Новий військово-політичний союз за участю України буде точно проти фашистської РФ

Згадуючи вислів Гегеля про історію, яка нічому не вчить народи, мимоволі ставиш собі просте і водночас складне запитання: а дійсно, чому так відбувається? Чому люди, своїми діями або бездіяльністю, спочатку фактично сприяють виникненню страшних суспільних потрясіннь, страждають від них, потім відновлюються, каються, а згодом знову наступають на ті самі історичні граблі? А може такою жорстокою та безпам’ятною в своєму абсурдному безпам’ятстві і полягає діалектика суспільно-історичного розвитку?

Коротше, питань багато і відповідь на них навряд чи знайдеш в межах одного діалогу, але говорити про це конче необхідно, щоб хоча б привернути увагу до тих чи інших тенденцій, які можуть стати роковими для твоєї країни. Щоб замислитися й збагнути: чужої біди дійсно не буває і «подзвін» дійсно завжди за тобою.

Моя сьогоднішня співрозмовниця — Манана Абашидзе — грузинка, яка пережила всі пострадянські війни, що вела Росія проти суверенної Грузії, її рідний брат загинув у боротьбі з російськими окупантами 2008-го року. З того ж року пані Манана живе в Україні. Її чоловік два роки воював в АТО, а нині боронить Україну на східному фронті. Пані Манана — кандидат юридичних наук, волонтер, допомагає біженцям і бійцям, є автором цікавих людинознавчих програм на нашому каналі i-ua.tv і творчо представляє грузинський канал «Табула» в Україні. Відтак і розмова наша цілком природно почалася з історичних аналогій, які виникають, коли порівнюєш події в Україні й Грузії, надто на фоні прагнення людиноненависницької імперії у будь який спосіб отруїти цивілізаційне майбутнє цих двох своїх колишніх колоній.

— Чесно кажучи не дуже люблю проводити аналогії, тому що в кожної країни свої традиції, менталітет, настрої та й зрештою влада… А от ворог у нас спільний — РФ!

Зараз чітко зрозуміло, що після війни 2008-го року Московією був поставлений у Південній Осетії своєрідний експеримент: на невеликій території з невеликою кількістю людей було визначено сенсом буття боротьбу проти «грузинських фашистів». З одного боку кордону йшло нормальне життя, були грузинські села з цивілізованими мешканцями, а з іншого боку кордону у Південній Осетії був реальний 1937-й рік. Ненависть, реваншистська істерія й знищення всіх, хто проти «руського міра». Зрештою, це був такий собі прообраз ОРДЛО, тільки в значно менших масштабах. Так що нацистські технології відточувалися вже там.

До речі, на одній приватній зустрічі колишня посол Грузії в ЄС Саломе Самадашвілі розповідала, що одразу після війни 2008-го грузинська делегація зустрічалася з Хав'єром Соланою — тодішнім головним представником ЄС із зовнішньої політики. Грузини на зустрічі сказали йому, що наступним об'єктом атаки РФ буде Україна. Але той ніяк не відреагував, а після зустрічі зателефонував помічник Солани та попросив надалі не згадувати про можливий напад Росії на Україну, «бо пан Солана думає, що ви якісь божевільні»…

Грузини в 2008 році вже розуміли наслідки війни і наміри РФ. Попереджали уряд України. Виступали з відповідними посланнями до світу й громадські діячі. На жаль, досвід та історія вчать, що невивчені історичні уроки повторюються спочатку у вигляді трагедії, а потім фарсу…

— Слухаючи вас, усвідомлюєш, що війна може прийти в кожен дім, в кожну оселю, якщо всім світом не протидіяти силам Зла, якщо піддатися облудливій спокусі проміняти етичні цінності на вигідні комерційні ціни, які пропонує Зло за свої нафту, газ та інший крам й торгувати з ним; якщо не намагатися зазирнути в очі Злу, бажаючи виторгувати якісь преференції під виглядом Добра для свого електорату…

— Ще 14 років тому, в 2008 році всі картвели (грузини грузинською мовою, — В.Т.) були одностайні: жодної дружби з московитами, ніякого російського телебачення, нічого російського взагалі, бо це окупант і ворог. На жаль, так тривало не довго — лише до 2010 року. Потім вирішили, що картвели люди мирні і хочуть зі всіма дружити, розвивати бізнес з окупантом, що економічна доцільність має бути вище національних образ та морального несприйняття підступного ворога…

У романі «Буранний півстанок» Чінгіз Айтматов розповідає легенду про манкуртів. Так називали хлопчиків, викрадених у батьків кочівниками Чингісхана. Дітям голили голови і натягували на них сире верблюже вим'я. І коли дитина виростала, то її мозок залишався недорозвинутим і втрачалася від цього пам'ять.

