Олександр Бланк: масовість і творчість — лише іпостасі однієї людини

Масова людина — істота ненажерлива, нездатна до відповідальності і завжди слідує за віянням натовпу. Вона — доволі посередня особистість і її це влаштовує. Такий образ масової людини у мене сформувався ще у студентстві. Відтоді, коли я перечитала працю Ортега — і- Гассета «Бунт мас». На думку філософа Олени Скоморощенко, епоха масової людини вже скоро відійде у минуле. Натомість, настануть часи цивілізації Творців. Коли це станеться? Чи здатна наша масова людина перетворитися на Творця? Про це i-ua.tv запитав філософа Олександра Бланка.

— Феномен масової людини — це на довго? Особисто у мене така істота викликає відторгнення та негатив. Їй би тільки споживати і отримувати враження. Олена Скоморощенко у своїй статті писала про майбутню цивілізацію Творців. Утім, різниця між пасіонарними Творцями та споживацькими масовими людьми така ж сама очевидна, як між небом та землею.

— Ви кажете, що масову людину сприймаєте негативно. Вас дратує її любов до споживання. Насправді, мислителів різних культур, епох переслідує усюдисущій привид масовості. Геракліт і Будда по різному про одне — мислення — «не як всі». Мислення — виклик натовпу, масі. На моє переконання, людина виникла як намагання подолати власну масовість і такою їй судилося залишитися на увесь свій історичний вік.

Подолання маси, виникає відтоді, коли мислячий перемагає надбані звички думання, життя та поведінки, які за визначенням, є масовими. Коли думка проривається до свободи і намагається розірвати коло, в якому в будь кому з нас перебуває масова свідомість. Тільки у мене питання, масова людина — це якась окрема істота, чи таким є усе людство?

— Можливо, масова людина — це ідеальний тип?

— Так, це — ідеальний тип, перш за все — для творців політики, а точніше — творців ідеологій. Ідеальний — в сенсі найкращий для їх політичної, чи ідеологічної творчості. Та — питання залишається: де ми насправді знаходимо масову людину? У яких своїх чи її проявах?

— Олена Скоморощенко її найкращими втіленнями вважає Володимира Зеленського та Дональда Трампа.

— Давайте поговоримо про явище з прізвищем Трамп, а ще краще — Брекзіт. Вважаю, друге буде більш цікавішим. Під час брекзіту на політичну арену Великої Британії вийшла певна масова особа. Її раніше не чули, не знаходили ані аналітики політичних та соціальних процесів країни, ані філософи (якщо такі були на той час). Її ігнорували всі ті, хто займався аналізом та вивченням соціальної дійсності, всі ті хто вважав що їм вдалося змінити свідомість сучасного європейця, зробити її більш раціональною та передбачуваною. Та варто було дати цій іншій істоті шанс — і вона подала свій гучний голос. Прокричала так, що стала ураз помітною для всіх. Вона зруйнувала сучасну європейську політичну будівлю. Дім, який створювали, останні півстоліття з надією на мирне співіснування та добробут. Саме ця масова людина у Великій Британії зруйнувала ідею Євросоюзу, за коротку мить змінивши картину світу. Саме ця масова людина дає надію та шанс на руйнування світу, який нещодавно здавався (кому?) в цілому обнадійливо безпечним та розумним.

Аналогічну ситуацію ми спостерігали і в США. Неочікувано до влади прийшов президент, який, на думку багатьох американців був скоріше пародією американського політика. Тим не менш, Трамп переміг. Хто його обрав? Та сама масова людина, якої не знали до часу тих виборів. В чому інтерес розмови про неї — масову людину? Хто вона — окрема істота чи певна спільнота? Здається, немає такої спільноти, яку б ми могли впевнено назвати масовими людьми, бо будь яка спільнота — масова. Інтерес тут, перш за все, про ірраціональну сутність масової людини, яка виникає в певні часи та при певних обставинах. Вона — ця сутність, чимось нагадує мені своїми проявами період кризи раціональності минулого століття. Особливо, початку минулого сторіччя, коли значна частина людства була кинута в масштабну бійню Першої світової війни! Такого масового спалаху звірячої ірраціональності людство ще не знало, і що найцікавіше — не може й досі осягнути її коріння. Здається, в нас існує якийсь правічний демон, який інколи виходить назовні, щоб почати їсти людство.

