У Дніпрі згадали бійців, безвісти зниклих на війні з Росією

2 червня 2015 року, у посадці неподалік від Волновахи знайшли тіло. Воно належало чоловікові, якого добряче катували, а потім добили двадцятьма пострілами у потилицю. На тілі лежав військовий квиток на ім’я Сергій Костаков, але ні мобільного телефону, ні інших особистих речей разом загиблим не знайшли. Батьки Сергія не впізнали свого сина у по-звірячому вбитому воїнові.

«Юрко поважав українські традиції, як в мові, так і в одязі та музиці. Носив вишиванку та говорив виключно українською мовою у далекому 1987 році, коли це ще не було так модно і популярно, як у наші часи! Юрко — музикант від Бога. У дитинстві закінчив музичну школу з класу баяну, інші інструменти опанував самостійно. Основне, що він співав — козацькі, стрілецькі пісні, колядки, авторські та бардівські пісні. Сам писав музику. Коли випадав вільний час, він грав та співав, даруючи музичну насолоду усім оточуючим. На фронті Юрко також полюбляв грати та співати, бо його музика допомагала хлопцям триматися. Козак постійно був на його столі та просто веселив Юрка та підіймав настрій. Зараз він чекає на повернення того, з ким їм весело було разом».

Речі Юрія Коновалова

Цей текст присвячений нацгвардійцеві Юрієві Коновалову. Його написали рідні бійця для експозиції «Стіна Надії: Матері забутих синів». До початку війни з Росією, Юрій був доцентом кафедри управління персоналом та економіки праці у КНЕУ. Англійською володів настільки чудово, що міг нею читати лекції студентам-іноземцям, а ще — захоплювався історією України, мистецтвом та літературою. Саме тому, Юрій брав активну участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, а коли напала Росія, пішов до лав Національної Гвардії України. У зоні ООС був із середині липня, звільняв Первомайськ та Лисичанськ. Серпень для Юрія виявився фатальним і він потрапив під Іловайськ. Рідні бійця назавжди запам’ятають 28 серпня 2014 року. У цей день відбулася остання розмова з Юрієм. Під час виходу з коридору смерті він отримав поранення і перестав виходити на зв’язок. Родичі бійця переконані, що він — живий. Адже за інформацією від переговорників, чоловік і досі перебуває в полоні.

Юрій Коновалов

На стенді, присвяченому Юрієві Коновалову є його вишита сорочка і іграшковий козак. Той самий, який довгих 7 років чекає на визволення свого господаря. Щоб нагадати українському суспільству, що Україна має безвісти зниклих бійців про яких забула держава, їхні рідні згуртувалися у об’єднання «Надія». Ці матері не знають, де їх діти, як їх шукати і, чи довго ще за них молитися.

30 серпня в Україні вперше відзначають Міжнародний день жертв насильницьких зникнень. Об’єднання «Надія» разом із Міжнародним комітетом Червоного Хреста і посольством Швейцарії запросила усіх охочих у Дніпровський національний театр імені Тараса Григоровича Шевченка подивитися на експозицію «Стіна Надії: Матері забутих синів». На ній можна було побачити іграшки, які належать нашим зниклим безвісти захисникам та їхні інші особисті речі.

Планшет, присвячений Євгенові Виричу

На ось таких планшетах представлені світлини бійців. Вони як і ми, посміхалися, фотографувалися під ялинками на Новий Рік і їздили у села до своїх бабусь. Мама Євгена Вирича чекає на свого сина вже довгих 2.254 дні. Жінка мріє після його повернення зробити спільне фото. Та поки що його місце займає QR-код, за ним можна почитати історію Євгенового зникнення.

— Якщо уважно придивитися до цих планшетів, ви побачите, що вони не тільки від матерів. Деякі з них, від дружин, братів і сестер. На тих планшетах, які зробили мами, зображені маленькі хлопчики, а ще юнаки у військовій формі. Плакат для Віталія Ремішевського робила його дружина. На фотографіях зображений юнак, який закохався в дівчину, батько трьох дітей і захисник, — розповіла волонтер Вікторія Солодіхуна. Вона перевела погляд на шість стендів, з обличчями усіх зниклих бійців, на війні з Росією.

