Євген Костюк. «Щльоцик». Дев’ятнадцятирічний «правосек»

Якщо ви читаєте це, то мене вже немає в живих. Загинув, захищавши рідну землю від кремлівських окупантів. Зараз яка година? 21:36. Дата 03.03.16, четвер. Пишу це, тому що всяке може трапитися, я ж на війні, а тут все може бути. Тому, якщо мене вже не має в живих, то ж прошу зробити декілька справ за мене. Кімната моя. Хай з неї зроблять кімнату для моєї сестри Катрусі. Вибачте мене всі ті, кому я зробив боляче. Вибач мене Мамо, Дідусь, Бабуся за те, що я вам зробив і сказав. Вибачте, але я вас л

Євген Костюк. «Щльоцик». Дев’ятнадцятирічний «правосек»

(28 серпня 1996 року — 2 червня 2016 року)

Уквітчавши голівки вінками з маків та польових колосків, три доньки богині Ночі вийшли на роботу. Юна Клото, зріла Лахесіс та старенька Атропа гордовито всілися на свій, бодай невисокий, але такий зручний трон. Престол мойр, схожий більше на лаву, випромінював велич та спокій. Ви, мій дорогий читачу, мабуть, могли його бачити на фресках, або у книжках про Античну Грецію.

Того далекого дня мойри не вирішували долю нащадків еллінів. Богині на свої хітони накинули діплодії, оздоблені вишивкою хрестиком. Їхній тендітні шийки прикрашали срібні монетки та червоні коралі. Так вони хотіли злитися у єдиному егрегорі з народом, долю людей якого вони сьогодні визначать і запишуть на пергаменті.

До початку робочого дня лишалося з десять хвилин. Сестри весело теревенили про вчорашні вечорниці у Афродіти. Та не встигли вони подужати навіть половину своїх горняток з кавою, як до богинь прийшов їх помічник.

— Сонцеликі та найсправедливіші мойри, вам Згори передали список душ, які мають втілитися 28 серпня 1996 року в, Україні, — простяг згорток пергаменту юнак, на вигляд 16 — 18 років. Передавши доручення, хлопець пішов геть.

Поки сивочола Антора з допитливістю вивчала імена душ, молода чорнява Клото готувала карти. Класична колода таро має 33 старших і 56 молодших арканів, але сценаріїв долі значно більше. Клото, з майстерністю найталановитішої віщунки (зрештою, яка ворожка може позмагатися у своєму хисті з мойрами?), перемішувала велику кількість фрагментів сценаріїв життів смертних. Мойра не хотіла нікого образити і обирала карти навмання. Вона усе своє життя, довжиною з вічність, тягнула за людей жереб.

— Перший у нашому списку — Євген Костюк. Місто народження — Вінниця, — спокійним і напівділовим голосом вимовила Атропа. Тим часом, Клота тягнула жереб.

— Віщую долю воїна. Буде сміливим хлопчиком з великим серцем. Мені Євген навіть подобається, — по-дівочому посміхнулася наймолодша мойра. — Я завжди поважала воїнів, але далі… загибель у 19 років.

— Нам безсмертним до таких поворотів не звикати, — розсудливо вимовила Лахесіс, взявши із рук сестри пряжу. — Та оскільки хлопець буде хорошим, зроблю Євгенові гладеньку ниточку. У нього буде любляча родина та гарні друзі у добровольчому підрозділі.

Уважно слухаючи сестер, Атропа, як належить немолодій жінці, дістала із оздобленого перлами футляру окуляри і почала занотовувати на пергаменті граціозним почерком пророцтва Клото та Лахесіс. Найстарша мойра, сповнена шляхетної вроди, обережно відрізала нитку та вимовила:

— Місце і час смерті — 2 червня, лікарня імені Мечникова у Дніпрі.

А тепер настав час сказати нашим мойрам: «До побачення». Не будемо їм заважати працювати. Нехай вони віщують долі іншим українцям. Тим паче, вони вже все сказали про Женю, що знали.

Євген Костюк
Євген Костюк

***

— Женю, мені фінансово трохи накладно. У мене ще зростає Катруся, — дорікнула синові Мама Вікторія.

Він знову приїхав з «нулів». Як завжди, голий та босий. Вони пішли на базар, щоб вчергове купити йому теплий шмот. Такі потрібні на передовій 10 — 20 пар махрових шкарпеток, рейтузи, футболки, бушлати, штани.

— Я залишив одяг хлопцям, — огризнувся Женя.

— Синку, але ж я не можу усе купувати заново. На це йдуть тисячі гривень.

— Хлопцям узагалі нічого не купують, — понуро відповів він.

Мама Вікторія переймалася недарма. Адже, утримувати добровольця — штука з недешевих. Тим паче, її Женя зростав без тата. Та Вищі Сили про все подбали. Зробили так, аби він не був обділений любов’ю. Його зігрівало тепло найрідніших людей. У виховання хлопчика усю душу вклав його Дідусь Анатолій. Батько Вікторії був, за фахом, військовим. Утім, рішення Жені стало несподіванкою навіть для нього. Рішення піти на війну. Рішення, яке належало приймати дорослому чоловікові, а не ледь повнолітньому юнакові. Мама Вікторія від сина не очікувала такого від слова взагалі: «Ні, цього не може бути. Він — ще зовсім дитина», — подумала вона, коли Женя поставив рідних перед фактом у грудні 2014-го року. Однак вісімнадцятилітній юнак виявився непохитним. Не допомогла навіть виховна розмова з Дідусем Анатолієм.

Якщо Женя щось надумав — значить цьому бути. Так трапилося з його підлітковим стилем. О, як же Мама Вікторія боролася з його ірокезом. Вона вважала нову синову зачіску незрозумілою юнацькою примхою. Усе змінилося за якихось кілька секунд. Варто було перехожому пронизати юнака дивним поглядом, як гордість огорнула Маму Вікторію затишною, м’якою ковдрою.

Женя любив своїх рідних. Дуже любив. А тому, понад усе не хотів, щоб вони нервували. Мама Вікторія дізналася про синові поїздки на Майдан не одразу. Там, на Революції Гідності, він крок за кроком протоптував собі шлях на війну. Женя пішов на фронт у грудні, 2014 року, залишивши навчання у Вінницькому професійному технічному училищі за фахом «кухар». Маму дзвінками з передової особливо не балував. Війна є війна. У тих місцях не завжди файно працюють вишки мобільних операторів, а інколи сепарня нахабно глушить зв’язок. А якщо, Мама Вікторія отримувала такі жаданні телефонні розмови, він розповідав небагато: «Мам, ти розумієш, нас можуть прослуховувати». Варто було їй написати: «Женю, я до тебе приїду» — «Мамо, якщо ти це зробиш, я до тебе більше не зателефоную», — відповідав він.

***

А ще у Женіному житті була Ліда. Дівчина — відірви голова. Принцеса тактичної медицини. Ця тоненька панянка, могла дати ляща навіть напічканим бойовим досвідом воювакам. З Женею їх звела війна. І мойри. Лохесіс погортала мапу України і призначила їм зустрітися на базі добровольчого формування. Перше враження було не з найкращих. У той день дівчина майже щойно приїхала з дому і мирно сиділа в їдальні. За вікном панувала холодрига: лютував другий місяць 2015 року. Їй так хотілося похрумкотіти чимось смачненьким, а потім зігрітися ароматною кавусею. Не судилося. Лідині кулінарні мрії ураз перервалися, коли до їдальні зайшли фантастична четвірка.

Король тусовки — за сумісництвом Женін кузин, вирядився у шкіряний прикид, втулив у вуха тунелі і заплів волосся у дреди. Сам Женя виглядав дещо скромніше. Та це ситуації не зарадило. Від побаченого, у голодних добровольців хутко втік апетит. «О, Боже!», — подумки сказали вони, підвелися — і пішли геть.

