Дружина безвісти зниклого військового: «Ні ми, ні наші рідні нікому не потрібні»

«Ми Вас слухаємо… Це важливо… Дуже дякуємо за інформацію».

І так — по колу. Ні пошуковці, ні поліцейські не мають для неї жодних новин. Лише видають банальні фрази та вкотре записують її розповідь. А вона вкотре повторює все, що казала раніше. Так триває вже рік. Понад 365 днів Олена Михайлова спілкується з чиновниками, моніторить пошукові спільноти на Viber та Telegram і катається на гойдалках від «все погано» до «є крапля надії». Бо її коханий чоловік Владислав — вже рік, як зник безвісти на Донеччині.

Позивний «Фермер» відбивав російську навалу у складі 2-го батальйону 53-ї ОМБр імені князя Володимира Мономаха. 10 березня Владислав вийшов із Волновахи і зателефонував дружині. Тоді Олена чула голос коханого востаннє. Правда, 12 березня ще пікнула СМС-ка. Влад писав, що разом із побратимами знаходяться у районі Вугледару. А далі — тиша та невідомість. Замість голосу Влада — «ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності». Замість розмов із його побратимами — зустрічі з працівниками військкомату. Іще місяць Олена відправлятиме коханому повідомлення у Telegram і закінчуватиме кожне з них: «Нехай тебе береже моя любов!». Згодом вона говоритиме телефоном із мешканцем окупованого Микільського (Волноваський район Донецької області — ред.). Чоловік у березні поховав двох військових. В кишені одного з полеглих лежали документи Влада.

Та попри відомості про можливу могилу, у пошуках «Фермера» все ще немає продовження. На це є ряд об’єктивних причин. В Україні триває широкомасштабна війна, а село Микільське — окупована територія. Олена та їх з Владиславом донька Маргарита все розуміють. Та хіба їм від того легше? Не легше й іншим родинам зниклих військових. Бо стан постійної невідомості буває гірше тортур.

Як держава шукає безвісти зниклих? Чому це відбувається настільки повільно та сумно? Що не так із статусом зниклого безвісти? Про це все — нижче в статті.

Куди звертатися рідним?

Скільки військових зникло безвісти від 24 лютого, не знає ніхто. Станом на зараз, маємо лише приблизну та не зовсім актуальну цифру. Її назвала у грудні 2022 року Уповноважена Президента України з питань забезпечення прав захисників Альона Вербицька. Зниклими безвісти вважаються близько 15.000 людей, серед них багато цивільних.

В Україні діє Закон № 2191-IX «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Депутати його ухвалили у 2018 році і навіть доповнили у 2019-му та 2022 роках правками. У цьому законі є механізм пошуку. Утім, навіть правильно оформлені заяви до Нацполіції та надані зразки ДНК — не гарантія, що ваш рідний знайдеться.

— Коли ти читаєш алгоритми пошуку, складається враження, що ти зараз все виконаєш — і будуть якісь результати, — пояснює Олена Михайлова. — На жаль, це не так. Минув рік, як я почала проходити цей шлях. Спочатку я думала, що ми — одні з перших, а тому процес рухається дуже повільно, далі стане простіше. Бо ні українське суспільство, ні держава виявилися неготовими до такої кількості зниклих безвісти.

І так, куди бігти, якщо ваш військовий не виходить на зв’язок? Які служби та органи займаються пошуком зниклих безвісти бійців? У якому з відомств можна дізнатися бодай якусь інформацію?

Відповідаємо. Це — військовий комісаріат, військова частина, Національна поліція, Служба безпеки, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Національне Інформаційне Бюро при Міністерстві реінтеграції у питаннях інформації щодо зниклих безвісти та Офіс Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

Олена Михайлова зверталася до кожної з цих структур. Далі ми розповімо про них докладніше, в залежності від етапу пошуку Владислава. А поки мусимо вас дуже сильно попросити. Якщо у Ваші родині є військовий, запитайте у нього контактні данні частини та підрозділу, телефони командира та побратимів. А ще ви маєте знати номер його військового квитка та бодай приблизне місце проходження служби. Запишіть це собі на аркушику, або в нотатках смартфону. Якщо не дай Боже, ваша рідна людина не виходитиме на зв’язок, ця інформація дещо спростить життя і вам, і працівникам пошуку та спецслужб.