Отак і грузини теж поступово почали втрачати пам’ять, бо так було вигідно і зручно. Для 35 відсотків населення Грузії відбулась внутрішня міграція: 20 відсотків не хочуть згадувати війни ні 1992-го, ні 2008-го, не хочуть чути про втрачені території, бо це «псує настрій», це змушує задумуватися над причинно-наслідковим зв’язком, виходити з зони комфорту, брати на себе відповідальність за власну долю й долю своєї країни. Так легше жити, а тому навіщо згадувати «неприємне», давайте радіти в межах дозволеного та не помічати загрози, що суне з північного Сходу. Інакше як інфантилізмом це важко назвати.

Ще 15 відсотків це люди, яким все російське дуже близьке, в них ностальгія за «п'ятнадцятьма республіками — п'ятнадцятьма сестрами», вони і донині живуть в якійсь збоченій парадигмі: путін — поганий, але російський народ — братній. Вони дивляться росТБ, вірять кожному слову російському хору «скабєєво-кісєльово-соловйових».

Саме ці категорії людей — найдосконаліший продукт системи тотального промивання мізків, такі собі ура-патріоти РФ, які бездумно повторюють кремлівські заклинання, та панічно бояться «бандерівців». Вони охоче повторюють найвідвертішу маячню роспропаганди.

Є ще й так звані російські грузини. Це ті, хто переїхав в Грузію 15−20 років тому й притягнули разом з собою увесь свій «російський корабель». Їм комфортно в Грузії, вони ніколи не повернуться в Росію, але завжди духовно підживлюватимуться російськими телепрограмами і ніколи не поважатимуть ні народ, серед якого живуть, ні його мову, ні його традиції. Це як у Ернста Юнгера в «Садах та дорогах» — «Не намагайся болотяній жабі розповідати про океан».

Російські пропагандистські ТБ випромінюють інформаційну отруту з усіх кабельних мереж Грузії і вже настав час їх раз і назавжди прикрити, але середньостатистичний «грузинський мрійник» («Грузинська мрія» — назва правлячої політичної партії Грузії. — В.Т.) знову запасається памперсами: «Краще не дратувати Путіна!», «Вони ж не можуть постійно брехати…», «НАТО хоче всіх знищити!». Грузинські провладні медіа допомагають московії перетворювати народ на безлику інфантильну масу.

— Про нинішню грузинську владу — окрема розмова. Надто про її, м’яко кажучи, дивну, з дуже неприємним політичним присмаком поведінку з початком масштабної гарячої фази російсько-української війни. Особливо на контрастному фоні підтримки українців народом Грузії.

— Правляча партія Грузії це в одному флаконі «не треба злити Путіна», «хай нам буде гірше, тільки не дратувати Путіна» і та ін. «Грузинська Мрія» досягла свого — її навіть вельможно похвалила за гарну поведінку сама Маргарита Симоньян з «Раша тудей». Так і сказала: «Грузія одужала!».

Боляче було бачити реакцію грузинського уряду на віроломне вторгнення московитських орд в Україну. Грузинські манкурти забули, що під час нападу РФ на Грузію, Україна була одним з найактивніших голосів підтримки Сакартвело (Грузія грузинською мовою, — В.Т.) на міжнародній арені. Офіційний Київ тоді надав засоби ППО, а президент Віктор Ющенко полетів до Тбілісі, щоб підтримати грузинську націю.

Тоді, напевно, ніхто не міг уявити, що за 14 років ми почуємо від уряду Грузії, що це не їхня війна. Це той випадок, коли зрада і лицемірство стали основним джерелом спокою.

57 днів тому грузинські добровольці чекали в аеропорту, щоб вилетіти на допомогу Україні. Але прем’єр-міністр Грузії Іраклі Гарібашвілі не дозволив виліт. Довгий час блокував їх. Київ домовився про чартерний рейс, що мав відвезти їх до Польщі, а звідти до України — але грузинська влада не дала згоду. Щоб нарешті поставити питання руба, Прем’єр України Денис Шмигаль зробив відповідну заяву, перевівши проблему в публічну площину, але Київ знову отримав тверде «ні». Цей крок і став причиною відкликання посла України з Грузії.