Удруге вони перетнулися на кухні, за смакуванням чаю. Розмова клеїлася як по маслу. Ледь не з першого погляду Ліду та Женю об’єднала спільна емоція. «Як же ж ти мене бісиш», — в унісон подумали вони і… вирішили залишитися друзями. Їхні зустрічі починалися з ранків. Женя йшов до Ліди і стукався до неї в кімнату.

— Ти мене, звичайно, бісиш, але пішли пити чай!

— Усе взаємно, а тепер пішли, — посміхнулася вона.

Їх тандем справлявся з суперечками через дрібниці на сто балів зі ста. Вони не відмовляли собі у задоволенні подискутувати, навіть якщо причина не переросла собачу блоху. То вони один одному неправильний чай зроблять, то десь не зійдуться смаками.

Усередині березня Ліда взялася за шиття. Хлопцям потрібно було їхати на Піски, а їй — додому. Дівчина мала набір червоно-чорних шевронів. Один «Україна», а інший — добровольчого формування.

— Я тобі дарую. Будемо як дві різні частинки єдиного цілого, — простягла вона Жені подарунок.

— Я звичайно все розумію, але не вмію шити. Приший мені, будь ласка.

«У сенсі, комусь щось пришивати? Ви що, не маєте рук?!» — дратувалася Ліда від подібних прохань побратимів. Та для Жені вона зробила виключення. На той момент, він був єдиним хлопцем, кому вона щось пришивала. Натомість бідолаха був змушений вислухати про себе геть усе.

Женя не залишився у боргу. «Лідо, на тобі мої берці і не ходи як бомж». Тоді він з’явився несподівано і дуже вчасно. Друзів розлучили. Ліду відрядили на іншу базу навчати бійців хитрощам такмеду. На дворі — кінець літа — початок осені. Як на зло, у гардеробі дівчини не знайшлося сезонних берців. Добре, що під рукою були хоча б звичайні кроси. А тут прийшов Женя і її виручив. Хоча, взуття акурат нікому з них не підходило. У нього був 39-й розмір, вона носила 36-й, а берці мали позначку 38,5.

Ліда називала Женю «Шльоциком». Зрештою, як і всі добровольці, бо таким був його офіційним позивний. Чому саме «Шльоцик», достеменно невідомо. У молодіжному сленгу це слово буцімто означає трохи дивакуватий, неслухняний хлопець. Щоправда, поява позивного має і свою версію. Нібито одного разу Женя одяг завеликі капці і почав човгати: «Ну шо ти шльоциєш, як той шльоцик?» — пожартував хтось з його побратимів. Так за ним «Шльоцик» і закріпився.

Якось Ліді випала карта бути днювальною. Перспектива рахувати години до закінчення вахти, виглядала нудотою. Благо, їхньою з «Художником» паличкою-виручалочкою став фільм. За іронією долі, сюжет крутився навколо художника. Стрічка викликала у добровольців вау-ефект і вони з неабиякою цікавістю спостерігали за подіями на екрані. Та Лідине задоволення від перегляду перервав Женя. Мабуть, він впав як сніг наголову. Явився зі скривавленим мачете (довгий ніж — авт.) та руками по лікті в крові. У такому вигляді він цілком би зійшов за ката на Геллоуїні. Дивиться на Ліду і каже: «Пішли». Бідолашна дівчина аж «принікнула».

— Пішли-пішли, я без тебе не впораюся, — наполягав він.

Ліда таки здалася. Він вів дівчину по темряві, а за нею ховалася невідомість.

— Женю, я боюся, — переймалася вона.

— Не бійся. Усе буде нормально. Зараз усе побачиш.

І вони таки прийшли. До їдальні. А далі — шок. На столі лежить мертва качка і очікує на розчленування.

— Ти що гониш? Я цього не робитиму! — Обурилася дівчина. Якщо вона ще могла змусити себе пришити шеврон, то розчленування дохлої качки було для неї занадто. Ліда не вживає м’ясо птиці, від слова взагалі і навіть не може до нього торкатися.

— Треба. У цьому житті все буває вперше. Так що, давай!

— Я не буду голими руками, — він їй приніс кульки. А далі — почався ранок у колгоспі.

— Женю, а що це за гидота?

— Печінка.

— А це?

— Могло бути яйце.

Так вони розробляли качку майже дві години. Дівчину ледь не знудило.

— Жень, мені погано.

— Лідо, треба довести справу до кінця, — наполягав хлопець. Врешті решт, птиця перетворилася на окремі шматочки м’яса.

— Слухай, ну ти сильніша, ніж мій двоюрідний брат. Він не витримав і 15 хвилин. Його знудило і він сказав, що більше не допомагатиме. А ти — молодець. Я тобі буду винен. Іди далі днювалити, а я все приберу сам.

Ліда сказала: «Слава Богу» і зітхнула з полегшенням. Це був перший і останній раз, коли вона розбирала птицю.

Дівчина стала для нього кращою подругою. Вона бачила, як Женя носить свої печалі та гнів у собі. Вона переживала за нього, бо у підрозділі бували різні ситуації. А що, як проллється остання крапля його терпіння? Яким тоді буде «Шльоцик»?

Женя відповідав Ліді довірою. Із задоволенням розповідав їй про маму Вікторію і сестричку Катрусю. «Це твоя мама? Серйозно? Вона — така молода, і я подумала, що то — твоя сестра», — сказала Ліда, переглянувши світлини зі «Шльоцикового» телефону.

Перебування на базі породило для них чимало пам’ятних моментів. Дуже скоро їх спілкування перейшло на телефонний режим. Побачитися у них все ніяк не виходило. Чотири добровольці потрапили до СІЗО і Ліда взялася їх під опіку. Допомагала, чим могла та їздила їх підтримувати на суди.

У лютому 2016 року Женю полонила ідея піти воювати в інший підрозділ. Він називав його «дійсно крутим». «Ну ОК. Поїдеш, все дізнаєшся. Я, якщо що, приїду», — пообіцяла Ліда. Наприкінці лютого Женя оформився у 1-шу окрему штурмову роту ДУК ПС. А вже з березня, казав телефоном дівчині приблизно таке: «Мала, давай, до нас! Ти будеш в шоці від такого класнючого ставлення. Приїдеш до підрозділу „Да Вінчі“ і не захочеш повертатися назад. Тут ти почуватимешся, як вдома».

Ліда таки виконала «Шльоцикове» прохання. Сталося це невдовзі після його похорону.

***

Востаннє Женя приїздив з фронту узимку 2016 року. Пробув вдома два тижні і, фактично, проспав усі дні. Уночі від нього тікав сон. Женька встав з ліжка і розмовляв. Інколи кавував, або чаював до 4-ї — 5-ї ранку. Інколи, коротав час з собакою. Зрештою, наслідки від контузії ніколи не бувають приємними. Мама Вікторія і її батьки дуже нервували, але не знали, чим допомогти їх рідному добровольцеві.

Та попри втому, «Шльоцик» запланував візит до перукарні. Вирішив замутити таку популярну серед військових зачіску «під нуль».

— Холодно, зима. Куди тобі? — намагалася заперечити Мама Вікторія.

— Я сказав: буду стригтися налисо. Значить буду, — наполягав Женя. Поки він у перукарні знімав верхній одяг, Мама Вікторія попросила майстриню залишити йому хоч трохи волосся. «Такий красивий хлопчик», — зауважила перукарка. «Налисо», — твердо сказав Женя. «Я так хочу. І цю зачіску, мамо, носити не тобі».

Він поїхав на фронт у лютому. Перед тим, як покинути маму назавжди, несподівано завітав до неї на роботу. Прийшов з другом та великим рюкзаком за плечима. Мама Вікторія повела хлопців у кафе. Хотіла свого Женьку у дорогу нагодувати чимось смачненьким. З її сина їдок був на трієчку. Нехай хоча б поїсть під її наглядом! Хто ж знав, що це буде востаннє? Мама Вікторія дала Жені трохи грошенят на дорогу. Вони обнялися і більше не бачилися.

