Про розкидання дорогоцінного каміння… Настав час збирати!

«…молодь — це уособлення протесту, нестабільності, реформ і

революцій. Історія знає чимало прикладів, коли значна частка

молоді у складі суспільств співпадала з такими явищами"

Семюель Хантингтон, «Зіткнення цивілізацій»

Навіть побіжний огляд нерайдужних (PR-жарти столичного гей-прайду — у розрахунок не йдуть) реалій українського сьогодення переконливо доводить: з-поміж різних вікових і соціально-професійних груп населення саме молодь сугубо прагматично й найбільш безкомпромісно реагує на невпинне звуження домашніх ареалів свободи і гідного життя.

Вона «голосує ногами» проти безкінечної гібридної війни-«АТО», хронічного безробіття і безгрошів’я, людожерських комунальних тарифів, усюдисущої корупції й розгулу злочинності, а також поширення на усіх і вся жандармського тиску держави.

Альтернативний брехливо-офіціозному дискурс соціально-молодіжних проблем в нашій державі зводиться практично до двох тез: сповненому сил і планів вітчизняному поколінню-next ніяк і ніде реалізувати свій потенціал в Україні — тож воно усіма можливими способами прагне залишити цю неблагополучну «територію». Журналістськими штампами вже стали такі оцінки стану справ, як «біблійний вихід», «світове розсіяння», «масова втеча», «загальна евакуація».

Промовистими є соціолого-статистичні дані, що ілюструють спектр і динаміку еміграційно-молодіжних потоків за межі України.

Взяти, для прикладу, освіту. Українська юнь усвідомлює занепадаючий рівень і погану професійну «капіталізацію» вітчизняної вищої школи, тож обирає доступні варіанти набуття знань і фаху за кордоном. За останні п’ять років кількість нашої молоді, яка масово помандрувала вчитися у західні університети, зросла на 82%. У 2016 році таких було 68 тис. чол., а з легалізацією «безвізу» до кінця поточного десятиріччя їх число може подвоїтися.

Приблизно половина (31 тис. осіб) від цього загалу нині вчиться у Польщі, де здібні й заповзяті українці вже складають 60% усіх іноземних студентів. І така тенденція — по всій Європі, а також у США, Канаді і навіть Австралії. Чи повернуться ці молоді люди додому після завершення курсу навчань — питання риторичне.

Драматичною є картина втрати Україною своїх наукових кадрів. Так, від 1991 року дотепер країну покинуло, за різними даними, від 100 до 120 тис. вчених — у підсумку, «цех» науковців зменшився утричі. Сьогодні кількість молодих українських інтелектуалів і винахідників, що прагнуть виїхати та реалізувати себе в розвинених країнах, просто вражає: якщо за даними ЮНЕСКО в останні роки кількість науковців у світі збільшилася на 20%, то в Україні лише за 2015 рік Національну академію наук полишило 2730 осіб, з них 95 докторів і 511 кандидатів наук. Це найбільші втрати серед всіх галузей та сфер діяльності. Ключові причини — низька зарплата, застаріла матеріально-технічна база, відірваність науки від реального сектору економіки і бізнесу. Тож вчений, який добре знає англійську і якому пропонують залишитися за кордоном, без вагань погодиться кардинально змінити своє життя, а з ним і «державну прописку».

Ще один маркер алармістських умонастроїв вітчизняних висококваліфікованих працівників, належних до нової генерації: за інформацією заступника глави Адміністрації Президента України Дмитра Шимківа, за останні два роки з України виїхало близько 9 тис. ІТ-спеціалістів.

Сукупно, спеціалісти виділяють 5 стрижневих каналів, якими з України щодня виходить життєдайний дух у вигляді енергії кращих представників продуктивних поколінь: це вищевказаний освітньо-науковий, трудовий («заробітчанський»), бізнесово-підприємницький («живу там, де заробляю»), шлюбний («дівочо-жіночий») та виїзд на ПМЖ («єврейський», «родинно-елітарний»).

«Заробітчанський» шлях назовні є найбільш проторованим, велелюдним і молодіжним. Так, трудові мігранти з України переважно є особами у віці від 20 до 49 років, однак левову частку серед них складає 25−30-річна молодь. Здебільшого це особи з професійно-технічною й навіть ВУЗівською освітою та певним профільним досвідом роботи, яку пізніше було втрачено в Україні. Щодо сумарної кількості наших заробітчан, у широкому спектрі оцінок превалює цифра у 7−8 млн. чол., з яких 3−4 млн. зайняті в РФ, біля 1 млн. — в Італії. У 2016 році польські візи отримали майже 1,3 млн. українців, причому, 650 тис. з них — це візи з правом перебування і роботи, а ще 116 тис. — підтверджуючі легальне право на працевлаштування в РП на тривалі (понад один рік) терміни.