А от що до феномену Володимира Зеленського — він має доволі просте пояснення. Це абсолютно раціональний вибір надзвичайно масової людини — українця, якого «задрали» професійні політики и який хоче бачити у владі «свого» хлопця. А хто найбільш «свій» для нас? Це популярний актор, бо саме він уособлює найбільш привабливі риси масової людини.

— З моєї точки зору, прикладом масової людини є фанат «95 кварталу», любитель низькопробних серіалів та вечірніх пивасиків. Особа, яка пасивно рухається за більшістю. Усі її смаки в музиці та одязі залежать від того, що пропагують на телебаченні та нав’язують в Інстаграм.

— Хоч я й не фанат «Кварталу» та пива, але не погоджусь з Вами. Було б дуже привабливо розглядати людину з такими якостями як окрему істоту. Але, окрему від кого? Від не-масових людей? Хто вони? Повторюся ще раз. На мій погляд, масової людини як окремої істоти не існує. Масовість — як загальна якість — це риса будь-кого з нас. І якщо можливо щось знайти в людині — то саме масовість. Бо унікальне, як і всезагальне, в людині ховається від погляду, воно з’являється вперше як незрозуміле в людині, і стає унікальним лише згодом, як певний підсумок спостереження — дивний за своєю суттю.

— Феномен масової людини старий?

— Він родом з перших пісень — переказів, усних та письмових текстів. Йдеться про натовп, якому протиставлений Творець, правитель, поет. Під кращою оптикою ми побачимо, що цей феномен породжений самою сутністю нашої свідомості — бо ми узагальнюємо будь-що і будь кого, з надією бути особистим від натовпу, маси. Марна надія.

Утім, саме як феномен — в суворому філософському сенсі — масова людина з’явилася у полі нашого зору, як на мене, відносно нещодавно. Трошки завбільшки сотні років. Пам’ять про це явище зберігає наша мова. Якщо ви народилися у радянські часи, то ви згадаєте про народні або пролетарські маси, масове споживання, освіту. Або, що звучить більш загрозливо — про масове знищення. Поняття масової людини виникає в епоху, досить недалеку від нас. Настільки близьку, що вона ще присутня у сучасній мові.

Варто згадати людей, для яких маса була предметом думки та творчості. Йдеться про доволі відомих особистостей. Насамперед, про Володимира Леніна. Він розумів масу майже як істоту, чию сутність йому треба було розворушити, розгойдати ти спрямувати на революційну діяльність. На мій погляд, він вважав масу матеріалом для власної історичної творчості. Як потім після нього Сталін і Гітлер. І як намагаються вважати їхні сучасні жалюгідні епігони. Зрештою, майже всю першу половину 20го сторіччя масова свідомість проявилася найбільш яскравим чином. Саме тоді вона стала феноменом, який дорівнює своєму поняттю.

У світлі цих міркувань, чи не вважаєте ви, що феномен масової людини виникає вкупі з Творцем? По іншому, здається, не можливо. Деміург розглядає масову людину як матеріал для власної творчості, для творення самої історії. Цей творець вважає, що одну людську масу можна кинути на іншу, зіштовхнути їх лобами та розв’язати криваву бійню. Найгірше для нього — спокій та тиша, в якій постає особистість. Зрештою, сама історія в ті часи (а можливо і зараз) розглядається як шлях перетворення масової людини у щось інше. Можливо, в іншу масу, ощасливлену комуністичним або капіталістичним майбутнім, або — світовим пануванням.

Тому — підкреслю — феномен масової людини виникає у свідомості Творця історії, який сам несе риси масовості ї, взагалі то, сам є масовим продуктом. І цей ракурс розгляду цієї теми міг би бути доволі цікавим. Бо масовість і творчість — лише іпостасі однієї людини.

— Цивілізація Творців. Як до неї прийти?