Подальше спілкування тривало у режимі телефону та «Он-лайн». «Мам, усе добре», — заспокоював Женя. — «Ти ж кашляєш, одягни кофточку» — «Та все нормально. Я одягнутий». Вікторія намагалася його зайве не розпитувати. Усе, що захоче — розповість сам. Зрештою, вона — мама. Його найрідніша людина. Мама переймалася часто і просила одягатися тепліше, аби він не промерзав

І він розповідав. За останні кілька місяців вони надзвичайно зблизилися. Мама Вікторія намагалася його зрозуміти на всі сто відсотків свого люблячого серця. «Женька, ти дуже втомився?», — одного разу запитала вона. «Так, трошки», — і це, сказав той, який ніколи не скаржився на втому. На фото він виглядав надзвичайно худим. «Жень, давай поїдемо на море? Ти, я та Катруся!» — «Мамо, бери сестру та відпочиньте самі» — «Ні, Женька, я хочу з вами обома». Мабуть, її інтуїція відчувала наближення чогось страшного. Дуже скоро до неї чорним воронням вдеруться погані думки та злі знаки.

***

У той день, «Шльоцик» міг би сміливо отримати галочку у графі «чергування». Сутеніло. Ворог принишк і не дратував обстрілами українських захисників. Тепер Женя мав змогу, хоча б на кілька годин, віддатися його величності відпочинку. Потеревенити з побратимами, або насолодитися березневою кавою зі своєї залізної кружки. А можна було плюхнутися на своє місце і піти блукати по царству Морфея. Утім, юнакові міркування були іншими. Він старанно, охайним чітким почерком з невеличкими завитками, записував свої плани і думки. Через кожні кілька днів у його невеличкому зошиті-щоденнику з’являлися нові нотатки. То мойра Клото послала у його душу сумні промінчики неминучості долі. Бо усе, що записала пером її старша сестра Атропа, не вирубить жодна сокира.

Ще одну нотатку Женя вирішив написати зараз. Вона має стати дуже незвичною. Усе ж таки він на війні. А раптом, його янгол-охоронець забариться і не встигне його прикрити щитом? «Шльоцик» накрився спальником, ввімкнув ліхтар і почав писати таке.

«Якщо ви читаєте це, то мене вже немає в живих. Загинув, захищавши рідну землю від кремлівських окупантів. Зараз яка година? 21:36. Дата 03.03.16, четвер. Пишу це, тому що всяке може трапитися, я ж на війні, а тут все може бути. Тому, якщо мене вже не має в живих, то ж прошу зробити декілька справ за мене. Кімната моя. Хай з неї зроблять кімнату для моєї сестри Катрусі. Вибачте мене всі ті, кому я зробив боляче. Вибач мене Мамо, Дідусь, Бабуся за те, що я вам зробив і сказав. Вибачте, але я вас люблю і любив. Слава Україні! З нами Бог і правда! І ми проти того, щоб брат ішов на брата. Нас ніщо не зупинить! За український народ! За Україну! За сім’ю!»

Костюк Євгеній Віталійович (підпис)

21:47 Правий сектор 03.03.16

Шльоцик

"Шльоциків" заповіт
"Шльоциків" заповіт

На світло від ліхтаря прийшов його друг «Ставр».

— Що це ти робиш, «Шльоцику»?

— Нічого. Просто читаю.

Женя сказав другові неправду. І невдовзі «Ставр» це зрозуміє. Після того як «Шльоциків» янгол не встигне його закрити щитом. Записи пораненого, а потім померлого бійця знайдуть побратими. Чоловік із псевдо «Синевір» опублікує Женін заповіт у twitter. Пост цитуватимуть і поширюватимуть користувачі різних соціальних мереж. Журналісти розберуть його на новини. Українці плакатимуть. Заповіт молодого бійця їх зачепить за самісіньке серце.

***

На Бутівці продовжувалися пекельні бої. Автівка волонтерки Ірини Головач на шаленій швидкості мчала у гості до добровольців. Усе було, як завжди. Бійці «Правого сектору» потребували їжі, теплих речей, дитячих малюнків та шоколадок. У волонтерів прийнято робити усе вельми швидко: видавати допомогу, фотатися на пам’ять і летіли щодуху на інші позиції. Тому, «на нулях» немає ні довгих зустрічей, ні розмов. Треба витиснути з тиші по-максимальному весь позитив. Із того короткого часу, коли бойовики не провокують українських захисників і жеруть свій пайок.

Ірина з друзями опинилися на самісінькій передовій, і на позиції «Шахта Бутівка» її супроводжував «Шльоцик».

— Скільки тобі років, сонечко?

— 19. Скоро буде 20. Та Ви не дивіться, що я такий молодий. Я вже добряче навоювався за свій вік.

«Шльоцик» здався пані Ірині щирою та ідейною дитиною. Волонтерка перехрестила всіх бійців і на прощання сказала: «Хлопчики, щоб ви мені були живими та здоровими». Їй судилося Женю побачити іще раз. Востаннє. На кілька хвилин. Сівши в автівку, пані Ірина подивилася у Вікно і спіймала на собі погляд його очей. Доброволець щиро посміхався і махав їй рукою. Не довго думаючи, вона взялася за фотоапарат. Так з’явилася на світ остання світлина «Шльоцика».

— Швиденько, їдьте далі! — хтось вигукнув із бійців, і автівка Ірини Головач полетла на «Зеніт». Електризовану від напруження подорож перервав удар у переднє скло. Ні, то була не ворожа куля. Автівка гнала на велетенській швидкості і збила птаху. Бідося впала замертво.

— Божечки! Який же це поганий знак! — знервовано вигукнула Ірина

— Та не звертай уваги! Вони дурні і не бачать куди летять, — заспокоював її водій Сергій.

Волонтери дісталися «Зеніту», віддали хлопцям передачку і благополучно дібралися додому.

Женя Костюк - ліворуч. Із архіву Ірини Головач
Женя Костюк - ліворуч. Із архіву Ірини Головач
По центру "Шльоцик" махає рукою
По центру "Шльоцик" махає рукою
Перший ліворуч - Женя Костюк.
Перший ліворуч - Женя Костюк.

***

Ліда пригадувала їхню останню розмову на пам’ять. Ті його слова навіки залишила за собою присмак недоговореної таємничості. «Шльоцик» з побратимами стояли на шахті Бутівка. Женя їй здався дивним і не схожим на себе. Що ж у нього трапилося? Вона сподівалася цю загадку розгадати при зустрічі.

— Лідо, тут відбувається якась фігня. У мене на початку тижня відпустка. Я хочу за тобою заїхати. Давай поїдемо на базу, у Полтавську область. Я візьму коньяку. Сядемо вдвох, і я все тобі розповім. По телефону не можу. Прослуховують. Мені дуже хочеться виговоритися. Мене ніхто не зрозуміє так, як розумієш ти.

— Без питань. Ти ж знаєш, я за будь-який кіпіш, окрім голодовки.

Алкогольні посиденьки! Ще й за пляшкою коньяку! Їй стало за нього страшно. Випити сорокоградусну коньячину пропонувала людина, яка максимум могла пригубити третю чарку за полеглих! Ліда та Женя таки зустрілися. Як і планували — на початку червня. Щоправда, вони це зробили не так, як хотіли.

***

— Раз, два, три, чотири… — Олег нервовими кроками рахував сходи. Вони вели до одного з поверхів авдіївської лікарні. Того самого, де в реанімації лежав він — його побратим, його молодший друг, його названий син. — Тільки б «Шльоцик» прийшов до тями та вижив. А з іншим ми обов’язково впораємося, — сподівався позивний «Ставр».

