Дмитро Безуглий. Люблячий татко

— А давай подзвонимо таткові? — притулилася до мами маленька Веронічка.

— У мене, доцю, немає його номеру.

— Чому? — у великих карих очах дівчинки читався сум.

— На небі не працює телефонний зв’язок.

— То давай полетимо на літаку!

— Веронічко, — Ольга погладила свою дівчинку по уквітчаній дитячими заколочками голівці. — Туди, де твій татко, не літають літаки. Вони загубляться у тисячах хмаринок і міріадах зірок.

«Як мені пояснити малій дитині, що вона більше ніколи не побачить свого тата? Ніколи не почує від нього колискової. Більше не дивитиметься, як він схиляється над її ліжком, щоб почитати казку на ніч», — подумала Ольга, а потім за хвилину сказала:

— Твій тато — янгол. Він нас оберігає з небес.

Ооо, як же ж вона хотіла розірвати ту незриму, але міцнішу ніж камінь межу. Розбити її своїми невеличкими кулачками, роздряпати нігтями. Знищити її навіть ціною синців на долонях та пошкоджених до крові кінчиків пальців. Ні, вона не може прорвати небуття. Часи, коли Орфей ходив за Еврідікою вже давно поросли травою. Та, якби їй можна було подати знак рукою, щоб відкрився портал у потойбіччя, вона зробила б те, чого не вдалося легендарному співакові. Вчинила б неможливе. Проминула б річку Літу та вивела б свого Дмитра з царства тіней. Утім, портали за бажаннями простих смертних не відкриваються. Такі вже закони Всесвіту. Тому, їй залишилося лише згадувати та пам’ятати. А берегти у найсокровенніших закутках серця їй було, що.

Він подарував їй чотири прекрасних роки та залишив русяве сонечко Вероніку. Познайомилися вони випадково. Хоча, ні. Випадковостей не буває. На шахівниці Всесвіту, Боги розставили фігури так, що автівка Дмитра мчала на зустріч його долі. Ольга працювала завідувачкою госпордарства у дитячому садочку міста Сміла, а жила неподалік у селі. Автобуси додому ходили нечасто, тому дівчині не залишалося нічого іншого, як стояти на попутках і голосувати. Того вечора, вона дуже хотіла додому, мріяла про відпочинок і чашку запашного чаю. Зовсім випадково, на жест руки Ольги зупинилася автівка Дмитра. Між парою зав’язалася невимушена розмова. Дівчина та хлопець сподобалися одне одному і обмінялися номерами. А потім життя закружило їх у вальсі. Поки кожного окремо. Їх побачення відбулося через місяць. Дмитро зателефонував, приїхав до дівчини і попросився залишитися. Ольга притакнула — і він залишився на завжди.

Дмитро збагатився. Разом із коханою він здобув друга. І сина. На час зустрічі з Дмитром, Ольга вже була мамою для п’ятирічного Дениса. Чоловік не злякався хлопчика. Облюбив його і заласкав. Брав Дениса із собою до гаражу і навчав його різним чоловічим премудростям. Ольга була щасливою і впевненою у собі. Дмитро ставився до неї з любов’ю і ніколи не спілкувався на підвищених тонах. Він подарував їй спокій та затишок. Якби її хтось образив, Дмитро б неодмінно за неї заступився. А ще на додачу, Дмитро був солодкоїжкою. Ольга чоловіка балувала. З радістю чаклувала на кухні і готувала йому різні смаколики.

Дмитро турбувався про Ольгу та сина. Щоб його рідні мали все необхідне і навіть більше, поїхав на заробітки до столиці. Працював будівельником і ремонтував приватні будинки. Його відрядження у часі співпало з Революцією Гідності. Коли з’являлася вільна хвилина, він ходив на Майдан. У цьому був весь Дмитро — борець за правду та справедливість. З Ольгою він про революцію не спілкувався. Не хотів її засмучувати та давати приводи для тривожних думок. Але так вже влаштоване інформаційне ХХІ сторіччя, що шило в мішку не сховаєш. Особливо коли є телебачення та Інтернет. Вона дивилася новини про Майдан і щоразу хвилювалася за свого Дмитра.

