У Дніпрі відкрили меморіальні дошки Владиславу Балбашову та Олексію Попку.

Олексій загинув під час виконання бойового завдання, а Владислав підірвав здоров’я на фронті і помер від хвороби нирок.

Гімн України, квіти і молитва. 10 вересня, у Дніпрі відкрили меморіальні дошки двом учням школи № 98 Владиславу Балбашову та Олексію Попку. Обидва пішли захищати рідну землю, обидва були розвідниками, обидва віддали життя за наші тихі ночі та відносно безтурботні дні. Олексій загинув під час виконання бойового завдання, а Владислав підірвав здоров’я на фронті і помер від хвороби нирок. На урочистому заході про хлопців розповіли таке.

Учні тримають квіти

Владислав Балбашов народився 26 вересня 1984 року. Займався боксом і грав за шкільну команду з футболу. Футбол став для нього важливою частиною життя. Владислав долучився до фан-клубу «Дніпра» і не пропускав жодного матчу. Після закінчення 11-го класу у 2002 році, юнак проходив строкову службу у Сімферопольському прикордонному загону. Стояв на Тузлі, під час подій 2003 року у Керченській протоці. У серпні 2016 року пішов у військкомат і поїхав у 53 ОМБр. Восени 2016 року Владислава перевели до 10-ї гірсько-штурмової бригади сухопутних військ ЗСУ. Пізніше він доєднався до 108-го гірсько-штурмового батальйону. Серце люблячого тата, чоловіка і сина зупинилося 9 квітня 2017 року.

Владислав Балбашов

Олексій Попко з’явився на світ 10 липня 1986 року. З малечку був дуже розвинутим та комунікабельним хлопцем. Допомагав мамі і виготовляв на уроках праці потрібні речі для домашнього господарства. Коли Олексій закінчив школу № 98, пішов вчитися на автослюсаря у придніпровський ліцей. Отримавши освіту — працював на СТО. У 2015 році мобілізувався до лав ЗСУ, а в 2018 році підписав контракт і стояв під Маріуполем морським піхотинцем. Надалі ніс службу військовій частині 336-го зенітно-ракетного артилерійського взводу, роти вогневої підтримки 74-го окремого розвідувального батальйону. Загинув під час нападу ворожої групи на вогневій позиції «Зоря», у селі Піски 14 серпня 2019 року. Вдома на Олексія чекали батьки, дружина, донька та син від першого шлюбу.

Олексій Попко

А тепер надамо слово рідним бійців. Вони найкраще зможуть розповісти про Героїв.

«Він займався боксом і за сумісництвом був найголовнішим зачепою на районі. Мабуть, саме тому, місцеві хулігани намагалися його оминати десятою дорогою. Нас звів магазин. Я працювала продавчинею і словесно відбивалася від різних неблагополучних хлопів. Пам’ятаю, тоді їх була справжнісінька навала. Вони могли прийти нетверезими і клянчити дати в борг. Та замість товару я їм роздавала відмови.

«Зустріну тебе — і…», — не вгамовувалися вони. Одну з таких розмов почув Влад. Він не розгубився і став мене заспокоювати: «Все буде добре. Я зараз поговорю». Я лише сумно подумала у відповідь: «Спочатку одні бандити зайшли, а тепер з’явився й інший. Нащо мені це все потрібно?»

Владислав у цивільному

«Ой, ну вже б сказала, що в тебе тут з’явився захисник», — то до магазину прийшли хамкуваті хлопи і намагалися по-своєму вибачитися. А з Владом ми почали спілкуватися. Тоді, у магазині, народилася наша спільна історія. Одружитися, на жаль, ми не встигли. Малювали знак «дорівнює» між весіллям і великими коштами. Відкладали наше свято на потім, до заможніших часів. Хто ж знав, що воно не відбудеться взагалі? Та Вищі Сили проявили милість і подарували нам Євгенію.

Бачили б ви, яким був Влад неперевершеним татом! І покупає, і погодує малу, і змінить їй пелюшки. Знаєте, мені є з чим порівнювати. На жаль, батько моєї племінниці не такий. Коли він приходить з роботи додому, залишає дівчинку майже без уваги. А ще у декреті, я мала час на свою красу. «Оксано, тобі треба сходити на манікюр», — безапеляційно казав Владислав, а сам брав коляску з Євгенією і рушав на прогулянку.

