Торуємо шлях до громадянського суспільства — влада грається у піддавки й діє на випередження

Вже само по собі показово, що у розпал канікулярного сезону й літньої спеки захід зібрав до 250 учасників — авторитетних лідерів та експертів неурядового сектору, менеджерів малого та середнього бізнесу, правознавців, ветеранів визвольної війни на Сході України, журналістів, культурологів, творчих діячів тощо.

Опісля хуткої втечі «на моря» з-під куполу Верховної Ради чотирьохсот невірних своєму народові «обранців», на тлі облуд офіційної пропаганди щодо «реформаторських звершень» у всіх вимірах життєдіяльності держави, під акомпанемент щоденних здригань землі і повітря в зоні боїв з російським агресором, у діалоговому просторі Форуму ніби підбивалися підсумки не лише політичного сезону 2015−2016 р.р., а й усіх 25 років Незалежності, відверто йшлося про глибинні виклики і загрози, перед якими Україна постала на самоті у ХХІ сторіччі.

Зокрема, зібрання засвідчило зосередження уваги здорових, україноцентричних сил суспільства на питаннях виведення Батьківщини з кризового піке, передусім, у таких сферах, як духовна кодифікація Нації і Народу в сучасному глобалізованому світі, забезпечення національної безпеки і підтримання обороноздатності країни, реалізація нових економічних відносин на противагу засиллю кримінально-олігархічних кланів і їх «договорнякам» з пройдисвітами-владцями.

Ідейно-смисловим стрижнем Форуму стало гуртування однодумців у справи розробки принципово нового Суспільного договору, де «Людина Людині — Людина», пошук моделей безпосереднього впливу самоврядних соціальних інституцій на діючу владу. Варто сподіватись, що у недалекій перспективі на цих засадах створиться всеукраїнський національно-демократичний рух суб’єктів громадянського суспільства, не пов’язаних корисливими зобов’язаннями перед жодними центрами або групами патерналістського впливу.

Між тим, показовими стали певні реакції на запропоновану свободу пошуку широкого громадянського консенсусу. Персоніфікація не важлива — бентежать «споживацько-критиканські» установки, котрими просякнуті, приміром, такі ФБ-дописи: «…якщо розказуєш, якою повинна бути Україна, то зразу пропонуй механізм втілення… Можливо в подальшому хтось виступить із конкретикою, але із виставленого матеріалу (маються на увазі online-трансляції, записи на Facebook, YouTube — авт.) я поки що нічого не почув», «…замість конкретики звучить якась совкова примітивщина. Я дуже хотів помилитися в своїх прогнозах, але на жаль виступи підтверджують моє бачення рівня виступаючих. Не знаючи фундаментальних основ розвитку економіки, люди стали про щось розповідати…» тощо.

Чи не забагато «Я» там, де принципово йдеться про «Ми»?

Кому справді болить доля України, мабуть, швидше порозуміються на іншій платформі: «Лучше сидеть 25 лет и брюзжать как плохо — нежели собраться на Форуме и других мероприятиях и шаг за шагом — действовать?!»; «Всё-таки хорошо, что есть ещё одна мощная площадка, созданная для общения и синхронизации, синергии и кооперации! Ничего, ничего: научимся дискутировать, слушать и слышать друг друга, и даже, чем чёрт не шутит, уважать мнение оппонента. Научимся! Не дебилы же… :) Научимся и ДОГОВОРИМСЯ!»

Або ж пристануть на такі мудрі поради: «Спробуйте пошукати ідею, яка може стати об’єднавчою для українського суспільства… Припасуйте до неї чин — систему заходів з утілення її в життя. І почніть те втілення. Лише в цьому процесі з’явиться лідер … а радше Лідери Нації. Тільки зважте ціну помилки і не ведіться на фейкові «ідеї».