А потім почалася війна. Він подумки мріяв як біжить до військкомату, або записується до добровольчого батальну, збирає речі та їде на передову. Туди, де відбувається бій між добром та злом. Де воїни світла б’ються до світанку, а з першими промінчиками сонця виборюють перемогу над силами Мордору. Хоча, він ніколи не був ні мрійником, ні романтиком. Через це, у них з Ольгою на початку відносин існували непорозуміння. Вона уявляла кохання з пелюстками троянд та іншими дівчачими атрибутами. Він був надзвичайно прямим та не схильним до пестливих фраз. Він належав до хлопців з десятку реалістів. Тих, які доводять своє кохання ділом. Саме тому, коли запалав Схід, Дмитро не одягнув берці, а залишився поруч. Він не міг поїхати від Ольги. Надто, коли вона знаходилася при надії.

Боже, наскільки він чекав і хотів дівчинку! Жартував, що не забере Ольгу з пологового, якщо вона народить хлопчика. Він був батьком на відмінно з плюсом. Ніколи не забував про Олю — свою доньку від першого шлюбу. Ольга цінувала це і раділа їх спілкуванню. Їх спільну доню Дмитро назвав Веронікою. Вона деякий час протестувала. Хотіла дати малій ім’я Єлизавета, або Ельвіра. Та Дмитро наполіг на Вероніці. «То бери — і гляди», — змирившись мовила вона. І він глядів. Гуляв з дівчинкою та грався, купав її та вкладав спати. Вероніка була справжньою татусевою донечкою. Навіть вимовила перше слово — «папа». Коли діло йшло до сну, маленька корилася тільки йому. Її вона слухати не хотіла та вередувала. Варто було Дмитрові зачитати віршика та заспівати пісеньку — усе, дитина заснула. Перші свої кроки Вероніка зробила до тата. Ольга її гукає — вона ігнорує. Почула голос Дмитра — встала та пішла. Їх мала стоїть на ногах з 8 місяців.

А як доця-пташенятко трохи підросла, він згадав і про берці і про військкомат. «Потрібно захищати не тільки нашу родину, а і всю Україну. Я не хочу, щоб ця наволоч була в нашому дворі і в нашій державі», — сказав він Ользі і пішов на війну. Жінка його не відмовляла, бо розуміла і поважала вибір свого коханого.

***

— Дімо, ти добре подумав? У тебе ж є діти!

— А хто, ж як не ми, ма?

— Дімо, це ж АТО. Тебе відправлять на передову!

— Ні, я ремонтуватиму техніку.

Відгукувалася відлунням у думках Марії Дмитрівни її розмова з сином. Вони говорили 15 червня 2016 року. Після того, як Дмитро зробив їй сюрприз. Сходив у військкомат і підписав контракт з 72-ю ОМБр імені Чорних Запорожців. Хто ж тоді знав, що він — хитрун піде на нульові позиції? Після того, як він деякий час побув у частині у Чернігові, його відправили на Миколаївщину, на полігон Широкий Лан, прозваний у народі Ширланом. Дмитро отримав посаду заступника командира бойової машини, навідника-оператора. А вже 15 жовтня його з іншими хлопцями повезли у Авдіївську промку — на самісінький передок.