Цинічно виглядало і те, що ніхто з представників грузинського уряду не відвідав похорон грузинських героїв, які загинули в Україні на початку квітня цього року. Вони бояться розгнівати свого кремлівського хана і ще бояться добровольців з Сакартвело, яких сприймають за «прихильників Саакашвілі», а це їх бентежить більше, ніж Україна, світ і навіть всесвітній потоп.

Найстрашніше, що частина суспільства проковтнула цю «історію» — це ті 20 відсотків, які живуть з закритими очима та вухами, це ті 15 відсотків, яким все російське дуже близьке, ті, хто не вважає РФ ворогом і країною-рецидивістом з багатовіковим досвідом.

На щастя, від більшості народу Грузії ми чуємо протилежне.

Наразі грузинську честь рятують герої, які в окопах борються за Україну та нашу спільну свободу. І ті люди, які виходять на мітинги та збирають гуманітарну допомогу для України. Саме вони рятують Грузію, гідність її народу. Вони і є майбутнє країни.

— Владі темряви треба завжди протиставляти світло, владі брехні — правду, що й роблять патріоти-лицарі наших обох країн. До речі, зверніть увагу, що весь «рускій мір» буквально просякнутий ідеологічною облудою, лицемірством та підміною понять. Там, куди він так чи інакше проникає, одразу починаються процеси деформації моралі, совісті та й здорового глузду.

— «Демократія, верховенство закону, захист прав людини, професійне правління — вже частина нашого щоденного життя. У політичну, економічну, соціальну — у всі сфери країни ми активно впроваджуємо європейські норми та стандарти», — пафосно заявив прем’єр Грузії Гарібашвілі.

Втім, усе перераховане існує лише на папері. Стан реформ чи рівень свободи слова в Грузії не відповідають амбіціям про отримання статусу кандидата на членство у ЄС.

Що ж, кожна країна створює свої координати світу, в якому живе, діючи в той чи інший спосіб, інколи навіть не розуміючи наслідків…

Такі промови, гасла від влади знайомі і українцям, яким під час війни і після неї доведеться робити країну демократичною, заможною, антиолігархічною, з верховенством права, з новим законом про вибори. На превеликий жаль, більшість громадян України й досі не розуміють ідеї народовладдя, важливість Конституції, парламентського представництва, публічного захисту своїх інтересів, цінності й розуміння поняття «свобода слова».

Нам не лише конче потрібна демократія і свобода, а й вміння ними користуватися. Насамперед, щоб врешті поставити на місце так звану еліту яка крім почуття огидності більше ніяких почуттів не викликає, цих усіх чиновників, нардепів, безсоромних суддів, які цинічно грабують людей, бюджет і позбавляють країну майбутнього… Біда і в тому, що до, під час і після страшної війни ми ще відчуватимемо себе «заручниками й боржниками» різних ахметових, коломойських, пінчуків та ін.

— Уся вищезгадана вами публіка виникла в результаті суттєвої деформації суспільних відносин, до якої вони суттєво доклали руку. Олігархи та створена ними кланова система — антипод суспільного прогресу, який опускає суспільні відносини на феодальний рівень. І якщо Велика Французька революція показала людству цивілізаційний шлях у формулі «права замість привілеїв», яка розкривала розуміння понять свободи, рівності й братерства, то наш олігархат вперто нищить всі права, замінюючи їх привілеями для обраних і фактично запроваджуючи цим феодальну систему відносин. У той же час олігархічні ЗМІ будь-які ідеї рівності зводять до шариківського «відняти й поділити», тоді як рівність в усьому цивілізованому світі це насамперед рівність прав. Звідсіля й поняття «Верховенство права». Зрештою, олігархічна інформаційна голка й справжня свобода слова теж далеко не одне й те саме…

— Поки можна казати лише про «свободішку слова», тому що центральне ТБ належать олігархам, нардепам. І перспектив змінити ситуацію на краще поки що не передбачається.

Вразив яскравий приклад з «перетворення» промосковських медіа на кшталт ІНТЕРА, «України24» та інших. Зараз вони в національному телемарафоні.

А ще рік тому «Бєссмєртний полк», концерти з російськими акторами/співаками. На вітчизняне «победобесіє» змушували читати вірші дітей, які геть не розуміли змісту написаного, росія — старший брат. Постає питання: цього року проросійську пропаганду не вестимуть, а наступного? Просто не полишає відчуття якоїсь викривленої реальності!

