Мамине святилище. Пам’яті стрільця Сергія Ткаченка

Валентина Миколаївна охопила поглядом Сергієве фото. Високий воїн стояв на фоні блокпосту, зробленого з бетонних плит. Чоловік обома руками впевнено та міцно обхопив автомат. Тримав його так, ніби від цього залежало благоденство країни з синьо-жовтим прапором та зникнення, з прийдешнім світанням, імперії Мороку.

Мама стояла біля свого невеличкого святилища. Воно належало її Серьожі від «А» і до найостаннішої літери Всесвіту. Тут, об’єдналися в унісон його бойові фото, нагороди та образи святих. Ураз жінці схотілося додати дитячу фігурку трактора. Того самого, яким бавився її хлопчик, коли був ще зовсім маленьким. «Тракор», — казав Серьожа пропускаючи «Т». Тоді її синові було 11 місяців і, він понад усе, хотів навчитися говорити. Чітко. Правильно. Як дорослий. Зрештою, йому це вдалося. Серьожа обожнював розповідати вірші і закохався у читання.

Промайнув час — і він перетворився на статного парубка. Не схотів дружити з алкоголем і намагався приходити додому вчасно. Повернувшись з армії, поїхав у Івано-Франківськ, щоб забрати у дружини найкращу дівчину Наталю. Кохана дала життя їх двом діточкам: синочку Андрію та донечці Полінці. Боже, як він любив няньчити малих: пестив і не спускав з рук. А працював Сергій в одній із охоронних фірм.

Погляд Валентини Миколаївни впав на подібний до горизонтальної грамоти, нагородний лист від президента. Рядок «За участь в антитерористичній операції» неначе дав наказ її свідомості сконструювати події 2014 та 2015 років.

Ось її Серьожа повертається додому з роботи. Він уже бачить, як притуляє до себе Наталю та цілує в чоло дітлахів. Уявляє, як вони разом ласуватимуть смачною вечерею та обговорюватимуть щось дуже смішне. До здійснення його вечірньої мрії залишалися лічені секунди. Тим часом, імперія Мороку нахабнішала, а країна під жовто-блакитним прапором потребувала оборонців. Працівники з військкомату та люди з сільради Зорі, відправили Сергія до сумної реальності під назвою «війна». Рішення треба було приймати дуже швидко. Майже негайно. Він не встиг навіть зняти черевики.

— Вам треба розписатися, що ви отримати повістку, — сказав працівник військкомату.

— Не смій! — вибігла до коридору Наталя. — Я тобі не дам ручку!

Біля Сергія стояв п’ятнадцятилітній Андрій. Він охопив сина люблячим поглядом. «Тато, ти що, дезертир?» — як же він боявся в Андрієвих очах вгледіти, бодай привид цього питання. Страху вистачило рівно на стільки, аби Наталчині протести втратили будь-яку силу. Ручку дуже швидко знайшли.

— Валю, ти знаєш, що Сергій підписав повістку? — по ту сторону мобільного зв’язку лунав голос Людмили. Три останні слова синової кузини прокричали у свідомості Валентини Миколаївни такою грозою, що жінці їх цілком вистачило для стану непритомності. Сергій помилився у своїх розрахунках. Він не схотів поділитися таємницею з рідною сестрою Тетяною. Натомість мамі відкрила всі карти кузина Люда.

— Я поїхав на навчання. Допоможи мені, будь ласка, зібрати речі. Тільки ти не переймайся, я працюватиму в місті, — заспокоював маму Сергій, повернувшись із військкомату. Він усвідомлено йшов на лукавство. Чи стане краще його рідним від бонусних хвилин неспокою і додаткових порцій сліз? Потім була війна. Його відправили до 3 бригади оперативного призначення Східного ОТО Національної Гвардії України.

Сергій приходив додому двічі. У перший раз, намагався не балувати рідних оповідками про війну. «Нічого, і на нашій вулиці буде свято», — підбадьорював він кохану дружину Наталю. Після другої ротації Сергія ніби підмінили. Раніше Валентинин син виглядав значно молодшим, ніж на свої 37, а тепер його обличчя та очі набули рис зрілості.