Дмитро хотів вибороти для своїх дітей життя у незалежній та процвітаючій Україні. Марія це розуміла і тому навіть на йоту не намагалася відмовити сина від його рішення. А батько з Дмитра був від Бога. Марія пригадала один кумедний випадок. Про нього і старшу онуку Олю. Дівчинка сіла таткові на руки і лепетала йому на вухо свої дитячі таємниці. «Що там вона тобі розповідає?» — цікавилася Юлія — перша дружина Дмитра. «Ну вона ж вам це не розповідає», — жартома відповів він. Насправді, дівчинка хотіла попліткувати з татком про бійку з хлопцями у дитячому садку. Оля зростала розумною україномовною дівчинкою. Як було їй 5 рочків, Марія запитала: «Олю, ну що ти робитимеш у школі? Алфавіт вивчила, буквар читаєш.» — «Не знаю», — відповідала дівчинка. Йому було для кого виборювати те краще майбутнє. Дві лапці доньки і розумник синуля.

Дмитро хотів боронити рідну землю ще з малку. Марія згадала, як її син надягав чоловікового кашкета та мріяв уголос: «Виросту, буду як тато Петро — прикордонником. Хочу такі ж вуса, як у нього. Візьму у бабусі її собаку, а коняку мені родіна дасть. Піду на кордон — і захищатиму Батьківщину». Яким же ж кумедним та добрим був її хлопчик…

У дитинстві на стадіоні Дмитро ганяв футбольного м’яча. Рух, фізичний розвиток та свіже повітря приносило хлопчикові радість. Він із задоволенням ходив на бокс, відвідував козацькі танці та взимку катався на лижах. Дмитро закінчив 9 класів Тальнівської школи № 1 і ПТУ. Отримав фах шофер-тракторист. Щоб якось здійснити свою мрію про армію, відслужив строкову службу у Сімферополі. Повернувшись із військ навесні 2003 року, працював на цукровому заводі, а потім в охоронній службі та на залізниці. Її Дмитро був кістяком компанії і мав дуже багато друзів. Людей горнуло до хлопця його вроджене почуття гумору та хист розповідати цікаві історії. Якось, Марію перестріла її кума: «Нема твого Діми — вся компанія розвалилася», — пожалілася жінка.

Діми немає, але є та ніч. Раз у раз вона хвилею болю вистрибує з пам’яті Марії Дмитрівни. Жінка не спала. Навіть на хвильку не зімкнула очей. Тетяна Дмитрівна вимірювала хату нервовими та бентежними кроками. «Заспокойся, люба. Чому ти ходиш?», — намагався втішити її внутрішній неспокій чоловік. Не втішив. Інтуїція та тривога виявилися сильнішими за слова Петра.

Ніч перетекла у страшний день. Він, грабіжником з далекої дороги вдерся у її життя розділивши його на «до» і «після». Почуття неспокою набрало музичного відтінку фортіссімо, коли Дмитро не виконав домовленість. Хлопець обіцяв телефонувати мамі кожного дня близько дев’ятої — о пів на десятої години ранку. Вона так хотіла почути заповітне: «Ма, я — живий. Усе в порядку». Та минула вже дванадцята година, але рокового 31 жовтня мобільний Марії Дмитрівни мовчав. Вона почала набирати синів номер, а у відповідь — гудки. Згодом телефон повідомив, що її абонент знаходиться поза зоною досяжності. «Чому ти себе накручуєш? Він же ж на війні, а не на дискотеці», — робив чергову безрезультатну спробу заспокоїти Марію чоловік.

А потім сталося таке, від чого Петро забув, як дійшов з роботи додому. «Ваш Дмитро загинув під час чергування. Його „зняв“ у ліве око снайпер. Ще були два постріли в груди», — сказав по той бік телефону голос синового командира. А далі — пелена перед очима, ватні ноги і одна єдина думка: «Дмитра немає. Немає його Дмитра. Сина, який так хотів бути на нього схожим»… Добре, що у них з дружиною іще є донька.

Марію Дмитрівну внутрішнє передчуття не підвело. Жінка прокрутила перед очима свою останню розмову з сином, яка відбулася 30 жовтня, у день його загибелі.

— Ма, до нас приїздили волонтери. Я передав через них усю мою літню одежу додому.