До речі, окремо — про хибність ідей й зорганізовані спроби влади грати на випередження, щоби «осідлати» процеси незаангажованої громадянської самоорганізації в Україні…

Тому є конкретні докази, що пояснюють небезпідставну стурбованість свідомих пасіонаріїв, як репрезентантів Української політичної нації: адже Система завше прагне перемогти хаотизовані народні структури, хай навіть спочатку і вдає своє «партнерське» до них ставлення.

Візьмемось стверджувати, що саме такою «підмінною» матрицею, у яку наразі вміло намагаються утиснути нонконформістські державотворчі течії на теренах усієї України, є Національна стратегія сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016−2020 р.р., затверджена Указом Президента України № 68 від 26.02.2016 р.

Експертних думок про роль і вплив цього ґрунтовного документу на трансформацію сучасного суспільного буття не довелося почути в ході дискусій на вищезгаданому ІІ Форумі громадянського суспільства, хоча державна машина фактично вже працює над його комплексним втіленням.

Так, 31 березня 2016 р. у Національному інституті стратегічних досліджень відбувся круглий стіл «Механізми реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016−2020 р.р.» (http://www.niss.gov.ua/articles/2197/), в ході якого заявлено про початок роботи у столиці Координаційної ради сприяння розвитку громадянського суспільства, а по регіонах — аналогічних структур-модераторів (звісно ж, під одним дахом і патронатом обласних держадміністрацій), передбачено підготовку щорічних аналітичних доповідей про стан розвитку громадянського суспільства в Україні, провадження відповідних досліджень, розробку критеріїв ефективності та індикаторів реалізації Стратегії, низку комунікативних заходів для спільноти.

Надалі, відповідно до того ж Указу Президента, Кабмін України у 3-місячний термін (червень ц.р.) розробив План заходів з реалізації зазначеної Стратегії. Станом на тепер, за непорушною методою функціонування «вертикально-інтегрованого» (простіше кажучи, пострадянсько-бюрократичного) владно-управлінського апарату, документальні «клони» стратегій, планів, механізмів співпраці, сценаріїв «круглих столів» і т.п. відтворені на місцево-регіональному рівні й узяті на озброєння низовими інституціями виконавчої влади… Впадає у око, що уздовж і впоперек усіх цих паперів проходить символічне згадування «…спільно з громадянським суспільством», втім, це не міняє місцями реальних організаторів і виконавців «запланованих» заходів з об’єктами їх впливу!

Причому, як слідує з офіційних документів упроваджуваної моделі, до ключових функцій громадянського суспільства «милостиво» віднесені: захист та представлення інтересів громадян через об’єднання в різні рухи, ініціативні групи для «донесення своїх позицій» у процесі ухвалення рішень; широкий громадський контроль за процедурами реалізації владних повноважень, зокрема, в частині боротьби з корупцією; вироблення т.зв. соціальних послуг (тут окремо наголошується — мовляв, це головне, чим займаються громадські організації у розвинених країнах ЄС, як-от, Німеччині, Франції); нарешті, благодійництво, волонтерство, в ширшому розумінні — вирішення гострих соціальних проблем, від яких по-суті відмежувалася сама держава.

Підконтрольними владі засобами PR та масового інформування населення, сукупно це підноситься як поява в Україні «нової державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства».

Проте, слід бачити й розуміти, принаймні, 3 принципових моменти, не афішовані правлячою верхівкою та її прирученими «партнерами» поміж організацій неурядового сектору та ЗМІ.

1. Нова «державна стратегія» встановлює дорадництво як верхню планку у статутній діяльності організацій громадянського суспільства: про безпосередню участь і керівний вплив української спільноти на розвиток громадсько-політичного процесу — не йдеться. Отже, громадянські суб’єкти, їх асоціації «консервуються» у статусі придатків нинішніх і майбутніх політичних партій, що, ні для кого не секрет, існують під контролем вітчизняних і міжнародних олігополій.