Вони познайомилися доволі прозаїчно. 2015 рік, пейзажі війни, позиції добровольців. Олег з групою інших бійців заїхав у Водяне і знайшов там Євгена. Його — дорослого 39-річного чоловіка вразила нетипова зрілість та хоробрість цього дев’ятнадцятилітнього юнака. «Він, хоч і пацан, але вже справжній воїн», — якось «Ставр» спіймав себе на думці про «Шльоцика». Невдовзі вони потрапили в одну групу і на добу заступили на позицію «Метеор» (у районі ДАПу — авт.). З тих пір вони трималися разом. Постійно. Інші бійці змінювалася, а ця пара залишалася нерозлучною. Де Олег — там і Женя, де Женя — там і Олег. Так вони зблизилися та стали названими батьком і сином. Вони могли говорити годинами. Обговорювали геть усе: і особисті справи, і кіно, і політику. Як же ж Олегові кортіло почути зараз, у час невизначеності, хоча б слово з вуст Жені!

— Пішли! — у пам’яті Олега пролунав голос «Шльоцика». Впевнений та бадьорий. Поки здорові дядьки барилися, падали «на мороз» та ніби сором’язливі дівки, опускали до долу очі, «Шльоцик» викликався на завдання. Війна — зовсім не тітка. Вона інколи буває підступною. Особливо, коли на вулиці ніч. Тоді у їхньому районі помітили невідомий рух і зафіксували небезпеку. Хто ж його знає що то може бути? А якщо сепарам не спиться і вони вирішили поколобродити ДРГ? І вони пішли. Знову нерозлучною парою: Олег та Женя, «Ставр» та «Шльоцик»… Їхня вилазка виявилася успішною. Друзі влучно відпрацювали по потрібному квадрату і повернулися назад живими та неушкодженими.

Одного разу на «Метеорі» відбувалася справжнісінька жесть. Кацапчикам припекло відчути себе крутими воюваками. Усю надію «вата» покладала на ситуацію. У ту пору в ЗСУ відбулася ротація бригад: досвідчених воїнів замінили бійці з менш обізнаного підрозділу. Ось москальня і вирішили пресонути новеньких. Та не тут то було. Старі-добрі «правосеки» залишилися на своїх позиціях і нікуди не пішли. Як же ж «Шльоцикові» пасував його кулемет «Покемон». Треба було тільки бачити, з якою ненавистю в очах він давав відсіч оскаженілій «ваті».

Олег вважав Женю воїном від Бога. Фрази: «У мене болить голова», «Я не хочу», «Я не можу» — не про «Шльоцика». Наказ командира був для нього законом. І не важливо, потрібно вирушати на позицію, чи рубати для буржуйки дрова, Женя вставав і йшов. Він сумлінно брався за будь-яку корисну роботу. Так само старанно «Шльоцик» хотів спрацювати тоді, 29 травня 2016, коли неподалік від шахти Бутівка підірвався на розтяжці.

З друзями нещастя завжди трапляється несподівано. Олег помітив, що уламок пошкодив Женіну голову, а далі — усе, як в тумані. «Ставр» з іншими «правосеками» винесли «Шльоцика» на парковку. Там на пораненого добровольця вже очікував реніамобіль. Олег та боєць ЗСУ сіли в нього та супроводжували Женю до лікарні. Раз у раз, у пораненого зупинялося дихання. Тому, лікарям довелося запхати до його носу назальну трубку. Потім, у Жені пішла рвота і він, на решті, задихав. Під час дороги він сказав: «Як же мені боляче» і більше не приходив до тями. Так вони добралися до авдіївської лікарні.

Втомившись перелічувати сходинки, «Ставр» сів.

— Не переживайте. Усе буде нормально, — нарешті вийшов до нього лікар. Натомість, інший чоловік у білому халаті подивився на добровольця з жалем, покачав головою та мовчазно вимовив: «Марно сподіваєтеся, нічого хорошого не буде». На очах Олега заблищали сльози.

***

Поки «Шльоцик» лежав у лікарні, Ірина Головач могла міркувати про свої повсякденні директорські справи. Її школа завжди піклувалася про українських захисників, а діточки з радістю їм присвячували свої малюнки. Хід думок пані Ірини перервав дзвінок мобілки.

— Тьотю Іро, Ви пам’ятаєте того найменшенького хлопчика? — запитав доброволець, на ім’я Мирослав.

— Так, його звати Женя.

— Ага, ми його називаємо «Шльоциком». Він дуже сильно поранений…

— Як? — Ірині здалося, ніби вона проковтнула великий і огидний ком.

— Напевно, його не врятують…

Пані Ірина бачила Женю не більше пари разів, але ця дитина їй запала у самісіньке серце. «Ой, як же невипадково впала пташка», — подумки сказала вона.

***

Мама Вікторія мала також свою пташку. Щоправда, живу. Можливо, маленьку послали до жінки мойри, а може — саме лихо. Просто біда ніколи не приходить наодинці. Знаки, погані передчуття і дивні думки є її вірною свитою.

Одного зимового дня, Мама Вікторія у своїй шафі помітила маленьку гостю. Звідки вона взялася у їхньому будинку, жінка не знала. «Птаха залітає до покійника», — подумала вона і, на всяк випадок, зафоткала її на смартфон.

Наступними вісниками лиха були дивні думки. З’явилися вони у маршрутці, на фоні такого нелюбого для вуха Мами Вікторії шансону. Можливо, вони прийшли у товаристві з жінкою у чорній, траурній хустці, яка сиділа неподалік? «Боже, мабуть, їй дуже болить. А як почуватимуся я?», — ці речення виписалися у її свідомості тяжкими літерами неспокою.

Якось посланці лиха наздогнали Маму Вікторію у магазині одягу. Увірвалися до її свідомості риссю. Саме в цьому магазині, вона, зазвичай, купували своєму Женці шмот. Фотографувала кофтинку, чи штанці і відправляла світлину через мессенджер. Женька повністю довіряв маминому смаку і схвалював її вибір. Вона спіймала себе на думці: «Чоловічій відділ більше не треба»…

Уся свита добралася до свого адресату. Тепер на черзі була її величність біда. Женя зателефонував мамі зранку, останньої неділі травня. Вона тоді була зайнята роботою і не любила спілкуватися у кабінеті, наповненому співробітниками. «Синку, буквально 10 — 15 хвилин, я звільнюся — і тебе перенаберу. Я почуваюся незручно, коли хтось чує, про що ми говоримо». Та через 15 хвилин розмова не відбулася. «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — замість Жені відповів оператор. Той самий механічний голос Мама Вікторія чула протягом кількох наступних днів. Між нею та Женею висіло чорне простирадло невідомості. Мама Вікторія не знаходила собі місця. Син навіть не заходив у Інтернет.

Темна завіса невизначеності впала у середу ввечері. Це сталося, коли Мама Вікторія поверталася додому з роботи. Хотілося якомога скоріше потрапити до рідної хати. На неї чекала маленька Катя. Та ще й годинник показував 20-ту вечора. Похмурні, ніби осінній ранок, думки Мами Вікторії перервав дзвінок подруги.

— Ти знаєш, що трапилося з Женею? — спитала на емоціях дівчина.

— У сенсі? — Мама Вікторія напружила обличчя та підняла очі. Розмова між жінками закінчилася. На телефон Женіної мами пробивалася її сестра Тетяна.

— Ти де? — запитала вона Маму Вікторію.

— Йду додому… Таню, що трапилася? — її хвилювання наростало надшвидкими темпами по шкалі вгору.

— Ти, що не знаєш про Женю?

Від цих слів Вікторія упустила усі три сумки. Вона почувалася так, ніби на її груди поклали тяжкий вантаж.

— Женя знаходиться у лікарні Мечникова, у Дніпрі. Він у комі із простріляною головою.

Три доби. Три довжелезні доби вона жила у повнісінькому небаченні. І за цей час їй ніхто не повідомив, про сина. Не подзвонила і не написала ні однісінька жива душа.