Марія у слухавці почула обстріли. Щось гуркотіло та бабахало.

— Дімо, ти де?

— Усе нормально, я — в бліндажі.

— Дімо, ти ж будь там обережний. Чуєш?

— Не хвилюйся, ма. Я — захищений. У мене є бронік.

Синів тезка і товариш підбіг і вигукнув «Прилетіло!».

— Допоможи «Академіку», — відволікшись від телефонної розмови, відповів Дмитро. А потім сказав Марії: «Бувай, ма! Я відключаюся». Більше вона синів голос не чула. Дмитро заступив на чергування і загинув через 20 — 15 хвилин, після їхньої розмови. Трапилося це поблизу СМТ Верхньоторецьке Ясинуватського району Донеччини.

***

За дві години до смерті, Дмитро вкладав спати малу. Його принцеса тоді була неспокійною і голосно плакала: у дівчинки різалися зубчики. Тієї останньої розмови, він більше говорив не з Ольгою, а з Веронікою. Читав їй віршики і співав пісеньки. Розповідав, як вона бігатиме, коли стане великою. Дитина вміла впізнавати татів голос та кричала в телефон «Папа!» Невдовзі після Дмитрових старань, його дівчинка вже дивилася райдужні сни, які може бачити тільки малеча. А ось її мама тієї ночі спала погано.

Наступного дня Ольга натиснула зелену слухавку на смартфоні. Телефонувала Марія Дмитрівна. Почулися її сльози. Від слів свекрухи у Ольги на мить застигла кров. «Е ні, то не він. Це — жорстока помилка. Мій Дмитро — живий!», — чіплялася свідомість жінки за рятівні думки.

Та все марно. Україною вже гнала автівка з табличкою «Вантаж 200». Водій намагався не баритися. Йому потрібно було відвезти трьох хлопців до батьків. Одного — на Львівщину. Другого — на Житомирщину. Дмитро приїхав на Черкащину першим. Він повернувся у рідну хату в Тальне, 3 листопада 2016 року. Того дня місто омивала сильна злива. «Неофіційно, ваш — сьомий», — сказав комісар.

А що Ольга? Вона побачила таке рідне, але воскове обличчя. Відтоді, між нею та Дмитром з’явилася незрима межа. Міцніша за камінь та сталь. Якби ж вона могла тільки її прорвати?

Потім був похорон. На нього зібралося багато людей. Їх було стільки, що Марія Дмитрівна не бачила їм кінця. Вони вставали на коліна і вигукували: «Слава!». Дмитра відспівали у місцевій церкві та поховали на цвинтарі Тального. Він не дожив кілька місяців до свого тридцяти чотирьохріччя.

***

Дмитро знав, як подолати невидиму межу між потойбіччям і світом живих. Із цим у душ все значно простіше, ніж у людей. Потрібно тільки зайти у сон близьких. Уявляєш себе поруч з дорогою людиною — і діло в капелюсі. Однієї ночі наш Дмитро так і зробив. Ось він іде вниз вулицею рідного Тального, дивиться на маму та лагідно їй посміхається, а Марія Дмитрівна ловить його погляд. Дмитро хотів показати, що у нього все добре і життя після смерті не завершується. А ще — він пам’ятає і любить своїх рідних. Більше він до мами не приходив.

А ось до Ольги навідувався частенько. Ну коли ж вже його кохана дізнається про сюрприз, який він їй готував? Дружині казав прямим текстом: «Ти чекай мене. Я — живий». Жінка спочатку дуже лякалася таких сновидінь. А ще у них була нехрещена Веронічка. Ольга відтягала хрестини маленької на потім. Коли батько дівчинки, хоча б у відпустку, повернеться з війни і зможе насолодитися сімейним святом. На момент загибелі Дмитра, Веронічці було 1 рік та 1 місяць. «Охрестіть малу протягом року від дня його смерті», — порадив священик. Ольга так і зробила. А після того, її душа отримала легкість.

