Теодор Дяків: В Україні не діє республіканський суспільно політичний устрій

Змінити систему, тільки прийнявши правильний закон недостатньо.

Теодор Дяків: В Україні не діє республіканський суспільно політичний устрій

Час від часу, в українському інформаційному просторі лунають заяви про необхідність докорінної зміни системи. Буцімто, тільки тоді ми подолаємо корупцію та заживемо заможнім та щасливим життям. Що означає «змінити систему»? Чи не використовують люди, які так говорять це словосполучення як штамп? Приміром, як ті політики, що у своїх програмах обіцяли «подолати корупцію». Що таке система взагалі? Це поняття для i-ua.tv витлумачив представник ГС Конгрес українських громад Теодор Дяків.

— Що таке система? Зараз прийнято говорити, що її треба змінити? Як? Адже, черговий обмін шила на мило продемонструє лише безрезультатність.

— Яскравий приклад різних політичних систем — Північна та Південна Кореї. Один народ, одна історія, одна мова, але різні моделі політичної організації суспільства, різні типи суспільно-політичного устрою і абсолютно різні держави. Різні за характером. Змістом. Призначенням ключові інститути цих держав: місцева влада, виборча, судова і правоохоронна системи. Північна Корея — це варіант московсько-радянської системи, а Південна — система європейського зразка, запроваджена за допомогою США.

Є цілий ряд показників, які характеризують ці різні політичні системи. Московсько-радянська система побудована на централізованому управлінні. Усе залежить від однієї конкретної особи, або групи осіб. Усе контролюється згори до низу: і політичні погляди, і економіка, і податки, і правила суспільного життя загалом. А європейська політична система — це той, чи інший варіант республіканського устрою, який функціонує на основі закону — правил суспільного життя сформованих історичним розвитком конкретного народу, суспільства.

Країни Центральної і Східної Європи та Прибалтики після розпаду СРСР здійснили політичні реформи і перейшли від застосування московсько-радянської політичної системи до європейської. Україна таких реформ не провела. А наслідки застосування цих різних політичних систем добре видно на прикладі двох Корей. Вони проявляються в різних формах, зокрема, у матеріальному рівні, якості і середній тривалості життя людей, яка у Південній Кореї на 11 років більша. ніж у Північній.

— Так, у Північній Кореї влада контролює навіть зачіски та зовнішній вигляд, домашні собаки визнані «буржуазною надмірністю», а народ ледь не поклоняється вождю.

— Північна і Південна Корея — це переконливий приклад наслідків застосування різних політичних систем. Таким прикладом в Європі були Західна та Східна Німеччини. Вони об’єдналися у 1990-му році, проте, східні німці і досі не можуть повністю адаптуватися до правил суспільного життя своїх західних співвітчизників. Хоча вони жили в умовах московсько-радянської системи лише 45 років.

А що тоді говорити про Україну? Вона відірвана від власної політичної системи понад 300 років! За Конституцією, ми є Республікою. Але дійсність говорить про зовсім інші речі — село, селище сьогодні позбавлені елементарного права обрати собі старосту. Його призначає голова неконституційного утворення — об’єднаної територіальної громади. Село має право делегувати своїх кандидатів до Ради ОТГ лише тоді, коли у ньому мешкає понад 10.000 виборців. Але скільки в нас таких сіл? Навіть у багатьох райцентрах живе не більше, як 10.000 — 15.000 осіб. Функція формування місцевого самоврядування, як основи Республіки України, в українського суспільства відібрана і передана олігархічним партіям.

Отже, в Україні не діє республіканський суспільно політичний устрій. У нас є тільки його імітація, підробка. Симулякр. Формально, ми ходимо на вибори, маємо виборчу, судову систему і правоохоронні органи. Однак у нас немає дієвих механізмів суспільного контролю за цими інститутами держави. Контроль одних чиновників здійснюють інші чиновники, і цей факт є одним з головних причин корупції в різних сферах суспільного життя і всіх наших проблем.

В Україні продовжує діяти політична система, успадкована від Радянського Союзу. Сталінська Конституція СРСР 1936 року вважалася однією з прогресивних. Та це не заважало розстрілювати людей за їхні політичні погляди і зробити з країни концтабір. На папері — одне, а в реальності — прямо протилежні речі.

