Олена Скоморощенко: Війни виграються не залізом, а суспільним дискурсом і рівнем цивілізації

Хочете перемогти? Розвивайте громадянське суспільство та рівень власної цивілізації. Ну, або генеруйте на території ворога дуже низький суспільний дискурс. Дійте впевнено і витягайте на гору суспільних маргіналів!

Олена Скоморощенко: Війни виграються не залізом, а суспільним дискурсом і рівнем цивілізації

Набути вдалий статус на «Facebook» може кожна перша людина з почуттям літературного стилю. Потім — його коментують та перемощують френди та фоловери. Так автор статусу набирає популярності. Він досягає успіху, не завдяки фаховим знанням, а завдячуючи влучній компіляції думок інших так званих авторитетних людей. Чи можна таких користувачів соцмереж назвати експертами? Чи є в Україні взагалі експерти? I-ua.tv попросив поділитися своїми думками філософа Олену Скоморощенко.

— Чи є в Україні експерти?

— Питання про наявність, чи відсутність у нас експертного середовища, є риторичним і дуже простим, водночас. Бо відповідь знаходиться на поверхні і, очевидно, вона негативна. Сьогодні слово «експерт», стало, за своїм значенням, таким само негативним, як колись «політолог» і впевнено перетворюється на лайку.

— Чому так сталося?

— Це давня історія з іще більшим хвостом і класичне прокляття всіх колоніальних народів. Найголовнішою ознакою колонії є відсутність власної еліти. І це природньо, бо еліта може бути тільки в метрополії. В колонії її бути не може за визначенням, бо тоді вона не буде колонією, а стане самостійним суб’єктом.

То чому ж її не призначать? Тому що еліта — це не статус, це — функція, не посада, а здатність робити певну духовну роботу. Яка саме і полягає у витворенні суб’єктності країни. Тому що еліта творить цінності народу, чим і робить його суб’єктом. Та розгортає новостворені цінності до рівня сенсів і нарративів, які, в свою чергу формують нову ідентичність народу. І, що не менш важливо, відповіді на виклики, що постають перед народом.

Тільки так можна управляти реальністю та своїм місцем в цій реальності: ти колонія-об'єкт чи народ-суверен, який сам обирає свій розвиток. Тому від часів Сагайдачного, еліти ми не мали. На початку 90-х найкраще що в нас було це — номенклатура дуже високого рівня — номенклатура економічна — червоні директори, гуманітарна, політична і шанс на те, що з неї буде сформована власна еліта. Через цілий комплекс причин, які тут не мають значення, але які зводяться до знаменитого вислову Кучми «Скажіть що і я вам побудую», цей шанс не було реалізовано. Тому сьогодні ми там, де ми були і 30, і 100, і 500 років тому. При тому, що на початку пострадянської епохи 30 років тому Україна мала фантастичні стартові умови.

Адже іще 30 років тому, Україна знаходилася у четвірці найрозвинутіших європейських держав. Вона була рівновеликою Франції, Німеччині, Британії та Італії. Показників для знаку «дорівнює» нараховувалося більше, ніж достатньо. Чого лише варта корпоративна економіка та високий рівень освіти? У нас навіть футбол був не гірше, ніж у Британського королівства.

Можна сказати, що Україна стала жертвою недобросовісної конкуренції. Країни змагаються і дуже часто використовують нечесні засоби боротьби. Замість того, щоб розвиватися самим, вони часто-густо, послаблюють своїх конкурентів. Але головна причина — власна недалекоглядність. Ми вийшли з Радянської імперії такими ж примітивними, як і вона. І замість того, щоб створити еліту, яка витворить наш власний шлях, вирішили приєднатися до чужого проекту - «Піти в Європу», яка нас не хотіла і сприймала як конкурентів. І зараз не хоче, а нинішнє «начальство» (не еліта) знову збирається потанцювати на цих граблях.

Та повернімося до нашої розмови про «експертне середовище». Це словосполучення є для мене нічим іншим, ніж лайка. Я вважаю значно доречнішим вживати «фахове середовище». Воно описує людей, компетентних у певній галузі, які можуть видавати кваліфіковані судження. 30 років тому ми мали їх майже у всіх галузях — економічній, промисловій, гуманітарній і політичній. У нас була достойна освіта і працювала дуже потужна Академія Наук. Свого часу, я сама була співробітником Інституту філософії. Це було фантастичне середовище! Складалося враження, ніби потрапляєш до раю! Добрих та гідних людей об’єднували гарні відносини та науковий дух. Старші філософи-корифеї були для нас богами. Ні, не тому, що вони вважали себе крутезними. Ми ними захоплювалися. Вони були науковими гігантами, але водночас, дуже скромними людьми.