Симптоматично, що з 2014 року міграційні настрої, як і сама міграція, відчутно зміцніли. Згідно з даними дослідження GFK Ukraine за 2016 рік, проведеного на запит Міжнародної організації праці, 8% громадян України, або 3 млн. чол., планують виїхати працювати за кордон найближчим часом (у 2011 році кількість таких осіб сягала 1,2 млн. чол.)

Повторимося: негативістська реакція на стан справ у країні є тотальною і формує принципово нову, виморочну структуру народонаселення, трудових ресурсів і виробничо-економічного потенціалу нашої держави у перспективі вже найближчих десятиріч.

Так, згідно з даними Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України, 65% українців у найбільш активному працездатному віці — від 14 до 35 років — воліють покинути свою країну, аби відбути на постійне мешкання за кордон. Причому, 69% молоді до зміни місця проживання мотивує бажання покращити умови життя. Ґрунтуючись на проведених дослідженнях, фахівці Інституту песимістично прогнозують, що упродовж наступних 35 років (до 2050 року) населення України лише унаслідок зовнішньої міграції скоротиться на 10−12 млн. чол., в цілому ж у країні може лишитись 30−32 млн. жителів, з яких тільки 3−4 млн. — молодих українців. Щодо останніх окремо наголошується, що це будуть переважно особи з низькою соціальною мобільністю, без високої професійної кваліфікації і знання іноземних мов, тобто ті, хто не зміг влаштуватися за кордоном.

І це ще — не надто катастрофічний сценарій, змодельований без урахування потенційно можливих військових, дефолтних, соціально-гуманітарних і криміногенних кризових чинників. Для прикладу, згідно опитування, проведеного у 2015 році ГО «Рух за справедливість», з України мріють виїхати 81% її громадян у віці 18−28 років, з них 54% переконані, що за кордоном їм буде легше знайти роботу, ще 47% вважають, що в умовах закордону безпека їх життя буде вищою.

Отже, як не сумно констатувати, Україна перетворилася на вокзал, звідки українці при силі й розумі роз’їжджаються по світах, не в змозі більше вірити і чекати на позитивні зміни у себе вдома.

Попри це, занурені у вир політичних інтриг і корупційних скандалів українські владці лишаються байдужими до наступу катастрофи. Замість хоч якось пригальмувати руйнівні для країни процеси депопуляції і деіндустріалізації, вони цинічно потурають масовому відтоку співгромадян, небезпідставно розраховуючи, що це зменшить тягар бюджетно-соціальних витрат і забезпечить приплив «живої» валюти від мільйонів гастарбайтерів (цікаво, хтось дивився на пресловутий «безвіз» під таким кутом зору?).

Адже навіть за озвученими даними Нацбанку України, у 2016 році в країну надійшло понад 5,4 млрд. дол. США грошових переказів від заробітчан, що на 5,3% більше, ніж у 2015-му — ця сума складає майже 20% доходів минулорічного держбюджету й становить 7% національного ВВП. Незалежні ж оцінки — набагато вищі, ніж цифри Нацбанку. Як ілюстрація, глава МЗС Польщі Вітольд Ващиковські у одному з інтерв’ю стверджував, що працюючі у РП громадяни України щорічно надсилають додому до 5 млрд. євро: 2,5 млрд. євро надходять з допомогою банківських систем, решта перевозиться через кордон готівкою. Зважмо: йдеться лише про одну з держав ЄС, географія ж української трудової міграції — інших масштабів, як і реальний фінансовий зиск від неї.

Тож видається, що негласний «податок на трудову міграцію» раз-у-раз стає тією подушкою фінансової безпеки, рятувальним кругом для негідної влади, тримаючись за які, вона продовжує володарювати й дедалі задурювати своїх «підданих» балачками про демократію, ринкові реформи і входження у Європейську сім’ю народів. Фактично, трудова міграція перетворилася на засіб консервування потворної кланово-олігархічної системи, точніше, затягування її аґонії в Україні…

Між тим, відтік працездатного населення прирікає Україну на пришвидшений занепад економіки, котра проламуватиме одне «дно» за іншим. В світі просто не існує таких країн, де населення кількісно й якісно деградує, а економіка і ВВП ростуть — це нонсенс. Тому пенсійний вік можна піднімати хоч до ста років — масова молодіжна міграція все одне залишить країну без пенсій. Національні економіки стають сильнішими тоді, коли пропонують нові ідеї, товари і послуги. А підприємництвом і інноваціями зазвичай займається молодь. Якщо ж країна розбазарює свій людський капітал, вона ніколи не стане привабливою для потенційного фінансового інвестора — лише для сучасного модернізованого рабовласника, який хижо розглядатиме такий «об'єкт» як ресурсний придаток власного бізнесу і джерело корисливо-безкарного збагачення.