О 21-й вечора вона вже прибігла додому. «Треба їхати до Мечки», — порадили два Женіних друга, які прийшли до будинку Костюків. Квитки до Дніпра купили негайно. Хвилювання, яке бурлило у душі Мами Вікторії можна було оцінити потрійним фортіссімо. Вона несамовито бігала по будинку і не знала, що робити. Тільки зараз, коли він отримав поранення, вона усвідомила, що її Женя — її лагідний та люблячий хлопчик був на війні. Вона шукали підтримки у тата. «Що нам брати з собою? Його ж треба буде переодягти». — «Усе, донечко, купимо згодом».

Мама Вікторія метушилася і нервувала. Її Женечка, її Сонечко у віконечку лежить непритомний на лікарняному ліжку. Треба йому допомогти. Її на сина ніц не шкода. Вона вигребла з дому усі гроші і заховала їх у сумку. Тим часом, до потягу залишалося усе менше хвилин і по них з Дідусем Анатолієм приїхало таксі.

— Мамо, а можна з вами? — підбігла до машини сполохана Катруся.

— Доцю, ми його привеземо.

— Мама, а Женя помре?

— Ні, моє золотце, ми його привеземо і будемо лікувати?

— А він точно не помре?

Боже мій, ну як пояснити малій дитині, що життя інколи буває лихою мачухою і в ньому трапляється всяке?

«Синку, ти тільки мене дочекайся — і все буде добре», — подумки розмовляла з Женею вона. Коли над рідними висить кістлява рука смерті, віруючі радять молитися. Але Мама Вікторія не могла. Нею заволодів всеохоплюючий шок. Вона навіть не помітила, як опинилася на вокзалі з татком. Потім вони сіли у потяг. Як на зло, їх місця знаходилися у різних кінцях вагону. Їй здавалося, що дорога до Дніпра ніколи не закінчиться і триватиме вічність. Вони їхали всю ніч. О 12-й потяг заїхав у Кривий Ріг і простояв там близько години. За цей час вона з Дідусем Анатолієм встигла сходити на базар і купити своєму недужому синові одяг. Вікторія стресувала і переживала за тата. Дідусь Анатолій від народження мав 72 років і слабував на серце. В голову лізли дурні думки. Смартфон задзвонив, коли вони з покупками вже повернулися до потягу. Мабуть, розмові судилося бути короткою заздалегідь.

— Добрий вечір, — сказав її співрозмовник, хоча на вулиці стояв день. — Це Вікторія Анатоліївна?

Вона притакнула, але її серце йокнуло від страшної здогадки. До неї раніше так офіційно не звертався ніхто.

— Ваш син…

У її свідомості склалися всі пазли: і незвичне для неї звертання, і «добрий вечір», «замість доброго дня»…

— Не продовжуйте далі, я усе зрозуміла… Тільки будь-ласка не кажіть ці слова.

— Ми Вам приносимо співчуття…

Від болю вона аж присіла. «Господи, де ж всі були, коли він три доби лежав у реанімації? Чому мені про все повідомили лише тоді, коли його не стало? Люди, які знаходяться у комі, все чують і розуміють. Вони тільки не можуть говорити. Женьку, синку мій, ти вмирав, а я не встигла сказати востаннє, як я тебе сильно люблю!», — обізвалася до Мами Вікторії перша думка. «Що ж я скажу батькові?» — підключилася друга. Мовчати було неможливо. Мама Вікторія підійшла до Дідуся Анатолія і глянула на нього сірим зболеним поглядом. Тато дав знати очима, що все зрозумів.

***

Мама Вікторія та Дідусь Анатолій прибули до Дніпра у четвер. По-незнанню, поїхали до однієї з міських лікарень. Від інших, її відрізняло хіба, що розташування на вулиці Мечникова. «Питаєте про Євгена Костюка? До нашої реанімації така людина не поступала», — сухо відповіли у реєстратурі. І… в них з’явилася надія. Може — їх Женечка, їх лицар з добрим серцем, їх гордість — живий?

Сподівань стало менше, коли по них приїхала волонтерка, пані Світлана Свердліченко. Далі — оповита туманом невідомості дорога до лікарні імені Мечникова. Вони не знали, ні куди їх везуть, ні кого їм покажуть. «А раптом — це жорстока помилка, і в морзі лежить інший хлопець?» — хапалася пальцями Мама Вікторія за крихти згасаючої надії .

Вони знайшли ночівлю у одній із лікарняних палат. У своїй біді Мама Вікторія та Дідусь Анатолій залишилися не одні. Їх автостопом приїхали підтримати два Женіних друга. Вечоріло. Небеса одягалися у сутінкові шати. Сонце віддавало свою владу місяцю та зорям. Атмосфера, попри легкий нічний аромат квітів і трав, нагадувала фільм жахів. Женіни рідні та друзі нервовими кроками вимірювали терена медичного закладу. Годинник показував 10-ту вечора, але Мама Вікторія захотіла зайти до моргу.

— Можна я побачу сина?

— Ні, — рішуче відповів співробітник моргу.

— Будь ласка! Я дуже хочу з ним побути. Він там один?

— А з ким же іще? — співробітник моргу глянув на жінку зі злорадною посмішкою і вдруге сказав: «Ні».

«Синку, ніби ми поруч, але ти — так від мене далеко», — подумала Мама Вікторія, коли вмостилася на найближчу від моргу лавочку. Потім, вона повернулася у палату і дивилася у вікно. Медичні корпуси, дерева та кущі — все виглядало нереальним. Здавалося, ніби вона або спить, або потрапила до фільму жахів. Благо, на допомогу прийшли зі знеболюючим керівники лікарні. Як добре, що пігулки вміють притупляти біль.

Їх привели до Жені у п’ятницю вранці. Мама Вікторія зайшла до моргу із заплющеними очима. Відкрила їх тільки в кімнаті, де стояла труна. Підійшла ближче — Божечки! У ній лежав він! Покійники — страшні та синющі. А Женька… Її Женька лежав, мов живий. Таке враження, ніби хлопець занурився у сон. Його шкіра мала нормальний смуглявий відтінок. Лікарі його намазали спеціальними засобами і не дозволяли до нього торкатися взагалі.

— Дивись, татку, Женя — живий. — Дідусь Анатолій лише знизив плечима у відповідь, але Мама Вікторія ніяк не могла повірити у синову смерть. Перед нею лежав молодий красень з абсолютно свіжим кольором шкіри…

Працівники моргу дали їм підписати стрічку на вінок. Ой леле, наскільки страшно писати слова «Вічна пам’ять» дитині, якій скоро має виповнитися 20 років. Мамі Вікторії запропонували його одягти у форму. «Як я можу одягати свою мертву дитину?» Зрештою, працівники моргу все зробили самі.

Мама Вікторія удруге повернулася до моргу Мечки за рік. Думки про причини Женіної смерті кружляли навколо неї нічними нетлями. Невже вбивцею її сина стала одна маленька залізячка? Вона попросила у лікаря справу про розтин і, гортаючи, помітила дві страшних фотографі…

«А ну негайно припиніть! Вам не можна на це дивитися!» — лікар висмикнув документ з її рук. «Невже такий маленький осколок міг заподіяти смерть? Є хлопці, яким роблять операції і вони живуть». — «Осколок дійсно був маленьким, але зробив велике лихо. Життя у такому стані означало би рослинне існування. Розумієте, залізячка на його мозку не залишила жодного живого місця» — «Ну і що? Він був би дома. Інколи трапляються дива!» — «Ви просто не знаєте, що таке, доглядати безнадійного хворого!».

Мама Вікторія згадали, як до 18 років годувала свого Женьку сиропчиками з ложечки. Він зростав, мужнів і дорослішав, але завжди залишався для неї її маленьким хлопчиком. Її комочком щастя. Горло, бронхіти, кашель — її син часто хворів. Він покірно приймав ліки і у відповідь веселив маму дитячими гримасами. Ні! Життя рослини — точно не для її Женьки. Щоб він відчував, якби залишився безнадійно хворим до кінця своїх днів?