Звісно, всі пари мають сварки. І ми — туди ж. Я була гордою і ніколи не йшла на примирення першою. Влад виявлявся поблажливішим. Не витримував і набирав мій номер: «Таак, я тобі скинув на картку гроші. Купи собі що-небудь! Хай у тебе буде гарний настрій». Ніби він не казав нічого особливого, але наскільки ставало затишно на душі.

Влад працював слюсарем на Придніпровській ТЕС. У 2016 році він повернувся додому і поставив мене перед фактом: «Я підписав контракт». Спочатку він ніс службу у службу у 53-й ОМБр. Восени 2016 року його перевели до 10-ї гірсько-штурмової бригади сухопутних військ ЗСУ. Останнім його підрозділом став 108-й гірсько-штурмовий батальйон.

На жаль, у нас свого житла не було. У частині Владислава, яка знаходилася на Івано-Франківщині, хлопцям з сім’ями давали, щось, на кшталт, кімнати у гуртожитку. Він малював плани нашого спільного життя у майбутньому. Мабуть, армія була його покликанням. Його зачарувала атмосфера спільних цінностей та братерства. А тепер, уявіть: мій російськомовний Влад перейшов на українську.

Його серце зупинилося 9 квітня 2017 року. Ні, Владислава не зустріла ворожа куля, чи окупантська розтяжка. Він просто повернувся додому у відпустку і підхопив застуду. Влад пролежав тиждень в реанімації, у стані коми. Його нирки майже не працювали. Щоправда, потім медики нам дали дещицю надії. Буцімто нирки повернулися до роботи, і чоловік прийшов до тями. Ми з Євгенією навіть приїздили до лікарні і гуляли в тамтешньому парку. Та зрештою, відбулося неминуче. «Ми нічого не встигли зробити», — лікарі тільки розвели руками. Так, Влад помер. Та я знаю, що він нас з донечкою обігріває з небес".

За цю розповідь варто подякувати дружині Владислава Балбашова Оксані, а за фотографії — татові бійця Олександрові Володимировичу. Іще Влад був шикарним батальйонним розвідником і разом з побратимами робив далеко не один вихід на «мінуси». Та попри усі чисельні плюси у карму, про нього немає інформації ні у «Книзі Пам’яті», ні у мережі Інтернет. Жодної, від слова взагалі. Навіть такої елементарної, як роки життя, освіта, місце роботи і фотографії. Можливо, тому, що Владислав не поліг на полі бою, а помер своєю, нехай і підступною смертю? «Пам'ять про нього живе в наших душах», — казав Олександр Володимирович. Нехай так і буде! Утім, Владислав вартий, аби про нього знала вся Україна. А може, якби він не перемерз на бойових виходах, йому б вистачило здоров’я подолати застуду?

«Самостійний і відповідальним. Таким був мій хлопчик з самого ранку свого життя. Йому тільки дванадцять, а він вже щодуху біжить на город мені допомагати з картоплею. Однокласники Олексія любили і шанували. Зрештою, як, по-іншому, можна ставитися до друга, який завжди готовий прийти на допомогу? «Ти робиш для себе менше, ніж для інших», — якось йому сказала я. Коли син подорослішав, нічого не змінилося. Треба руки на ремонт? Олексій біг у темпі галопу.

А ще він з самісінького дитинства шаленів від кулінарії. Я потоваришувала з його першою вчителькою. Так склалося, що ми мешкали в одному будинку, і вона частенько до нас заходила в гості. Поки п’ємо чай і закушуємо печивом, Олексій стоїть біля пательні і смажить рибу неймовірної смакоти. «Який хлопчина! Тільки уяви, який шикарний з нього буде чоловік!», — казала педагог. Я ніжно зиркнула на сина і посміхнулася.

Олексій Попко. Бо війна - війною.