Те саме можна стверджувати й про політико-громадянський аспект: збанкрутілий, корумпований правлячий режим почувається набагато стабільніше й безпечніше у країні, котру відмовилися захищати зсередини або взагалі масово полишають її ініціативні, освічені, самодостатні громадяни. Щоб відтиснути зростаючих нових лідерів від участі в управлінських справах, уникнути «бродіння умів» і не допустити назрівання революційних змін, суспільні дріжджі, якими завжди була молодь, можна просто «злити» у таку собі історичну «помийну яму». Роль каналізаційних колекторів виконують облудлива війна під національно-патріотичними гаслами, штучно підтримувана ідейно-філософська та соціально-гуманітарна безвихідь, агресивний обструкціонізм та інформаційний ізоляціонізм. У підсумку, все це веде до державотворчої і цивілізаційної дезорієнтації Нації.

Натомість, задля гарантій самозбереження компрадорські еліти обзаводяться зовнішніми «патронами», котрі формують для підлеглої держави та населяючих її тубільців вигідну собі «візію» майбуття, зміст і порядок денний поточних «реформ», відповідне конституційно-правове поле, оновлені історико-культурні «цінності», морально-етичні «стандарти» тощо.

Чи не такі тривожні явища ми спостерігаємо сьогодні в українській суспільно-політичній сфері? Й чи не від цього божевілля біжать адекватні молоді люди, самі по собі інтегровані у оточуючий світ?

У якості відповіді — промовисті висновки, отримані ГО «Інститут демократії і соціального прогресу» (м.Київ) у рамках міжнародного дослідницького проекту «Відновлення довіри до політики завдяки участі молоді». Метою експертів було з’ясувати ставлення представників молоді з усіх регіонів нашої держави до політики у контексті їх ціннісних орієнтацій.

Зокрема, констатовано, що українська молодь розуміє важливість і у принципі готова займатися політикою (в широкому розумінні цієї сфери, як громадсько-політичним державним будівництвом). Чимало хто такими реальними справами вже займається: вони є активістами громадських рухів і молодіжних ланок політичних партій, мають досвід і плани надалі підключатися до різноманітних заходів громадських діячів, волонтерів, журналістів.

У той же час, в рамках пануючої нині суспільно-політичної моделі вітчизняна молодь не бачить адекватних способів повноцінної участі і впливу на політику. Відтак, у системі її цінностей і пріоритетів меркантильні бажання досягнути життєвого комфорту превалюють над амбіціями втілити якісь суспільно чи державно важливі ідеї. Так, бути здоровим, особисто щасливим, мати змогу проводити більше часу з родиною і заробляти гарні гроші — набагато важливіше, аніж бути активним членом громадянського суспільства та брати участь у політичній боротьбі.

Не даремно, зафіксовано тотальну недовіру молоді до сьогоднішнього державно-інституційного устрою, причому квінтесенцією негативу є власне українська політична система. Відсутність ідеологічних партій, не скомпрометованих гасел та програм, відраза до публічних політиків і державних функціонерів породжує небажання молоді брати участь у повсякденному суспільно-політичному «театрі абсурду». Максимум ситуативної згоди на взаємодію з системою проявляється у готовності прийти-проголосувати на виборах. Доконаним фактом є відірваність «світу політики» від «світу молодіжної активності», висміювання, агресивне сприйняття політикуму молоддю, гротескні протести на кшталт навмисної підтримки на виборах «космічних» персонажів. Накопичення протестного потенціалу періодично розряджається через його виплески у антигромадських акціях, зокрема, проплачених тіньовими політичними гравцями (саме тут криється причина молодіжного найманства у вузько-кланових політичних інтересах, звідси ж родом феномен «тітушок» різних партійно-політичних кольорів).

Але якщо не в політику — то тоді куди? Прийнятна відповідь для більшості — бізнес, власна справа, альтернативне входження у середній клас, асоційований з матеріальною стабільністю і соціальною статусністю. Таке бачення майбутнього цілком відповідає інтересам держави, якби тільки не одне «але»: в умовах засилля кримінально-корупційної, вертикально інтегрованої за зразком мафії експлуататорської системи неможливо побудувати «з нуля» персональний успішний бізнес, як і вільну ринкову економіку. Тут потрібна або свідома, наступальна участь молодої генерації у внутрішній політиці — або ухвалення доленосного рішення про самореалізацію за межами України (про що йшлося вище).

Власне, так і замикається порочне коло, у яке міцно взято найкращу частину нашого суспільства.