— Синок ти так змінився і тепер не схожий на себе, — зауважила Валентина Миколаївна.

— Мам, у нас страшні обстріли. Заходиш в туалет і не завжди можеш вчасно вийти назад, — відказав він. Тоді їхній підрозділ стояв біля селища міського типу Врубівка, на Луганщині.

Валентина Володимирівна, Наталя та чотирьохрічна Полінка коротали вечори за молитвами. Хотіли, випросити у всемогутнього Бога, для свого дорого воїна життя. Вмовити янголів та святих, або вони вберегли Сергія своїми крилами від поранень та контузій. Та у неба були вочевидь свої плани, а сили імперії Мороку біснувалися і хотіли крові.

— Кицюню, зараз йде колона, і мені треба всіх перепровірити, — останнє, що почула Наталя з вуст свого чоловіка. Тоді вона з Полінкою гостила у мами в рідному Івано-Франківську. А потім вбивця поцілив у Сергієву аорту. Сполохані хлопці одразу кинулися на допомогу. «Я не встиг підняти своїх дітей», — мовив воїн і відлетів до Вирію.

— Бабусю, бабусю! Вбили тата! — прокричав щодуху Андрій. У відповідь, Валентина Миколаївна знепритомніла, а коли прийшла до тями — побачила у своїй квартирі багато народу.

— Валь, усе написано в телевізорі. Я про Сергієву смерть довідався з рухомого рядка. Щойно побачив — і зібрався до тебе — сказав її брат. Та од його слів ясності не побільшало. Зраненому батьковою смертю Андрієві боліло так, що підліток рвав на собі волосся.

— Онучку, зачекай! Може все це неправда? Давай подзвонимо татові, — Валентина Миколаївна з Андрієм набирати Сергіїв номер безліч разів. У трубці монотонно верещали гудки, а на позиціях під Врубівкою розривалася Сергієва мобілка. Хлопці не могли, а ні прийняти виклик, а не вимкнути телефон. На заваді стояв складний пароль. Розбити апарат також був варіант так собі. Сергієві подарували телефон волонтери, і тепер він мав стати Андрієвим спадком, у пам’ять про тата.

Тієї ночі, коли Сергій міг «відпочити» вдома востаннє, а рідні воїна схилилися над його тілом, почалося дещо страшне. Окупанти не жалкували ні єхидних виразів, ні злості. На Фейсбук приходили такі повідомлення, що Валентина Миколаївна боялася спати.

Сергія поховали на кладовищі рідної Зорі, на Дніпропетровщини. Валентина Володимирівна дивилася на той день, ніби зазирала у щілини між пальцями. Люди казали, щоб попрощатися з її Сергієм приїздили на двоповерхових автобусах. У шкільній столовій приготували поминальний обід на 300 осіб. Перед труною її сина ставали на коліна. Та мама нічого не бачила. Лихо впало на неї колючою тяжкою ковдрою і затуляло сонце. Валентині Володимирівні здалося, ніби в її свідомості вимкнули світло.

***

— Бабцю, бабусю, — я дуже сумую за татом, — відірвала її від тяжких спогадів Полінка. Дівчинка притулилася до своєї бабусі зі всією міццю її невеличкого тіла. Красива та сумна. Зменшена копія Сергія у дівчачій іпостасі. Як же Полінці до лиця її вишиванка з синіми квітами. По щічкам дівчинки потекли сльози.

Від смерті Сергія вже минуло 6 років. Тепер Андрієві 21, а Полінці майже 11. Старший онук вже студент і здобуває вищу освіту, а молодша — намагається радувати маму та бабусю гарними шкільними відмітками.

— Не плач моя маленька, — зайшла до кімнати Наталя. — Усе буде добре! Тато дивиться на нас та обіграє своєю любов’ю з небес.