І знаєте, вчителька, ніби в воду гляділа! Зі своєю першою дружиною Олексій побрався дуже рано. Оля мені одразу сподобалася і стала за доньку. Якими ж вони були щасливими та закоханими! Коли у пари народився Сергійко, Олексієві ще не виповнилося і 17 років. Попри Олін молодий вік, дівчина ніжно любила синочка і на відмінно справлялася з материнством. «Ти не переймайся мам, що ми молоді. У нас все буде добре, я працюватиму», — казав Олексій. На жаль, у них не склалося. Хоча вони дуже старалися і намагалися все робити разом.

З другою дружиною Наталею, син познайомився, коли вже був на війні. «Мам, вона — дуже гарна. Ми з нею будемо жити разом». — Аби тобі було тільки добре", — відповіла я, бо розуміла, що людина — парна істота. «Мам, у мене буде Маша. Я хочу доцю!», — як же щиро він радів, коли Наталя носила під серцем дитя. Вагітність коханої означала тільки одне. Треба брати Наталю за руку і мерщій вести до РАЦСу. Маленька Маша додала до життя Олексія нових радісних барв та мажорних мелодій. Доня з самого малечку виявилася бойовою. Летіла з гірок і ганяла на самокаті. Ось тільки забавки, для неї оберталися, зазвичай, то синцями, то збитими колінками. «Мій танчик», — ласкаво казав на донечку Олексій.

Остання синова відпустка припала на липень 2019 року. Пам’ятаю, він ходив з Наталею до військкомату, а мені приніс дев’ять велетенських хризантем. Квіти простояли майже місяць на моїй роботі і тішили око усі будні. А ще Олексій взяв дружину, доньку та друзів і вирушив плескатися на море у Бердянськ. Маленька Маша раділа мушлям та літньому сонечку. Синові настільки сподобався відпочинок, що він планував його повторити у вересні. Коли він, на решті, дембельнеться, і зможе кожен день бачити, як зростає його дочка.

30 липня він прийшов до мене, щоб повернутися на війну. Хоча, зазвичай, Олексія проводжали Наталя і Маша. Не цього разу. Коли невістка побачила, як син взяв рюкзак, її накрили емоції. Наталя не відходила від Олексія всю відпустку, тулилася до нього, здавалося, ніби вона до нього прилипла. Я провела сина на зупинку і посадила в автобус. То була наша остання зустріч.

Олексій загинув 14 серпня, під Пісками, у бойовій точці «Зоря». Відлетів разом із командиром до Вирію. Чи то в цей, чи то в наступний день, мені принесли страшне повідомлення. Олексій не дожив до дембеля близько двох тижнів. Коли Олексій загинув, я не могла працювати. Навіть діти не приносили радість.

Пізніше я дуже багато їздила до психологів. Ходила на семінари і заповнювала купу анкет. Мені телефоном допомагала дівчина з Миколаєва, на ім’я Анна. Я їй вельми вдячна за підтримку і добрі розмови. Після нашої трьохмісячної роботи я знову можу жити і розповідати про сина".

Цю історію про бійця Небесної Гвардія Олексія Попка розповіла його мама — пані Людмила Володимирівна Конопльова. Іще у воїна залишилася старша на три роки сестра. Миловидна білявка Алла. Схожа на молодшого братика веснянками і ясними зеленими очима. Алла зізналася, що була не в захваті від ідеї Олексія іти на війну і намагалася його відмовити.

— Та він мене не хотів і слухати, сказав: «Я — чоловік і я піду захищати». У брата було багато планів: і виховання маленької Маші, і ремонт. На жаль, він не дожив 9 днів до свого дембеля, — розповіла Алла.

Білу тканину з меморіальних дошок зняла донька Владислава Бальбашова семирічна Євгенія. До речі, їх поява не обійшлася без сприяння та ініціативи громадської організації «Родинне коло загиблих Героїв Дніпропетровщини». Священики ПЦУ помолилися за душі бійців. Рідні Олексія та Владислава, усні школи та громадські активісти поставили до вазонів квіти.

Євгенія відкриває дошку.
Молитва
Квітопокладання

Герої не вмирають, допоки живуть у наших душах!

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • У Дніпрі відкрили меморіальні дошки Владиславу Балбашову та Олексію Попку.