— Це питання ставить мене в глухий кут. Скоріше логічний, ніж змістовний. Це якщо ми вважаємо творчість чимось унікальним у наших реаліях масовості. Але уявіть собі, якщо завтра кожна людина творчо проявить свою особистість? Чи не виявиться, що прояви цієї творчості створюють нову масовість, і так звана нова цивілізація з’явиться епохою маси творців? Тією ж самою масою, від якою ми сахаємося і втікаємо, розшукуючи контури нової епохи? І от що особливо цікаво, чи не здається Вам, що контури цієї епохи масової творчості проступають вже зараз?

Що я маю на увазі? Ми, за якісь лічені роки, занурилися у мережеву реальність. Тільки-но подивимось на самих себе! Людей, які постійно тримають у руках телефон і не уявляють без нього свого існування. Завдяки телефону ми щомиті присутні в мережах, месенджерах. Здається, що саме наше буття можливо, тільки якщо ми є в мережах та зв’язку з іншими. Аби здобути хвилю лайків ми стаємо аж неабияк «творчими» у сітьових проявах. В іншому випадку нам загрожує потрапляння у поле «ніщо», мережевого неіснування, яке здається гірше справжньої смерті.

І ось новий світ селфі, фоточок та відосиків наших примарних пригод та мандрівок та їх репостів, створений мільярдними зусиллями людства, постає як нова реальність. І увесь той сучасний технологічний інструментарій — комп’ютер, планшет, телефон — які мали б надати нам найширші можливості для творчості, саме ці інструменти та технології створили світ, який поглинає — ні, не творчість — а перш за все, можливість почути творчість. Бо для розуміння творчості має бути тиша.

Зверніть увагу, такий образ мережевої виразності — маю на увазі наше комунікативне існування — ще зовсім нещодавно міг би вважатися творчістю. Утім, часи змінилися і подібні прояви набули масового характеру. Та чи стало від того комфортніше нашій творчій особистості? Мені інколи здається, що вимкнувши телефон, я опиняюся у чудовому мовчазному просторі, що і є цариною творчості, і де творчість має можливість безмежної глибини та свободи. Можливість стати думкам та проявам цікавіше і глибше, ніж якби я вистукував на клавішах повідомлення, робив репости, чи викладав фотографії з моїх подорожей чи відвіданих ресторанів. Чи не здається вам, що творчість у цьому технологічному контексті самовираження, означає перехід у масовий простір нового виміру? У середовище, де ми перетворимося на інший тип масових — таких собі «лайкнутих» істот? На таке собі стадо, що постійно вигукує одне й те ж саме, вважаючи це за творчість. Одного разу я запитав свою племінницю: «Чим ваше покоління відрізняється від нашого?». А вона, з юнацькою безпосередністю відповіла таке: «Ми вважаємо, що треба якомога швидше прокричати про себе, не звертаючи увагу на те, чи є в цьому крику сенс». Я відтворив її думку майже дослівно. «От ви (старе покоління) маєте щось прочитати, виносити, додумати перед тим, як щось сказати. Молодь вважає по-іншому».

Звісно, ми можемо скільки завгодно потребувати глибокого сенсу та розшукувати його в текстах минулого. Молодь — вона інша, або інші — ми. Вона намагається просигналити про себе, нехай навіть і найбезглуздішим чином. Ми можемо не приймати цей підхід та піти у мовчазну тишу споглядання власних думок. Або ж навпаки. Прийняти цей підхід і повністю завантажитися у масу того крику. В цьому випадку нам потрібно буде перезавантажити власну свідомість та арсенал виразних засобів, щоб наш власний крик було почуто. Масовість, яку ми намагалися подолати новими технологіями та науковими розробками стала нашою тінню. Вона невідривно слідує і наздоганяє навіть там, де нам здається, ми досягли вільної, чистої творчості. Тому філософу потрібно шукати інші засоби виразності, можливо більше схожі на філософське хуліганство Бруно Латура, ніж на системні філософії минулих часів.

— Які контури нової епохи? Як вони виглядають? Можливо ви їх бачите? Адже, наприклад, коли Античний світ відходив у минуле, виднілися обрії нової християнської цивілізації.

— Я дивлюсь на історію, минулу чи майбутню, через призму «здається» та «можливо». Очікування можуть або виправдатися, або ні, та залишитися примарою моєї свідомості. Минуле та майбутнє неймовірно непередбачувані.