Етап один. Підрозділ та військкомат

Якщо військовий не виходить на зв’язок більше трьох діб, спробуйте зателефонувати його побратимами та сконтактуйте з представниками підрозділу. Можливо, вони знають, що трапилося і зможуть пояснити ситуацію. Саме підрозділ має відправляти до військкомату сповіщення про зникнення безвісти. Олена Михайлова звернулася до військового комісаріату, через два тижні після останнього повідомлення від Владислава. До того, вона розшукувала чоловіка через знайомих та волонтерів.

— Військовий комісаріат зв’язався з підрозділом. Буцімто Влад на позиції, і там просто немає зв’язку. Мені ніби стало спокійніше. Видихаю і чекаю на заповітний дзвінок від коханого. Але від Влада не було жодних новин. Саме тому, я знаходжу контакти заступника командира 53-ї ОМБр. Він каже, що за останнім зведенням особового складу Влад на позиції. А оскільки в тих краях гаряче, то зв’язок відсутній. Минає ще тиждень, але мій чоловік і досі поза зоною досяжності. І тут мене осінило: щось в цій історії не так! Біжу до військкомату, а там розводять руками. Про мого Влада не надходило жодних відомостей, і немає зв’язку з підрозділом. Знову смикаю 53-тю бригаду. Телефоном мені кажуть: «Ваш чоловік зник безвісти». Обставини вони мені не пояснили, бо нічого невідомо, — згадала дружина бійця.

Протягом першого місяця зникнення Владислава, Олена телефонувала до фінчастини підрозділу, і в стройову. Бригадні фінансисти її дещо заспокоїли. Мовляв, на Владислава все ще виписується продовольство. А ось інформація від стройової виявилася протилежною: Влад зник безвісти. Саме тому дружина вирішила написати до Оперативного командування «Схід». Спочатку Олені відповіли, що Владислав — діючий військовослужбовець. Та ознайомившись із зверненням дружини, в ОК «Схід» змінили позицію. Про офіційну відповідь поки не може йти мови. Треба розбиратися. А на це потрібні свідки та час.

Сповіщення про зникнення безвісти Владислава військова частина надіслала до військового комісаріату тільки на початку травня. На його підставі військкомат зробив від себе повідомлення. Його Олені Михайловій представники комісаріату принесли особисто.

— Написали, буцімто 20 квітня на Донеччині відбувся артобстріл. Це вказали в обставинах зникнення, без конкретної назви населеного пункту. Але це неправда! Станом на 20 квітня 2022 року мій чоловік не виходив на зв’язок вже більше місяця, — пояснює Олена Михайлова.

Етап два. Національна поліція України

Наступний крок — заява про розшук особи, зниклої безвісти за особливих обставин до Національної поліції України. В принципі, її може подати будь-хто: мама, донька, законна, або фактична дружина, брат, сват, друг, військовий комісаріат, або громадська організація. У відділку, у вас мають взяти матеріал для ДНК-експертизи, а також видати номер справи кримінального провадження у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Зберігайте ці цифри якомога ретельніше! Номер ЄРДР — свідчення про те, що все офіційно. Далі Національна поліція має відправити біологічний зразок на ДНК-експертизу і передає справу до Служби безпеки. Щоправда, дії слідчих краще контролювати і періодично їм нагадувати про себе дзвінками.

— Через 7 місяців, після зникнення Влада, коли справа вже знаходилась в СБУ, я з’ясувала один неприємний момент, — говорить Олена Михайлова. — Слідча поліції не відправила біоматеріал моєї доньки на експертизу. Вона просто поклала палички зі слиною Маргарити в конверт та підшила його до справи. Слідчий Донецького управління СБУ його навіть і не дивився. Коли я йому показала підшитий конверт, на його обличчі читалося здивування. У поліції це пояснили негласною вказівкою і світлими намірами. Мовляв, так буде швидше: працівник СБУ сам відправить на експертизу і сам отримає відповідь. Я не знаю, на якому етапі стався розрив в комунікаціях, але слідчий Дніпропетровського управління СБУ сказав однозначно: на експертизу має відправляти той, хто відбирав біоматеріал.

Спочатку Національна поліція передала справу Владислава до управління СБУ у Дніпропетровській області і лише згодом — до управління СБУ у Донецькій та Луганській областях. Протягом літа в Службі безпеки збирали матеріали, які надавала Олена Михайлова. Це було її спілкування з підрозділом.