Але навіть ці титани Духу і Науки не були елітою. Бо не здійснювали функції. Вони були здатні, але не робили цього. Вони не витворювали нових цінностей смислів і нарративів, хоча були здатні на це. Вони повторювали старі смисли і вважали своєю місією «збереження коріння». Так що в постіндустріальну епоху Україна продовжує жити за нарративом аграрної епохи «садок вишневий коло хати». І навіть здобуті та сто років тому рецептований народом нарратив індустріально-ідеологічної епохи «лупайте цю скалу» позаростав бур’яном.

Наслідки опримітивлення цінностей сенсів і нарративів не забарилися. На початку 90-х, Україна мала 8.000 підприємств серед яких були і шалено унікальні, такі як «Антонов», КБ «Луч», «Мотор-Січ», «Артем» та «Південмаш». По знищенню їх усіх велася шалена робота. Нащо нам корпорації-гіганти, дбай про свій власний садочок! Усі ці виробництва втрималися лише завдяки абсолютній самовідданості, самопожертві та геніальності їхніх робітників, інженерів та менеджерів. Вони, образно кажучи, своїми тілами поки втримують цей каток.

Але як легко це було зробити, коли у народу нема власних орієнтирів і тих, хто ці орієнтири витворює. На додачу нам протистояли дві вельми могутні країни, які бояться постання України. А це — надзвичайна сила, неспівмірна з нашими силами!

Станом на 2010 рік старих гігантів Науки і Духу майже не лишилося. А з початком війни, коли все стало дійсно жорстко, запанувало інтелектуальне і етичне дно. Те, що тисне тільки на дві кнопки — «зрада -перемога».

Але більшість цього не бачить. Людям здається, що ми вирішуємо свої проблеми і живемо власним життям. Ми не помічали, що з кожним роком, наші внутрішні події тільки дрібнішали. Бо ми знаходимося під зовнішнім управлінням, але ніхто не бачить такої реальності.

— Навіщо комусь нас контролювати?

— Можливо, вам у це буде важко повірити, але Україна — кнопка контролю над планетою — єдине місце на планеті, де Великий Степ (Хартленд) зустрічається із Великим Океаном. Наша земля — вирішальна для подій загальнопланетарного масштабу. Якщо ти контролюєш цю позицію, можеш «взяти до рук» весь світ. Тому, мені не дивно, що нашу землю послідовно прагнули взяти під контроль шість імперій. При чому діяли вони завжди за принципом випаленої землі. Тобто, «або мені, або нікому». І дві з них протягом останніх тридцяти років робили все, щоб здобути контроль над Україною.

— Два суб’єкти — це хто?

— Московська імперія та Німецька імперія, яку у широкому вжитку прийнято називати Євросоюзом. На щастя, цей тридцятилітній період закінчився. Разом із ним, до небуття іде епоха нашого опримітивлення та втрати суверенітету. Утім, найголовніші винуватці — ми самі. Саме ми не зробили те, що щоденно роблять громадяни усіх розвинутих країн — шукати свій шлях, свою відповідь на виклики сучасності і вимагати саме цього, як головного, від президентів, депутатів та «експертів».

А в Україні ішов процес вичавлення фахівців. Кваліфікованих людей цілеспрямовано видавлювали з дискурсу. Начебто вони були занадто складними. І вони були занадто глибокими для тих, хто прагнув примітизованого суспільства масових людей. Масова людина — істота примітивна і не повинна докладати зайвих зусиль іще на щось, окрім виживання. Уся її мрія — розважатися, розслаблятися і насолоджуватися легкістю. Та чим більше українці мріяли жити безхмарним життям, тим складніше воно ставало. Біда нашої масової людини, в тому, що вона навіть не підозрює цього зв’язку.

І тепер позиції корифеїв зайняли профани?

— Святе місце порожнім не буває. Наш публічний дискурс почав затоплюватися примітивізмом і з’явилися «Пилипи з конопель», доктори наук за сукупністю газетних статей, як пріснопам’ятний Дмитро Табачник, чи — свіжіший приклад — Ківа. Ми втратили нашу високу планку, той самий дороговказ, який задавав нам рамки і спонукав працювати над власною недосконалістю. І тепер розплачуємося за це.

Тільки уявіть собі, як змінився рівень зусиль? Одна справа — виплекати наукову школу, а зовсім інша — писати статуси в соцмережах! Маєш багато репостів, підписників та френдів? Ти — експерт. Трибуна тобі забезпечена! Тепер ти можеш говорити все, що завгодно. Не переймайся, маса не поставить твої слова під сумнів. Ти ж поза конкуренцією!

— Наскільки такий дискурс є небезпечним в умовах війни?

— Насправді, війни виграються не танками і навіть не грошима, як думають в Московії і навіть не найпередовішим залізом, нашпигованим сучасною електронікою. Війни виграються суспільним дискурсом і рівнем цивілізації.