Про Дмитрів сюрприз Ольга дізналася невдовзі після похорону. Пара жила фактичним шлюбом і не поспішала оформлювати відносини. Утім, для них бути чоловіком та дружиною перед Богом, мало більше значення, ніж свідоцтва із РАЦСу. Дмитро, таємно від коханої, домовився зі священиком про вінчання. Хотів при нагоді сказати Ользі, але не встиг. Дуже любив робити сюрпризи. Дмитро — він такий.

Замість епілогу

— Мамо, а це — тато? — показує Веронічка на хлопця у військовій формі.

— Ні, доню, твій тато — на Небі.

Так вже влаштована Сміла, що на її території знаходиться 158 батальйон територіальної оборони, 155-й самохідно-артилерійський полк рідної 72-ї бригади Дмитра та інші військові частини. Тому, чоловіками і хлопцями у камуфляжній формі нікого не здивуєш. Дівчинка запам’ятала свого батька, коли він приїздив на вихідні додому у «пікселі». Вона бачила татів образ ледь не в кожному хлопці, одягненому у камуфляж, поки їй не виповнилося чотири рочки.

Зараз Вероніка вже доросла. Вона розуміє, що її тато — Герой і дивиться на неї з Небес. Дівчинці виповнилося 5 рочків і вона ходить у дитячий садочок. У неї гарний голос і є музичні здібності. Дуже любить співати патріотичних пісень і завжди кладе руку на серце. Під час своїх виступів Вероніка не жалкує сили голосу. Вона ж — дитина, а діти тихенько співати не вміють. Бабуся Марія помітила талант своєї молодшої онуки і подарувала їй синтезатор.

Старшому синові Ольги зараз 13 років. Він тяжко переживав втрату вітчима, який був для нього і другом, і батьком. Денис щиро береже у пам’яті та серці знання, отримані від Дмитра. У майбутньому вони йому обов’язково знадобляться. Старшій донці Дмитра Олі зараз 11 років. Вона продовжує отримувати відмітки «відмінно». А що ж ви хотіли від дівчинки, яка ще до школи вміла читати?

Ольга не працює. Вона пройшла через операцію і занурилася із головою у виховання дітей. Веронічка рятує маму від депресії та мінорних думок. Варто Ользі замислитися про щось сумне, як прибігає мала. Там обійме, там поцілує, а там розкаже віршика. Не дає ні засумувати, ні взяти у голову щось погане. Татова доця — справжній живчик.

У Смілі є меморіальна стела зі світлинами бійців, полеглих на війні з Росією. Ольга до неї часто ходить з дітьми. Неподалік стели знаходиться фонтан, біля якого полюбляють вештатися голуби. Веронічка дуже любить годувати пташок, а потім біжить до татової фотографії.

А ще Дмитро залишив по собі квіти. Коли вони з Ольгою знімали квартиру у Смілі, він познаходив десь у хащах тюльпани і висадив їх біля будинку. «Чому квітка має жити в кущах і приховувати свою красу?», — не погоджувався чоловік. Ользі телефонували колишні сусіди і сказали, що Дмитрові тюльпани і досі наводять красу на прибудинковому подвір’ї.

Про рідних Дмитра не забувають бійці 72 ОМБр та волонтери. 30 жовтня 2020 року виповнилося рівно 4 роки із дня загибелі Героя. До Ольги завітали військові та привезли для Веронічки подарунок.

— Тримай, маленька, срібний кулончик. Він називається «Батьківське серце». Цей оберіг нагадуватиме тобі про татка Дмитра.

— Я берегтиму його все своє життя, — пообіцяла дівчинка.

PS

Указом Президента України № 511/2016 від 19 листопада 2016 року, «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» молодший сержант Дмитро Безуглий нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Тальнівська районна рада присвоїла Дмитру звання «Почесний громадянин Тальнівщини» (посмертно).

2020р.