Що, Льовочкін і Бойко вже стали «патріотами України»? Новінського показують як героя-волонтера. Усі вони хочуть уникнути відповідальності і залишатися «представниками народу» в парламенті?! А де наразі «правдолюб» Мураєв? А Рабінович? А де той «видатний» агітатор за дружбу з РФ Дмитро Співак?

Ця погань нищила Україну, готувала російське вторгнення, а тепер формує собі алібі на «після війни»? От побачите: перейдуть на українську, фальшиво покаються, вдягнуть вишиванки — і всі повинні будуть все забути. Забути, що від їх «діяльності» загинули й ще загинуть тисячі людей?!

Якщо ми не будемо замислюватися про це, не шукатимемо змістовні відповіді на складні питання, то проторуємо собі шлях спочатку в ментальне, а потім і справжнє рабство, бо людьми, схильними до реактивності, емоційності без розуму дуже легко керувати, їм можна нав'язувати будь-які сумнівні ідеї та псевдоцінності.

На жаль, сьогодні мало чутно голос тих, хто готує громадян до того, з чим доведеться мати справу після 30 пострадянських років та великої війни з московитами, після аматорства, непрофесійності, а то й лицедійства в державотворенні.

— Сьогодні московія все більше нагадує гидкого й водночас підлого ізгоя. Її програш на полі бою неминучий. Але бентежить інше: як зробити так, щоб остаточно очистити душі людей від її отруйних рештків, які знову проріжуться у якийсь утробний стогін про «дружбу народів», «вєлікую культуру», «общєє історічєскоє прошлоє»?

— Слоган панків — «No future» — якнайкраще пасує для цієї агонізуючої імперії.

Нацистська держава — найгірша альтернатива федеративної республіки, якою вважає себе росія.

Путін не просто програє війну, а програє її нищівно та ганебно, як Микола II програв Японську.

Нинішньому поколінню Росії теж випала гігантська історична роль — воно може стати поколінням, яке врешті знищить російську імперію, яку на кістках підданих 500 років будували Іван Грозний, Петро I, Сталін і тепер Путін. Є великий шанс, що випестуваний ними Левіафан може не пережити цієї війни і підлабузницька назва підручника «Історія Росії від Рюрика до Путіна» виявиться пророчою, бо путіним усе й закінчиться.

Ця війна — чудова нагода розібратися в давно назрілому питанні про те, хто такі «росіяни-брати»; про місце, де вони опинилися (крім найочевиднішого), і про напрямки, в яких вони можуть рухатися (як тут не згадати фразу про корабель).

Ми переконалися, що переважну їх більшість все влаштовує, і якщо вони когось і звинувачують у своїх негараздах, то тільки не себе, не свого Путіна, а «підступну» Європу та Америку разом з «фашистами-бандерівцями», які живуть в Україні.

Бомбить, стріляє і вбиває путінська банда зараз саме від імені всіх росіян — і тих, хто втік, і тих, хто там залишився. І жодних багатолюдних масових мітингів протестів там не відбувається. Геноцид проти сусіднього народу вони сприймають цілком природно.

Путін публічно оголосив, що «Української держави не існує, бо вона просто частина Російської держави». А потім пояснив усьому світу, що вони підуть вбивати українців за те, що ті не хочуть бути росіянами. Нацизм у чистому вигляді! У той же час РФ і досі не виключили з G-20. І ми маємо про це просто кричати на весь світ!

Нам потрібно, як грузинам так і українцям, «скасувати» московію у себе в душі, мізках, житті та почати будувати ті цінності, які притаманні нам і всьому цивілізованому людству. Треба усвідомити, що ця війна — не просто масштабне бойове протистояння, а справжнє цивілізаційне зіткнення: культур, історії, мов та ідентичностей. Тому нам треба починати формувати той кошик саме тих цивілізаційних ідей, з яким варто йти в майбутнє, які дозволять нам оперувати категорією суверенної політичної нації, чесної перед собою і відкритою світові. Ось тут і зараз ми повинні домовитись: ті, хто поділяє наші національні ідеї, цінності, історію, мову, культуру й бачення спільного майбутнього — є українцями.

Світ змінився й вороття назад немає. Ми ще не знаємо, яким буде реальний військовий союз майбутнього за участю України. Але абсолютно точно він буде проти імперсько-фашистської РФ.

Слава Україні!