Хочете перемогти? Розвивайте громадянське суспільство та рівень власної цивілізації. Ну, або генеруйте на території ворога дуже низький суспільний дискурс. Дійте впевнено і витягайте на гору суспільних маргіналів! Наприклад, чого лише вартий Володимир Зеленський? Кращої ілюстрації до моєї тези, я, мабуть, не знайду. Витягли блазня на владний олімп? Вітаю, вас перемогли!

Зрозумійте, світ значно складніший ніж примітивні дилеми «ворог-друг» чи «слуга-господар». Про насильницьке поневолення країн мріють тільки примітивні цивілізації, такі яку збудував Путін. Розвинені країни програмують та формують суспільний дискурс, користуючись своєю перевагою над незрілими тубільцями. Останні клацають на примітивні тумблери із кнопками «зрада» та «перемога», йдучи по дорозі, яка веде до пекла.

— Навіщо нам такий тубільський досвід?

— Мабуть, щоб подорослішати. Людство жахнулося від звірячої жорсткості, після завершення Другої світової війни, і зробило ревізію своїх вчинків. Очевидно, бойові дії на Донбасі нам дані заради нового досвіду. Донбас отримав реалізацію навіяних йому із-зовні примітивних бажань «перемогти ворога» і тепер не знає як позбутися такого «щастя». Не можна стати дорослим не набивши дитячих гуль. Це нормально. Ненормально знову і знову набивати гулі не бажаючи дорослішати. Тому не будемо як росіяни, а будемо дорослішати, розвиваючи свій суспільний дискурс і свою цивілізацію.

А поки я маю нагоду бачити, як сидить малолітнє чудо і віщає щось примітивне зі скляними очима у стилі істини в останній інстанції. Але проблема не в цьому, а в тому, що глядач «хаває» всі його слова. Людей привчили любити примітивні дихотомії та не розуміти, що чорно-білого спектра не існує. Реальність не монохромна. Вона не зводиться до двох кольорів. Відповідно, немає ні зради, ні перемоги. Натомість є мінливий, кольоровий світ. І в залежності від того, як ми себе почуваємося в ньому, обираємо один з двох ярликів.

Тут важливий іще один момент. Особа, яка звинувачує на «Facebook» умовного Байдена у зраді України, визнає власну несуб’єктність. Президент США нічого не винен Україні, на відміну від авторів таких текстів. Але вони залишаються так само пасивними і тільки скиглять. Для кого таке може бути авторитетом? Тому, я дуже сподіваюся на повернення до компетентності та відповідальності. Коли публічними спікерами стануть не лише розумні науковці, але й люди, взірцеві за шляхом свого життя.

Зараз розмовляти про «Північний потік-2» — все одно, що «тирити» з кишені дрібні монети. На тлі глобальних процесів, що розгортаються довкола України, це виглядає недоречним та безглуздим.

Людська цивілізація ступила на нову точку переходу. Вам не вистачає інформації? Почитайте червневе комюніке Великої сімки. Утім, такі речі для нашого зпримітизованого дискурсу не є цікавим. Ну хто з наших «експертів» знає, що через 5−10 років за використання газу будуть страшно карати? А для того, хто знає, усе що стосується «Південного потоку -2» виглядає як бійка за те, хто буде головним на Титаніку.

— Можливо, уся ця ситуація з експертами пов’язана з відсутністю в Україні еліти?

— Я колись своєму другові сказала: «Ми, ніби Німеччина 1946-го року». — «Е ні, Німеччина 1946-го року, бодай мала еліту, яка мислила її інтересами», — відповів він. Мій колега мав рацію. Через 70 років Німеччина побудувала свою загальноєвропейську імперію, на що не спромігся Гітлер.

Що ж стосується України, в нас еліти таки немає. Тим часом, президент у нас, самі знаєте, хто.

— Бубочка!

— «Як ти троянду не назви, трояндою залишиться вона», казав Шекспір. Питання еліти це ж — цілий комплекс. Ми не матимемо іншого президента, якщо не змінимо рівня свого суспільного дискурсу. Наразі Україна існує виключно завдяки титанічній праці та самовідданості невідомих героїв. По-перше, ми живемо під мирним небом, завдяки хлопцям, які нас боронять на передовій. Але війна на сході — не найбільша проблема України. Наші солдати дають нам час для вирішення цих головних проблем. Тому що, рівень суспільного дискурсу це індикатор наших авторитетів. Тому треба відібрати цей дискурс у негідних людей. Бо вони відбирають у нас найважливіше — майбутнє.

А гідні люди все ще є Україні, хоча поки залишаються невідомими для суспільства. Тільки вони зможуть виграти головну битву за Україну. Тільки завдяки їх мудрості та силі духу, ми сформуємо новий дискурс, та оберемо за президента особистість, яка витворить Україну Майбутнього.