Аналогічну ситуацію маємо сьогодні в Україні. У 5-й статті Конституції пишеться, що Україна є Республікою, а в дійсності маємо дещо лібералізовану середньовічну азійську деспотію, яка характеризувалася висловом «У кого влада, у того й власність». Варто громадянинові стати чиновником, і одразу хтось з його близького оточення стає дуже успішним бізнесменом, обростає різного роду майном і багатіє разом з чиновником. Це явище в Україні є очевидним.

Кожна Республіка, як суспільно-політичний устрій, має чотири ключових інститути держави: місцеве самоврядування, виборчу, судову та правоохоронну системи. Вони визначають атмосферу, — формують гармонію, або дисгармонію у відносинах між державою і суспільством, між чиновником і громадянином. Коли ми говоримо про потребу зміни політичної системи, тут маємо розуміти, що перед нами стоїть завдання шляхом політичних реформ змінити в Україні призначення, характер, зміст та сутність цих чотирьох ключових інститутів, успадкованих від псевдореспубліки, якою був СРСР.

— Як це зробити? Пересічні виборці навіть не замислюються про подібні речі. Вони радо голосують за тих, хто висуне найпопулістичніші обіцянки. Простіше кажучи, багато пообіцяє. Скаже сльозливим голосом: «Любі мої», надрукує для селян календарики «Україна починається з корови», або зніме яскравий серіальчик про президента. Наші люди купуються на обіцянки. Чи є це демократією?

Ставити претензії стосовно моделі державного устрою до народу, до виборців загалом, вважаю, було б неправильно. Це сфера відповідальності суспільно-політичної еліти. На жаль за 30 років в Україні не було жодного політичного лідера, партії, чи громадської організації, які б займалися пошуками причини суспільних проблем і працювали над шляхами її вирішення. Сьогодні тема зміни політичної системи предметно, змістовно тільки починає звучати в окремих групах, середовищах.

В умовах московсько-радянської політичної системи чиновників контролюють не структури громадянського суспільства, а інші чиновники. Вони завжди між собою знайдуть спільну мову. Якщо чиновник вкрав громадські гроші, він домовиться про уникнення відповідальності, або зі слідчим поліції, або з прокурором, або, зрештою, з суддею, якщо йому відмовлять у перших двох відомствах. За 30 років у нас ніхто з топ-корупціонерів так і не потрапив за ґрати. Тут справа не в хороших чи поганих людях, а в слабкості людини перед спокусами в умовах безкарності. Наша головна проблема не в окремих персонах, а в імітативному, гібридному суспільно-політичному устрої, далекому від демократії. І цей висновок для визначення причини «хвороби» українського суспільства є головним. Адже, якщо лікар неправильно поставить пацієнтові діагноз, то і рецепт лікування буде хибним. На жаль, наші лікарі-політики, і ті, що у владі, і ті, що в опозиції, про причину проблем українського суспільства говорити не хочуть — їм вигідна критика наслідків і боротьба за можливості, які дає влада у старій, успадкованій від СРСР, політичній системі.

— Якщо поставити правильний діагноз, як побудувати дієву республіку?

— Республіка ґрунтується на самоорганізації територіальних громад. В такому державному устрої органи місцевого самоврядування, структури влади, бюджети формуються на засадах субсидіарності: від рівня територіальних громад вгору, до найвищих інститутів держави. Який механізм може бути дієвим для побудови Республіки в Україні? —  З огляду на понад 300 років колоніального минулого і 30 років імітації української держави в наш час, морально-психологічний стан територіальних громад є вкрай незадовільним. В суспільстві присутні зневіра і розчарування. Московсько-радянську державу, прикриту, замасковану українською національною символікою, люди сприймають як свою, українську і це є великою проблемою. Тому більша надія сьогодні на фахові громади — об’єднання аграріїв, середовища освітян, лікарські товариства. Ініціатори зміни політичної системи в Україні, (зокрема ГС Конгрес українських громад) намагаються показати цим фаховим громадам, що для подолання їх проблем у стосунках з владою, для їх ефективного функціонування, потрібно їхню роботу організовувати на республіканських засадах — на умовах самоврядування відповідно до закону, а не диктату чиновників того чи іншого міністерства. Тобто, завданням є зробити ці фахові громади суб’єктами політичного процесу, промоутерами політичних реформ. А вже через них формувати політичну волю до необхідних реформ в територіальних громадах. Тоді вони разом із вчителями, лікарями, фермерами та представниками інших фахових громад отримають можливість відстоювати не лише інтереси своєї спільноти, але і потребу політичних реформ інститутів держави. Маємо зробити висновки з протестних Майданів, енергію яких політики зводили на манівці. Відоме фото з Євромайдану на якому один його учасник на фоні десятків і сотень тисяч людей тримає плакат «Вимагаю зміну системи».