Нам здається, що ми собі наміряли нову епоху. А чи пішла стара, чи піде колись? Ми називаємо її епохою масової людини і нам здається, що зараз цей період добігає свого кінця. Йому передувала (цікаво — для кого передувала і чи закінчено її?) християнська епоха. До речі, така ж сама за своїм ідеалом масовості, яка мала інше ім’я. Ця епоха вважала людство стадом, а Ісуса — за пастора, пастуха тобто. І цю масову істоту треба було привести до єдиного Бога. Не склалося. Ані для християн, ані мусульман, ані євреїв, ані будь якої з релігій та світоглядів, які мали амбіцію стати загальними­ для людства.

А що ж стосується рис нової епохи, образ якої присутній у свідомості окремих людей, то зверніть увагу на те, що тільки від маси залежить те, чи стане ця епоха реальністю. Зараз ця маса не знає, а ні про цей образ, а ні про епоху як таку. І навіть не намагається уявити, що її очікує у майбутньому. Але образ цієї нової епохи, як каже моя юна племінниця, має «зайти». Тобто стати привабливим поколінню. І тоді водночас прийде нова епоха.

— Скільки нам ще чекати на нову цивілізацію?

— Інтуїтивно здається, що ми вже там. Тільки хтось дивиться на нову епоху, як на майбутні зміни, які не настали, а хтось вже крокує з нею. І вона дійсно йде. У самому глибокому її розумінні, у зміні відчуття часу. Зникає інтерес до того часу, в якому, наприклад, проминуло майже все життя мого покоління, і разом з ним зникають люди, боги, дома, речі, події, мова і смак того часу. Здається, що змінюється колір неба, запах молока та смак морозива, змінюються очі людей. Ми рухаємось в інший вимір. І хай він навіть зараз не усвідомлюється, але він вже проживається нами, новим поколінням.

— Так, нове покоління — зовсім інше.

— Здається, що так. Ми можемо окремо говорити про нову цивілізацію у контексті технічних інновацій, які прийдуть та змінять картину людству. Мине ще пару років — та Ілон Маск покриє Землю всезагальним Інтернетом, що зробить людство єдиною сутністю — в сенсі того, що кожна свідомість буде дійсно зв’язана з іншою. Поширяться технології, які ще двадцять років тому були доступними тільки обраним. Сьогодні ними володіють країни, які відносять себе до розвинутих, а завтра ними користуватимуться геть усі. І тому, як абсолютна перспектива, ми матиме людство як одну масу, або — людство не як ідеальну сутність, а як дійсне явище.

А уявіть собі, що завтра з’являться інші інновації! Наприклад, можна буде продовжити тривалість життя або позбутися болю. Тоді безсмертне людство замислиться, як обмежити народжуваність чи споживання, шукатиме для себе нові планети у Всесвіті або знайде зовсім інший стан власного буття. І, можливо, знайде безболісний шлях до мислення. Але як на мене, сам характер таких проблем виглядає надуманим та не цікавим. Чому? Значно доречніше замислитися, чи залишиться на Землі місце, де людина матиме тишу думати про думку. Чи буде це місце вільним в доступі? Якщо так, я б залюбки обговорював контури нової цивілізації. Бо саме місце тиші надає людині можливість мислити. І тоді весь світ обертається навколо того місця.

— Мабуть питання про місця тиші поки залишиться відкритим.

— Можливо. Наскільки б загальнодоступним не виявився зв’язок між людьми, якими б не були розвинутими технології у майбутньому, має залишитися місце для мовчання і мислення. Ці дві якості, необхідних для творчості, насправді, йдуть поруч. Звісно, якщо ми під творчістю розуміємо свободу вираження власної думки. Бо свобода вимагає виношування та тиші. Світ, де буде місце для тиші, дійсно належатиме Творцям. А вже потім Творець, спочиваючи від напруги мислення, за допомогою легкого натискання кнопки зможе перетнути невидиму межу та опинитися у масового світі. Купити собі білет у чудову країну, вирушити у захоплюючу подорож та «серфити» у тому масовому просторі. Він — абсолютно вільний і не переймаєтеся повсякденними проблемами, всюди для нього є місце для мислення та творчості. Так виглядає світ нової масової людини і він можливо зовсім непоганий. Виявляється, він нічим не гірший за, наприклад, башту Творця. А як думаєте ви?