— У листопаді я вирішила подивитися справу. Приходжу до слідчого СБУ Донецької області, а вона цілком і повністю складається з матеріалів, які надала я. Жодної нової інформації. Запитую: «Чи існує перелік розшукових обов’язкових дій, які Ви маєте зробити?». Слідчий лише розводить руками і каже: «Ми маємо викликати і розпитувати свідків. Але кого ми зараз можемо викликати на допит?» — зазначила Олена Михайлова.

Етап три. Національне Інформаційне Бюро при Міністерстві реінтеграції у питаннях інформації щодо зниклих безвісти, Офіс Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин та Координаційний штаб з питань з поводження з військовополоненими

А зараз — хвилинка нудної канцелярщини. У підзаголовку ви могли побачити три відомства з довгими назвами. Усі вони — нові структури. Якщо українцям більш-менш зрозуміло, чим займається Національна поліція, то при думці про кожне з трьох перелічених відомств може виникнути картинка темного лісу. Тому, поїхали!

Національне інформаційне бюро при Міністерстві реінтеграції у питаннях інформації щодо зниклих безвісти займається координацією з Національною поліцією, різними міністерствами, органами та службами. Варто надійти до НІБ новим даним про людину, що знаходиться в розшуку — і вони вноситься до реєстру. Якщо з’являються відомості про місце перебування безвісти зниклого — фахівці бюро одразу телефонують рідним. 1648 — це коротка гаряча лінія НІБ в межах України. Для дзвінків з-за кордону можна скористатися номером 380 44 287 81 65.

Офіс Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин координує кол-центр з розшуку військових та цивільних. А ще співпрацює з Національним Інформаційним бюро. Наразі Уповноваженим є Олег Котенко. Телефонувати до Офісу можна за ось цим номером: 0 800 339 247 з понеділка по п’ятницю з 9:00—18:00. А якщо треба надати інформацію у вихідні дні, ось контакт для повідомлень у Viber та Telegram — 095 896 0421.

Координаційний штаб з питань з поводження з військовополоненими допомагає близьким українським захисникам, які потрапили в полон або зникли безвісти. А його громадська приймальня консультує стосовно юридичних та процедурних питань, пов’язаних з перебуванням воїна у полоні, а також соціальних зобов’язань держави, гарантованих у випадку потрапляння в полон. Головою Координаційного штабу є начальник ГУР Міністерства оборони України Кирило Буданова.

Олена Михайлова зверталася до кожного з трьох відомств. Телефонувала на гарячі лінії та писала у менеджери в соцмережах. Утім, ці структури лише збирають інформацію від родин бійців та мають проблеми з комунікацією.

— Це якийсь однобічний зв’язок, — констатує Олена Михайлова. — Я чекала на нову інформацію про Влада і телефонувала до відомств. Та пошуки стояли на місці, і мені доводилося повторювати раніше наведені дані. На жодне з питань, від жодного з цих відомств я не отримала відповідей. Одного разу зателефонувала на гарячу лінію Офісу уповноваженого. У той час привезли тіла загиблих бійців. Я хотіла дізнатися, з якого саме напрямку. Слідча ще не відправила біоматеріал моєї доньки на ДНК-експертизу, і я дуже хвилювалася. А якщо ці тіла з Микільського? А якщо серед них є мій Влад? Що я робитиму, якщо його тіло не буде з чим звірити? Та в Офісі Уповноваженого нічого не знали і порадили звернутися на гарячу лінію Національного інформаційного бюро. Марно. У бюро інформації про тіла не було теж. Тоді я запитала в лоб: «Хто мені скаже, звідки привезли тіла?». Відповідь була дивною: «Цього не знає ніхто».

Координаційний штаб з питань має свої осередки у регіонах України. На сайті відомства, у розділі «контакти» є данні про роботу його філій у Києві, Харкові, Миколаєві та Вінниці. Та вочевидь у Координаційного штабу істотні проблему з інформуванням про власну діяльність. Олена Михайлова дізналася про існування дніпровської філії у Запоріжжі. Тамтешній осередок організував зустріч із радницею-уповноваженою президента з питань забезпечення прав захисників України Альоною Вербицькою і представником Генерального штабу з морально-психологічного забезпечення.

