Руслан Чайковський. «Якщо не ми, то хто?»

(18 серпня 1979 — 26 липня 2015). Присвячується уродженцю житлового масиву Придніпровськ у Дніпрі, найкращому сім’янинові і снайперові з героїчної 93-ї ОМБр

Руслан Чайковський. «Якщо не ми, то хто?»

— Мам, я йду на фронт добровольцем.

Пані Наталя відчула, як у її горлі з’явився ком. Бридкий, ніби з гливкого тіста. І з кожною новою секундою він ставав тільки більшим. Звісно, вона пишалася своїм сином. Треба допомогти друзям з ремонтом? Руслан вже збирає інструменти. Залюбки покладе кахель та приб’є гіпсокартон. Він за освітою будівельник, а значить просто зобов’язаний підтримати ближніх. А оно на тротуарі лежить збита біленька цуцечка. Пьося жалібно плаче. То в неї болять ніжки, які переїхало авто. Уже зовсім скоро тваринку побачить Руслан, обережно візьме її на руки і віднесе до ветеринара. Іншу таку ж саму цуцечку, щоправда, руденьку з чорними вушками та білим хвостиком, він не доніс. «Перелом хребта в двох місцях. Вона все одно би померла», — безбарвним голосом сказав ветеринар. Весь наступний тиждень Руслан ходив понурим.

Руслан любив тварин
Під час військової школи у Руслана жила мишача пара.

Власне, а чому пані Наталя має дивуватися синовому рішенню. Її Руся тримав кулачки за Майдан, а як окупанти підпалили Донбас, перейшов до рядів волонтерів. Ні, він не з такого десятка, що животіє на дивані та запиває футбольні матчі пивцем. Він в неї з касти небайдужих. Але зараз вона таки спробує наполягти на своєму. Використає, на її думку, найпотужніший аргумент.

— Ти що, з ґлузду з’їхав? А як же діти? Микита — підліток. Йому треба твоє батьківське плече, як ніколи. Артем взагалі ще малий. Май совість! Ти ж так хотів другого сина!

—  Мам, це навіть не обговорюється! Якщо не ми, то хто? — Його аргумент виявився потужнішим. Пані Наталя, час від часу, хапалася за склянку води. Інколи це відволікає. Допомагає бодай на лічені секунди зупинити сльози і відігнати погані думки.

***

Плани Руслана впали на голову його дружині, ніби сніг посеред літньої спеки. Випадково натякнула лікарка. Звісна річ, що не навмисно. Хто ж проситиме напівзнайому людину зберегти таємницю? Зрештою, карти лягли так, що Олена та Руслан пішли на ту флюорографію разом.

— Ваш чоловік вже обстежився, — сказала медик, щойно лише Олена зачинила дверцята кабінету.

— В сенсі?

— Він приходив пару днів тому.

І тут до неї дійшло. Вони разом були вісімнадцять років. Шість зустрічалися і майже дванадцять прожили у шлюбі. Виявляється, він вирішив для військкомату пройти медично комісію. Але чому він воліє це тримати у таємниці?

— Флюорографія і флюорографія. Ну що тут такого? Я не розумію, чому тебе це так засмутило, — наполягав Руслан. Потім він сказав напівправду: «Так, це — комісія. Нехай вона буде для галочки».

Ні вмовляння Олени, ні батьківські благання пані Наталі та пана Валерія не дали плоду. Нещодавно, у Руслана народився маленький племінник.

— Мам, пап, ну як за таку лапцю не піти на фронт? — Руслан тримав на руках двомісячного малюка.

Руслан і його сини Микита та Артем
Сім'я Чайковських

Він пішов у війська у другій декаді січня 2015 року. В учбовому центрі Полтави Руслан вчився тримати автомата. «Я на передову поїду навряд, — заспокоював він Олену. —  Ну, а дружба з автоматом сама по собі — класна штука». Руслан мав стати радистом, але обрав шлях снайпера. Для цього у нього було все: і витримка, і впевненість і сила волі. Наприкінці січня 2016 року у нього з 93 ОМБр мав закінчитися контракт.

Присяга

***

— Ма, ти тільки не переживай. У нас все добре. Ми п’ємо з хлопцями каву, — Руслан набирав рідних по вечорам. «Мабуть, він мене просто заспокоює», — не підводила пані Наталю її материнська інтуїція. З паном Валерієм син дозволяв собі більше відвертості.

— Пап, «з того боку» стоять чечени. Мабуть, кадирівці. Вони говорять по-своєму і носять бороди. Ти тільки не кажи мамі. Добре? Інколи ми кошмаримо їх так, що від страху у них палають дупи.

І пан Валерій не казав. Він намагався берегти спокій дружини. Ось тільки сам ходив засмученим. Про жорстокість кадирівців є багато інфи в Інтернеті.

Дружину Руслан вирішив максимально обмежити від усіляких сумних думок. Їй треба дбати про малих. Хай вона буде спокійною. Ну, хоча б, спокійною відносно. Спочатку він з товаришами знаходився в Авдіївці. Руслан заспокоював Олену черговими фразами «у нас все добре». Так було, аж до Мар’їнки.

— Лєн, у нас валяються відірвані руки та ноги. Скрізь тхне труп’ятиною. Нам дуже тяжко. Усе далеко не так, як розповідають в новинах.

— Русь, не треба тобі було туди їхати взагалі!