2. Нова система «державного сприяння» (у т.ч. через механізми співфінансування, надання грантів), «моніторингу» розвитку національних структур громадянського суспільства по-суті є формою «оперативного контролю» ситуації в означеному секторі публічної політики та передбачає можливість сепарації і пригнічення певних його суб’єктів, чиї програми, цілі і методи діяльності не відповідають поточним чи довгостроковим інтересам привладного режиму.

3. Часовий проміжок дії аналізованої «державної стратегії» майже співпадає з періодом 1-ої президентської каденції чинного Глави держави, відтак, вона може розглядатися як інструмент плекання розгалуженого прихильного електорального поля з числа представників різних верств населення для успішного «заходу» на 2-ий термін (якщо таке у принципі уможливиться).

В цілому, слід констатувати, що наступальна, добре пророблена тактика влади у перспективі стає чинником не гуртування, а роз’єднання суб’єктів громадського життя, запуску витонченої політичної корупції, коли купуватимуться і продаватимуться не лише партійні програми і гасла, а й суспільні ідеї та цінності. А це — безповоротний шлях до закабалення нашого народу на новому історичному етапі.

Чи є таке «ноу-хау», упаковане у зовні демократичну обгортку державно-громадського партнерства, оригінальним винаходом діючої влади? Заперечимо, з огляду на красномовні аналогії недавнього минулого.

Згадаймо: у листопаді 2010 р. Уряд М. Азарова прийняв Постанову № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики», положення якої, як у кліщі, взяли в жорсткі нормативно-правові рамки «порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики», а також попунктно регламентували аспекти діяльності т.зв. Громадських рад при вищих і місцевих органах виконавчої влади.

Як йшлося у Постанові, Громадські ради є «колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, налагодження ефективної взаємодії зазначених органів з громадськістю».

Істинною спонукою появи даного документу стало швидке урозуміння правлячим януковицьким режимом появи широкої народної фронди антиукраїнській, кримінально-олігархічній по своїй суті владі, що й зумовило спробу «прищіпити» в Україні тоді вже успішно упроваджений в сусідній Росії досвід «суверенного народовладдя», «спільнодумства» замість «інакомислія».

Відтак, у 2011−2013 р.р. й у нас все вилилося у «делегування» до складу Громадських рад всіх рівнів суцільно лояльних Партії регіонів, корисливо зацікавлених, далеких від громадянських кіл осіб, чиїм завдання стало камуфлювати, «забовтувати» реальні проблеми, «відсікати» справжніх лідерів громадської думки від форматів і інструментів прийняття управлінських рішень…

Власне, така лицемірна система процвітає зараз у сусідній країні, де плачучи на офіційних прийомах, обіймаючись з диктатором, отримуючи з його рук келихи з шампанським і найвищі державні нагороди, саме представники неурядового сектору — лікарі, журналісти, спортсмени, співаки, актори і режисери, правозахисники і т.ін. — допомагають втокмачувати населенню нісенітниці про миролюбство і демократичність, інвестиційну привабливість і інноваційний розвиток «России — священной нашей державы, любимой нашей страны».

Хіба це є метою Української спільноти? Невже задля «братання» з можновладцями стояв Майдан?

Поряд з тим, заслуговує на увагу інший дотичний аспект порушеної проблеми, а саме — цілеспрямоване поєднання нинішньою владою механізмів загравання і опосередкованого контролю за структурами третього сектору зі спробами вихолостити й поставити собі на службу ідею децентралізації в Україні.

Наразі проголошується, що у недалекому майбутньому осередками суспільної активності стануть об’єднані територіальні громади. За чіткими інструкціями з Києва, процеси їх створення вже набирають обертів на рівні районів, міст і селищ України. Зі свого боку, Уряд «відмовляється від патерналізму» стосовно практичної статутної діяльності нових громадських утворень. Щоб отримати державну підтримку, ті, мовляв, мають розробити цікаві, соціально значущі проекти. За виділення коштів громадські діячі зможуть конкурувати з комунальними закладами, місцевими державними службами, підприємствами тощо.