— У моєму розумінні, регіональне представництво має об’єднувати родини безвісти зниклих бійців. Різні структури знають, що ми з донькою мешкаємо у Дніпрі. Невже бази існують тільки для галочки? Чому я маю їхати у Запоріжжя, щоб дізнатися, що у Дніпрі, виявляється осередок координаційного штабу існує також? Зворотній зв’язок неякісний. Ми відчуваємо, що ні ми, ні наші рідні нікому не потрібні, — обурилася Олена Михайлова.

Через месенджери та соцмережі

Що ми знали про зниклих безвісти до широкомасштабного вторгнення? Можливо, Дебальцеве та Іловайськ. Два міста жорстоких баталій і російських військових злочинів. Саме у Дебальцевому та Іловайську, за часів АТО, зникло найбільше українських військових. Щоправда, тоді рахунок йшов на сотні, а зараз — на тисячі. Клаптик за клаптиком. Посадка за посадкою. Рашистські колоради відгризають наші землі і не жаліють власних людей. Тому, тіла деяких загиблих воїнів залишаються на окупованих територіях і чекають на повернення додому. Інколи СБУ не може фізично займатися пошуками. Десь окуповані території, а десь — режим військової таємниці.

— Я перебуваю в усіх можливих пошукових групах, які є в соціальних мережах, вайберах та телеграмах. Зараз туди пишуть родини бійців, зниклих у Бахмуті та Соледарі. Вони проходять шлях, який я розпочала у березні. На жаль, з тих пір нічого не змінилося. Я не знаю жодного випадку, коли до мами, чи дружини звернулися з Координаційного штабу і повідомили, що їх воїн знайшовся. Звісно, я не стверджую, що таких історій немає, — вважає Олена Михайлова.

Дружина Владислава попросила Альону Вербицьку назвати точний перелік пошукових дій. Утім, Уповноважена президента не має приводів для оптимізму. Бо справ наразі дуже багато, пошуковики фізично не встигають їх опрацьовувати і здебільшого лише збирають інформацію.

Саме тому, родини безвісти зниклих намагаються шукати своїх воїнів власними силами. Постять на Facebook та в Instagram, розміщують оголошення в пошукових групах у Viber та Telegram, дивляться фото та відео з полоненими та загиблими на рашистських ресурсах. Так зробила і Олена Михайлова. Варто було їй викласти на Facebook допис про чоловіка — і знайомі знайомих допомогли їй розшукати мешканця Микільського, який поховав українських військових.

— Щоб зрозуміти, чи це тіло Влада потрібна ДНК-експертиза. Я надала цю інформацію Олегові Котенку, але все наше спілкування зводилося до: «Ми Вас слухаємо… Дякуємо, це дуже важливо…». Чимало хто з відчаю шукає контакти «тієї сторони»: ерефії, «ДНР» та «ЛНР». Дехто навіть пише Москальовій, або вірить шахраям і висилає гроші за мінімальну інформацію. Утім, результату від спілкування з «тією стороною» нема. Але люди б не шукали з нею зв’язок, якби працювала законна схема, — переконана дружина Владислава.

Інколи рідним зниклих безвісти доводиться робити за чиновників технічну роботу. Наприклад, попрацювати з картою, як це зробила Олена Михайлова. Щоб у Офісі Уповноваженого зафіксували місце імовірного поховання Владислава, вона відкрила Google maps, поставила геолокацію могили і визначила її координати.

— Але я не картограф! Я — філолог! — обурюється Олена Михайлова. — Звісно, я поставила ту мітку, але не впевнена, чи правильно. Просто Микільське — дуже маленький населений пункт. Він є на Google maps, але під час збільшення навіть не відображаються вулиці. Я вже написала листи до Офісу Уповноваженого, відправила і Укрпоштою, і електронкою. Вкотре поцікавилася, які дії вони зробили для пошуку Влада, і що вони пропонують. Відповіді поки немає.

Та попри зусилля родин зниклих безвісті, в Офісі Уповноваженого вважають, що левову частку інформації шукають саме вони. Нещодавно Олег Котенко виклав на своєму Telegram-каналі пост. Буцімто, данні про зниклих безвісти Офіс Уповноваженого збирає самостійно.

— Я розумію, що Микільське окуповане, і до нього немає доступу. Тут без жодних претензій. Я розумію, що Влад — для мене рідна людина, а для них таких тисячі. Але хто їм давав право казати: «Ми шукаємо самі, а родини — це так. Вони лише допомагають.»? Якби я сама не стукала у двері різних інстанцій, не було б навіть банального службового розслідування. Його результати я отримала через півроку. Мені допомогло звернення до ОК «Схід». Інші родини отримували такі розслідування через 8 — 10 місяців після зникнення, — констатувала дружина зниклого безвісти військового.