***

— Ти що, гониш? У сенсі Женя? Ми з ним розмовляли пару днів назад. Він мав мене забрати і пити зі мною коньяк. Ні-ні-ні. Цього не може бути!

— На жаль, це — він.

Посестра зателефонувала, коли Ліда знаходилася в Одесі і стояла на зупинці. Другий дзвінок пролунав за пару хвилин.

— Лідо, тут така справа… Ееее… Вийшла помилочка. Женя — живий. Він — тяжкий «трьохсотий».

— Та ти просто дурна! Оскільки ти назвала його «двохсотим», сподіваюся, він житиме довго і щасливо.

Сидіти на місці — це не з характером Ліди. Їй потрібно було діяти. Вони з побратимом «Оніксом» вирішили їхати у Київ. У столиці, дівчина бодай мала тітку, яка могла її прихистити. Із Дніпром все було значно складніше. Ліда знала хіба що Світлану Свердліченко. І то через слово «ледь». Не буде ж вона у неї проситися на ночівлю.

— Женя зараз у дуже тяжкому стані. До нього нікого не пускають і їхати поки немає жодного сенсу, — повідомила телефоном пані Світлана.

— Давайте, коли йому стане краще і до нього пускатимуть відвідувачів, я за ним доглядатиму — Світлана пообіцяла її набрати.

Ліду дійсно прийняла київська тітка. Поки Женя лежав у Мечці, в його подруги закінчилися усі гроші. Від нервів та стресу, пачка за пачкою, від дівчини тікали цигарки. А тут ще звістка про Женіну смерть… Мобільний оператор казав бридким механічним голосом: «На вашому рахунку недостатньо коштів». Ліда знаходилася біля метро. Треба повідомити побратимові. Та як це зробити, якщо у неї — «Vodafon», а потрібно телефонувати на «Life»? Від безвиході, дівчина підходила до перехожих і просила допомоги. Чимало з них впадало у «мороз». А Ліда ледве стримувала сльози. Вона зрозуміла, що ось-ось побачить Женю у труні і усвідомить, що він — загинув.

Зрештою, якась добра душа поділилася з нею телефоном. «Ти в курсі, що більше немає Жені?», — каже побратимові Ліда. Від ридань її відділяли якісь пару слів. «Чого ви плачете? Ніхто ж не помер!», — сказала якась перехожа. І тієї ж миті Ліду накрила лавина сліз…

Їхати до Вінниці вони з «Оніксом» вирішили автостопом. У кишені Ліди залишилося кілька гривень. Їх би вистачило чисто на жетон в один бік. Їм потрібно було добратися до станції «Житомирської». «Ти знаєш, що прощання буде не у Вінниці, а в Києві на Майдані?», — зателефонував інший побратим, коли вони вже проїхали добру частину шляху. Ліді та «Оніксові» нічого не залишилося, як зробити пересадку та їхати в інший бік.

***

Далека дорога в сльозах, до рідного порогу.

Чорна футболка, світло-сірий кардиган та джинси. Вона не прихопила з собою ні траурної хустки, ні сукні, кольору темряви. Яка ж матір їхатиме по хвору дитину, з думками про вічність? Четверту добу поспіль мама Вікторія та Дідусь Анатолій не могли зімкнути очей. Перед тим, як Женю відвезти додому, вони мали стати почесними гостями на столичному Майдані. Ще не так давно, окропленому чистою кров’ю інших борців за Україну.

У столиці вона відчула ступор і фрустрацію. Жінка не розуміла, що відбувається. Он на Майдані — лежить її Женя в труні. А ось — вже його відспівують якісь священики. Мама Вікторія не помітила, як закінчувалося прощання і машини мали вже від’їздити на Вінницю, але тут вона побачили, як їй на зустріч біжить дівчина.

То була Ліда. Вони з «Онікс» мчали галопом, але потрапили на Майдан лише під кінець. Мама Вікторія та Ліда обнялися. — «Ви їхатимете з нами?» — запитала Мама Вікторія. — «Ми з „Оніксом“ збираємося добиратися до Вінниці автостопом» — «Дівчинко, який автостоп? Ми зараз знайдемо місця для вас обох.», — заперечила мама Жені.

Літнє сонце поступово рухалося додолу. «Вантаж 200» гнав до Вінниці. Попереду сиділи два госпітальєри та Женін двоюрідний брат, позаду — Мама Вікторія, Дідусь Анатолій та Ліда, а за стінкою лежав Женя…

Коли сумний кортеж прибув до домашнього порогу, панувала глуха ніч. Приїжджих уже зустрічали траурні вінки з чорними стрічками та неживими квітами. Мовчання ночі порушував хор цвіркунів. Як же раніше Мама Вікторія любила спів цих комах. Такий пронизливий та атмосферний. Здавалося, він підкреслює пахощі літа та магію ночі. Тепер вона його ненавидить. Соло, хоча б одного цвіркуна пробігає у свідомості жінки морозним тригером.

Хату Костюків оповив полон безсоння і безмежного болю. Труну Жені поставили в одній із кімнат. Згодом, до неї зайшла Ліда. Там дівчина відкривала пляшку з маззю від тління. Цього чарівного медичного зілля вистачить, щоб його обличчя зберегло риси життя. Бодай, на деякий час. Накладати маску, вона визвалася сама.

— Лідо, дівчинко, ти точно не боїшся? — запитав хтось з госпітальєрів.

— Кого-кого, а Женю я боятися не можу.

— Тобі доведеться з ним пробути 20 хвилин.

— Та хоч дві години!

У день мав відбутися похорон. «А де твоя чорна хустка», — перед самісіньким виходом з дому хтось запитав у Мами Вікторії. Та чи може думати мама молодого хлопця про символ трауру? «Начхай на всіх! До цього підготуватися неможливо!», — заспокоювала її сестра Тетяна. Опісля похорону всі чорні речі Мами Вікторії переселилися на смітник. Нагадування про підготовку до смерті не має права лежати в найдальшому закутку шафи, чи навіть спочивати на горищі!

Під час похорону найдопитливіші поїдали нещасну жінку очима: як вона підходить до синової труни, як плаче. Вона — молода жінка і народила свого Женьку дуже рано. Невдовзі після смерті сина їй мало виповнитися 38 років.

Після поминок Ліда надумала їхати до Києва, а потім — додому. «Куди ти зібралася, дитино! Іди до Женькіної кімнати, лягай на його ліжко та відпочивай». Там вона побачила червоно-чорний шеврон. Той самісінький, який вона йому подарувала. Він його зберіг. А значить — цінував її як близького друга.

«Ставр» та Ліда залишилися гостювати в Мами Вікторії та Дідуся Анатолія ще пару днів. Вони намагалися одне одного підтримувати, розмовляли про Женю та відчували його присутність. Коли синові друзі поїхали — Маму Вікторію охопила туга самотності. Так, у неї були батьки та маленька донечка, але жінка не могла ні з ким поговорити. Тато переживав по-своєму, матір — так само, та й у неї також були свої емоції та почуття. Принаймні, усі вони намагалися не плакати, щоб не робити одне одному боляче.

Катрусю на поховання вирішили не брати. Вона і так — вельми емоційна та дуже чуттєва. Нащо посилювати семирічній дівчинці стрес? Одну дитину Мама Вікторія вже втратила! А іншу не втратить ніколи! Після похорону вони з маленькою лягли спати разом. Так тепліше та затишніше. Обличчя Мами Вікторії стало вологим. Вона могла від доньки сховати думки, але тільки не душу. У той момент вона найбільше боялася, вловити на собі погляд Катрусі. Але дівчинка почала розмову сама. «Донечку, ти знаєш, помер Женечка» — Катруся відвернулася від мами і на її обличчі заблищали дрібні перлинки сліз.

***

Того дня у церкві було затишно і спокійно. Промінчики сонця пробивалися крізь великі шибки і несказанно гарно освічували образи та підсвічники. «Господи Ісусе, даруй рабу твоєму Євгенію Царство небесне», — молилася за сина Мама Вікторія.