— Мої друзі там, а я валяюся на дивані? Це ж ненормально…

***

Руслан намагався проповзти якомога тихіше. Зайвий галас міг тільки нашкодити. Та чи зможуть іроди почути пару його незграбних рухів, якщо околиці Мар’їнки знаходяться у стані підпаленої петарди. Ось-ось, — вони вибухнуть від запеклого герцю. Ворог не жалкував ні куль, ні мін, ні снарядів. На передовій літо пахло не квітами та п’янкими травами. Тут воно мало зовсім інші аромати. Наприклад, металевий сморід від свіжої крові, запах пороху та дух порепаної боями землі. Русланів товариш зойкав. Свіжі рани інколи печуть дуже боляче.

— Потерпи, друже. Залишилося ще зовсім трохи. Думаю, не більше десяти хвилин, — втішав хлопця Руслан. Та чи мають вони ці хвилини, якщо вони знаходяться під куполом з обстрілів? Зовсім нещодавно вони виконували бойове завдання. Тепер їхнє завдання змінило умови. Треба живими вийти до своїх. Здається, вони встигнуть. Оно видніється блокпост міста Мар’їнки!

Руслан побачив спалах. Ніби перед його очима розірвалася біла, об’ємна зірка розміром із невеличку комету. Здається, купол з обстрілів змінився на звичайне літнє небо. Кудись подівся сморід свіжої крові, аромат пороху та запах порепаної землі. Він побачив, як буяють трави та квітнуть польові квіти. По витоптаній стезі на зустріч Русланові біг рудий песик. Здається той самий, якого він не зміг кілька років тому донести до лікаря…

— Він не мучився. Усе відбулося дуже швидко. Пролунав ворожий вибух, у Руслана відкрилася артерія. Він разом з пораненим товаришем майже встиг підійти до блокпосту. До нього підбігли хлопці, але зупинити кров вони не змогли. Він дуже швидко помер, — казали Олені побратими.

***

Біля дверей помешкання пані Наталії пролунав дзвінок. Вона вкотре відчула у горлі гидкий гливкий ком. Нещодавно вона проплакала весь вечір. Пані Наталя йшла додому і побачила мікроавтобус із написом «Вантаж 200». Маршрутка як раз приїхала на кінцеву зупинку. Туди, де у житловому масиві Придніпровськ, зазвичай, стають мікроавтобуси. До неї підійшов водій з червоними від втоми очима. Йому треба було дізнатися, як доїхати до кінцевого пункту призначення. Це було жахливо. Бачити «Вантаж 200» для мами військового — дуже недобрий знак.

Пані Наталя відкрила двері. На порозі стояли хлопці з військкомату та друзі Руслана. Жінка схопилася за те місце, де розташоване серце. Мама все зрозуміла із першого погляду.

— Ні-ні-ні! Скажи мені, що це все неправда! Скажи мені, що я помилилася, — прокричала вона до Русланового кума, який стояв біля сходів.

— Це правда, — чоловік лише похитав головою.

— Чому? Ну чому Бог до себе забирає світлих людей?

Хлопці нічого не відповіли. Хіба вони в змозі підібрати слова, здатні зменшити її біль, бодай на дещицю?

***

— Усе. Настав час, коли ти можеш відвідати рідних, — до Руслан посміхнувся працівник Небесної Канцелярії. На вигляд — симпатичний дядечка 30 з гаком років. У діловому, синьому костюмі із шкіряним портфелем у руках. Викопаний клерк! На Землі б його навряд чи сплутали з янголом. У працівника Небесної Канцелярії не було ні шаблонних крил, ні золотого німбу.

— Дякую, друже, — Руслан обійняв знайомого, а потім почесав за вушком свою руденьку цуцю.

— У принципі, тобі можна навідуватися до рідних частіше, ніж іншим. Це — тобі така плюшка за подвиг. Знаєш, якби ти не витягнув побратима, він би помер, а ти все одно би загинув. Щоправда, на два дні пізніше. Ну, а ще у тебе є два красеня-сини. Як можна не пустити татка до таких хлопчиків?

— Дякую, — відповів Руслан. На ньому були коричневі берці та уставний армійський піксель. У воїнів Небесної Гвардії не менше роботи, ніж у добробатівців та бійців ЗСУ. Вони роблять так, аби якомога менше родин одягали траурні шати, ну, а ще — бережуть Україну.

— А тепер, йди!

Тьома їздить на татові

Олена зі свекрами та синами гуляла по парку. Погода бавила їхню родину сонечком та легким вітерцем.

— Мамо, а тато нас бачить? — запитав Микита. З кожним роком він ставав все більше подібним до покійного тата.

— Думаю, що так, — Олена поцілувала хлопчика в чоло.

— Тоді, хочу знак! — і підліток розпростер до неба долоні.

На праву руку Микити приземлився метелик. З барвистими цяточками на тоненьких червоних крильцях. Він чимось нагадував райдугу. Здається, таких метеликів науковці іменують павичевим оком. Гість повзав по руці хлопця. І Микита, і маленький Тьомка, і всі дорослі дивилися на комаху зачарованими очима. А за хвилини три, метелик піднявся угору. Ближче, до білих хмар та далеких планет. Інколи небеса дають знаки. Треба тільки в них вірити.

Русланові враз стало спокійно за свою родину. Довше залишатися він не міг. Такі правила Вирію. Як долетить, треба домовитися з Небесною Канцелярією про наступні відвідини.