Насправді ж задум держателів влади полягає, схоже, у пошуку компромісів (ті самі договорняки!) з місцевими бізнесово-політичними царьками на ґрунті віддачі їм на відкуп «внутрішніх» питань життєдіяльності територій (передусім, у сфері організації малого і середнього підприємництва, експлуатації ресурсної бази, стягнення податків і зборів, обслуговування житлового фонду, доріг і комунікацій тощо), з одночасним зняттям відповідальності з Центру за нерайдужні соціальні реалії та перекладанням цього тягаря на плечі простих людей і громадянського сектору.

Ми (вища влада) — формуємо порядок денний для країни, продовжуємо збирати з регіонів свою «данину», контролюємо і караємо; ви (місцеві еліти) — княжите і «доїте» підзвітні території; ти ж, народе, тримайся і вір у силу своєї самоорганізації… Єгипетська піраміда псевдо-демократії в дії!

Наскільки змальована картина відповідає правді життя й можливим перспективам розвитку внутрішньодержавної ситуації, можна судити по записках блогерів, інтернет-повідомленнях місцевих активістів, звітах деяких не позбавлених совісті журналістів.

Як ілюстрація — фрагмент допису з приватного ФБ-листування одного із учасників повстансько-революційних подій в Україні 2013−2014 років, ветерана антиросійської визвольної війни на Донбасі, мешканця доволі спокійної, далекої від боїв і не надто багатої області України:

«Ти не повіриш, але буквально місяць тому у нас знесли усе попереднє керівництво ветеранів… і наказали створити новий «союз ветеранів АТО». Позбирали туди усіх: від афганців до колишніх добробатівців і членів самооборони, декого з яких свого часу звідти ж і повиганяли. Обрали нове керівництво, котре зав’язане напряму на … і підкоряється лише йому. Інших усіх звелів посилати на фіг. Навіть голову нашого міського союзу ветеранів війн і АТО… Днями дали класне завдання майже в центрі міста — сказали активно агітувати і набирати «молодняк» під патріотичними гаслами. На зібраннях тепер можна спокійно Пецю критикувать. А вчора були у одному з наших районів. Ну, тіпа разом з ментами перевіряли порубку лісу. Підкатили до нас якісь місцеві на старих джипах з пневматикою — валіть звідси, мовляв. Оці «нові поліцейські» стоять, очицями кліпають, а наш батя давай виясняти, хто-що-звідки. Вийшло — що це голова місцевої РДА собі «бойовий загін» створив. Назвав «Патріот України»! Зареєстрував, все як треба, не прикопаєшся. І дозвіл на пневматику є. Ну, я думаю, в них не лише пневматика. Я ж якось писав, купити по-чорному можна калаш за 200 долл., легко. А якщо гроші, то й гранатомет. Короче, постояли ми, подивилися, та й роз’їхалися. Ті бійці нам так і сказали, що тут їм ніхто, крім хазяїна, не указ. «Нащо йому оцей гемор?», спитався я. «Хтозна — кажуть, може, вибори невдовзі. І взагалі ситуація нестабільная…».

Висновок з наведеного: приватний бойовий загін під орудою потенційного глави майбутньої територіальної громади — тривожний маркер, свідчення не «консолідації», а розповзання місцевих спільнот, загрози їх маргіналізації і криміналізації за цинічного потурання чинної Системи.

Мабуть, ось тут справжнє середовище для діяльності самодостатнього громадянського націонал-патріотичного активу, а не на «круглих столах» під наглядом якогось заступника губернатора.

Остаточного розвінчання та зламу антиукраїнської парадигми можливо досягти, якщо працювати у зустрічному русі та в єдиному духовно-ідеологічному полі, незважаючи на ситуативні відмінності поглядів, оцінок і проміжних пріоритетів розмаїтої народної громади. Водночас, помилково недооцінювати інтелектуальний потенціал, мобілізований владою собі на служіння. Стати нарівні із її тактикою і стратегією й перевершити їх — інша невід’ємна задача переможців.