Її Женька приходив до неї протягом чотирьох років у снах. Одного разу, він намагався ожити: «Робіть щось! Ви ж бачите, що він хоче прокинутися», — кричала лікарям Мама Вікторія у світі сновидінь. Ні, він не міг бути живим! Крадькома, вона встигла побачити фото з розтину. Їй залишилося тільки ставити за нього свічки та писати записочки на молитви. Мама Вікторія не казала церковним бабцям, що її син був нехрещеним. Просто, здогадувалася про їх агресивну реакцію. Її вже «порадували» деякі вінницькі священики. Для них прийнятніше відспівати хрещеного алконавта, ніж нехрещеного, полеглого на війні, молодого хлопця.

За двадцять днів після похорону Жені у Мами Вікторії був День Народження. Перший без рідного сина. Без його обіймів та привітань.

— Мам, а мені сьогодні снився Женя, — сказала Катруся. — Ми ходили з ним до магазину. Пам’ятаєш, ти нам раніше давала гроші, а він купував нам всілякі приємні дрібниці: цукерки, кока-колу та інші солодощі? Придбавши ням-нямки, ми поїхали у центр міста, у магазин посуду. Знайшли там найкращу сковорідку і купили її тобі.

Одного разу, Мамі Вікторії зателефонувала Женіна колишня дівчина. Справа в тому, що молода пані ходила до ворожки і брала його фото. «Карино, дай йому спокій. Давай не будемо турбувати зайвий раз його душу». — «Тьотю Віка, ворожка сказала, що цього хлопчика немає. Але в нього йде якийсь борг. Якби не війна, він би загинув, десь у іншому місці. Через цю ворожку Женька передав своє послання: «Я чую спів янголів, але не можу піднятися вгору. І скажіть, моїм рідним, щоб вони не плакали! У мене вже вся дупа волога від їхніх сліз», — розповідала Карина. О, як же ці слова вписувалися у Женін стиль! Карина ходила до ворожки невдовзі, після похорону. Дівчина довго за ним плакала, бо дуже його кохала і навіть присвячувала йому вірші.

Одного разу, він попросив картоплі у мундирах та чорного хлібчика. Женя запросив маму на побачення на зимовий цвинтар. Усе навкруги виглядало однаковим. Дерева, дороги і навіть могили природа закутала у снігове простирадло. На кладовищі виднілися тільки хрести. Утім Мама Вікторія прийшла не одна. За компаньйонку вона мала Тетяну. «Як знайти Женіну могилу? Вони ж усі ідентичні. Ні фотографій, нічого немає…» — звернулася вона до сестри. Ураз жінки перенеслися на могилу хлопця. Біля неї постали чоловік та похилого віку пані: «Дивіться, он — ваш Женька», — сказав хтось із цієї парочки. Вони не збрехали. Женька стояв біля власної могили, одягнений, посеред зими у легеньку бордову сорочку. Поруч з ним був його друг Ярослав. На щастя — живий. «Женька, тобі не холодно? Давай я тобі принесу, якісь речі?», — Мама Вікторія усвідомлювала, що дивиться сон. — «Ні, мені не холодно. Мам, краще принеси мені хлібу та картоплі». Невдовзі вона поїхала на цвинтар, обравши за попутника Женіного друга Михайла і вирішила розповісти про своє сновидіння хлопцеві. «А Ви знаєте, тьотя Віко, мені також снився цей сон»… Їжу вони тоді так і не взяли.

Згодом, Женя попросив у мами картоплі та хліба вдруге. Над природою панував грудень, а над календарем — будній день. Усе це обіцяло, що на цвинтарі буде не людно, а Мама Вікторія не любила туди ходити одна. Та що вже поробиш? Треба варити картоплю та різати хлібчик. Потім — вона викликала таксі. На кладовищі все, як і уві сні, було довкола засипано снігом. Вона не знала, чи робить правильно. Віруючі люди радять їжу нести до церкви, або нагодувати бідних. Вона ж вирішила нагодувати свого Женьку. Коли вона несла їжу, у неї ніби з душі впав тяжкий камінь. Здавалося, він вже давно чекав на ту картопельку з хлібчиком.

Мама Вікторія всілася на присядки і про щось замислилася. Від думок її відволік скрипіт снігу. Обертається — стоїть якась жінка. Звідки вона могла взятися? Сьогодні ж вівторок — будній день. Від переляку у Вікторії ледь не пішло серце до п’ят. «Ви б мене хоча б попередили. А то я злякалася, бо довкола нікого немає», — звернулася вона до неочікуваної гості. Та нічого не відповіла і пішла собі далі. Хто знає, може Женя забрав свою їжу через ту жінку?

***

Йому дали кілька жменьок часу побути на Землі. Трохи набутися з мамою, намилуватися Катрусею. Ні, він не мав великих пір’їстих крил. Такий атрибут приписують душам тільки міфи та казки. Насправді, усе виглядає більш прозаїчно. За ним залишилося його звичне тіло, світлі очі та вроджене почуття гумору. Здавалося, все як і раніше. Ось тільки дві сторони потойбіччя помінялися місцями і він став невидимкою для живих.

Він усвідомив свій перехід не одразу. Прокинувся на зеленій галявині, уквітчаній маками та прикрашеній кущами з великими гронами червоних ягід калини. З одного боку величаво стояв ліс, а з іншого — текла синьовода, неначе з картини річенька. Усю галявину лагідно обіймало м’яке сонячне світло. Здавалося, ніби він потрапив у добрий сон.

Женя згадав і про завдання, і про міну. Побачив себе, ніби з боку і відчув як заболіло в скроні. Далі у його свідомості відкрився кіноекран. Якась жінка перерізає ножицями його нитку життя. «Він помер!» — сказав якийсь лікар з понурим, але суворим обличчям. Події перенеслися до потягу Вінниця — Дніпро. Його мама за всю ніч не зімкнула очей. Як же йому хотілося її обійняти і захистити від суму. А далі було відео про Катрусю. Вона — його маленька радість та єдина сестричка бавилася я в ляльки. Хто ж тепер для неї буде за брата?

Зрештою, він зрозумів, що опинився у вічності. Доторкнувся долонею до обличчя і відчув власний дотик. Опісля зірвав кілька ягід калини і поклав їх до рота. Смакота! Він вміє відчувати, а значить — живий! Недовго роздумуючи, Женя вирішив задовольнити власну цікавість і попрямував до річки.

— Ну що, голубчику, прокинувся? — до нього підійшов невеличкий дідок із довгими сивими вусами. Старий був одягнений у вишиванку та червоні шаровари, а на його голові красувався солом’яний бриль. — Між іншим, ти проспав, якщо говорити, за земними мірками, десь добу.

— Ви хто такий? — запитав Женя.

— Я — перевізник у міста вічності. У мене багато імен. Найчастіше мене величають Хароном. Та можеш мене називати Волосом, на український манер.

— І що по ту сторону річки? Царство Аїда?

— Не зовсім. Коли ми перепливемо на моєму човні на інший берег, ти автоматично потрапиш у місто, на яке заслужив. Пару днів тому, я перевозив продавця героїну і йому дуже не пощастило. Чоловік був змушений ступити на кам’яну місцевість, оповиту темрявою. На небі ані зорі. Наступним моїм клієнтом був священик. Його прилетіла зустрічати трійця співочих херувимів. Вони йому раділи, взяли за руки і завели до брами. Тільки не питай мене, як це діє. — старий поправив бриль. — Я можу тобі сказати тільки одне: подібне притягається до подібного. За себе не переживай. Думаю, тебе запишуть у небесні гвардійці.

— А ми поїдемо зараз?