Проте ситуація, що наразі склалася, не є такою вже безумовно статичною. Під впливом політичної кон’юнктури невдовзі все може почати рухатися і змінюватися. Але що то буде за калейдоскоп?

Варто передбачити, що влада спробує використати нагальні потреби і пригноблене становище української молоді у ході наступних, як стверджують оглядачі, — дочасних виборчих кампаній (парламентської, а за нею і президентської). Передумовами для загравань політиків з «міленіалами» є непоборний оптимізм цієї електоральної категорії, їх здебільшого патріотична відданість Україні і висока внутрішня готовність до змін, несила жити без новинок інформаційних і медіа-технологій, а тому залежність від їх пропагандистського впливу тощо. Цілком вірогідно, що витончена цілеспрямована робота з даною цільовою аудиторією зможе компенсувати чинним правителям всі гарантовані втрати голосів принижених і пограбованих ними пенсіонерів, ветеранів «АТО», обезземелених селян, бюджетників, викинутих на вулицю фабрично-заводських працівників та ін.

Стартом відповідної PR-роботи де-факто вже стало роздмухування казки про «чарівний безвіз», але арсенал заготовлених форм і методів цим не вичерпується. Щось підказує, що у розрізі щойно анонсованої президентської стратегії реінтеграції Донбасу може бути реанімовано призабуте конформістське гасло «Схід і Захід разом!», перелицьоване під потреби нинішніх днів, типу «Молодь України — в єдиній родині!», з акцентом на залученні до євроінтеграційних гуманітарних проектів молодих вихідців із т.зв. ОРД-ЛО. «Хочеш біометричний паспорт — голосуй за нас!»

Отже, після літнього затишшя, з початком «політичної осені» та нового навчального року, завдяки адмінресурсу, цільовим бюджетним коштам і масованій пропаганді, тема молоді може заграти усіма мислимими фарбами, стане експлуатуватися як набір «заздалегідь-знаємо-чиїх» благородних ініціатив, орієнтованих на студентів, молоді сім’ї, підприємців, сучасних героїв ратних подвигів, творчо обдарованих особистостей, спортсменів, інвалідів… По команді згори тиражуватимуться загальнодержавні і місцево-регіональні законодавчі новації, програми, форуми щодо підняття якості освіти, медичної допомоги, гарантій працевлаштування і соціальних ліфтів для молоді, надання пільгових кредитів, впровадження цифрової економіки і схожого роду старт-апів, підвищення громадської безпеки… Все це спробують втулити у чергову пафосну квазі-патріотичну концепцію («Майбутнє України — в руках молоді!»), яку прямо чи опосередковано підведуть під структури, логотипи і персоналії, визначені на Банковій та в обласних держадміністраціях.

Коротше кажучи, у кращих традиціях епох Кучми і Януковича, роботу з молоддю намагатимуться «вбудувати» у поточні плани вертикалі влади і моделі провладних виборчих кампаній, утримати лідерство Порошенка і Ко в цьому соціальному прошарку, заодно — по максимуму мобілізувати на вибори тих, хто вільно чи невільно потрапить у розкинуті тенета. З іншого боку, комплекс таких зусиль матиме ціллю збити темпи залучення представників молодіжних кіл до лав радикальної політичної опозиції, налаштованої будь-що припинити володарювання «чужих» в Україні.

З огляду на викладене, громадянська спільнота, згуртована навколо омитих кров’ю, а тому істинних державно-національних цінностей, має вже сьогодні бути готовою вступити у боротьбу за душі і мізки, а не за бюлетені молодшої частини громадян України. Наші нащадки вже геть зачекалися достойних поколіннєвих партнерів, разом з якими могли би незаангажовано аналізувати сьогодення та ментально формувати, реально конструювати образ майбутнього рідної країни та цілої Європейської цивілізації. Їм це справді до снаги, приспів би час!

Ось як могла би розпочатися ця розмова: «В нашій країні величезна кількість неймовірних історій успіху. Просто вам, друзі, ніде про них почути. Ключові ЗМІ відпрацьовують темники влади і накази своїх фінансових господарів й аж ніяк не зацікавлені надихати молодь. Вони ж бо розуміють наслідки. Мисляча молодь буде вчитися, стане генерувати проривні ідеї, потім створювати свої бізнеси, поволі утверджуватиметься як повноцінний середній клас. Вона зростить новий тренд — поваги до людей справи, незалежно від соціально-професійного чи майнового статусу — і врешті задасть владі купу дуже серйозних і неприємних запитань. І тій владі доведеться відповідати за свої діяння, чимало з яких не мають строку давності…»

А поки що владі пора второпати: дорогоцінне каміння збирають не для того, щоб посеред ночі милуватися його відблисками у потаємному підвалі, а для того, щоб над підвалом будувати Дім.