— Ці стенди — найважливіше, що у нас є. Вони - ціна нашої надії. Хлопці які загинули, мають фотографії на Алеї пам’яті. Захисники, які повернулися з війни - вдома з родинами. Наших, які зникли безвісти немає ніде. Вони зникли з інформаційного поля. Це не чесно! Тому, ми чекаємо їхнього повернення і щиро сподіваємося їх обійняти, — додала Вікторія Солодухіна.

Так виглядають стенди зі світлинами безвісти зниклих хлопців.

— Ми дуже довго працювали над тим, аби ця виставка стала реальністю. Будь ласка, зверніть вашу увагу на тему безвісти зниклих. Вона дуже чутлива. І я хочу, щоб кожен військовий знав, що у випадку зникнення, він обов’язково отримає допомогу держави. Ніхто не забутий! Таким є наш головний меседж. Та на жаль, держава не допомагає так, як би ми хотіли. Закон про зниклих безвісти прийнятий 12 липня 2018 року має працювати на повну силу. Мами, будь ласка, не забувайте своїх синів, — попросила голова об’єднання зниклих без вісти «Надія» Ядвіга Лозинська. У неї обірвався зв’язок із сином Андрієм, під час його виходу з іловайського коридору смерті.

Позивний «Маестро» Сергій Костаков зник 22 листопада 2014 року у самісінькому тилу. Чоловік був розвідником 72-ї ОМБр і збирав злочини, які відбуваються у бригаді. Коли «Маестро» переводився з однієї військової частини, до іншої, з ним втратили зв’язок. Згодом, з’явилася інформація, що Сергій потрапив в полон до терористів, і його вивезли до Росії. Журналістка Аня Івінська мала список на понад тисячу прізвищ. Одним з перших у ньому значився Сергій Костаков.

"Маестро"

2 червня 2015 року, у посадці неподалік від Волновахи знайшли тіло. Воно належало чоловікові, якого добряче катували, а потім добили двадцятьма пострілами у потилицю. На тілі лежав військовий квиток на ім’я Сергій Костаков, але ні мобільного телефону, ні інших особистих речей разом загиблим не знайшли. Батьки Сергія не впізнали свого сина у по-звірячому вбитому воїнові. Утім, ДНК-експертиза виявилася невблаганною і видала безжальну цифру у 99,999%. За її результатами, тіло поховали у вересні 2015 року.

Планшет на честь Сергія Костакова

— У мене є питання, до національних ДНК-експертиз. Більшість справ у 2015 — 2016 року були закриті за їх результатами. Ми вважаємо, що це неправильно. Та переробляти ДНК-експертизу в Україні ми не будемо. Немає віри. Ми хочемо доручити цю справу міжнародним організаціям.

У мене часто цікавляться: «Чи існують випадки, коли зниклі безвісти поверталися додому?». Якщо таке відбуваються, вони стають колишніми полоненими. На щастя, такі історії мають місце бути. У Олени Докукіної, у Луганську зникла подруга. Казали, що вона після допиту залізла у зашморг. Історії були різними, однак Тетяна Сорокіна повернулася під час крайнього обміну. Жива і здорова. Звісно, на скільки, можна бути здоровою після катувань. Ситуація, яка трапилася з Сергієм — дуже темна. І мені, і його батькам, багато чого не зрозуміло. Саме тому, «Маестро» має повнісіньке право знаходитися на «стіні Надії». У його історії не поставлено крапку. Та я сподіваюся, прийде день, коли ми побачимо Сергія живим, — розповіла волонтерка Вікторія Сололдухіна.

Наразі об’єднання «Надія» зібрало інформацію про 139 зниклих безвісти бійців. На жаль, війна триває, і цей список може отримати нові імена. Опісля презентації експозиції, у театрі Шевченка показали виставу «З вірою і надією в серці».

Виставка «Стіна Надії: Матері забутих синів» працюватиме у Дніпрі 3 дні. Її зможе подивитися абсолютно безкоштовно кожен охочий. Пізніше планшети з фотографіями бійців та іграшки поїдуть до польського посольства, а також побувають у Львові, Луцьку та Хмельницькому. А потім вирушать на Донбас. Виставка приїде в гості до Слов’янська, Покровська і Краматорська.