— Тобі, голубе, ще зарано. У сенсі, ти вже ніколи не зможеш повернутися до свого фізичного тіла, але ти дуже прив’язаний до рідних і друзів. Згори дозволили тобі трохи часу побути з близькими. Коли звикнешся з тутешнім світом, зустрічі з мамою, Катею, дідусем та іншими, даватимуться значно важче. Непогансько було б, якби рідні не дуже побивалися через твою смерть. Чим сильніше вони заливатимуться сльозами, тим довше ми з тобою кататимемося на човні.

Женя умить перемістився на Землю і побачив себе у домовині. Його мама, струнка і тендітна, як юна дівчина, не спала кілька днів. Він благав її відпочити і пообіцяв прийти до неї уві сні. Та Вікторія не чула Женіного прохання. Усе її чисте серце, наповнене істиною материнською любов’ю, полонив біль. Потім біля нього поралася Ліда і накладала на його обличчя якусь мазь. Він заспокоював її і вмовляв, щоб вона не плакала. У нього все нормально. Життя не обривається на смерті. Хто знає? Може воно вічне взагалі? Далі був похорон. «Ставр» вигукував: «Я — його батько! Він — мій син!». Він дійсно хотів собі такого батька як Олег: надійного та розумного. Добре, що цей чоловік зустрівся йому у житті взагалі. Кожну вільну хвилину він намагався милуватися рідними. На мамин день народження прийшов до Катрусі і взяв її з собою по подарунок. Він зможе спостерігати, як його люба сестричка дорослішатиме лише з небес. Та він не залишив Катрусю без спадку. Нехай його кімната належатиме їй!

Налюбувавшись рідними, в одну мить, Женя опинився на тій самій галявині, уквітчаній маками, та прикрашеній кущами калини.

— А тепер поїхали! — лагідно до нього посміхнувся Волос -Харон.

***

— Тато, я тепер зрозуміла, чому наш Женька так рвався на фронт. Там були усі свої!

Мама Вікторія мала нагоду поспілкуватися з чоловіками, братнім з її сином за духом. Такими ж щирими та сміливими, на смерть відданими своїм рідним та коханій Україні. Вона знаходила у товаристві цих людей затишок та спокій. А до скількох бійців цей срібний орден дійшов аж після загибелі?! Нагородження «Народний герой» відбулося у Запоріжжі. Мама Вікторія приїхала, щоб забрати Женін тризуб.

Згодом їй довелося пройти через суд. Крізь збирання колекції паперів та через кілька кіл бюрократичного пекла. Вона — мама свого Жені. Хто ж, як не вона мусить довести, що її син — учасник бойових дій! Вона дякувала своєму татові, який про багато речей подбав заздалегідь. «Привези довідку, характеристику і всі можливі документи», — просив дідусь онука. І Женя сумлінно виконав усі його прохання.

Тим часом, суддя оголошував рішення. Мама Вікторія стояла, міцно стиснувши руки. Вона нічого не чула і не відчувала власних ніг. Зненацька, пролунало: «Слава Україні!». То прокричали дзвінкоголосі хлопці та дівчата з «Автомайдану». Вони були за групу підтримки Женіних рідних у суді. Розхвильований Анатолій зі сльозами на очах обійняв доньку. Тільки тоді Вікторія і зрозуміла, що все гаразд, а їх Женька — тепер учасник бойових дій.

Мама Вікторія живе сьогоднішнім днем і каже Богові: «Дякую!». За те, що дав такого сина і подарував прекрасну доньку. Мама Вікторія має Катрусю, а значить — вона не одна. Мужня жінка живе заради доньки, яка стала для неї сенсом життя.

Ліда таки перевелася до Першої штурмової роти ДУК «ПС». На поминках до неї підійшли хлопці і запитали: «Ти з нами?». Дівчина відповіла згодою. Молодь скористалася автостопом і добралася до підрозділу «Да Вінчі» на третій день після «Шльоцикового» похорону.

На базі на Ліду очікувала несподіванка. Чи то за збігом обставин, чи то за волею Вищих сил, дівчину поселили до Женіної кімнати і поклали спати на його ліжко. Чесно кажучи, вона офігіла. Через деякий час, Ліду переселили до іншого помешкання. Женя навіть там не забував про подругу і послав їй знак дружби та турботи. Озирнувшись на штори, дівчина помітила на них напис виразний «Шльоцик». «Це так у твоєму стилі», — подумки сказала вона.

А ще Женя вигадав їй позивний. «Ти в курсі, що „Шльоцик“ тебе називав „Емкою“?» — під час однієї поїздки запитали Женіни друзі. «Ні, не в курсі», — відповіла Ліда. — «Тепер будеш «Емкою». Так воно за нею і закріпилося.

«Шльоцик» залишив Ліді на зберігання деякі свої особисті речі. Нещодавно вона змогла відірвати від себе його тактичні окуляри. Вирішила за краще їх передати одному гарному волонтерові у його музей. Там вони знайшли своє істинне місце, бо тримати їх поруч — означає краяти собі серце. А це не добре. У неї ж є донечка! Маленька та гарненька. Ліда вирішила її назвати, як Женіну сестру. Мала Катруся просто полонила її своєю енергійністю та безпосередністю. Коли Ліда ходила вагітною, інших дівочих імен, окрім Катрусі, вона для своєї донечки навіть і не уявляла.

Згадуючи «Шльоцика», «Ставр» інколи дістає свій паспорт. У документ обережна вкладена фотографія усміхненого Жені, з зачіскою, яка трошки переросла «нуль». Світлину прикрашає шеврон Першої окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор». Темно оливкового кольору, який належить носити хлопцям, що вже пройшли у складі підрозділу крізь бойове хрещення. Під час своїх перших тижнів у роті «Да Вінчі», Женя був новачком і мав носити шеврон червоного кольору. «На, візьми темно оливковий. Ти вже проявив себе під Бутівкою», — казав йому «Ставр». — «Ні! Приїдемо з шахти, закінчиться ротація — і я вже матиму на нього повне право. А поки — ні. Забирай його назад», — заперечив Шльоцик.

Олег «Ставр» продовжує боротися за відновлення територіальної цілісності України. Зараз він несе службу у Першій окремій штурмовій роті.

Через два тижні після смерті Жені, пані Ірина купила квіти. Вона відвезе їх для «Шльоцика». Хоче подякувати йому за шляхетне серце і крихітку часу їх дружніх розмов. І ось вона з букетом стоїть біля шахти Бутівки. На самісінькому «нулі». Далі — тільки «мінуси» та окупантський морок. Один із бійців взяв у пані Ірини квіти та повзком відніс їх до місця, де мойра Атропа відрізала «Шльоцику» нитку життя.

— Це прапор, який підписав мені Женя. Чи не могли б Ви передати цей стяг його мамі? — уже після покладання букету попросив волонтерку один з добровольців.

Пані Ірина прийняла стяг і передзвонила Мамі Вікторії.

— Залиште його собі. Хай цей прапор буде пам’яттю про Женю, — сказала вона.

Деякий час прапор «Шльоцика» провисів у шкільному музеї. Залишаючи посаду директорки, пані Ірина забрала його з собою. У ньому — частина її серця та пам’яті про Женю. Просто ніхто в школі не цінуватиме стяг так сильно, як його любить вона. Наразі прапор відпочиває у волонтерки вдома. У майбутньому, пані Ірина планує його передати в один із музеїв. Нехай люди пам’ятають, що на Донбасі розстрілюють ранки.

У школі № 11 зараз вчиться Катруся. У приміщенні навчального закладу є невеличкий АТОшний музей, а в ньому — стенд із загиблими хлопцями.

— Катю, ти завжди маєш казати, що на одній із світлин стенду є твій брат. Нехай всі знають, що наш Женечка — Герой! — попросила доцю Вікторія. Катруся нічого не відповіла. Лише обійняла маму, пригорнулася до неї та поцілувала у щічку.

P.S.

Указом № 25 від 14 вересня 2017 р. Євген Костюк нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

Нагороджений відзнакою ДУК ПС «Бойовий Хрест Корпусу» (посмертно).

2020 — 2021 р.