Такий шлях нам потрібно пройти, щоб позбавитися від рудиментів минулого і спадку понад трьохсотрічної залежності від Московії. А ось змінити систему, тільки прийнявши правильний закон — цього недостатньо.

 — Тоді, як можна змінити систему, якщо лише прогресивними законами не обійтися?

— Потрібно роз’яснювати людям, суспільству потребу кардинальної зміни чотирьох інститутів держави в Україні. Нагадаю, ними є місцеве самоврядування, виборча, судова та правоохоронна системи.

На початку грудня 2013 року, група «Народний суверенітет» (5 учасників, Львів) пропонувала активістам Громадського сектору Євромайдану (ГСЄ) організувати на Майдані поширення інформації про потребу проведення політичних реформ, про необхідність послідовного заміщення московсько-радянської політичної системи в Україні українсько-європейською. Ми сформували документ під назвою «Проект зміни політичної системи формування і функціонування інститутів держави в Україні». На жаль, нам не вдалося їх переконати, і метою Майдану було оголошене банальне «перезавантаження влади», тобто, суто персональні зміни.

Вважаю, доречно згадати активістів ГСЄ (Г. Гопко, С. Заліщук, В. В’ятрович, С. Лещенко, М. Найєм, Є. Соболєв, Н. Соколенко), які на початку березня 2014 р. завітали до Львова, зокрема, для ознайомлення з названим вище Проектом. Я намагався пояснити Ганні Гопко та її колегам необхідність зосередитися на реформах місцевого самоврядування, виборчої, судової і правоохоронної систем, оскільки саме вони формують характер відносин між суспільством та державою. В. В’ятрович влучно назвав цей наш Проект «Реанімаційним пакетом реформ», після реалізації якого в країні можна «лікувати» інші сфери суспільного життя. Проте, поки вони їхали до Києва, то додали до наших пропозицій реформу медіасфери, охорони здоров’я та освіти. Пізніше, замість необхідності зміни чотирьох інститутів з’явилися 23 реформи, а потім їх кількість зросла до 64, і робота РПР у співпраці з урядовими і парламентськими структурами перетворилася у підмальовування та підрихтовування існуючої московсько-радянської політичної системи, продовження в часі її агонії.

— А якщо функцію роз’яснювання суспільних змін надати не політикам?

— Десять років тому в програмі Остапа Дроздова «Прямим текстом» на прогресивному тоді телеканалі ЗІК я озвучив висновок групи НС про необхідність зміни політичної системи. Результат моїх слів був миттєвим: — мені і учасникам нашої групи був заблокували доступ до всіх видів ЗМІ навіть на платній основі. Я розумію чому — такі ідеї не вигідні для існуючого істеблішменту. Отже, з поширенням інформації, з роз’ясненням причин проблем українського суспільства, зі свободою слова в Україні є проблеми.

Є також і інші труднощі в поширенні ідеї зміни політичної системи в Україні, Наведу один приклад. Колишній віце-прем'єр з питань економіки Володимир Лановий, після своєї відставки, пропонував свої напрацювання урядам. Я його за це критикував. Бо реалізувати його ідеї в умовах московсько-радянської політичної системи було неможливо. І ось в січні цього року він у себе в соцмережі опублікував статтю під промовистою назвою «Для економічного зростання потрібні інші політичні інститути». Тобто, людині високого рівня мислення знадобилося немало часу, щоб усвідомити реальні політичні причини економічних проблем України.