Рішення закономірне, але суто декларативне, — Олексій Кляшторний про заборону вживання російськомовного контенту в Києві

— Наскільки необхідне наразі введення мораторію на публічне використання російськомовного контенту?

Це об'єктивно обумовлено, тому що, звичайно, публічне виконання пісень чи інших творів московською мовою викликає в багатьох людей закономірне роздратування та навіть обурення, оскільки асоціюється, власне, з державою- і країною-агресоркою, яка веде проти нас загарбницьку війну та вбиває людей. І ми розуміємо, хто це робить, хто нас знищує, — це росія. І відповідно її мова асоціюється з цим.

Звичайно, таке публічне виконання породжує конфліктні ситуації, збурює людей. Усі притомні мали б самі, на мою думку, розуміти недоречність. Але якщо знаходяться нерозуміючі очевидних речей особи, доводиться органам місцевої влади видавати такі формальні письмові публічні нагадування про те, що такого робити не потрібно.

— Як буде регулюватися заборона? Яку відповідальність понесуть порушники?

Документ, на жаль, є декларативним, бо там просто говориться про те, що накладається мораторій. Хоча саме це слово недостатньо роз'яснене, але логічно слід розуміти, що це заборона. І виконавчому органу доручається провести роз'яснювальну роботу з цього приводу.

Але є дві проблеми. По-перше, відповідно до Конституції лише законами України визначається режим функціонування мов. А по-друге, немає ніякого конкретного механізму реагування, припинення актів порушення цього мораторію.

Є зараз новий нещодавно підписаний Президентом України закон щодо української мови в галузі захисту прав споживачів (щодо мови, яка використовується на упаковках продукції). З’являється чітка вимога, що напис будь-якою іншою мовою не може бути більшим за напис державною. Це одна з тих речей, які, на жаль, були технічно «упущено» під час прийняття у 2019 році Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Тоді дуже жорстка боротьба була за те, щоб в принципі проголосувати за цей фундаментальний закон. І деякі речі були упущені. Зараз нарешті це виправлено. А я згадую про це, тому що в цьому випадку є конкретний механізм штрафів, які накладаються уповноваженим державним органом із захисту прав споживачів, тобто тут є функціонуючий механізм. Але в більшості випадків, коли ухвалюються подібні рішення, вони не мають, на жаль, ніякого механізму примусу до виконання. Депутати просто хочуть «покрасуватися» перед своїми виборцями та приймають красиві, але суто декларативні рішення.

— Чи дійсно люди будуть дотримуватися заборони? Адже й досі трапляються випадки, коли водії в таксі вмикають російську музику, а обслуговуючий персонал відмовляється переходити на українську мову.

До певної міри воєнна ситуація породила порушення звичного порядку та, відповідно, викликала анормізм — таке психологічне явище, коли люди починають вважати, що норми мирного часу нібито перестали діяти. Держава показала дуже багато прикладів не завжди обґрунтованих або не обґрунтовано триваючих поблажок для самих органів державної влади та їхніх посадових осіб. До великої війни це робилося під приводом ковіду. Тобто це є негативною рисою всієї теперішньої президентської каденції. До негативних рис «епохи Зеленського» належить те, що в цілому дуже знизилася вимогливість державного апарату до самого себе щодо дотримання якихось норм належного функціонування, які, здавалося, стали вже звичними за попередні роки. Держава показує громадянам приклад того, що правових норм можна не дотримуватися. Відповідно, це впливає й на мовну галузь. Це розбещує.

— Що робити зі старими піснями українських виконавців, які написані російською мовою?

Тут повинен бути єдиний підхід. Ці заходи, які зараз вживаються, є нехарактерними для ліберальних суспільних режимів. Ні в одній іншій країні Європи не заборонено співати на вулицях ні однією мовою інших країн чи народів світу. Тільки ні одна інша країна Європи не є зараз об'єктом загарбницької війни та геноциду. Тому що те, що робить російська федерація по відношенню до України, підпадає під ознаки геноциду. Частково це вже відображено в рішеннях Міжнародного кримінального суду в Гаазі щодо елементу примусового вивезення дітей з окупованих територій вглиб російської федерації. Це типова геноцидна політика. Однак це тільки один з елементів. Наприклад, систематичні ракетні удари по житлових кварталах українських міст, атаки на них дронами — це ж не дії, спрямовані на Сили оборони України як воюючу сторону. Це спонукання цивільного населення залишити країну через страх за своє життя та своїх дітей.

— Чи буде поширюватися така практика на інші регіони? Можливо, що на загальнонаціональному рівні внесуть правки в наявний закон чи створять новий законопроєкт?

Є тогорічний закон, який заборонив, власне, виконання московського аудіомузичного контенту зі словами московською мовою на території всієї України. Але він зроблений за ознакою формально не мовною, а за ознакою приналежності до російської федерації як держави-агресорки. Відповідно під цю заборону не потрапили пісні Радянського Союзу. Але це нелогічно.

Сьогодні, коли з нами воює російська федерація, яка продовжує політику геноциду українців, масштаб наших втрат і близько не такий, як наші втрати від голодомору та примусової мобілізації в Червону армію під час Другої світової війни. Тому, не дивлячись не всю жахливість політики росії, масштаб наших жертв від її дій є набагато меншим, ніж за часів Радянського Союзу. Якщо це порівнювати, то який же здоровий глузд полягає в тому, щоб залишити нібито дозволеним і прийнятним пісні, які відображають радянську добу та є виявом панування над Україною тоталітарного радянського режиму? Тут є єдина логіка — поступливості та толерування радянської окупації, з якої походить наша суспільна еліта.

Це ж не петлюрівці в 1991 році Київ взяли та жовто-блакитний прапор тут вивісили, ні синьо-жовтий прапор вивішено нащадками комнезамівців і комсомольців. То вони й люблять «старые песни о главном» (рос.) і не хочуть з ними прощатися, а хочуть за всяку ціну їх зберегти. Але це не те, що нам треба, якщо ми хочемо бути справді незалежною нерадянською державою.

Можна констатувати, що рішення Київської міської ради закономірне, однак, на жаль, суто декларативне, і що Верховній Раді слід подбати про подальше вдосконалення законодавства в цьому відношенні, щоб це було не лише у Львові та Києві. Я переконаний, що це повинна бути загальнонаціональна політика.