, домовитися у якихось перехідних формах, забезпечити для Росії гарантії. Та ніхто так ситуацію не розглядав. Ми хотіли пересилити, продемонструвати, що буде по-нашому. Росія не погодилася, бо ми зачепили її інтереси та влаштувала війну.

— А заяви нашого президента про…

— Я не обговорюю дії нинішнього президента. Там немає чого обговорювати. Можна коментувати дії вольової людини, яка має уявлення, чи концепт. Та це не про Зеленського. Тому, я його дії не коментую.

— Тобто ми не сформували свої виклики?

— Ні. У нас немає викликів, бо ми їх так не ідентифікуємо. Ми знаходимося в інакшому способі мислення, у якому вони відсутні. Те ж саме, стосується і нашої еліти. Звісно, виклики є на рівні окремих груп, але точно не на загальноукраїнському.

—  То для того, щоб закінчилася війна треба змінити спосіб мислення?

— Не те, що змінити, а зрозуміти, що це нам потрібно. Поки що я подібних спроб на жодному рівні не спостерігав. Наразі, ми знаходимося на рівні менеджерського, або реактивного мислення. Там немає викликів. Там є ситуації, технології, цілі. Усе що завгодно, тільки не виклики.

— Якщо ми знаходимося на рівні мислення, де не передбачені виклики, то який спосіб мислення їх дає?

— Стратегічний. У нас навіть проводяться спеціальні стратсесії. Утім, люди, які на них ходили, залишилися розчарованими. Слухати, речі про, які там казали неможливо, а сміятися буде невиховано. Більше того, у нас немає жодного стратега. Стратегій може бути скільки завгодно, однак це не документ. Її має тільки стратег. Людина з концептуальним мисленням, здатна вольовим чином, протягом тривалого часу здійснювати якісь задуми по відношенню до цілей. Це і є стратегії. А в нас її немає.

— Поява стратегії змінить ситуацію на Донбасі?

— Вона не з’являється, як гриби після дощу. Це складна, дія.

— Треба вчитися?

— Не допоможе і навчання. Ми проґавили той момент, коли могла з’явитися стратегія. У нас біля влади люди, які під нею розуміють менеджерські програми та проекти. Вони стратегіями називають, що завгодно. При цьому, вони забули, що під цим словом розуміється концепт, уявлення про ціле, яке розкладається і збирається до купи. Це коли ви можете побудувати майбутнє і в ньому побачити своє місце. У нас був такий шанс, коли створили комісію з майбутнього. Вона проіснувала кілька місяців, а потім розпустилася.

— Що нам робити у такій ситуації?

— Те, що і робили. Тобто, продовжувати реагувати. Якось вже воно буде.