Також Олена Михайлова відправила запит до ще одного відомства з довгою назвою — Об'єднаного центру з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб у районі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф у Донецькій та Луганській областях при СБУ. Відповідь надійшла, але вона радше нагадувала відписку.

Слизький статус: не загиблий, але не факт, що живий

— Суспільні меми показують ставлення до тієї, чи іншої проблематики. Ми кажемо: «Герої не вмирають!». А хіба мій Влад не Герой? Невже, щоб стати Героєм, він має отримати статус загиблого? Люди не знають, що робити з такими, як я. Співчувати, чи підігрівати надію? Бо якщо немає тіла, то все ще жевріє віра у диво. Коли їх було сотні, суспільству можна було цього не помічати. Зараз їх тисячі. І ця цифра лише зростає, — констатує Олена Михайлова.

Зниклі безвісти невидимі для суспільства. Для них школярики не малюють малюнки, але і священики не моляться за їх упокій. Їх імена ніби застрягли у прірві, між світами мертвих та живих. Бо вони дійсно можуть бути і живими і мертвими. Приміром, незнайденими загиблими, або полоненими, яких вивезли на Урал, до Сибіру, або Чечні. Таких бранців не світять у ЗМІ, і до них не доїздить Червоний Хрест. Вони ніби не існують для світу.

Юридичний статус зниклих безвісти за особливих обставин потребує серйозних доопрацювань. Зрештою, як і весь закон № 2191-IX. У документі депутати не прописали навіть дефініції «зниклий безвісти за особливих обставин». Але в статті 4 є ось це: «особа набуває статусу такої, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту внесення про неї відомостей, що містяться у заяві про факт зникнення, до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та вважається такою, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту подання заявником заяви про факт зникнення особи.» Також у Законі № 2191-IX написано, що права таких людей не можуть бути порушеними. А ще, поки зниклих військових не визнали загиблими, вони вважатимуться живими.

А що ж робити рідним? За законом, через 6 місяців після зникнення воїна, можна звернутися до суду і визнати його загиблим. Але не кожна мама, дружина, донька готова перетнути таку психологічну межу. Утім, піти до суду інколи доводиться. Приміром, коли в родині маленькі діти і їм потрібно гідне забезпечення.

— Ситуація така що, від багатьох хлопців ми не знайдемо навіть і решток, або пошук тіл розтягнеться на десятиріччя, — констатує Олена Михайлова. — Саме тому, родина змушена піти до суду і власноруч поховати тата, чоловіка, сина, брата. А це — дуже важко психологічно. Мені кілька разів пропонували визнати Влада загиблим. Але я не можу. Зараз я не готова. Звісно, ситуація може змінитися. Приміром, я не сперечатимуся з ДНК-експертизою. Але раптом, тіло, яке цивільний поховав у Микільському — це не Влад! Я все ще сподіваюся, що то — помилка і досі його шукаю по ресурсам з полоненими. Наприклад, у Координаційному штабі порадили мені надіслати запит до недержавної організації «Пошук. Полон». Чекаю на відповідь".

Та навіть після визнання безвісти зниклого воїна загиблим, його пошуки продовжуватимуться і далі. А ось мами і дружини, які не хочуть йти до суду могли б мати альтернативу. І це — добре прописаний статус «зниклого безвісти за особливих обставин». Тільки хто цим має займатися?

— Я підіймала питання офіційного статусу для безвісти зниклих військових та їх родин на зустрічі, у Запоріжжі, — розповідає Олена Михайлова. — Там був представник міністерства ветеранів. Він сказав, що в міністерства немає законодавчої ініціативи. Я і так шукаю чоловіка сама! То що, я ще маю писати закон?

А поки йде другий рік повномасштабного вторгнення. Минає все більше часу від дня, коли від Влада жодних новин. Офіційна риторика чиновників зводиться до переможного «знайдемо кожного». Утім, Олену Михайлову цей пафос тільки дратує.

— Боляче читати й чути, що кожен — важливий, кожного повернемо і кожен — герой. Та насправді, це — лише красиві, але порожні слова. Краще б мовчали! Я готова змиритися, що Влад — це мій особистий біль, а ще — нашої доньки та друзів. Тому, не треба казати, що кожен важливий! Я цього поки не бачу.